Павло Тичина? Хто він? Поет чи зрадник? Геній чи блазень, одо-
писець тирана? Віртуоз чи невдаха? Й, урешті, хто він для нас:
найбільший талант, скарб нації чи найбільше розчарування й не-
виправдана надія? Ці та інші питання вже понад століття постають
перед нами.
Вслухаючись, вчитуючись у цілковиту реальність образів першої —
де-юре — збірки «Соняшні кларнети» (пам’ятаємо про «Панахидні
пісні») варто сказати, що це не зовсім так. Усі ці зримі образи радше
на рівні почуттєвому або ж дочуттєвому, образ про образ, затертий,
але навіть у такому вигляді достойний вірогідності, вони, образи, —
це «лиш мрія, сон», здогадка, доісторія забутого (або ж іще нез’ясо-
ваного) Я. Я поета прагне дотягнутися до еквівалента себе («Я був —
не Я»), принаймні, взяти часточку того мерехтіння.
Новоутвори Тичини створюють фантастичні кантони звуків, нові
міріади почуттів та вражень, різнобарвні тони, кольори, наче з каз-
кового світу (все злилося воєдино: поезія, музика, мистецтво), наче
зі світу навпаки; надзвичайна грайливість фраз, тонка фурза весел-
ки гейби розфарбовує полотно, хоча насправді полотна мовби й не-
має, є тільки фарба, кольори, звуки, містерії, камертони, співзвучні
в однім рушійнім потоці окрилення й піднесення, матерія в такім не-
стриманні зникає, вимивається, не існує, натомість залишається чи-
ста свідомість полегкості, жвавості, позачасся, що межує хіба тільки зі
святістю життя. Тичина вловив невловиме, запізнався з її величністю
Красою у всеобрамленні. Це terra magicus, terra incognita, Нова Земля,
віднайдений Рай.
Гаї шумлять —
Я слухаю.
Хмарки біжать —
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй
так весело.
Гей, дзвін гуде —
Іздалеку.
Думки пряде —
Над нивами.
Над нивами-приливами,
Купаючи мене,
мов ластівку.
Звичайно, збірці не чужі людські емоції — чи то сум чи плач,
чи ностальгія, але вони не трагедійні — дитинні, грайливі, пестли-
ві, все одно піднесені — піднесений сум, піднесений плач — незгас-
не натхнення від усієї повноти емоцій. Загалом захопливих окликів,
проголошень, вітань у збірці дуже багато — все на найвищому щаблі
сприйняття. Тичина грається словами тонко, з чуттям міри, елегант-
но й виразно, підкреслено й гнучко — справжня майстерність, вір-
туозність виразності; його стихія довершила себе.
Хоча інколи, насамперед деякі з віршів, дихають різкою дитинністю,
що, можливо, має несерйозний характер поодиноких віршів. І — з міну-
сів — щойно автор зосереджується на одному конкретному об’єкті, за-
тримує на ньому більш, аніж потрібно, увагу — простір звужується — тоді
зникає магія всеохопності, все вбирає форму реальності, що, до правди
сказати, трапляється вкрай рідко. Тому збірка не витримує монолітно-
сті в плані зіставлення: реальність — окресленість, свідоме — підсві-
доме, втрачається вибудувана структура, подекуди набирає елементів
особистої версифікації, хоча більшою мірою це експеримент, ламання
стандартів, створення нового, власного напрямку. Хіба ж експеримен-
талізм — не ті ж версифікаційні вправи відточування власного стилю?
Загравання з природою — один із головних лейтмотивів збірки,
однак воно несистемне, не традиційно ритмічне, у віршах-купаннях
власний природний ритм, відмінний від циклічності. Інколи це схоже
на музику, інколи на романтичний танок, але очевидно, що в кожно-
му русі — рух, у кожному звуці — звук, ритм вибиває себе у творчім
маренні, в маренні світлім, природнім, позбавленім ілюзорності. Ен-
гармонійний контраст високого звучання — ми вже згадували про за-
хопливі оклики — лунає цілком гармонійно, високе немовби й не ви-
соке, а завжди таким і було.
— Тікай! — шепнуло в береги.
— Лягай... — хитнуло смолки.
Спустила хмарка на луги
Мережані подолки.
Більшою мірою «Соняшні кларнети» належать до імпресіонізму
з чудовим вільним ритмом, але, як і в імпресіонізмі, постає пробле-
ма з наповненням на противагу прекрасній формі, новітній формі:
яскраве поліфонічне світло, радість, позамежна плинність, градація
образів, чуттєва хвилевість, однак зміст часто персоніфікований, роз-
митий, затертий, навіть, можна сказати, неважливий. Він і справді
неважливий. І цей опортунізм можна сприймати як позитивну рису.
Зміст, що вловлюється земним, відступає перед світлим началом, ото-
тожнюється з грубим формалізмом думки, сама думка стає формаліз-
мом; нарешті світ постав іншим, оновленим — той, кому цей шанс
на карколомний духовний злет. Тичина зламав зміст. Той постав геть
у новій іпостасі, він вивільнив радість оновлення, молодості, недарма
в «Золотому гомоні» він вбирає Київ у шати молодості, сонця, лету
голубів (символ Святого Духу), чути золотий гомін — очисний вогонь,
крізь який пройшов народ і сам Тичина й переосмислив поезією но-
вий світанок, новий світ.
Усе написане варто сприймати не буквально, а слухом, чуттями,
невидимим ментором тіла — так ви вловите його, бо Павло Тичи-
на — дуже закритий поет, а пізніше стане ще закритішим, його чуття
(не думки) все більше залазитимуть у мушлю часу, його не стане за
власною формою, зміст заламуватиметься у формі, а чуття поринуть
в острах і неприйняття. В цій формі буде він, але чуття стануть гі-
пертрофовані, настільки незбагненні, що й сам Тичина їх не втілить.
Після «Соняшних кларнетів» Павло Тичина починає поступово утвер-
джуватися в змісті, сам потрохи втрачаючи його.
У збірці «Плуг» поезія стає більш зрілою, більш сконцентрованою,
майстровитою. Думку про однозначну першість «Соняшних кларне-
тів» варто відкинути: так, вона сонячна, відмічена граційністю, про-
менева, втім, у другій збірці Тичина дихає зрілістю, Тичина-імпресіо
почав трансформуватися, вільна фрагментарність поступово глад-
шає, дитяча наївність зникає. Всі закиди стосовно знецінення після
«кларнетів» хибні — воно тільки започатковувалось, а сталося вже пі-
зніше. Якщо втрату радості чи видозміну стилю — не відкидаймо його
постійної тяги до експерименту — називати втратою таланту, тоді до-
ведеться втратити й голову. Це, звичайно, вже не прозорий імпресіо-
нізм, але будь-кому набридне гратися в беззмістовну, з погляду часу,
утопію, коли навколо вирують глобальні для народу події. «Плуг» —
це виріст, болючий, але виріст і, вірогідно, поет із ним не впорався.
Ставив питання: навіщо все це, якщо країну пошматовано й сплюн-
дровано? коли все розлетілося на друзки, а поезія сонця буде жи-
ти в серці? хіба здатна вона жити? чи заслуговує на життя? Але такі
запитання постануть згодом, зокрема, гостріші з них.
Мадонно моя, Пренепорочна Маріє,
прославлена в віках!
На наших самотніх вівтарях
лиш вітер віє...
...— Жона відважна, діва гріховна
гряде до нас.
Нагая — без одежі, без прикрас —
чарує, мов та рожа повна.
Збірка всуціль політична, переповнена натяками, відозвами, наче
«між іншим», бо політика лише вигулькує вряди-годи, водночас,
більш заземлена, світобачення похитнулось і вжахнулося, Рай почи-
нає горіти вогнем, Рай канув — людина знову обрала тверду мате-
рію. А на землі: майдан, революція, заводи, плуги, комуністи, залізо,
бетон, кров, ні, звісно, є і сонце, й хмарки, й зорі, й боги, Мадонна,
Шевченко, Месія, от тільки хмарки вже не ті — захмарені, зорі не ті —
не зоряні. Сум’яття — наріжний камінь цих віршів, поет вирішує, яку
сторону обрати, адже неоднозначність немовби глузує з нього. Вірші
сконденсовані, кожна поезія особлива й емоційно виплекана, зде-
більшого звернена до традиційного письма...
Людині гімн, Людині, а не — Богу!
Навіть у цій строфі проглядається політична заангажованість, на-
правленість, слово «гімн» надає їй відповідного забарвлення.
Над містом зойки і плачі,
немов з перини пір’я...
Зомліло, крикнуло, втекло
зелене надвечір’я.
Це що горить: архів, музей? —
а підкладіть-но хмизу!..
З прокляттям в небо устає
новий псалом залізу.
Немає нічого більш руйнівного, аніж коли поет стає політиком,
йде служити їй на догоду добі чи власному реноме. Вже від часу «Плу-
гу» ця, беручи до уваги витіюватість, змістовна беззмістовність дедалі
сильніше веде Тичину на вихолощену дорогу, утверджується в ньому,
росте, як злоякісна пухлина й, у підсумку, поглинає його.
Коли політичні обструкції стають цінностями й співвідносяться
до них, маємо — Тичину. Він сам знищив себе. Спочатку ставши спів-
цем української революції, і цей статус, як дохристиянський велет,
поглинув його, й із часом цей велет — він сам — виродився в найбіль-
ший терор XX століття, найбільший його страх — він прагнув стати
цим велетом, осягнути його, як щось індивідуальне, стати терором
і страхом. Тичина істинно намагався полюбити його, як самого себе,
виправдати його існування, але й себе йому не вдається полюбити, бо
щоб це здійснити, потрібно неможливе — здолати гіганта. Це жахлива
аберація! Коли тінь, практично близнюк (близнюк, який перетворив-
ся на жорстокого ката), заволодіває тобою. Два гіганти були гідні одне
одного, але геній Тичини виявився заслабким і врешті знидів до мі-
зерного. Чим більший ставав страх — тим менший робився Тичина.
Він конав. Безсумнівно. Й знав, що йому не вибратися. Тим його доля
така трагічна. Він пізнав зло не так, як інші, він творив не так, як інші.
Коли багатьох розстрілювали, доводили до самогубства, морили голо-
дом чи таборами, то його зацькував страх. І не знати, що страшніше.
Чи вже втомилась наша нація,
чи недалеко до кінця, —
що в нас чудова профанація
і майже жодного співця?
І майже жодної поезії,
яка б нас вдарила! — Нема.
Самі предтечі анестезії
та лиш розгубленість сама...
Криза державницька вилилась у кризу особисту й цілого народу.
Оспівування закінчилося, почалася холодна пора духовного злидар-
ства. Поховання революції. 1919...
Апофеозом творчості стала «Партія веде» — збірка контроверсійна,
неоднозначна, попри всю однозначність сказаного, загадкова, попри ві-
домість спонукань, вона стала падінням автора в очах нації, не зітертою
й незгладимою плямою. Але мусимо зазначити й інші версії та погляди
щодо цього колажу обвинувачень та їхню певну слушність.
«Це була «заумь» нового ґатунку. Водночас цим стверджувалася
беззмістовність політичних гасел» (так відгукується про збірку про-
фесор Ю. Шевельов) — і це попри всю змістовність тих гасел! Недар-
ма зауважує він, що при абстрагуванні від змісту поезії постає зовсім
інша картина. Поезія знову стає поезією, утвердженням її. Цим самим
поставлено — по-геніальному — її, політику, на глум через возвишен-
ня. Все зав’язалося на цій збірці: страх, тінь велета, геніальне поетич-
не нутро, змішані почуття... Тичина поклав зміст на поезію, як музи-
кант кладе текст пісні (недолугий внутрішньо) на прекрасну мелодію,
наперед знаючи, що увага впаде саме на найпомітніше — текст, що
на чудовому звучанні постане, як автентична річ. Несвідомо чи сві-
домо, напевно сказати вже не можна, це був глум над системою через
вихваляння, як гадав пізніше Симоненко. Або ж все-таки — ймовір-
ніше — глум над собою й людським життям супроти великого й жор-
стокого світу, глум над творчістю, як безглуздим знаряддям опору.
Мабуть, усе ж — друге, як би ми не намагалися виправдати скоєне.
З одного боку — це була пародія на поезію (яку, схоже, він таким
чином зненавидів, люблячи), а з другого — на саму систему, зокрема
й на себе самого. Будь-які моральні величини відпали, залишивши
голий фарс трагедії. Відчайдушна спроба літературного самогубства.
Заразом це й моральна поразка поета та остаточна перемога хао-
су й зла в зовнішній моделі світу. Тичину поглинув морок, поглинула
червона хвороба, він став паралізованим духовно й уже не знаходив
світлого виходу з цього поглинення. Першочергова модель райдуж-
ності людського буття перетворилася у своє жаске відбиття. Шлях,
гідний трагічного оспівування, наче занурення античного поета
в глибоку безодню Стіксу.
«Партія веде» — надзвичайно мнемонічна збірка, окремі кон-
струкції насправді можна розбирати на крилаті фрази, на жаль, зде-
більшого, якщо не загалом, в іронічному та сумнозвісному ключах.
Попри політичну, або радше, в людському розумінні, безглуздість
написаного, текст збірки густо насичений саме змістовно, можливо,
найбільше з усіх його збірок, гранична сконденсованість (унаслідок
чого? — страху? агонії? творчого осягнення звіра? — й змалювання
його єства, безвиході?) змісту й експресії сягає ледь не найвищої точ-
ки. Можливо тому цього не можуть досі пробачити Тичині, всупереч
чудовій композиційності збірки, — що зраджуючи все, він робить це
в талановитому екстазі, темному екстазі душі! Також можливо, що
коли зникне проблема комуністичної ідеології та її первинних дочок,
суверенності України, то й на творчість П. Тичини поглянуть по-но-
вому, зокрема й на ганебну та талановиту збірку «Партія веде», без
машкари поклоніння, адже болітимуть ці рядки уже не так.
Тож нехай собі як знають
Божеволіють, конають, —
Нам своє робить:
Всіх панів до ’дної ями,
Буржуїв за буржуями
Будем, будем бить!
Будем, будем бить!
Проблема в тому, що Павло Григорович — поет, котрий наповня-
ється, а не наповнює собою. Він же наповнився тим, що йшло ззов-
ні, а звідти йшла глуха безодня знеособлення та безкрая пустка жор-
стокості, він висох у цій пустелі, мов одинока оаза, причому досить
швидко. Виключенням став «Кримський цикл», коли поет поринав
у природу й на деякий час відтавав зі свого напруженого постаменту
й заціпеніння.
Коли зникає будь-який зміст — природа не має мисленнєвого ха-
рактеру — Тичина прокидається, його наповнює творчість духовна,
легкість буття. Тоді зароджується експеримент, погідна довільність,
започатковується жага нового світосприймання через пошук творчих
ходів у поєднанні з набутим; річище думок вихлюпується, мул вими-
вається, біжать абзаци та рядки струмочком дзюркотливим, музич-
ною віртуозністю, веселим плином зветься все тоді, а як душа співає
(!), читаючи ці лоскотливі, грайливі переливи. Тоді він — той, ким хоче
бути, поза цим — той, хто змушений бути, обидва Тичини — справж-
ні: й перший — композитор духо-чуттів, і другий — той, хто мусить
бути, ким не є. Він творить буття власного небуття. Але однозначно
його потрібно повертати до нас, пояснювати першочергове «чому?»,
складне поетове зростання.
І навіть зараз, читаючи речі принизливі, закрадається думка про
таким чином своєрідне негативне ним висвітлення режиму шляхом
його, режиму, осягнення й зображення духу його. Зобразити — щоб
ужахнутися. Хтива жорстокість, що приносить насолоду, — огидли-
вість душі, когорти душ усього народу. Нерозв’язна дилема Павла Ти-
чини, залишена ним, ще довго буде крастися суперечливими й про-
мовистими кроками наших умів.
