Пітбуль, чорного окрасу, по імені Вінчі, сидів біля вхідних дверей в очікуванні господаря на післяобідній вигул та диявольське полювання. Він пильно спостерігав за кожним рухом свого ката-господаря, що викаблучувався перед дзеркалом, ніби готувався до зустрічі з коханкою.
«Теж мені фраєрок фальшивий», – думав він. «Знову буде цькувати мене на людей…» Йому так і кортіло гавкнути на всю свою бійцівську горлянку:
«А самому слабо? хапонути за ляшку якогось із диваків, що необачно знехтували суворою забороною ходити без маски в часи карантину!»
Господар старанно чіпляв за вуха гумові крильця маски, розтирав на переніссі вдягнений в білу облямівку гнучкий відрізок дроту, потім злегка, пучками пальців, прасував на підборідді гофри голубого фільтру.
– Чого витріщився! – гримнув господар на Вінчі і боляче штовхнув його під зад кросівкою. – Неси поводок!
Ображений Вінчі, знехотя підвівся, підійшов до полиці, взяв пащею рудий поводок і подав господарю, знервовано-збуджено підібгавши хвоста.
– Не поспішай, ще встигнемо покарати окаянних.
Господар, вже котрий раз, позирнув у дзеркало, щоб впевнитися в своєму бездоганному вигляді. Його відображення в масці нагадувало бойовика з американських вестернів, а очі випромінювали злорадісну вдачу халамидника.
«Ще б одягнув білий халат і був би схожий на бридкого міського ветеринара, від якого завше тхне формаліном», – з огидою подумав Вінчі.
– Ну що – ні кулака нам, ні палиці! Гайда!
– В під’їзді будь смиренним, як сусідський кошак Гульфік, бо отримаєш за непослух стусана по ребрам. Ти зрозумів мене? Господар стрімко смикнув поводок.
Вінчі лише презирливо зирнув на ката і поважно, сам, лапою, відчинив двері. Вулиця, в часи карантину, діяла на нього, як червона ганчірка на андалузького бика, піднімаючи рівень адреналіну до злісної непокори собачому етикету.
«Ох, цей незрозумілий, клятий, карантин…»
Люди, люди, люди – і всі, як китайці, в медичних масках на обличчі.
Вінчі охопила заздрість людській дисципліні. «Навіть ні на кого й гавкнути, не те щоби покарати за непослух носити маску».
Раптом в поле зору цієї дивної парочки попався чолов’яга, що необачно перебігав дорогу в забороненому місці. Обличчя невдахи було без маски. Вінчі напружився. Поводок натягнувся як струна.
– Наш клієнт… Вінчі, фас! І господар навмисно відпустив поводок.
Полювання почалося.
Собака, притиснувши до голови купіровані вуха, миттєво перевтілившись на живу, тридцяти п’яти кілограмову смертельну торпеду, кинулася на нещасливця.
Ще мить і міцні щелепи Вінчі зімкнулися на сідниці чоловіка. Відразу вуличний простір розірвав божевільний, нелюдський вереск бідолахи. Собака і чоловік впали на бруківку зчепившись у смертельній схватці. Видовище нагадувало фільм жахів. Водії легковиків, проїжджаючи повз собачу розправу, сигналами клаксонів створювали мелодію бравурного маршу.
Господар, ніби отямившись від оціпеніння, щосили вигукнув наказ для відступу: – Вінчі, фу! Вінчі, фу!
Але собака, в запалі полювання, вже була некерованою. Плоть чоловіка хрумтіла на зубах. Кров бризнула на бруківку.
Господар стрімголов кинувся до собаки. Вхопивши поводок, він, нажаль, не спромігся відразу відтягти Вінчі від жертви. Собака, скуштувавши свіжої тепленької людської крові, оскаженіла. Чоловік відчайдушно, з останніх сил, відбивався руками.
– Вінчі! Фу! Досить! – Несамовито заволав господар. Собака знову не підкорився команді. Чоловік верещав як недорізане порося. Господар почав немилосердно гамселити собаку ногами за непокору.
Чималенький натовп витріщак, що вже зібрався вздовж тротуару, з жахом спостерігав за інцидентом.
– Не бий собаку, негідник! – жіночий жалісний окрик, благаюче, пролунав з натовпу.
Нарешті господар здолав бійцівський синдром Вінчі, собака розімкнула щелепи.
– Начепи маску, – крізь зуби, процідив господар собаки бідоласі, який все ще корчився від болю на бруківці в калюжі крові.
Прохожі жахалися чоловіка, що кудись поспішав з бійцівською собакою, яка, понуривши закривавлену голову, шкутильгала поряд з повідком в зубах.
«Мерзотник», – думав Вінчі, – «сам нацькував мене, а потім ще й відгамселив за скоєне».
Нарешті, відчинивши двері квартири, господар перевів подих, потім зняв надокучливу маску, розтер руками вилиці. Вінчі, перетнувши поріг, з ненавистю зирнув на господаря без маски і злісно вишкірив зуби.
– Ти був сьогодні неперевершений, – задоволено похвалив собаку господар плескаючи його по міцній холці.
В цю ж мить Вінчі, мов розправлена пружина, пересилюючи біль у підребер’ї, стрибнув на свого ката і, по-звірячому, вп’явся зубами в його горлянку. Кров з сонної артерії цівкою бризнула на дзеркало і червоними патьоками потекла донизу. Господар, навіть не зойкнувши, снопом повалився на підлогу в передсмертних судомах дриґаючи ногами. З рота і носа стікали криваві бульбашки. Дружина, вгледівши скоєне її любимцем, миттю втратила свідомість і впала поряд з чоловіком…
Вінчі, відчувши що господар не пручається, облишив труп, мотнув головою, ніби вибачався за скоєне, потім підійшов до господарки, ткнувся холодним, скривавленим носом до її підборіддя, лизнув шершавим язиком зблідле обличчя, подумки промовляючи: «прощай, моя лагідна господиня» і вислизнув з квартири на волю.
Біля сусідських дверей сидів Гульфік. Взрівши диявола в образі Вінчі в нього, від страху, здибилася коромислом спина, а хвіст, задраний догори, чітко вказував на готовність до бою.
Вінчі з огидою поглянув на кошака. «В під’їзді нікого не чіпай», – як заклинання звучали в голові собаки слова покійного господаря.
Гульфік грізно, по-кошачому, сичав у слід втікачу.
