По битому шляху, який обходив Велике передгірне озеро, важко котився віз в супроводі п’яти піших. Шлях цей вів на південь до нещодавно захопленого прибережного міста, яке звалось Тум. Королівство Азалегія довгий час стримувала натиск свого північного сусіда Великої Імперії Агбара-На, але тривала облога і відведення частини сил захисників на іншу ділянку фронту дозволила імперським силам захопити місто.
Шляхом цим часто ходило військо, яке прямувало на південь або патрулювало навколишні території в пошуках диверсійних груп ворога. Але після завершення важливого етапу у війні наступило певне затишшя, чим і вирішили скористатись подорожні.
Везли вони цілу бочку риби, яка водилась лише у Великому передгірному озері, на березі якого вони жили, дві бочки дрібної риби, інструменти не найкращої якості, які виготовляв їхній коваль та безліч інших речей, які вони усім селом навантажили на один віз запряжений волами.
Коли ніч застала селян у дорозі, вони були змушені готуватись до сну просто посеред поля. Вітер в цю пору завжди був легкий та теплий і посеред дикого поля гладив їх так само ніжно як трави навколо. Ніхто з них не переживав за диверсантів чи розбійників. Навіть про диких тварин ніхто не турбувався, усі вони були в очікуванні своєї першої в житті зустрічі із морем та великим містом. Не раз вони чули оповідки від мандрівних казкарів про красоту та могутність моря. Кожен за багаттям намагався перевершити історію попереднього оповідача та хвалився тим, що він сам знав про море та великі міста.
Хтось розповідав, що в містах можна побачити дивних тварин з диких країв, які тримають у себе багачі. Інший розповідав, що і дивні народи там можна зустріти. Наступний розповідав про великі кам’яні будинки, які стоять настільки давно, що тисячолітній дуб і не згадає, коли вони постали.
Звісно всі вони чули і те, що міста це збіговисько волоцюг, покидьків та авантюристів у пошуку легкого заробітку не обов’язково чесним шляхом, що пахнуть міста не парфумами та травами, а помиями та відходами. Усі вони про це чули, але жодний мандрівний казкар не буде розповідати про помиї та сморід, коли прийде в село з історіями про те, який світ захоплюючий і скільки всякого він у собі має.
До пізна сиділи вони оповідаючи один одному історії, які чули або ж щойно вигадали, але зморені дорогою позасинали прямо біля полум’я на сирій землі. Спали вони спокійним та міцним сном.
Усі, окрім одного, який рідко спав спокійно та бачив погані сни. М’яка земля встелена старим покривалом та шепіт трави не міг прибрати тривогу в нього єдиного. Лише далеко за північ його поглинув неспокійний сон.
"На міській площі стояло безліч люду, а посередині була трибуна із вішальницями і смертниками, які чекали своєї долі. На них дивились статуї великих людей, які вже відійшли у вічність. Місто було в очікуванні офіційного завершення чергового бунту.
Високий чоловік у чорній мантії вийшов на трибуну поважним кроком і повільно оглянув людей на площі, потім так само засуджених і після нетривалої паузи вказав на них і мовив:
– Ці люди зрадили вас. Зрадили мене. Вони збунтувались, почали убивати ваших рідних, наших друзів, знайомих. Вони відмовились від миру у їхніх домівках, обмінявши це на розруху і смерть, бажаючи багатства, влади та слави. Прикривались вони брехнею про пошуки кращого життя. Та знайдуть вони лише смерть, якої бажали ВАМ і мені особисто. Хоч я і не бажаю смерті тим, хто живе у Імперії, однак я змушений дати наказ стратити зрадників...
Невеличкий камінчик, який прилетів на трибуну з натовпу зупинив промову. І хоч вона була вже майже завершена, чоловік, що промовляв, зробив вигляд, що її було перервано на самому початку. Дитина в першому ряді боролась за ще один камінчик зі своєю матір’ю. І дитину ту було наказано вивести на трибуну.
Коли хлопчика років п’яти, не більше, поставили перед ним, чоловік в чорному зацікавлено заговорив до нього.
– Тут є твій батько, так? – він не стримував усмішки, – Твоя мати мабуть повна дурепа, що привела тебе сюди дивитись на це…
– Відпусти мого татка… – крізь сльози промовив хлопчик
Імператор широко та тепло усміхнувся.
– Вибач, але я не можу. Твій татко вбивця, і він повинен відповісти за це. Думаю ти вже щось чув про хороше та погане. Так от твій батько – поганий. Хочеш бути як твій татко, а? Ось тримай ножик, убий мене, як хотів він, – і вручивши ножик хлопчикові та приставивши його до своїх грудей, чоловік дивився в його очі, з яких сльози текли рікою, а потім забрав ніж, – Що? Не можеш? І татко твій не зміг... ти весь у нього. Ти також поганий… але ще можеш змінитись. Іди зі своєю матусею і не розчаруй мене в майбутньому. Стань хорошим! Живи у мирі з людьми, які тут стоять навколо. Не принеси їм зла.
Чоловік усміхнувся, нахилився до хлопчика і прошепотів йому: «Скажи бувай».
Після цього він встромив ніж у горло засудженого, який крізь сльози дивився на свою дитину. Кров з артерії полилась на обличчя дитини, а імператор усміхнувся і пішов з трибуни, махнувши попутно кату рукою."
Раїн проснувся у холодному поту, коли була ще темна ніч. Як часто бувало в такі ночі він проспав всього декілька годин і не міг уже заснути до світанку.
Коли Одін, його молодший зведений брат, проснувся від вовтузіння у спільному спальному мішку, то єдиним, що він сказав було: "Знову?".
Після стверджувального кивка вони почали збиратись у дорогу, поки решта ще відсипались після довгих розмов навколо вогнища. А коли ж вони нарешті проснулись уже на все готове, то брати пояснили це сильним бажаннями якнайшвидше потрапити до міста.
Їхній віз їхав по самотній дорозі посеред безкрайніх ланів, і лише тупотіння та стукіт коліс порушували пісню трав і птахів. Брати вдвох їхали на возі, чому беззаперечно допомогло їхнє раннє пробудження та «прагнення» скоріше вирушити. Одін як наймолодший отримував усе останнім і тому всю дорогу йшов пішки і тепер дуже радів, що вперше за всю дорогу сидить у возі. Коли на шляху почали з’являтись подорожні, що означало безперечну близькість до міста, Раїн порушив мовчання.
– Я після цього піду…
– Що? Після чого?
– Як повернемось додому я піду, – відповів Раїн, – Цей сон сьогодні і багато разів до цього – це не сон, а спогад. Той хлопчик – це я, чоловік у чорному – Арав, імператор, а той страчений – мій батько. Я не знаю його імені, мати чомусь не говорить, і я не розумію чому. Каже, що так буде краще.
– Я це вже давно зрозумів? Але що з того? – здивувався Одін. Його світло-русе волосся впало йому на голубі очі. – Ти вже нічого не зміниш, і мабуть не знати ім’я буде дійсно краще, якщо вже так вирішила мати. Він мабуть був злочинцем, якщо його стратили на площі, – остання фраза викликала злісний погляд від старшого брата і молодший поспішив виправитись. – Ти ж сам часто говориш, що потрібно жити далі і не звертати уваги на те, що було. Хіба не так?
– Я зроблю, що він просив, – Раїн дивись поміж роги волу і говорив рішуче та впевнено. – Я вб’ю його, а ви втечете на південь, або у гори. Гроші для вас у мене є.
– Ми? – Одін спробував пожартувати і вказав на їхніх односельчан, жодного з яких вони не вважали вартими хоча б риб’ячого хвоста. – Що ти говориш взагалі таке? Звідки у тебе гроші для нас? Ми усе життя ледь проживали від посіву до посіву. І як ти вб’єш імператора, якщо його охороняє цілий гарнізон? Чув, що говорили хлопці вчора? Імператора в столиці охороняють сотні бійців.
– Я займався контрабандою через озеро на південь, і у гори, – дивлячись на далеке місто, яке тільки-тільки почало показувати верхівки веж, відповів Раїн, – за це хороші люди давали трішки золота, і сказали, що в імператора ніколи не було особистої охорони… Ось де я постійно пропадав, а не гуляв, як думає твій батько.
– Він і твій…
– Не рідний, – різко перебив Раїн свого брата, якому досі було важко зрозуміти, що в них одна мати, але різні батьки.
– Якщо його ніхто не охороняє, отже він сам за себе може постояти. Не думав про таке? – уже запалившись і не помітивши цього, почав кричати Одін. – І що за контрабанда, що ти перевозив? – уже майже шепотом після удару в плече продовжив молодший.
– Я допомагав людям безпечно та непомітно від жандармерії та імперських солдат перетинати озеро, або перевозив деякі речі, про які я не питав. Деколи ще проводив трішки лісом безпечним шляхом. А щодо імператора, то не дарма ж я з малку тренуюсь битись. І мої пасажири частенько вчили чогось нового та давали корисні поради.
– Ти розумієш наскільки це божевільна ідея? І вчився ти на палках, – зауважив Одін, – та й зі мною, що далеко не показник.
– Останній рік ні… – тонкі губи Раїна склались в хижу посмішку, а його зелені очі різко глянули на брата. – Ти з батьками втечеш з Імперії ще до того, як я дійду до Даносу. А я просто не можу жити спокійно доки він живе. Я не хочу далі мучитись. Я ніколи не спав спокійно. Та й сам подумай, невже ти не хочеш відімстити за сестру? Ти хоч знаєш за що її забрали жандарми? Ми поняття не маємо куди і навіщо її забрали, і що з нею… і чи жива. Помста за неї, за нас обох, за усіх, хто живе в Імперії, за мою матір і батька – це буде виходом. Щоб перемогти треба рубати не пальці, а голову.
– Я ще був зовсім малим, як її не стало. Я не пам’ятаю цього добре. – Ніяково відповів Одін.
– Я можу нагадати. – суворо відповів Раїн.
– І багато у тебе золота? – швидко змінив тему молодший.
– Якщо перевести в срібні імперіси, то приблизно шість-сім тисяч. Ви зможете спокійно зажити в Азалорії, ні в чому собі не відмовляючи. Я домовився уже за все давно, вас проведуть. Тобі лише треба знайти людину у Флурі, в таверні в районі ремісників, вона там одна, не помилишся. Запитаєш за підкови для свого бурого віслюка у корчмаря. Він тобі скаже куди піти.
– До знахаря, за травами спеціальними? – спробував пожартувати Одін. - І чому ми тоді їхали на ринок продавати рибу, якщо в тебе були так потрібні нам гроші?
– Я ж не міг навіть говорити про ці гроші. Вони незаконні, і мене б за них, в кращому випадку, на каторгу відправили, якби дізнались. Та й море я хотів побачити, аж дуже багато чудових історій про нього.
Далі Раїн розповідав про деталі. Розказував як потрібно поводитись з їхнім майбутнім проводирем, скільки йому заплатити, та куди він повинен відвести. Розповів, що якщо доберуть в Арту далі на південь, то матимуть шанс на кораблі покинути Сарагелію. Чутки про далекі землі, в які ходять кораблі з портів Азалорії, також не забув згадати. Так вони проговорили решту дороги до міста, часто перериваючись, щоб ніхто не почув зайвого.
Місто ззовні справляло перше враження, як і обіцялось. П’ятиметрові кам’яні стіни на фоні вичищеної землі перед ними вселяли відчуття величі та інстинктивного страху. Подекуди біля мурів були залишки захисного валу. А вхід у місто, перед яким була черга до входу в місто, виглядав як маленька дірка в скелі.
Простоявши у черзі більше години, віз озерян наблизився до сторожі, яка зупинила наказала зупинитись у проїзді в стіні між зовнішніми та внутрішніми воротами для перевірки та обшуку. Ворота ті були товщиною з людську голову та були обшиті металом, а в проході в стелі було безліч маленьких темних віконець.
– Яка мета в’їзду? – спитав один з вартових.
– Їдемо рибу продавати та різне добро, яке вважаємо за краще перепродати, – Відповів син старости, якого назначили старшим у цій поїздці.
– Звідки рибу взяли?
– З озера наловили.
– Рибаки? – чомусь здивовано запитав вартовий, – І ви надумали саме зараз сюди їхати? Відкривайте бочки, перевірим скільки риби, якщо це дійсно риба.
Одін заліз у віз, щоб відкрити і показати вміст бочок, але інший вартовий стягнув його звідти і заліз сам перевіряти. Відкривши всі бочки, він зліз і кивнув вартовому, який був за головного. Той ще наказав викласти усе з скриньок та передивитись їхній вміст, і лише після того повернувся до своєї дощечки в руках.
– 5 імперісів за в’їзд і ще 5 за ввезення рідкісного карпа.
– Вибачте, пане, але у нас немає зараз грошей. Ми ж їдемо, щоб заробити їх, – спокійно відповів син старости. По дорозі місцеві уже встигли його попередити, що потрібно виглядати наляканим та говорити з явною повагою. – Якщо буде ваша ласка, то чи не можна було б перенести це на потім?
– Тоді на виїзді покажете це, і заплатите п’ятнадцять імперісів, плюс податок на прибуток. Удачі вам! – Вартовий вручив листівку, в якій вказувався день їхнього в’їзду із сумою до сплати, та помітив віз п’ятьма білими лініями.
– Не загуби листівку, бо і за неї доведеться заплатити, – кинув в слід вартовий Одіну, який закривав бочки.
Всередині місто виглядало зовсім інакше. Одразу ж в очі кидалась бідність. Більшість будинків з каміння було зруйновано. Декотрі з цих руїн забудовувались дерев’яними бараками, але в більшості з них, що одразу кидалось в очі, жило значно більше людей, ніж це було розраховано. Місто пахло не травами чи парфумами. Пахло сечею та затхлістю.
Заїхавши на напівпустий ринок, Раїн розставив рибу на прилавок, а Одін відвів вола і візок у стайні, у той час як решта шукали кому здати решту привезених речей. Відсутність інших торговців і конкуренції дозволили братам розпродати майже всю рибу за один день, оскільки люди купували прозапас боячись контрнаступу Азалегії та чергової облоги. Це також дозволило трішки підняти ціни і отримати додаткові кошти на розваги.
Увечері, коли покупці припинили приходити, брати пішли у таверну, щоб випити по чомусь хмільному і зняти кімнату на нічліг, оскільки додатковий дохід їм це дозволив, а з односельчан ніхто не був проти. Як ніхто і не був проти того, щоб випити вина в теплі, а можливо й схопити за сідницю якусь з місцевих дівчат. Одін, хоч і любив такі вечори, запропонував прогулятись по місту, дуже йому сподобались міські стіни і кам’яна кладка будинків. Раїн не вважав це хорошою ідеєю та все ж єдиний погодився. Хотів він ще з самого ранку, вийти на берег.
Гуляючи по місту, Раїн знову обдумував план втечі своєї родини, по колу проганяв кожну деталь і обдумував їх. Шукав ризики і думав як їх знизити. Розглядав можливості та альтернативи.
Одін же ж у свою чергу милувався містом і захоплено крокував його вулицями. Однотипні будинки з білого каменю стояли близько один до одного, залишаючи вузькі проходи між собою, що навіювало йому відчуття тісноти і незрозумілої тривоги. Більшість будівель, що були близькі до стін, були зруйновані, а ті що залишились – виглядали занедбаними, і це довершувало відчуття того, що місто це не йому не до вподоби.
Так вони вийшли до прибережної частини, яка залишилась відносно неушкодженою. По причалу ходило багато моряків із загрубілою від сонця та вітру шкірою. Але ще більше було військових, які перевіряли вміст кораблів або просто спостерігали за людьми. Навколо стояв шум, якому підспівувала величезна кількість чайок у небі.
Зі заходу сонце крізь хмари, які ввесь день закривали небо, кидало червоні промені на хвилі, що мчали до берегу і розбивались об кораблі. Вітру майже не було, але зі сторони міста доносився запах нечистот. В небі літали зграї чайок та інших птахів, назви яких брати не знали. Лише вода була за межами найдальшого рибацького човна, який повертався в гавань після декількох днів в морі. Раїн відчув себе надзвичайно дрібним. Під час плавання по озеру в ясний день можна було розгледіти береги, будучи посередині, але це було інше. Кораблі, більші за будинки давали знати, що якщо вибрати правильний напрямок, то можна і не знайти суші ніколи.
Ідилію перервав солдат, який підійшов ззаду і різко вискочив в них перед обличчями.
– Чого дивитесь тут? Вишукуєте чогось? – запитав той.
Брати розгубились та деякий час не знали, що відповісти.
– Ну! Я до кого звертаюсь? – наполягав на відповіді солдат.
– Вибачте, ми нічого такого не маємо на думці, – відповів Раїн, – ми просто хотіли подивитись на море. Вперше ми біля нього.
Солдат зміряв їх поглядом, шукаючи зачіпки, а тоді стукнув рукою об меч і висунувши вперед нижню щелепу сказав.
– Нема чого тут любуватись морем з причалу. Мішаєтесь тут і відволікаєте. Ідіть знайдіть собі інше місце.
Розгублені брати повільно розвернулись та пішли в сторону міста, а солдат проводжав їх поглядом, аж поки вони не зникли в натовпі. Заспокоївшись та перевівши дух брати все ж вирішили повернутись до причалу, але від нього попрямувати в сторону муру, таким чином розтягнувши свою першу зустріч з морем.
Після годинної прогулянки брати почали повертатись у таверну, коли їхню увагу привернуло полум’я. Рушивши туди на допомогу, вони були здивовані, що вони єдині, хто туди йшов. Лише дійшовши до цілі, їм усе стало зрозуміло: п’ятеро жандармів стояли біля палаючого будинку і уважно вдивлялись у полум’я. Раїн з Одіном заховались за кутом паркану та деякий час спостерігали за ними.
– Тільки глянь. Вони спалили будинок, і ніхто з цим нічого не може зробити, – з люттю на обличчі прошепотів Раїн, відриваючи дошку від паркану. – Ми можемо їх зараз тихо вбити і спалити їхні тіла у вогні. Їх усього п’ятеро, ми зможемо це…
Слова Раїна та велике здивування Одіна перервали постаті, які вийшли з провулку, і затягнули братів туди вклавши обличчям в землю. Цей шум привернув увагу одного жандарма, і він пішов перевірити.
Нападники швидко відтягли братів за кут одного з будинків поряд, і жандарм нічого не побачивши та списавши шум на кота повернувся назад. В провулку особливо тхнуло, здавалось, що саме цей був центром усього смороду в місті.
– Тихо, пацан. Я тобі нічого не зроблю, і якщо не хочеш проблеми з ними, – кивнувши в сторону жандармів, заговорив чоловік в чорному плащі з капюшоном до Раїна, який пробував вирватись, – то краще заткнись. Ти ледь не погубив нас усіх. Ти розумієш, що напавши на них, ти б зачинив ворота міста? Якщо б ти їх, хоча б пальцем зачепив, то ти міг їх переконати у тому, до чого відношення не маєш. Ти ж і сам не місцевий. Додому не потрібно? А?
Чоловік заткнувся, коли загін жандармів, який був біля будинку пройшов по паралельній вулиці. Один з них ще раз глянув у провулок, та знову нікого, окрім того ж кота, який їв впольовану мишу, в ньому не побачив.
Тоді братів підняли із землі, і, почувши землю під ногами, Раїн вдарив одного з них дошкою, яку так і не випустив з рук. Хлопець уже замахнувся, щоб вдарити іншого, але його ззаду вдарили по потилиці і він впав. Одін у той час стояв нерухомо і дивився як його старшому братові заламують руки.
– Ми тебе врятували, ідіот! Ми не одні з них! Це вони нас шукали, – Поступово понижуючи тон говорив чоловік, який тримав Раїна.
– Агов, він відключив його, ця скотина хропить, – Сміючись заговорив чоловік, який нахилився над тим, кого вдарив Раїн.
– Отже, бачу у вас є ненависть до Імперії, але розуму немає, – допомагаючи підвестись Раїну, говорив все той ж чоловік, – Іти з дошкою на озброєний і натренований загін – це звісно вершина безглуздя. Мене звати Кар, старший у нас тут Протор, але він зараз говорити не може, бо хтось вдарив його дошкою по голові, тому говорити буду я. Як вас звати? – Чоловік простягнув руку Раїну і терпливо очікував відповіді.
– Я Одін, це мій брат Раїн, ми рибаки, – усе ще перебуваючи у шоковому стані і не замітивши видумування імен на ходу він потиснув руку ближньому чоловіку в плащі за кінчики пальців.
Люди, що їх оточували, суворо дивились на нього і вивчали, здавалось до найменших деталей. Були вони вдягнені в однакові плащі з капюшонами, які закривали їхні обличчя
– І що рибаки роблять так пізно на вулицях і чому вони так ненавидять Імперію, що хочуть іти на її представників з пустими руками?
– Ми просто гуляли! – Відповів Раїн, стріпуючи з одягу пилюку.
– Гуляли? Хлопче, я не дурень, що на жаль не можу сказати за тебе. Кажи, хто ти такий, і якщо не скажеш, то будеш там, куди хотів відправити жандармів.
– Але… але ми дійсно рибаки, приїхали сюди продавати рибу… і дійсно просто гуляли, – налякано і запинаючись відповів Одін.
– Залиш їх, я бачив їх на в’їзді у місто зранку, – Заговорив Протор прийшовши до тями, – вони дійсно рибаки... Це я у них ту рибу купив.
Він повільно оглянув братів, все ще приходячи до тями. А тоді руками дав сигнал своїм людям збиратись іти.
– А людей з таким ударом, як у тебе нам бракує, – стоячи у напів розвороті до Раїна промовив він. – На заході, у горах, між Онісом та Сентором є озеро, переспите на його південно-західному березі два ночі – і ми вас знайдемо. Приведете ще когось – уб’ємо усіх, все рівно ви нас не замітите, доки ми не покажемось. А розкажеш комусь про нашу зустріч, то твоє село буде переживати не лише за солдатів. Я чув звідки ви прийшли і знаю де це.
Тоді група із чотирьох людей зникла у темряві нічних вулиць, а брати вирушили назад у таверну, не промовивши жодного слова та уникаючи будь яких зустрічей з людьми на вулицях.
В таверні їхні односельчани гуляли наче востаннє і навіть не зауважили, що брати кудись виходили. Намагаючись заспокоїтись, Одін випив три пінти пива та все ж щипнув за сідницю місцеву дівчину, від якої проте отримав ляпас та неоднозначну усмішку.
***
Із світанком та важкими головами вони вирушили у дорогу додому. Син старости знайшов кому здати ще й залишки не проданої риби, і заплативши податок вони подались в шлях у пришвидшеному темпі. Від’їхавши від міста на достатню відстань, Одін та Раїн почали обговорювати вчорашні події, тримаючись позаду.
– Ви можете втекти до них, як я піду, – Першим заговорив Раїн, – Не думаю, що це безпечніше, бо ми їх зовсім не знаємо, але на кордоні з Азалорією усюди патрулі. А до гір не так далеко, і дорогу легше знайти.
– Але вони ж сказали, шо уб’ють нас, якщо буде ще хтось. Та й у горах люди зникають, погані оповіді про них ходять. Кажуть, що злий народ там живе і вбиває усіх, хто потривожить їх.
– Чутки створюють люди. – Відкинув Раїн, – Деякі придумують чутки про себе навмисно, щоб відлякати. Може зараз саме так? І не думаю, що вони вб’ють старих людей. Це однозначно кращий варіант ніж іти на південь, де йде війна. Мій план вашої втечі був надто небезпечний для вас, вам довелось б жити у полі довгий час, ховатись у норах, втікати від переслідування, і не факт, що ви б утекли. Це була авантюра, на яку я не дуже хотів вас відправляти… Але іншої альтернативи я не знайшов… до сьогодні…
– Тому я тебе прошу, я піду на наступний день, як ми доїдемо додому, а ти чим скоріше забирай батьків і втікай з ними у гори, – Майже прошепотів Раїн.
– А ти не чув про них раніше? – Запитав Одін через деякий час мовчазної поїздки.
– Про ту групу в горах? – Уточнив Раїн, – Не набагато більше за тебе. В основному ті ж оповідки на гуляннях в селі. А ті, кого перевозив, якщо й говорили про це, то лише те, що такого не може бути і що все це брехня. Казали, що злий народ усіх біженців з Імперії вбиває. Але більшість з них я перевозив, або в напрямку гір, або в протилежному напрямку. Один мене прямо запитував як найкраще дійти до Сентору, а потім через кілька місяців я віз його назад. А потім ще через два із малими дітьми уже знову в гори… Не брехня про місто біженців, не брехня.
Далі вони всю дорогу постійно обговорювали лише деталі втечі і побутові речі аж до самого дому.
Але вдома їх чекала несподіванка. З пагорба, звідки відкривався чудовий вид на озеро на околиці, вони як водну блакить розрізала смуга диму, що починалась якраз з того місця, де було їхнє село. Вони промчали так швидко, як тільки міг бігти упряжений у віз віл декілька кілометрів. Та за два кілометри до селища Раїн звернув з дороги та побіг у ліс. Біг він довго і так швидко, як тільки міг, зовсім не звертаючи уваги на те, що Одін починав відставати. Згодом він різко впав на землю перед поваленим деревом і почав копати
– Що ти робиш? – Запитав його Одін, який також упав щойно наздогнав брата.
– Схованку свою шукаю, – не відволікаючись від риття, відповів Раїн, – Знайшов! – Тоді він підняв кришку скрині і дістав із під землі луки і повні сагайдаки стріл та мечі для обох. – Тримай це… Якщо треба буде, не зволікай.
І тоді вони через ліс побігли у сторону селища. Добігши до цілі, вони заховались за деревами та почали спостерігати. На вулицях, посеред глиняних побілених хат із солом’яними стріхами, лежали трупи їхніх односельчан, а по селищу ходили та щось шукали у будинках п’ятеро воїнів армії Імперії та декілька жандармів.
– Ти знаєш, що робити. Не дарма ж ти зі мною тренувався завжди? – Прошепотів Раїн усміхнувшись та прицілився із лука.
Тоді Одін також прицілився, але вистріл зупинили їхні товариші, з якими вони повернулись. Їх привели до великого возу, де вочевидь сидів головний. Жандарм з жовтими наплічниками став над ними та розпочав свій допит із побиття найближчого до нього затриманого.
Брати у своїй схованці переглянулись і без слів одностайно вирішили діяти. Одін знову натягнув лук, і після кивка свого брата вдвох вони вистрілили, і двоє солдат впали замертво. Тоді ще один від стріли Одіна, а Раїн промахнувся пустивши стрілу занадто високо.
Син старости та другий притомний односельчанин не втратили моменту та накинулись на жандарма з жовтими наплічниками. Син старости кинувся за мечом вбитого солдата, і розсік череп потужним ударом найближчому жандарму. Скориставшись моментом поки солдати накинулись на другого односельця син старости втік до лісу.
Раїн та Одін тим часом не втрачали часу та поклали ще двох солдат, поки решта остаточно не сховались від стріл.
– І де ти ховався раніше? Можливо б допоміг своїм сусідам, – Пролунав голос з-за кута сусідського дому, – Усе твоє село полягло через тебе. А ми ж то дійсно думали, що ти є тут. А вони казали як бачим правду, що ти поїхав кудись. Даремно ми тут наробили такого! Хоча вони перші на нас напали, я мушу це визнати, бо так і насправді було. І якщо вже на те пішло, то ми просто пришвидшили виконання вироку за непослух.
Тоді один солдат вибіг із укриття і помчався до коней, що стояли біля криниці, але був вражений стрілою у спину, і впав замертво. Одразу ж після цього у сторону братів полетіли стріли, і одразу ще один залп, а за ним іще. Запанувала тиша, і солдати Імперії вийшли зі схованок і помало рушили до того місця куди стріляли, прикриваючись щитами. Дійшовши туди вони не знайшли ніяких мертвих тіл, проте знайшли живих, які напали на них із мечами із двох різних сторін, та поклали по одному солдату кожен. Та ефект несподіванки вичерпав себе, і другі на шляху солдати відбили удари нападників. Після недовгої сутички Раїн убив іще одного жандарма, та відрубав руку іншому солдату, але був змушений відійти назад, через напад двох ворогів. У той час Одін відбивався від одного жандарма, встигши поранити в шию ще одного. Той лежав в калюжі власної крові та голосно кашляв.
Звиклі до бою в шерензі солдати зі списами не могли впоратись з постійно маневруючим суперником, і не могли скоординувати свої дії. Тоді один солдат напав на Раїна, а той у свою чергу ухилився від удару, та одним ударом у ключицю вклав нападника. Раптове повернення сина старости відволікло решту солдатів, що дало перевагу братам, і ті розправились із ними. Однак один із жандармів встиг зачепити стегно старостиного сина і той впав на землю, яка швидко чорніла від його крові.
Раїн швидко підбіг до нього та оглянув, але глибина розрізу не давала шансів на порятунок. Одін слідом став над тілом і уважно дивився, тримаючись за плече. В запалі бою він замітив, як йому дротик вцілив в руку. Та тепер біль до нього дійшов.
Тепер Раїн переметнувся до брата. На фоні попереднього це поранення у плече його обрадувало. Він швидко протягнув дротик наскрізь та перев’язав рану шматком одягу, який зірвав із лежачого поряд жандарма. Стишивши кровотечу, він швидко побіг до будинку знахаря та знайшов там трави, якими той часто мазав рани. Повернувшись до брата він обробив його рану і зауважив, що сина старости уже не судомить.
– Знайди батьків, спали і втікаймо, – Попросив Одін та ліг на землю.
Раїн мовчки побіг у сторону дому, щоб знайти тіла батьків, та не знайшов нічого. Усе в будинку було перевернутим і виглядало ніби там пройшлась буря. Поряд зі стайнею він побачив недороблене багаття, в якому лежали тіла, і з жахом упізнав серед них матір та вітчима.
Кури безтурботно ходили по подвір’ю та клювали калюжі крові.
Підрівнявши тіла батьків і скинувши зайві, Раїн докинув дров і провів короткий похоронний ритуал та підпалив багаття. Тоді він підійшов до обозу, який залишили солдати, та почав у ньому шукати корисні для походу у гори речі. Після цього він побіг до причалу на озері і пірнув у воду. Витягнуту із води скриню, Раїн закинув на віз жандармів, і пішов до Одіна, не забувши перевірити односельчан з якими повернувся. Жоден з них не дихав.
– Не хочеш попрощатись з батьками?
– Ні, не хочу. Не хочу бачити, що вони з ними зробили. Нехай це буде так ніби вони просто зникли… пішли кудись. Як сестра, – Не відкриваючи очей, відповів Одін, – Ти так швидко впорався?
– Майже усе було готово. Не гідне для останнього шляху, але часу небагато. Вони можуть прочісувати ліс, – Раїн допоміг своєму брату підвестись, – Бери коня і їдь у гори. І слідкуй за кровотечою.
– Я один? – здивувався він. – Я поранений! Не залишай мене самого. Я не дійду до гір сам.
– По перше, ти поїдеш. Поїдеш із тим, що я заробив і що принесли корисного жандарми. Поведеш другого коня для цього. По друге, я уже не можу чекати, мені немає чого тут залишатись тепер. І по третє, хтось це нарешті має закінчити, хоч спробувати. Умре імператор, почнеться боротьба за владу, станеться розкол Імперії, і можливо тоді життя буде кращим.
– Я не дійду сам навіть до Оніса! – Прокричав Одін, – Подивись на мою рану, я стікаю кров’ю. Ти не можеш мене зараз залишити самого! Тим більше, що десь навколо можуть шукати нас солдати.
– Ти розумієш, що вони мене не відпустять, якщо я прийду з тобою до них?! – Уже також на підвищених тонах відповів Раїн, – Вони подумають, шо ми шпигуни, і вб’ють нас обох, при моїй спробі втечі.
– Раїне, будь ласка, – По щоці Одіна потекла сльоза, – Я прошу тебе, відведи мене до них, я сам не впораюсь. Або візьми мене з собою... будь ласка…
Раїн заглибився у свої думки, обдумуючи новий план. Поранення брата дійсно було важким. Пов’язка уже була червона і крізь неї сочилась кров.
– Гаразд, їдемо, я відвезу тебе до них, і піду як тільки зможу, але подумай, що буде з тобою, – Ткнувши пальцем в груди молодшому сказав він.
Раїн допоміг Одіну залізти на коня а вміст скрині розклав по наплічниках, якими навантажив запасного коня.
Декілька днів Раїн водив коней лісом, уникаючи патрулі та намагаючись дістатись до озера. Три схованих плоти охоронялись солдатами, а четвертий взагалі зник. Але на останньому, найдальшому їм пощастило. Раїн завів коней на великий пліт і посеред ночі направив його до північного берега озера. Ця дорога була довшою, але так у них було більше шансів уникнути переслідування.
І справді, дорога виявилась довгою та важкою, але, на щастя, жодний патруль на шляху до самих гір вони так і не зустріли, хоча сліди великих груп на м’якій від нещодавнього дощу землі все ж були.
За два дні переходу до гірського озера, вони відпустили коня, який ніс Раїна, оскільки він постійно спотикався і виглядав дуже змореним. Боячись за запасного коня далі Раїн йшов пішки.
Гірська земля не сприяла мандрам з пораненим і чим далі вони піднімались тим повільніше рухались. Жар в Одіна спав, але він все ще був слабким і почувався погано. Рана час від часу кровоточила, але брати намагались не затримуватись і як найшвидше дістатись місця призначення.
Зелені схили поступово змінились на різкі скелі із коричневого каменю і все менше здавалось, що далі можуть бути придатні для життя місця. Але тим більше їх здивував гірський оазис. Посеред скель і гірських шпилів була рівнина посеред якої був ліс, в середині якого спокійне озеро. Високо літав самотній орел та вишукував собі здобич. Раїн це сприйняв за хороший знак. Відчувалось йому, що тут життя не зважає на хижі скелі навколо.
Дійшовши до потрібного південно-західного берега, вони розклали табір та розвели багаття в буковому лісі. Впродовж цілого дня та наступної ночі брати не бачили нікого, лише чули птахів у лісі та бачили їх над озером. Добігала кінця друга доба перебування біля озера, а ніхто так і не появився. Попри казковість цього місця у братів появились сумніви, щодо правдивості слів того чоловіка у місті та побоювання на рахунок пастки або банальної брехні. Вони уже домовились на світанку вирушити на південь по гірському хребту, а там шукати шляхи втечі у Азалорію, щоб пережити близьку зиму. Після цього Одін пообіцяв допомогти Раїну в його планах. Після дводенного відпочинку йому стало значно краще, а після вечері впольованим зайцем в нього з’явився властивий йому рум’янець.
Так і не дочекавшись нікого, брати полягали спати під широким буком. Але ця ніч не була спокійною, посеред ночі їх розбудив низький голос чоловіка.
– Просинайся, малий. Когось чекаєш?
Розплющивши очі, Раїн побачив десяток чоловіків у чорно-зелених плащах із капюшонами на голові, які тримали луки напоготові. Одін забув погасити вогнище, що викликало лють у старшого, і той буцнув брата ногою в бік, щоб той прокинувся.
Оглянувши гостей пильним поглядом, Раїн звернувся до них, намагаючись звучати впевнено та без тривоги в голосі.
– Скоріш за все вас, ми зустріли декого, хто є у ваших рядах. Він сказав, що тут ми можемо знайти допомогу, сказав, що такі як ми вам потрібні.
– Такі як ви? Поранені, з купою краденого добра, та з чітким акцентом озерних рибаків? – Із насмішкою запитав чоловік. Він оглянув своїх людей, щоб побачити їхню реакцію на жарт.
– Те добро зароблене чесною працею, а поранення від сутички із грабіжниками на шляху сюди. Вони хотіли забрати це добро, – відповів Одін.
– А навіщо вам було тягнути це все сюди?
– Це мусило стати платою за допомогу, яку ви можете нам надати, – відповів Раїн, – та й не було, де залишити, ми втратили дім.
– І якого роду допомога вам від нас потрібна?
– Мій брат поранений. Йому потрібне лікування. І ми шукаємо прихистку, і чули, що тут його можна знайти.
– Втрачений дім, купа добра, велика частина якого належить Імперії. Дуже підозріло виглядає, – зауважив один з групи.
Та у відповідь була лише тиша. Раїн не знав, що відповісти, а Одін перелякався та стиснув свою рану, яка занила тупим болем. Темна ніч знову не давала розгледіти бодай чиєсь обличчя. Не допомагало навіть те, що не всі з них надягнули капюшони.
– Це все зароблене чесною працею? У це б навіть сліпий з’їхавший з глузду старигань не повірив. Це все явно належало жандармам. Дещо навіть азалорське є, – сказав їхній командир висипавши вміст наплічника, який був заповнений дорогоцінностями та монетами з чеканкою як Азалорії так і Імперії. – Підете з нами!
Тоді братам на голови одягнули мішки, зв’язали руки та повели кудись. Ішли вони добру годину часу, де була коротка затримка, під час якої братів посадили у віз і повезли в повній тиші. Дорога була кам’яниста, і віз сильно трясло, що призвело до поновлення кровотечі із Одінової рани. Їхня подорож тривала декілька нудних годин, коли вони заїхали у якийсь тунель, що можна було зрозуміти по ехо, та кращій якості дороги.
Проїхавши ще трохи віз зупинився і братів зняли із нього та повели кудись по сходах вниз у холодне приміщення, не знімаючи весь цей час мішків.
– Ви побудете тут, доки з вами не зможе поговорити старший, – заговорив той самий чоловік, що і біля озера, знімаючи мішки та розв’язуючи руки, – Зараз хтось прийде і обробить твою рану, малий.
Тоді чоловік вийшов із кімнати, та закрив двері на важкий замок. Кімната була темна та сира, холодом тут віддавало від усього, що було. На темних стінах було важко виділити перехід від стіни до стелі чи іншої стіни, що дещо дезорієнтовувало братів.
Посидівши трішки на лежанці, Раїн підвівся та глянув у маленьке віконечко, яке впускало промінь світла ззовні. Те що він побачив приголомшило його. Їх тримали поряд із людною вулицею, по якій ходило безліч людей. Ніхто не опустив погляд вниз, у напрямку маленького віконечка за грубою металевою сіткою. І ніхто не помітив того здивування на обличчі, яке дивилось на склепіння величезної печери, з якого світила тисяча ліхтарів.
