Коли радянські війська розбили німців під Вороніжем, то, щоб не потрапити до нового котла, як у Сталінграді, окупанти почали спішно тікати з Донбасу. П’ятого вересня 1943 року німці залишили наше місто, зруйнувавши усі великі будинки, а майже наступного дня батько, мама і ми, діти, покинувши Ворошиловград, де з березня чекали на звільнення рідного міста, вже були вдома. Мені на той час було п’ять років, а сестрі – три.
Тут нас зустріла батькова мати, бабуся моя і сестри. Родинний будинок уцілів, як і сусідні приватні будинки. Бабуся майже нічого не чула, але розповідала, що було при німцях.
Наш одноповерховий будинок стояв на головній вулиці, далеко від центру міста. В центрі ж були багатоповерхівки, в яких німці розмістили свої канцелярії, офіцерські клуби і навіть бордель, куди добровільно пішли працювати повіями вісім дівчат. Цей бордель раніше був дитячими яслами, куди мене носили, коли мати ще працювала.
Через декілька днів після вступу німці зібрали багато євреїв, які прийшли з речами, бо вважали, що їх вивезуть в кращі місця у Європі. Але їх посадили у підвали, а потім, залишивши собі речі і коштовності, погнали на алебастровий комбінат, де замурували живцем у штольні. Кажуть, що солдати відмовились розстрілювати цих людей, бо серед них було багато дітей. Після звільнення міста від німців штольню розкрили і знайшли там близько трьох тисяч кістяків, серед них багато маленьких.
Після цієї страти ще близько року німці розстрілювали євреїв, партизанів, підпільників і військовополонених в кар’єрах алебастрового комбінату і ярах на околиці міста. Загинули більше чотирнадцяти тисяч людей. Після війни євреї встановили тут пам’ятник – дерев’яну стелу, оббиту бляхою і пофарбовану в блакитний колір. На верхівці стояв глобус, який символізував земну кулю. Мені здавалися таємничими написи на івриті. Пам’ятник поступово занепадав і, нарешті, його прибрали. Але згодом, вже в незалежній Україні, біля штольні, де німці замурували людей с дітьми, поставили новий пам’ятник – «стіну плачу».
Бабуся розповідала, що, коли німці увійшли в місто, прилетів радянський біплан їх бомбити. Німці відразу ж підбили «кукурузника», він сів недалеко на околиці міста, а пілот вискочив і кинувся тікати городами. Забіг до сусіднього двору і закрився в туалеті, дерев’яній будці на городі. Німці побачили, один з них забіг у двір і полоснув з автомату по туалету. Навіть не подивившись, що там стало, пішли. Сусідка відкрила пробитий кулями туалет, там лежав вбитий пілот. Прибігли інші сусідки, немолоді жінки, з плачем вони поклали пілота на вишивані українські рушники і понесли на цвинтар біля церкви, де викопали могилу і заховали без труни, бо не було нікого, хто б міг її зробити. Німці дивилися здаля, але не заважали.
Незабаром до бабусі прийшли німці, подивились будинок, який будували ще діди і батьки її чоловіка, усі теслі. Будинок був великий, я пам’ятаю не менше семи кімнат. Бабусю німці вигнали з дому і заборонили туди заходити, але дозволили узяти деякі речі. Вона оселилась у погребі між домом і сараєм. Ходити по двору і готувати на літній печі їй не заперечували. В домі оселився німецький генерал, тільки не справжній, а тиловий, в Німеччині він був письменником, а тут займався «культурною» роботою, тобто вивозив культурні цінності до Німеччини.
Він отримав наказ спалити міську бібліотеку, усі книжки винесли на вулицю і склали у велику купу, але спалити їх письменник не наважився. Вони лежали пару тижнів, а потім мешканці міста почали тягнути їх до дому, бабуся теж привезла візок книжок, але їх не палила, а склала в сараї. Потім я читав їх ще багато років.
Німецький генерал першим чином обновив туалет у дворі, зробив його великим і зручним. Бабуся казала, що він застелив і завішав його різними картинками з німецьких журналів і сидів там годинами, щось читав і писав, а поруч з туалетом стояв солдат з автоматом.
За наказом генерала німці позбирали на крейдяних горах поблизу міста кам’яних половецьких баб і поставили їх поблизу міської бібліотеки, де був штаб генерала. Ідолів збирались вивезти до Німеччини.
Для дітей міста генерал відкрив дитячий клуб, де вчили малювати і співати німецьких пісень. Багато книжок з малюнками, де вчили малювати курку, будинки тощо, залишилось у бабусі після втечі німців. Ще пам’ятаю, що на електричних лампочках висіли штучні гілочки ялівця з червоними ягодами штучної ж брусниці. Це генерал влаштовував новий 1942 рік, роздавав дітям подарунки і шоколад.
Генерал, хоч і був по-німецьки строгий, але не злий, іноді розпитував бабусю про життя каліченою російською мовою.
Взагалі ж німці не дозволяли мешканцям говорити російською. Коли чули, то кричали: «комуніст», «партизан» і тягли до буцегарні. Усі росіяни і євреї розмовляли українською, в школі вчили українську і німецьку мови. Коли ми повернулись додому, я почав потроху читати, хоч мені минуло тільки п’ять років. Навчившись літерам, читав геть усі вивіски й усе, що попадало мені на очі. Пам’ятаю, що на парканах і стінах будинків були приклеєні німецькі накази, ліворуч – половина листа українською, а праворуч – німецькою мовами.
Я, коли вже після війни вчився у школі, довідався від однокласників, що німці багато уваги приділяли дітям. В школі усі добре вчили німецьку, співали німецькі пісні, брали участь у святах з дня народження фюрера, грали у футбол, вчилися малювати. Німці встановили систему нагород, давали шоколад за принесену зброю, знайдену на місцях боїв, за виявленого єврея або ж комуніста. Діти мали підслуховувати усе, що кажуть батьки, і повідомляти німців.
В перші місяці окупації в місті був табір військовополонених, які там вмирали без їжі і води. Мешканці міста крутились поблизу, намагаючись перекинути їм хліб та просунути воду, але німці, коли бачили, відганяли їх. Потім замість солдатів поставили місцевих поліцаїв, до яких мешканці ставилися з презирством, часто з ними лаялись і обіцяли повісити, бо це були знайомі ще з довоєнних часів.
Десь через півроку окупації, розповідала бабуся, підпільники чи партизани закидали гранатами бордель, де крім німецьких офіцерів загинули вісім дівчат. Багато хто жалкував за ними, хоч це були повії, але їх знали, бо до війни вчилися з ними в школі. Після цього німці арештували багато людей і розстріляли їх в ярах.
Після поразки під Сталінградом німці почали готуватись до оборони. До сусіднього з бабусиним двору привезли далекобійну гармату берегової оборони, яку німці захопили в Севастополі. До неї провели невелику вузькоколійну залізницю, по якій вручну катали візки з величезними снарядами. Гармата, коли наші війська підійшли до річки Міус, стріляла по них один-два рази на добу. Бабуся навчилась впізнавати час пострілу і ховалась у погребі, затикаючи вуха. Навкруги у дворах поставили зенітки, тому що наші кожен день намагалися розбомбити гармату. Одна з великих бомб, 500кг, влучила точно в туалет, коли там не було німця, і вибухнула в ямі. Осколками зрізало усі дерева в саду на висоті близько метра. Дрібні осколки пробили довгий дерев’яний сарай, стіни будинку і застрягли в меблях. Після війни я витягав їх з нікельованих трубочок ліжка. Бабусю, яка сиділа в погребі, вибухом контузило, вона оглухла назавжди і лежала два дні без тями. Бомба вибухнула в тридцяти метрах від неї.
Німці зробили новий туалет в іншому місці, але незабаром їм вже прийшлось тікати. Німецький солдат, який був кухарем у генерала, попередив бабусю, щоб вона йшла з двору і не поверталась, поки німці не підуть з міста. Бабуся побігла до церкви, молилась там і чекала звільнення. Коли сказали, що німці пішли, вона повернулась додому, не сподіваючись побачити свій будинок. Та усе було гаразд, німці навіть кинули деякі речі генерала і втекли, не встигнувши підпалити подвір’я. Навздогін їм стріляли підпільники і партизани, що вже займали околиці міста. Місто визволили дві наші дивізії, які швидко пройшли крізь нього.
Місто лежало в руїнах, німці спалили усі будинки в центрі, майже сімдесят п’ять відсотків жилого фонду. В живих залишилось лише двадцять п’ять тисяч людей, чотирнадцять тисяч загинули, шість тисяч втекли від німців ще в 1941 році.
Коли я приїхав з батьками до міста, то не побачив нічого особливого в приватному секторі, але в центрі міста не було жодного цілого будинку. Мені на цей час виповнилось п’ять років. Наступний рік я вчився вдома, батьки хотіли, щоб вмів читати, писати і рахувати ще до школи. Батько був в залізничних військах, зрідка приїздив додому. Усі чекали закінчення війни. В місті з’явилось багато безногих або безруких молодих людей, деякі з них пиячили і билися, інші просили милостиню.
Повернулися євреї, відкрились перукарні, фотоательє, почали працювати магазини і лікарня. Під кінець року додому повернувся і батько, почало діяти Управління Північно-Донецької залізниці. Батько ходив у формі залізничника з погонами майора. Надалі прифронтові перевозки здійснювали інші залізниці : Південно-західна, Львівська. Запрацювало радіо, усі слухали вісті з фронту. Жіночі бригади розбирали завали цегли від розбитих будинків. Почалась відбудова деяких виробничих будівель, в першу чергу Вуглерозвідки.
Після свята і демонстрації трудящих Першого травня усі вітали падіння Берліну, чекали на капітуляцію німців. В ніч на дев’яте травня сказали, щоб не виключали радіо, бо очікується важливе урядове повідомлення. Чекали усю ніч, слухаючи розмірене стукотіння метроному. Я теж не спав, а сестра, якій ще не було п’яти років, спала. Десь о четвертій ранку диктор Левітан повідомив про повну німецьку капітуляцію. Усі плакали від радощі і обіймались. Вийшли на двір, світло горіло у всіх будинках, сусіди бігали вітати один одного. Спати вже не хотілось.
Я на цей час вже затоваришував з дітьми по сусідству, які повернулись з евакуації, грав з ними у війну. Недалеко вони знайшли великий двір, огороджений колючим дротом. Там стояли румунські транспортери, невеликі, на гумових гусеницях, майже не броньовані. В інструментальних скриньках було повно ключів, підшипників тощо. Вони слугували іграшками для дітлахів.
Час минав, наближався навчальний рік. Батьки радились, в яку школу мене віддати. Поблизу була цегляна двоповерхова школа, де викладання, як при німцях, відбувалось українською мовою. Інші школи в місті теж були українськими. Батьки не були проти мови, але в школах збереглись німецькі порядки. Радянська влада не визнала освіту, яку дали німці, дітей, які закінчили перший і другий класи, повернули до першого класу радянської школи. Російської вони не знали, зате вільно розмовляли німецькою. Якби ж тільки це! Діти засвоїли німецьку ідеологію, грали в поліцаїв, шукали комуністів та «вішали» євреїв. На усіх парканах малювали свастику. Зрозуміло, що семирічному хлопчикові неможна було вижити серед вісьми - і дев’ятирічних «хвашистів». Тому батьки віддали мене у початкову залізничну російськомовну школу, яку Управління залізниці відкрило для дітей своїх робітників. Ця школа була в трьох кілометрах від дому, але що ж робити? Пішов туди. В школу потрапили також діти евакуйованих не залізничників, головним чином, євреїв, та деяка кількість переростків, які вчилися при німцях. Вони відразу прийнялись ганяти «жидів», якими для них були усі, хто повернувся з евакуації. Вчителі, звісно, були в курсі і пильнували на перемінках, щоб когось не придушили в туалеті або в коридорі. Навесні 1946 і 1947 років наша річка, що текла поблизу ярів, сильно розливалась, вода вимивала в ярах кістяки людей, розстріляних німцями. Євреї, в тому числі і учні мого класу, ходили у ці яри, розшукуючи рідних, яких впізнавали за золотими зубами. Потім у місті пару днів чулися поховальні марші, що супроводжували процесії на кладовище.
На жаль, мені було скучно в школі, бо я вже вивчив усе до п’ятого класу. Треба було б віддавати мене відразу до п’ятого, та я був надто малим. Невідомо, для чого мене муштрували вдома, тільки хіба, щоб чути, який у батьків розумний син, усе знає. Я не звик трудитися в школі, усе давалось легко і надалі вчився тільки за звичкою бути першим. Добре, що знайшлася справа, якій я присвятив своє життя, а то б хто знає, що з мене стало. Я потім ще не раз повертався до свого рідного міста у справах. Батьки вже давно мешкали в іншому місті, бабуся відійшла в інший Світ, будинок продали. Місто змінилось, відбудувалось, виросло майже удвічі. Та вже не було чути тут ні єврейської, ні української мови. Євреї, яких ще було багато навіть після війни, зникли мирним шляхом, переїхали до Ізраїлю та в інші країни. Українці залишились, та загубили рідну мову, навіть газету не можна було купити українською, хоч над міськрадою після 1991 року майорів український синьо-жовтий прапор.
