Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2639
Творів: 48398
Рецензій: 93157

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

МАКС УРД

© Леонід, 23-01-2021
МАКС УРД

- Як часто обнімає тебе вітчим?
- Я його так не називаю, – Катя не приховувала огиди до розмови. Дивилась то собі на коліна, то на чисту стіну праворуч.
- А як ти його називаєш?
- Батя, Макс, Максим. Частіше тато, – огидний кабінет, огидні цьотки, огидні запитання. – Я вже казала тамтій тьоті.
- То як щодо обіймів?
- Кожен день! Після смерті мами, кожен день.
Катя втомилась від цих обережних, непрямих питань. Наче їй кидали якусь річ незрозумілого призначення, а потім уважно спостерігали за її реакцією. Просто витріщались на неї, мов вона якась дивакувата тваринка, і щось шкрябали в свої блокноти. Питались, витріщались і шкрябали. І так все вкрадливо. З слинявими посмішками. Такі вони, аж надміру милі. Фальшиві, огидні цьотки!
- І ще він мене цілує. На ніч. Кожен вечір. Після смерті мами, кожен вечір, – це вже був майже крик. Катя навіть подалась вперед.
Повненька цьотка, років п’ятдесяти, з недоречним вечірнім макіяжем і вимазаним хною сивим волоссям, зніяковіла від різкості тону. Вона не чекала такого випаду від одинадцятирічної дівчинки. І на мить зам’ялась.
- Спимо ми різних кімнатах. Але коли мені страшно…, а мені часто страшно! Я йду спати до нього і ми спимо разом. Він мене обнімає і ми спимо.
Дівчинка втомилась щоразу відповідати на одні і ті ж питання різним працівникам однієї служби. Ці розмови її лякали. Страх переходив в тривогу. Тато потім завжди був кілька днів збентежений і сам не свій. Вона не розуміла, чого ці всі цьотки хочуть від неї. Чого вони її допитують? Навіщо їм знати всі ці подробиці? Як Макс її обнімає? Куди цілує? Де гладить? Валька сказала, що її скоро заберуть в інтернат. Що таке інтернат? Вона не хоче в якийсь там інтернат. Валька просто дурепа. Дурепа!
Губи Каті затрусились, вона їх підтиснула. Запхала долоні під стегна і почала розгойдуватись на стільці. Вперед, назад, вперед, назад. Щоразу трішки швидше. Русе волосся заколихалось, черкаючи кінчиками плечі.
- Катерино… – Почала цьотка.
- Мені часто вночі страшно… і тут страшно… Я хочу д-додому, – плечі дівчинки затрусились.
- Катю… – Цьотка втратила контроль над ситуацією.
- Я хочу до тата-а-а! – І мала, охопивши обличчя долонями, заридала.
Все! Співбесіда скінчилась…
***

- Ви щоразу доводите дитину до істерики. Ваші працівники… Вони… Вони що… Вони, взагалі, люди? – Він перестав добирати слова. – Ви не держслужба, ви… ви якась… якась катівня!
Макс горів! Обличчя його було вкрито яскравими червоними плямами, плечі трусило від праведного і безсилого гніву. Він ходив кабінетом з кута в кут і стискаючи долоні.
- Пане Урд, я вас попрошу…
- Я попрошу вас! – Фальцетом вигукнув Макс і різко зупинився. Опанував голос і продовжив. – Те, що я не встиг оформити удочеріння до… до... – Він запнувся, – до… катастрофи, не дає вам право катувати дитину.
Його світлі, густі кучері метушились по плечах, коли він люто метляв головою. Він був схожий на молодого грецького бога в гніві. Високий, красивий, підтягнутий. Мав близько сорока, але атлетичне тіло, доглянуте обличчя та волосся робили його значно молодшим.
- Ну, Ви маєте зрозуміти, – цьотка з запецьканим хною волоссям встала з-за столу. – Опікунство…
- Що… Що я маю зрозуміти?
- Має бути повна сім’я…
- О! О! О, то що Ви пропонуєте? Одружитись?! – Макс витріщив очі і простяг вперед руки, долонями вверх. Від збентеження він замовк. Його переповнювало обурення.
Комісія цьоток мовчала.
- Ви… Ви маєте глузд? Ви…  Ще навіть не минуло півроку, як я вдівець! Як? Як ви це собі уявляєте? Як? Яким чином я це зможу пояснити… Каті? У Вас хоч крапля розуму є? Ви взагалі нормальні? Ви…
- Добирайте слова!
Макс замовк. Що тут скажеш. Пат. Цьотки переглянулись і та, що з запецьканим хною волоссям, поправила якісь папірці, знову всілась і твердо почала:
- Ми діємо в інтересах дитини…
- …і згідно закону. Де Ви діяли, коли моя дружина була жива? Де кружляли всі ці документи на удочеріння?
- Є процедури… Все має відповідати вимогам закону, інакше…
- Що інакше? – Вибухнув Макс – Ви віддасьте дитину в інтернат! Може зразу в дурку?
- Я попрошу…
- Я вас попрошу! – Знов зірвався на фальцет.
Закашлявся і, вгамувавшись, вже врівноважено, проте крізь зуби додав:
- Вона в сім років втратила батька, щойно мати! Ви… Ви... – але знов розхвилювався і замовк, аби не наговорити зайвого.
Настала тиша. Довга, важка тиша. Гнітюча, густа тиша. Цьотки діяли в інтересах дитини згідно чинного законодавства. А Макс не знав, як діяти в інтересах дитини згідно інтересів дитини. Тому він розвернувся на п’ятах і тихо вийшов з кабінету, акуратно зачинивши за собою двері.
Максим стояв на сходинках перед входом в установу. Хаос думок в голові влігся і тепер там була пустка. Одне другого не краще. Якийсь тупик. Глухий кут. Пат.
Треба заспокоїтись. Не можна таким збудженим повертатись додому, Катя і так збентежена.  
***


- Алло. Так, пане Руслане. Так… – Максим схопив ручку і приготувався щось записувати. – Вибачте, не мав змоги взяти слухавку… Так…
- Ні… На жаль, ні. – Максим зрозумів, що записувати буде нічого, натомість доведеться вислуховувати. – Машина ще на кордоні… Не знаю… Там жахливі черги… Я сподіваюсь….
З слухавки полився схвильований потік слів, згодом роздратований. Чути було, як по той бік співрозмовник то встає, то сідає, то стукає кулаком, то долонею по столі. Макс у відповідь мугикав і агакав, лівою рукою вимальовуючи орнаменти на аркуші паперу, вже і так щільно оздобленому візерунками. А що залишалось робити?!
Нарешті голос у слухавці вичерпав запас люті і став безсилим, кволим. Інтонація – розпачливою, благальною. Максим почав вставляти в паузи: «Так… Я розумію…. Робимо все можливе… Як тільки матиму хоч якусь інформацію… Це просто не від нас залежить… Я… Все, що в моїх силах... Так… Обов’язково…», – і решта замусолених, шаблонних відмовок.
Нарешті настала довга пауза – завершення безсенсовної розмови. Тиша. Короткі гудки.
То просто якась прірва! Макс відклав телефон. Його ще чекало багато схожих розмов.
Насправді вантажівка ще навіть не виїхала з країни, не те щоб повертатись назад. Перспектива доставити редуктори була не близька. Точно не цей і не наступний тиждень. Ще кілька днів він відбрешеться, а далі… Макс не знав, що далі. Хоч це лише робота. Тупа, безперспективна робота. Але Максим не міг залишати справи напризволяще і не міг не брати слухавки. Такий от відповідальний. Такий от принциповий. А такі ситуації повторювались все частіше й частіше. І одноманітний сценарій повторювався знову і знову. Вантаж затримав виробник… Так, вже в дорозі… Так, вже на кордоні… Зламалась вантажівка… Затримка на митниці… Митниця вимагає додаткові документи… Щось наплутали в паперах… Помилка в інвойсі… Початок наступного тижня… Не пізніше понеділка… Гарантовано завтра. А завтра потрібно знову вигадувати нову правдоподібну брехню.
І таких кілька паралельних клієнтів. І таких кілька розмов на день.
Та тут би випити, але Макс не вживав алкоголь. Ніколи. І закурити б ненароком, але Макс ніколи і не курив. Нічого не курив, навіть тютюну. Ну, а до заспокійливих медикаментів ставився з презирством, ці речі для істеричок. Ось такий принциповий. Ось такий відповідальний. І такий на диво позитивний та врівноважений. Тільки ось робочий щоденник весь в орнаментах та візерунках.
***

- Алло, Альона… – нерішуче озвалось в динаміку смартфона.
Не відриваючи погляду від монітору, Альона звичним рухом «підняла» слухавку і приклала прилад до вуха та одразу впізнала голос.
- Альона…
Альона мовчала, якраз зараз вона уважно вивчала в інтернеті інформацію щодо оптимальної дієти для свого німецького дога Абса, як її відволік цей недоречний виклик.
- Альона?...
Альона скривилась, примруживши ліве око, і нарешті відповіла:
- Це ти! Підлий шпигун і підступний лазутчик. Чого б ти не хотів, цього не буде! – Тонкі губи Альони розтягнула лукава посмішка, оголивши крупні, білісінькі зуби.
- Альоно!... – В голосі з’явились благальні ноти.
- Кажи! – Змилостившись, наказала Альона.
Альона! Так і лише так було дозволено звертатись до неї. Будь-які інші варіації імені були недопустимі. Щоправда, можна додавати по-батькові. Але це не принципово.
- Май бога в животі! Ти моя остання надія! Останній промінчик в темній безодні ночі. – Защебетав Макс банальними штампами.
- Ти жалюгідний підлабузник та інтриган. – Альона очолювала відділ збуту конкуруючої організації в Тернополі. Контора була крупніша, могутніша і з суттєво більшим складом продукції.
- Так, я такий! Позич шість редукторів RSK-630PB, з фланцем триста на шість гвинтів.
- І все? Це за дві банальні, затоптані фрази? Ну… я перегляну наявність на складі.
- Альона, я просто втрачаю здатність ясно мислити, коли…
- Є в наявності, можеш далі не стелитись. Ти робиш то вкрай тухло. – Пошкрябала кінчик носа довгим пазуром мізинця. – І що взагалі значить – позичити? Просто так, без накладних?
- Ну, наша машина на кордоні, – Макс зітхнув, – коротше, вона ще не виїхала і ми привезем товар тижня за два. А ці редуктори для…
- Тобто я маю покривати недостачу на складі два тижні, бо ти нездара?
- Альона, я готовий на все, навіть на рабську роботу на твоїх плантаціях в Байківцях. Можеш вислати сьогодні транспортною службою?
- Я все можу, але не буду.
- Ти янгол! – Втішився Макс, прослухавши кінець фрази.
Альона встала і підійшла до великих скляних дверей. В них відбився напівпрозорий силует високої, худої жінки, з маленькими грудьми і вузькими стегнами. Тонкий стан обтягував чорний гольф, крізь який пробивались тверді соски. Стрункі ноги в чорних вузьких брюках були взуті в елегантні чорні туфлі на високих підборах із відкритим носком. Вона виставила ногу. Педикюр. Ідеальні чорні нігті. Випростувала лівицю долонею вперед і розчепірила пальці. Манікюр. Ідеальні чорні нігті. В майже монгольському розрізі темно карих очей блиснув хижий вогник. Альона торкнулась темного волосся під «каре» і промовила в слухавку:
- Я не янгол. Я богиня. Молода і всесильна. А плантації я продала. Так що ти мусиш придумати іншу жертву. Можна кров’ю.
- Та хоч зірку з неба для тебе. Хоч весь небосхил!
- Краще кров’ю. Бо зараз ти розчулишся і пообіцяєш одружитись зі мною, незважаючи на те, що я йду в комплекті з сином і здоровенним псом?
- Е… Я…
- Я не відправлю тобі редуктори. – Нагадала Альона і витримала паузу. – В цьому немає змісту.
- Е… тобто, я… моя кров… – Макс направду розгубився. Хоча добре знав недобрий гумор богині. Їх пов’язувала довга телефонна дружба з рідкими зустрічами на виставках чи семінарах.  
Молода та всесильна знову витримала паузу.
- Сьогодні четвер, зараз сімнадцять тридцять сім, – оголосила очевидне. – Кур’єр вже поїхав. Навіть якщо я відправлю тобі завтра, отримаєш ти все в понеділок.
Макс мовчав, Альона далі забавлялась паузами.
- Я тобі завезу їх в суботу. Особисто. – Нарешті зволила пояснити. – Ми цими вихідними гостюємо у вашому славетному місті Лева.
- Ти демон… Тобто богиня…
- Но, но! Не забувайся! – Вона розсміялась. – Наберу тебе в суботу, як виїду.
- Чудово. А щодо одруження, то я обов’язково розгляну твою пропозицію.
- Мою пропозицію?! – Обурилась Альона. Гідної, гострої відповіді вона не знайшла.
- До зустрічі. – І Макс, задоволений, повісив слухавку.
- Гівнюк кучерявий, – відповіла богиня коротким гудкам. Поклала телефон і повернулась до вивчення збалансованого харчування німецьких догів.
***

- А ти, хм… Великий оригінал, Урд! – Альона почісувала повіку вказівним пальцем. Потім обняла келих долонею і перевела погляд на Макса.
Той мовчав. Що тут ще можна додати. Він і так весь вичерпався цією складною розмовою.
- Ні! Я захоплююсь тобою. Особливо сміливістю і нахабством. – Продовжувала вона. – Ти мене просто зачаровуєш.
Відчувши смішливі нотки в інтонації Альони, Макс посміхнувся. Але наткнувшись на її здивований, суворий погляд, осікся. Тепер вже Альона криво всміхнулась і перевела погляд на дітей, які весело мордували здоровенного німецького дога.  
- Я завжди знала, що після того, як я вигнала свого нікчему з хати, у моєму житті з’явиться принц! Елегантний, вишуканий, манерний. З суворим лицем і палким поглядом. Ну, ти розумієш! Зовсім на тебе не схожий.
Катя з Ігорем, всіляко дражнячи чорного Абса, носились навколо фонтану навпроти літнього кафе в парку. Пес заскакував у воду, рятуючись від спеки та дітей. Показово ігнорував їхні заклики повернутись. А потім зненацька стрімко вибирався з фонтану й наганяв дітей, що намагались втекти, і мстиво струшував з себе на них вихор бризок. Ті верещали, заливались сміхом, штовхали шкодного пса, і той знову рятувався у басейні фонтану під біленькими, кам’яними лебедями.
Альона повернулась до Максима. Витягла губи в трубочку і довго замислено дивилась на його стурбовану фізію з потупленим поглядом. Господи, яке ж воно тендітне, думалось всемогутній богині. Проте Ігорю потрібен хороший батько. Макс, звичайно, не той персонаж, що запалить багаття кохання і роздмухає вихри пристрасті в її крижаному серці. Зате якраз той гідний приклад чоловіка, який потрібен її сину.
- Тааак. Ти ще той романтик! Підготовлений романтик! Маєш заготовочку шлюбної угоди? – Альона ледь стримувала сміх.
- Досить! – Максим спохмурнів. На обличчя лягла тінь роздратування.
- Ну досить, то досить. Я так розумію, ти продумав вже деякі деталі. – Богиня стала серйозною, – щодо сумісного проживання, наприклад? То як це мало би виглядати?
- Я згідний на переїзд… – Макс підняв обличчя, що одразу зблідло і вкрилось червоними плямками. – Ее.. То ти згідна?
- Нє, ну ти реально, хамло! Ти свиснув – я приперла редуктори; ти плеснув – я віддала тобі душу.
Альона приклалась до келиха і осушила його.
- Я вагаюсь!
- Я розумію…
- Я вагаюсь чи брати тебе до себе на роботу! – Альона помахала офіціанту пустим келихом.
- Моє вище керівництво вирішило відкривати філію у Львові. – Продовжила, повернувшись до Максима. – В реаліях це смертний вирок тій конторі, де ти працюєш. Тому тобі у будь-якому разі в найближчий час доведеться шукати роботу.
Альона зробила паузу, доки офіціант наповнював келихи.
- Що стосується мене, то і в головному офісі, і у львівській філії мені забезпечена хороша посада. Тут мені, можливо, навіть світить крісло верховного намісника.
- Тож…
- Я ще зважую… Малого я і так мала намір віддати у якийсь кращий навчальний заклад… Я маю поговорити з сином і псом.
- Псом?
Альона розтягнула свої вузькі губи в сліпучій усмішці. Яке воно тендітне і тверде, подумалось їй. Зате такий турботливий тато! Треба брати!
- До речі. Абсу буде потрібна окрема кімната. Ну, і починай шукати нову роботу.
***

- Ну то що з того? – Здивувалась Леся. – Я не жадна. Мені не шкода.
- Тобто? – Не зрозумів Макс, – що це значить?
- Це значить, що в тебе не зітреться! – Леся весело розсміялась.
Вона підняла руки вгору і зі смаком потяглась. З руками догори потяглись пишні, вагомі груди під грубо зв’язаним, мов макраме, довгим платтям. Це плаття більше нагадувало невід на крупну рибу, ніж легкий жіночий одяг. Чорна білизна контрастно проглядалась крізь шпари між шнурами та вузлами і бентежила погляд. Леся ще дужче розреготалась, побачивши, як Макс прилип поглядом до її принад. І, розсипаючи цей дзвін, побігла вздовж узлісся. Закрутилась на місці і легко впала в траву, розсипавши навколо себе пройму пишного, хвилястого, світлого-світлого, розкішного волосся.
Максим понуро добрів до Лесі. Вона лежала в траві, схожа на мавку, усміхаючись своїми соковитими, повними губами. Груди високо підіймались від ще не повністю втамованого сміху.
- Я серйозно, Лесю. Наші стосунки і так не мали майбутнього…
- Я пробуду в Україні ще два місяці! То що мені робити? Шукати нового… – Леся замислилась, шукаючи потрібне слово, – засранця? А ні, коханця!
І розреготалась знову. Шведський акцент надавав її образу ще більшої звабливості, і Максим знову застопорився. Ці зависання неймовірно веселили Лесю і вона заливалась струменями дзвінкого, щирого сміху.
Леся скочила на ноги і знову понеслась геть. Щезла між деревами. Макс стояв безпорадний. Ну, не гонитись же за тим легковажним дівчиськом. Дзвіночок сміху Лесі бринів то там за деревами, то тут. Нарешті вона втомилась, і напівпрозора мавка випірнула на узлісся. Це дивне створіння, наче сплетене з променів сонця, пронеслось вітерцем, ледь черкаючи траву, і кинулось в обійми оторопілому Максиму. Ошпарила його пекучим поцілунком. Несподівано, жорстоко вкусила за нижню губу. Макс відшарпнувся. І Леся, з новою хвилею реготу, підняла руки вгору, закружляла і легко мов пір’їна впала в траву.
- Ходи сюди, наречений! Хочеш востаннє? Ну, то ходи до мене. Нехай це буде востаннє! – Леся простягла руки до Макса.
І в Максима закрутився світ, вже практично в прострації він кинувся в її обійми…
…Леся витрусила залишки трави зі свого «неводу». Поглянула на безпомічного, захеканого Максима ніжним та співчутливим поглядом. Їй здалося, що почало відпускати, і світ став набирати звичних рис. Леся помотиляла головою, збуривши вихри в своєму розкішному водоспаді волосся.
- Виклич мені сюди таксі, будь-ласка.
- Леся, це ліс! Яке таксі?
- Ну, то й добре. – І Леся, розкинувши руки, спурхнула в напрямку дерев.
Максим встав, підтягнув штани. Леся вже щезла серед дерев. Він ніколи не міг збагнути дивної, зачарованої поведінки цієї загадкової дівчини. Скидав то на юність та легковажність. А Леся ще довго блукала лісом, весело заливаючись гучним сміхом. Вона помилилась – її надалі міцно тримало!
***
Двері трамвая розчинились, і Леся в «неводі» вийшла. На зупинці її чекала Леся. З ідентичними копицею сонячного волосся, пухлими губами, масивними грудьми і міцними сідницями, лише одягнута була в півпрозору блузу та вузькі джинси. Стали одна проти одної. Секунду постояли і Леся в джинсах заліпила дзвінкого ляпаса Лесі в «макраме». Та поморщилась, проте більше ніяк не відреагувала. Після другого відійшла і присіла на лавку на зупинці. Від такої несподіваної сцени люди на зупинці забули зайти в транспорт, а ті, що вийшли, не поспішали покинути арену видовища. І, тикаючи в телефони пальцями, чекали розвитку подій. Бабуся в дивному капелюшку навіть присіла поряд з Лесею, а хлопчина в бейсболці витяг навушники та відверто витріщався.
- Ліля! – Процідила крізь зуби Леся в джинсах, – ти знову до нього їздила?
- А тобі шкода? – Спитала Леся, тобто, як виявилось, Ліля і відкинулась на скляну стінку.
- Найди собі свого кобеля, сучка!
- Ай, дався тобі той слимак. Він в ліжку одну хвойду від другої відрізнити не може. Тільки несе всяку лухту. Ти в середу була геть інша, така непередбачувана. Ти завжди така несподівана. Дебіл!
От зараз Лілю справді відпустило і все було так важко, байдуже і ліниво. І хочеться тій Лесі от тут стрибати і пінитись через того слинявого козла. Ліля схилила голову набік, відкрила рот і виставила кінчик язика.
- Сучка! – Констатувала Леся.
Прийшов наступний трамвай. Пасажири перетасувались і в результаті на зупинці залишились Леся, Ліля, Бабуся в капелюшку і Бейсболка з навушниками в руках.
Леся вишкрябала з задньої кишені джинс розплющену пачку тонких цигарок і запалила. Випустила дим та пригледілась до Лілі. Нагнулась, заглянула їй в очі.
- Ти обдовбана!
- Вже ні. А що? Є що?
- Йди на хрен!
- Ага! Точно. Щодо того, щоб йти на хрен. Він тебе послав. Кинув. Тобто той секс зі мною то був твій прощальний секс з ним.
Леся затягнулась цигаркою.
- І як?
- Нормально! – Кивнула Ліля.
Леся загасила недопалок в скляну стіну зупинки і кинула його на рейки.
- Пішли!
- Мммм, куди? Нового кобеля шукати?
- Ні. В мене є ЩО.
Ліля ліниво піднялась, зняла капелюшок в бабусі, поцілувала її в маківку і акуратно наклала головний убір назад. Леся зробила Бейзболці «саєчку» – стукнула його по підборіддю, щоб той захлопнув рот, і шведські близнючки з українським корінням пішли, перетираючи навколо себе простір в хтивість своїми звабливими «жорнами».
***
Альона вийшла на галявину, залиту слабким світлом повного місяця. Її тонку фігуру стягувало вузьке, чорне плаття до п’ят, з розрізами з боків вище стегон. Тож під час ходьби її ноги оголювались практично повністю і бліда шкіра світилась, відбиваючи мляве проміння повні. Вона ступала босими ногами по м’якій, висушеній сонцем траві, поволі наближаючись до центру галявини. Там сиділи діти. Катя підняла погляд на Альону.
- Ти точно знаєш, що вона не може тебе чути? – Подумала дівчинка.
- Точно! – Подумки відповів Ігор. – Я багато разів перевіряв.
- Може, вона просто прикидається? Аби знати, що ти думаєш, а ти не будеш знати, що вона знає.
- Навіть така черства сушка викаже себе, якщо її дитина буде ревіти, зламавши руку.
- Ти собі зламав руку? Навмисно? Аби перевірити? Ти псих! Як ти це зробив?
- Стрибнув з гойдалки. А ти?
- Я злізла в каналізаційний колодязь. Але я собі нічого не ламала, просто ревіла і кричала подумки. Він би точно виказав себе.
Підійшла Альона. Діти сиділи, спершись спиною один до одного, і плели довгі «коси» з сухої трави. Абс лежав поруч та позіхав. Пухкенька цьотка з запецьканим хною волоссям принесла нову копну сіна і поклала поряд з дітьми.
- Досить! Цього досить! – Наказала Альона. І цьотка всілась допомагати дітям сплітати суху траву в «коси».
За кілька хвилин з нарваним сіном прийшли решта. Мила бабуся в кумедному капелюшку і її помічник в бейзболці, та ще кілька пасажирів трамваю і цьотки з комісії. Вони теж всілись допомагати дітям.
- А як ти взнав за Абса? – Подумала Катя.
- Я був необачним і спалився, – пробурчав подумки пес.
- А говорити ти можеш?
- Тобто, говорити? – Обурився собака. – Я говорю. То просто люди мене не розуміють.
- Але ж зараз ми тебе розумієм, – втрутився Ігор.
- Не знаю, як це. – Абс задумався – Ви постійно гавкаєте один на одного, це навіть не схоже на роздільну вимову, як ви взагалі можете порозумітись.
Діти засміялись. Одночасно. Дорослі встромили в них здивовані погляди.
- Тихо! – Рявкнув подумки Абс. І вголос завив на місяць, здійнявшись на передні лапи.
Альона уважно пригледілась до пса, потім Ігоря і Каті. Перше зерно підозри впало в її душу, тепер вона буде пильніше за ними стежити!
З лісу викотилось велике колесо, розміром в два людських зрости. Сконструйоване воно було з гілок дерев товщиною в людську руку. Гілки творили форму пентаграми, вписаної коло. Котили його шведські сестри. Вони були повністю оголені. Їхні тіла, ретельно виголені, натерті олією, відблискували. Пишне волосся на голові було затягнуте в високий вертикальний стовбур, що закінчувався пухким хвостиком, мов розпушений пензлик. Ідентичні виглядом, вони рухались синхронно, наче одна з них була дзеркальним відбитком в просторі.
Колесо вкотили в центр галявини. За спиною Альони. І поклади на землю. Абс перестав вити і всі, крім дітей, пса і Альони, почали вплітати «коси» з сіна в колесо. Діти так і залишились сидіти, опершись спинами. Позаду мовчки сидів на задніх лапах пес. А по другу сторону стояла боса Альона і дивилась на повню місяця. Метушня за її спиною припинилась. Люди поставали навколо колеса, щільно переплетеного «косами» сіна. Альона, не озираючись, одним жестом скинула з себе плаття. І, не відриваючи погляду від повні, переступила через дітей, потім через пса і попрямувала до краю галявини. Ґрунт під ногами став вологим. Альона підійшла до краю болітця, що заросло високим шуваром. Протягла руку і намацала кучеряву голову. Нагий Максим сидів на камені, підтиснувши під себе ноги і обнявши коліна. Він трусився. Альона затисла волосся в кулак і витягла з заростів налякану істоту. Максим стояв перед нею з пустим, наляканим, без іскри свідомості, поглядом. Трусився, обіймав себе руками і тихенько скавулів. Вона пустила його волосся, повернулась і пішла. Максим потягнувся за нею, але ноги вгрузли в багно. Він заточився і впав. Альона не озирнулась, ніхто не поворушився. Макс поповз за нею на чотирьох.
Сестри вклали Максима в колесо. Шию, зап’ястя та стопи прив’язали до означених променів пентаграми. Поставили колесо на ребро і покотили вверх до узлісся, де відокремлювався, виступаючи на галявину, високий граб. За колесом потяглась вся процесія в голові з Абсом. Останньою прямувала бабуся в кумедному капелюшку, опираючись на руку цьотки з рудим волоссям. Шведки завісили колесо на дерево, так що Макс був головою донизу. Завісили невисоко, аби воно лише не торкалось землі. Процесія вишикувалась півколом, сестри по краях, Альона в середині. Абс наблизився до колеса. Став на задні лапи, обнюхав голову Максима – щелепи жертви трусились і з них видавався тихий тремтячий стогін. Абс замотиляв мордою. З під ошийника випала коробка сірників. Пес сів на задні лапи, а передніми почав намагатися видобути сірник з коробки. Це було складно.
- Ворушись, морда, – подумав Ігор, – місяць скоро сяде.
- Рухайся, – кепкувала Катя. – Я змерзла.
- Закрийте пащеки, – огризався пес, вовтузячись із сірниками.
Нарешті йому вдалось видобути вогонь і, не уникнувши опіків, він нарешті підпалив колесо. Суха трава миттю спалахнула, і колесо вкрилось густим димом. Пес відсахнувся, відскочив дещо і завмер на всіх чотирьох лапах.
Максим не видав ні звуку. Втратив свідомість від страху і тихо задихнувся.
«Коси» сіна вигоріли. Тлів каркас з прутів.
- Як прізвище Максима? – Спитав подумки пес.
- Урд. Максим Урд. – Відповіла Катя.
- То ти, Ігоре, тепер теж Урд? – Уточнив собака.
- Ну, якщо Альона Урд, то напевно я теж Урд. – Задумався Ігор. – Катя, а ти Урд?
- Урд! Альона казала, що Абсу потрібна окрема кімната, бо він член сім’ї. Значить ти, Абс, теж Урд.
- Я Абс Урд! – Вигукнув вголос собака.
- Ти чого гавкаєш? – Спитала подумки Катя.
- Ай, вирвалось.
Шнури, що утримували тіло, перегоріли, і кінцівки тіла почали відділятись від колеса. Спочатку ліва нога, потім права рука – і ось все тіло впало на землю. Люди мовчки почали розходитись. Не озираючись. Коли всіх сховала темрява лісу, пес знову сказав вголос:
- Абс Урд! Я АбсУрд!
- Та не гавкай ти, – десь з глибини лісу подумки озвалась Альона до собаки.

ПЕРША ЗИМА 2021


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 23-02-2021

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Вікторія Штепура, 10-02-2021

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Максим Т, 24-01-2021
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.90624594688416 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …