Холодно було тієї зими в Києві, як на Алясці, та Аля на те не зважала, тому що їй тієї зими було тепло, як у «алясці». Власне, вона й зимувала тоді в «алясці» – справжній, американського виробництва, легкій та водночас непроникній для будь-якого морозу. Коштувала та куртка безбожно дорого, але мрія є мрія: і батьки, і сама Аля доклали добрячих зусиль і «аляску» придбали. Ото було щастя! – адже в ті непевні, безробітні, непередбачувані часи на початку 90-х добути бодай щось було вкрай складно, зате втратити все – напрочуд легко.
Багато кого ті часи вразили назавжди, і вони так і не оговталися, загрузли в депресії та страху, дотягли до пенсії та звідти беззубо вишкірялися на ті нові часи, що заступили часи старі. А старі часи видавалися їм дедалі добрішими, щасливішими, багатішими – ні, жодного порівняння з тим неподобством, яке сплюндрувало цілу країну, а їх самих позбавило гідності та пустило жебракувати! А дехто, навпаки, вперше в житті відчув життя, і набувався ним тепер, наче востаннє, таке останнє, що може увірватися будь-якої миті – й назавжди.
Проте Алин вік – сяюча, квітуча, безжурна юність! – вимагав лише кількох певних речей, аби їхня власниця «забила» на всі життєві негаразди. Коли до «правильних» джинсів, светру та черевиків додалася «аляска», вона відчула шалене піднесення, що геть не личило учневі перукаря, нехай і в салоні краси на самому Хрещатику. Але тонкощі соціальної будови, а радше соціальної руїни тих часів Алю не обходили – принаймні, доки на ній новенька, запашна, ласкава, а головне - ультра-модна куртка! Аля вже третій день поспіль перебувала десь на самісінькій верхівці уявної піраміди життєвих досягнень, звідки з щасливою посмішкою приймала заздрісні кпини колєжанок, які відтепер зверталися до неї виключно з Аля-аляска або й просто – Аляска. Дарувати таке легко й приємно – особливо тим, в кого немає «аляски»!
Щойно Аля здобула ту культову та для багатьох недосяжну одежину, вона здихалася своєї в минулому році придбаної курточки. Недешева, як і все тоді, але доволі благенька, а понад усе немодна, курточка завдавала Алі відчутних страждань. У ній Аля нічим не вирізнялася поміж сотень тисяч киянок, але ті сотні тисяч киянок аж надто вбого виглядали на тлі запаморочливо модних дівуль, які відвідували салон. А вирізнятися хотілося; понад усе Аля мріяла бути центром уваги, ясна річ, чоловічої, мужньої та неодмінно заможної уваги. Та в тій осоружній курточці хіба таку увагу привернеш? – хіба що презирливі погляди клієнток салону та глузування подруг, ось і весь здобуток.
Але тепер курточка відбула туди, куди відбували всі решта Алиних та інших перукарок речей, що вийшли з моди або з ладу. Ліда, прибиральниця салону, з вдячністю приймала такий одяг. Щось доношувала її дочка Катя, щось брала собі Ліда, а дещо перетворювалося на оковиту, до якої Ліда мала хворобливу слабкість. Ліду з її хворобою тримали в салоні: вона була працьовита, навіть несамовито працьовита, коли твереза, а в салоні твереза вона була завжди. То був наче останній острівець надії, за який чіплялася жінка: якщо вона здатна триматися на роботі, то може кинути будь-якої миті, отже все під контролем, ну, будьмо... А ще була Ліда безвідмовна й чесна – перукарки і навіть їхні учні могли давати їй будь-які побутові доручення: все знайде, все купить і решту до копійчини принесе. Особливої цінності Лідини чесноти набували перед святами – перукарки геть не мали часу на закупи, тому що клієнтки перли до салону валом і шикувалися в чергу. От Ліда й відпрацьовувала за всіх їхню жіночу долю, а заразом здобувала поблажливість до своєї схильності та право на зношені речі перукарок.
Аля здобула свою «аляску» саме в такий гарячий сезон – перед Новим роком. Володіння тією супер-модною курткою вплинуло і на світ довкола, і на неї. Передсвяткова салонна метушня вже не дратувала; вона ніби взагалі припинилася, з благоговінням принишкла перед «аляскою»; перукарки пересувалися по салону, мов вишукані привиди, а клієнтки не сварилися, а переспівувалися з тими тінями безжурними голосами. Сама ж Аля, Аля-Аляска, також змінилася; хай вона клопочеться у справах всього лише учня перукаря, але ціну собі знає, сповнена незламної гідності та й взагалі тут – тимчасово, завітала осяяти цей вбогий світ своєю розкішшю та красою, королева, та й годі. А ті, хто почуваються королевами, й поводяться часом по-королівському. Тож коли Аля почула, як хтось із дівчат відрядив Ліду по апельсини, а та загрюкала важезними черевиками на другий поверх до закапелка зі щітками, швабрами та заношеним демісезонним пальтом, завеликим для тендітної Ліди, Аля владно наказала прибиральниці повернутися. Коли ж та, розгублена та спантеличена, підійшла, Аля величним жестом накинула на плечі прибиральниці «аляску» та наказала:
– Візьми мою куртку. Собачий холод, – бо ж холоди тієї зими на початку 90-х й справді були люті, мов знавіснілі пси.
Аля з якоюсь відстороненою цікавістю спостерігала за Лідою; в тої в очах спершу промайнув переляк, а шия, а потім і обличчя пішли червоними плямами. Та вже за мить вона оговталася, розпрямила спину, в її очах спалахнули давно згаслі вогники; вона з невимушеною гідністю кивнула Алі та попрямувала до виходу – новою легкою ходою, що насправді була майстерно прихований танок. В салоні запала тиша; грюкнули двері, Ліда зникла – і все потонуло в гудінні фенів, дзижчанні машинок, брязканні ножиць і пронизливих голосах клієнток. Аля здригнулася – щойно не було цих нав’язливих звуків і запаморочливих запахів, щойно в салоні лунали безжурні голоси небесних створінь, щойно… Хтось грубо смикнув її за рукав, і вона повернулася до роботи.
Хвилюватися в салоні почали години за три. За вікнами сутеніло, робочий день добігав кінця, а Ліди все ще не було, хоча за всіма передноворічними розрахунками вона б вже мала повернутися. Коли ж височезні, оздоблені колоссям і зірками двері салону зачинилися, прикрашені табличкою ЗАЧИНЕНО, перукарки зібралися на нараду. Вердикт оголосили швидко: не встояла наша Ліда, трималася-трималася, та й не встояла: пропила гроші на апельсини, а тоді й понеслося-полетіло, певно, і «аляска» пішла туди ж, на оковиту… Аля відчувала на собі погляди, хтось раз у раз торкався її плеча, вона чула співчутливі запитання – «а як же ти додому, морозище ж який?» – але їй здавалося, що всі довкола сповнені прихованої зловтіхи; вони не раділи, коли Алю ощасливила її «аляска», зате тепер, коли «алясочка» загула, їм добре, тепер їм по-справжньому добре… Аля, ледве стримуючи сльози, відвернулася в куток.
Хтось приніс Лідине пальто та накинув Алі на плечі – мовляв, бери, а завтра ми Каті скажемо, вона твою стару курточку принесе, хтозна скільки Ліда тепер гулятиме, це ж вперше, такого з нею ще ніколи не було. Аля заридала та скинула з себе пальто – ні, ні, тільки не це! Вона зателефонувала додому, що ночуватиме в подруги, а сама залишилася на ніч у салоні, аби тільки не виходити на вулицю в тому страхітливому пальті.
Спала вона погано, весь час прокидалася, розбуджена гудінням вантажівок, гарчанням бульдозерів і брязканням лопат – сніг на Хрещатику прибирали до ранку. О дев’ятій розпочався робочий день – ніби такий, яких вже були сотні, та водночас інакший; Аля як ніколи відчувала своє неповноцінне, принижене, непевне становище – в салоні, і в житті загалом. По обіді прийшла заплакана Катя, зняла з себе та повернула Алі осоружну курточку – ні, мама не приходила, вибачте, будь ласка, мені так соромно. Катя вбралася у Лідине пальто та й пішла під одночасне співчутливе похитування багатьох голів; всі перукарки на мить покинули голови клієнток і похитали їй услід, мовляв, «бідака ти, бідака». Клієнтки також похитали головами, чи то на знак солідарності, чи то обурившись неувагою.
А за три дні до салону навідалася міліція. Доволі молодий, але виснажений, назавжди втомлений та наче вогнем попечений чоловік спочатку завітав до директорки, та викликала заступницю, заступниця – Алю. Доки та йшла до кабінету, салоном прошелестіло: «Ліду вбили!» Обличчя полотніли, ножиці падали на встелену волоссям підлогу, перукарки та клієнтки витріщали на Алю очі, й вона крокувала до кабінету, немов уві сні, наче крізь воду – таку густину мали ті погляди.
Чоловік запитав, коли Аля востаннє бачила Ліду, про що розмовляли, куди та пішла та в що була вдягнута. Коли слідчий переконався, що Аля була в салоні останньою, хто спілкувався з Лідою, він попросив керівниць вийти, витягнув із потертої папки сірий бланк і заходився розпитувати, тепер вже про Алю, та все записувати. Коли та відповіла на всі питання, неуважно продивилася протокол та поставила підпис там, куди він тицьнув пальцем, слідчий сховав аркуш в папку, підвівся та пішов, не промовивши слова ані до директорки, ані до Алі. Коли двері за ним вже зачинялися, Аля не втрималася та запитала слідчого:
– Що сталося?
– Вбито її, – кинув слідчий та й пішов.
– А… моя «аляска»?! – вихопилося в неї.
Слідчий застиг у дверях, зо хвилину дивився в підлогу, ніби силуючись щось пригадати, тоді глянув на Алю так, наче бачив її вперше, та відповів:
– Не було на потерпілій ніякої «аляски», – і зник за дверима.
Коли Аля повернулася з кабінету, в салоні ще панував шок, але досить швидко він минувся, і серед жінок поточилися тихі розмови. Шкодували за вбитою Лідою, бідкалися про осиротілу Катю, хитали головами про «які часи», нарікали на оковиту, від якої сама біда і більше нічого, он із Лідою як сталося… Точилися вони так, точилися, аж доки Аля не почула за спиною чиюсь репліку:
– Нащо було цабе з себе вдавати, на-тобі мою «аляску», може, й досі жива була би Ліда…
…Аля замовкла, а її пальці, які щойно, наче метелики, пурхали над шевелюрою клієнта під її розповідь, завмерли. Мало не 30 років, що минули від тих подій, зникли, наче їх не було, і вона знову стояла посеред салону на Хрещатику, учень перукаря, Аля-Аляска, якій щойно принесли страшну звістку.
– А що було далі? – раптом запитав клієнт, про якого Аля на мить забула.
– Далі? – перепитала Аля. – А далі… далі були мальвіни, дольчіки, шкіряні куртки та плащі, ангорка з люрексом, кросівки та костюми адідас… – і Алині пальці знов запурхали над шевелюрою клієнта, наче метелики.
