Не так, щоб і широка, метрів, може, п’ятнадцять, і добрих метрів сто у довжину канава огинає вільшняк дугою. Викопали її позаторік, коли брали тут торфокрихту на поля. Екскаватор на широких - для болота - гусеницях рвав великим ковшем дерен, зачерпував чорний мокрий торф і відкидав його вбік, ревучи й ляскаючи металом. Тоді ж якось саме собою з’явилось і це слово - канава. Ну, а як іще її назвеш? Щодень канава росла і набиралася води, а та без упину сочилася із землі.
Увечері, коли екскаваторник ішов додому, ми з хлопцями залазили на гусениці і заглядали через брудне скло у замкнену кабіну. Довгі важелі, зашмульгане сидіння, круглі засклені циферблати датчиків - все старе й запилюжене. І ще різкий запах солярки й машинного мастила. А на ранок екскаватор знову ревів, нервово юрзав, рвав ковшем землю і швиргав її на купу.
Торфокрихту відвозили на поля грузовиками, і для них через зелений м’який луг прямо за нашим городом насипали дорогу. Забрати весь торф усе ж не вийшло. З обох кінців канави, один впинається у вільшняк, а другий завертає до плавень, було загрузько для машин, там так і лишилися чорні купи. Через ту, що від плавень, екскаватором прогорнули нешироку протоку, а в неї скерували річечку, що жебоніла неподалік - чомусь хотіли зробити канаву проточною. Води у тій річечці, правда, на хоч яку путню течію не вистачало, хіба що навесні, коли буйні талі води несли з гір навіть камінці й уламки цегли. Витікала ж вода із канави у багатьох місцях, переливаючись через край там, де могла знайти собі дорогу, й струменіла далі по вільшняку дрібними ручаями.
Води у канаві мені було десь по шию, а місцями й по груди, і тільки з того краю, де екскаватор починав роботу, глибше, майже з руками. Ноги грузли у м’якому мулистому дні, наступали часом на стару стулку мушлі чи порожнього равлика. Колись давно, у бозна які часи, тут було річище, а може, озеро чи болото, чи може, й море, де водилася ця живність. Ми плескались у літеплі, збовтуючи торф’яний осад, вода робилася брудно-сірою, і коли ми вибиралися на берег, наші худі тіла були теж сіруваті, наче притрушені очеретяним попелом. Потім ми засмагали на сонці, вилежуючись на гарячому м‘якому торфі, і зазвичай після таких купань були бруднішими, ніж до них.
Зараз канава укрита кригою і запорошена снігом. Великий прямокутник льоду розчищено, на ньому різані сліди від ковзанів, а з дальніх боків лежать по два дерев‘яних цурупалки. Це наше хокейне поле, учора ми ганяли тут із ключками, брутальні й без шапок, наче брати Еспозіто. Я розбігаюся, ковзаю на ногах по льоду й гальмуюся, в’їхавши у сніг. Той іскриться на сонці й ріже очі. Десь читав, що на крайній півночі, де сніг цілоріч і вічна мерзлота, носять захисні темні окуляри. Зараз би вони мені теж придалися.
У вільшняку снігу по щиколотки, він хрумко рипить під ногами. Влітку сюди не зайдеш - болото, твань, гибле місце - можна не вибратися. А взимку по кризі - зовсім інша справа. Йду поміж деревами, вільхи ростуть купно, по декілька з одного кореня. Батько згадував, що до ГЕС у вільшняку можна було в черевиках ходити. І комарів тоді стільки не було, і вужів. Коли купаємося в канаві, а вуж пропливе біля нас - збрижі на воді, голова з жовтими вушками вистромлена, жало миготить - вилітаємо на берег, як той солдат з постелі по тривозі. Вуж щоб отруйний, то ні, але страх який бридкий. Коли хворію, мені завжди змії сняться, все якісь кубла, звиваються, лізуть, сичать. А то якось мати вдосвіта занесла у хату з морозу кулик очерету на розпал, а з кулика сонний вуж вивалився. Ляпнувся об долівку, мов мокра ганчірка, жовтим черевом вивернувся. Але мати не з тих, хто від змій чи - не приведи господи - мишей верещить. Підчепила кочергою, винесла за город і викинула в замет. Не встиг і прокинутись.
Зупиняюся біля куща червонокорої шелюги. Ич як розрісся. Перед першим класом, а може то була ще підготовча, вже й не згадаю, мати купила мені в культмазі пластмасові палички - вчитися рахувати. Мишастого кольору, в темно-сірій з білими розводами коробочці. Носив їх до школи у своєму ранці, а коли вдарили морози, мати привела мене до цього куща, і ми понавибирали довгих тонких прутиків. Принесли додому, а батько порізав їх до мірки на палички. Червоні, блискучі, красиві. Ні в кого таких не було.
Чимчикую вглиб вільшняку. На свіжому снігу добре видно сліди. Оці, один за одним, вервечкою - то лисиця. Вона акуратниця, лапи ставить слід у слід, наче лінійкою відміряє. Лисицю нам, буває, чути з дому, дзявкає десь у лузі, особливо, коли ночі місячні. На собаку трохи схоже, але голос вищий, не сплутаєш. У зайця сліди інакші. Передні лапи - раз, два- ставить одна за одною, а задні - три, чотири - впоперек до передніх. Так і стрибає, мов під гімнастику по радіо: раз-два, три-чотири, раз-два, три-чотири... А ці зовсім дрібні сліди - то миша. Обриваються біля густого сухого куща осоки, осочини здригаються невлад - видно, миша там порядкує. Дивуюся звідки вона тут у вільшняку. Хіба ж миші живуть на болоті? Значить, прийшла з суші. Для миші це, мабуть, неблизький шлях. А що робитиме навесні, коли крига розтане? Чи знайде дорогу назад? І як вона взнає де суша?
Мороз щипає ніздрі, а кожен видих - біла хмарка, немов дим від дідового Силіфонового самосаду, коли дід цмулить свою цигарку. Беру праворуч. А там ще трохи пройти, і за вільшняком видно крутий високий схил, порослий лісом. Зверху на горі є стародавні земляні вали, гору цю називають Городок. Внизу попід кручею дорога. Коли тепло, тут гонять череду в луг на пастівник. І я жену, коли наша черга. Дорога тоді тут збита ратицями, а де вже яка нижча місцина, там грузький глеїстий заміс. Корови обходять бездоріжжя, розтікаючись своїми коров’ячими стежками по схилу і не згірш гірських кіз кривуляють поміж деревами, спішачи до паші. А ще цією дорогою ми ходимо влітку з батьком на риболовлю і жартома називаємо цей путівець Великий Рибальський Шлях. Ми несемо ліщинові вудлища, наче списи, а я слухаю батькові розповіді про те, як тут було колись.
Вибираюся до краю вільшняку. Дерева рідшають і меншають. Ось тут над болотом край дороги буде верба, на ній гніздо ремеза. Ось і воно, схоже на плетену рукавицю, бозна ким почеплену на гілку. Порожнє гніздо гойдається пусткою на вітрі - пожильці зимують десь у теплих краях. Беру вліво, віддаляючись від дороги. Місцина ця зветься Свиріпина, а чого так ніхто не вже й не скаже. До ГЕС тут були людські городи. Капуста добре родила, казав батько, вона воду любить. Зараз тут шелестять рогіз і очерети.
