Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2648
Творів: 49108
Рецензій: 93761

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Казка

Оксанка у країні Зеленого принца

© Всеволод, 17-12-2020
       Оксанка прокинулася рано: тато й мама обіцяли сьогодні поїздку на лісове озеро. Одяглася, умилася, почистила зубки й побігла на кухню. Мама й тато вже готували сніданок.
       Дівчинка привітала батьків та сіла біля розкритого вікна. Запах свіжого повітря змішувався із ароматом маминих грінок на пательні. Травневий світанок обдаровував кухню співами горобців, які густо обсіли вишню, яка доцвітала прямо під вікном. Ось вони знялись у повітря: на дерево залізла кішка. Вона вибралася на найближчу до будиночка гілку й стрибонула на підвіконня. Оксанка погладила її й пригостила молоком з холодильника.
       Мама поставила на стіл грінки з кавою. Сім’я швиденько поснідала, сіла у татову машину й поїхала до лісу. Дорога була недовга, то ж пасажирки (тато сидів за кермом) не намагалися трохи подрімати на задньому сидінні, а дивилися у вікно й милувалися весняним краєвидом. Оксанка розповідала мамі про шкільних подруг (вона училась у четвертому класі), мама слухала.
       Ось і озеро! Машина стала. Був понеділок, тому, крім них, на березі нікого не було. Тато працював позмінно і мав сьогодні вихідний. Мама була у відпустці. Оксанка не пішла до школи, бо у ній оголосили тижневий карантин.
       Вони вийшли з машини. Тато одразу пішов ловити рибу. Мама та Оксанка збирали хмиз для майбутнього вогнища. Вони ніколи не брали з собою дрова: збирати цікавіше! Над ріденькою лісовою травою, по якій ковзала тінь від верхівок сосон, та орляком літали салатово-зелені жуки. Колись Оксанка їх боялася, тепер – захоплювалася. Вони їй здавалися маленькими шматочками смарагду.
       Жуки літали швидко, але ніколи не зіштовхувалися ні між собою, ні з бабками, метеликами чи верхівками трави. Їх гучання нагадувало шум машин на автостраді.
       - От молодці! – подумала дівчинка. – Люди як виїдуть на машинах, то там аварія, то там аварія! У минулому році один нетверезий шофер на нашій вулиці на «Джипі» у стовп влетів! Стовп ледь на сусідську хату не впав!
       - Досить, доню! – зупинила її мати. – Тато пообіцяв оцей сушняк порубати, як прийде!
       Оксанка побігла купатися. Плавати вона навчилася лише в минулому році, тому запливати на глибоке не хотіла. Але наплюскалася досхочу. Вода була ще холодна, але їй це навіть подобалося. Сполохані нею жабки швидко зрозуміли, що боятися нічого й продовжили кумкати. Сонце було вже високо, тож комарики повтікали з нагрітого піщаного берега углиб лісу. Але двох вона все-таки ляснула. Мама покликала її й вона вийшла з води.
       Тато приніс пійману рибу. Запалало одразу два вогнища: мама варила уху та куліш. Тато бив сокирою по товстій сухій гілляці. Оксана узяла мамину дорожню сумку: у ній була вода, хліб та ковбаса з сиром (на випадок, якщо тато не наловить риби). Напилася води, зробила собі та мамі по бутерброду.
       Їй захотілося подрімати. Дівчинка вляглася прямо на траві, біля теплого духу вогнища, поклавши голову на сумку.
       - Не тут, зайчатко! – легенько поторсала її за плече мама. – Іди спати у машину!
       Спати на задньому сидінні, яке віддавало шкірою, Оксанка не хотіла. Довкруж таке свіже повітря!
       - Мам, яка різниця, де спати?
       Мама відкрила рота, але відповісти не встигла. Раптом, лише на одну мить, ліс накрила абсолютна темінь. Коли вона розсіялася, на Оксанчиному місці стояв … вовк! Він так перелякався близького вогнища, що чкурнув у ліс і зник за деревами. Тато й мама стояли, роззявивши роти.
       Але коли вовк зник, вони не хвилювалися. Їм здалося, що Оксанки з ними у лісі не було, що вони відвезли її учора погостювати у бабусі. На них подіяли чари світу, з якого прибув вовк.

2.

       Коли стало темно, дівчинка з переляку закрила очі. Коли відкрила, знову побачила себе у сосновому лісі. Але ж де тато з мамою? Де озеро? Що це під ногами?
       Це була мамина сумка. Оксанка підняла її. Побачила перед собою кущик ожини. Зірвала синю ягідку, вкинула до рота й тут тільки зрозуміла, що знаходиться у іншому місці та часі. Бо у травні спілих ягід у лісі ще немає.
       Злякано обернулася. Кроків за двісті від неї був пагорб. Вона підійнялася на нього й побачила вдалині легкий димок. Вирішила йти на нього. Зробила двоє кроків й завмерла: віддалік, між деревами, стояв велетенський тигрище!
       Тигр побачив її, але не побіг на неї, а ліниво позіхнув й почав качатися по траві.
       - Ситий! – вирішила Оксанка. – Залишу йому про всяк випадок ковбасу й піду геть!
       Вона витягла палку ковбаси з сумки й поклала на землю. Тигр лизнув собі лапу, немов справжнісінький тобі кіт, й побіг до неї. Чим ближче він надбігав, тим більше зменшувався, доки дійсно не став котом. Дівчинка не знала, чи лякатися, чи дивуватися. А дивний звір миттю злопав усю ковбасу й нявкнув:
       - Дякую! Давно не їв такої смакоти! Дозвольте відрекомендуватися: придворний кіт Феї Броніслави Ягеллонівни Дашмур!
       Дівчинка озирнулася, але довкола нікого не було. Невже це кіт розмовляє?
       - Ти… ви з цирку? Не треба розповідати мені казки про Фей! Де мої батьки?
       - Не так швидко, - сито потягнувся кіт. – Ти звідки і як тебе звати?
       - Я Оксанка з села Вишнівка. Волинської області.
       - А хто цар у вашій Волинській волості?
       - Області, а не волості. У нас немає царів. Маємо президента.
       - Великий Творець! То ти земносвітка!! Яке диво!!! Мняу!
       Оксанка обережно погладила кота по голові – раптом образиться? Але він був не проти:
       - Вітаю у країні Зеленого принца! Мурр!
       - Дашмурчику, що ж мені робити? Мене тато-мама сюди не пускали! Вони ж плакати будуть!
       (Оксанка ледь сама не розплакалася. Волохатий співрозмовник це помітив й заспокійливо потерся об ноги).
       - Пішли до моєї Феї. Кажуть, у вас на Землі зовсім немає Фей. Запам’ятай: до них треба звертатися «Ваша Чарівливосте» або «Ваша Чарівність». До магів зазвичай звертаються «Ваша Магічність». До королів треба звертатися …
       - Це я знаю. У книжках читала. Твоя Фея добра?
       - Так. Тому вона й живе тут, у відставці. Розумієш, колись це була її країна. Маленька, але багата. Усе було добре, але звідкись прибув Зелений принц. Переконав жителів країни, що моя Броніслава розкрадає казну, торгує з ворогами країни, ховає накрадене золото за кордоном… Усе то була брехня. Але люди повірили й оголосили своїм сувереном Зеленого принца. Фея не захотіла воювати з власним народом, хоч і могла. Тому пішла у відставку й сховалася від принца та його посіпак у цьому лісі. Мене зачарувала, щоб здалеку я здавався великим та страшним, а моє нявкання видавалося лютим гарчанням. Стражники принца один раз мне побачили й більше до лісу не потикаються. А принц…
       - Що принц?
       - Він наобіцяв багато, а не зробив ніц. Нині девіз країни та його правління «яка різниця», а був «праця та добробут». Тепер мешканців краю сусіди звуть: «якарізничники». А раніше звали «працелюби».
       -  «Якарізничники»! Як смішно!
       - Тобі смішки. А мені та Феї плакати хочеться!

3.

       Серед сосон у густому тернику  стояла хатинка. Дашмур нявкнув, терник розступився. Оксанка побачила, що хатка стоїть на курячих лапах.
       - То ти мене до Баби-Яги привів?
       - Не бійся. Привів, і що?
       - Вона ж мене з’їсть!
       - Не бійся. Пам’ятаєш, як моя Броніслава зустрічала Івана-царенка?
       - Напоїла, нагодувала і спати поклала. Знаю.
       - І тебе вона так зустріне. Те, що вона дітей їсть, люди Зеленого принца розповідають. Він боїться, що його підданці запросять Фею повернутися. Бо тоді вона вийде з відставки й вижене його. Заходь!
        Двері хатинки відчинилися перед ними самі, немов у супермаркеті. У хатинці була лише одна кімнатка, але величенька. Вона повністю відповідала малюнкам з казок про Бабу-Ягу: пічка, кочерга, лопата для саджання хліба, велика ступа, рогач… Біля вікна  - столик та двоє пеньків-стільців. Стіни були прикрашені вишиваними полотнами та рушниками.
       Ляда довгої скрині (яка, схоже, була ще й лавкою) зі скрипом відчинилася. З неї  вилетіла мухобійка. Вона тричі облетіла кімнату, ляснула по стіні й зависла в повітрі приблизно у метрі від Оксанчиного обличчя. Потім легенько зачепила її по носі. Гостя спробувала різким рухом руки спіймати мухобійку за ручку. Вона вивернулась і ще раз легенько ляснула по плечу. Дівча ганялося за нею по всій хаті, але набридливий предмет уміло ухилявся від спроб його ухопити.
       - Підходь до неї дуже повільно і обережно підведи руку! – порадив із пічки Дашмур.
       Оксанка повільно підійшла до мухобійки й повільно простягла руку. Ручка мухобійки опинилась у її долоні. Вона легенько стисла пальці, другою долонькою легенько погладила упійману річ. Та замуркотіла.
       - Це що, зачарований кіт??
       - Ні, - відповів кіт із печі, - просто їй подобається. Магічні речі можуть обирати з людей тих, хто їм пригледівся. Іноді вони пропонують себе тим, хто їх потребує.
       Хатка повільно виконала пів оберту. У відчинені двері увійшла звичайна собі сільська бабуся. Гостя не могла повірити, що перед нею могутня Фея, героїня багатьох казок.
      - Добрий день! – привіталася вона.
       - Ваша Чарівливосте! – нагадав їй Дашмур. Він зістрибнув з пічки й почав тертися об бабусині ноги. Оксанка миттю зробила кніксен. Вона бачила, як його роблять, у фільмі про Попелюшку.
       - Яка кому різниця, як мене називати? – сумно й байдуже сказала Фея.
       - Мені є різниця, Ваша Чарівливосте! – чемно відповіла Оксанка.
       - Є різниця? – жваво перепитала бабуся. - Ти звідки, госте люба?
       - Я з Вишнівки… з Волині.
       - Ніколи не чула! Це у якому царстві?
       - Вона земносвітка, - підказав кіт. Він покинув тертися об ноги й розлігся на старенькому килимку.
       - Із планети Земля? О, Творцю!
       Бабуся сплеснула руками. Зі скрині вилетіла скатертина й розстелилася по столі. Ще один сплеск – на ній з’явилися страви. Хазяйка запросила усіх до столу. Дашмур теж стрибонув на стіл та їв з окремої мисочки.
       Оксанка хотіла спершу розпитати у хазяйки, як їй повернутися додому. Але не хотіла ображати її відмовою від сніданку. Страви були смачні й вона уминала за обидві щоки.
       Запивши останню ложку печені грушевим узваром, Фея попрохала:
       - Розкажи, Оксанко, усе про сьогоднішній ранок. Кожну дрібничку, кожне слово. Тоді я зрозумію, як ти сюди потрапила.
       Гостя почала розповідати. Броніслава Ягеллонівна уважно слухала.
       - І тоді я сказала мамі: „Яка різниця, де я буду спати!“ Стало темно і я опинилася тут.
       Бабуся- Фея зітхнула:
       - Я усе зрозуміла. На мене напав вовк. З метою самозахисту я відкрила Портал й перекинула його у ваш світ. У цю ж мить ти сказала слова «яка різниця» й Портал узяв тебе. Бо ми знаходимося у володіннях Зеленого принца. Девіз його правління «яка різниця». Магія Порталу сприйняла тебе за підданку принца.
      Дівча хотіло засміятися з такого чудернацького девізу, але зрозуміло: Фея не жартує.
       - Ваша Чарівливість можуть відкрити Портал знову? Мені потрібно до мами, до тата. Вони хвилюються, мене шукають!
       - Вони не хвилюються, люба. Магія Порталу змусила їх думати, що тебе з ними не було. Що ти залишилася вдома або у когось гостюєш. Вони забули про тебе одразу, як ти опинилася у Порталі. Такі його чари!
       - Ви можете повернути мене додому? Ваша Чарівливосте, будь ласка!
      - Не можу, люба. Я – у відставці. Тому можу чаклувати лише для самозахисту й використовувати свої чарівні речі. Розумієш, я була Феєю-королевою цього краю. Правила, як уміла. Невідомо звідки прибув Зелений принц, оббрехав мене. Розповів жителям столиці, начебто я обкрадаю казну, торгую з відьмаками, накрадені гроші вивожу за кордон… Потім гукнув: „Яка різниця, хто буде правити краєм – я чи ця стара? Оберіть мене владарем й будете жити багато й весело!“ Підданці мов з розуму зійшли. Загукали: „Дійсно, яка різниця, хто на троні? Хай буде принц! Фея давно набридла!“  Можливо, це були якісь чари. Я була змушена піти…
       - То хто може відкрити Портал з чарівного світу в наш?
       - Тільки Зелений принц. Розумієш, наша країна маленька: декілька сіл та єдине місто-столиця. Тому чаклує тільки він, бо трохи знайомий з магією. Але чаклун з нього поганенький. Тільки якщо він відмовиться тобі допомогти, згідно законів магічного світу я зможу відкрити Портал.
       - Тоді я піду до нього! – рішуче озвалася дівчинка. Вона встала з-за столу й поклала на нього мухобійку (вона лежала у неї на колінах). Мухобійка ображено затремтіла.
       - Пане Мухобій, чому ти не в скрині? – поцікавилася у мухобійки Фея.
       - Він її вибрав! – утрутився кіт. Мухобійка хитнулася, немовби кивнула.
       - Це добре. Пан Мухобій – досвідчений чарівний предмет. Але ж не можеш ти піти до Зеленого принца тільки з ним! Що порадиш, Дашмуре?
       - Я піду з нею, якщо відпустите.
       - Ти  усіх зустрічних перелякаєш, - нагадала йому Баба-Яга, - бо будеш здалеку здаватися тигром. Але я цьому зараджу. Ось тобі ниточка довкруж шиї. Доки вона на тобі, моя магія не буде діяти. Якщо ж хтось зірве її з тебе або ти сам розірвеш її кігтем, знову на відстані будеш здаватися великим. Оксанко, слухай мене уважно. Я не можу чаклувати, але можу дарувати та давати поради. Я дарую тобі три магічні речі. З паном Мухобоєм ти знайома. Оце (вона дістала горошинку) панна Горохівна. Поклади її собі у вухо. Коли тобі потрібна буде порада, панна Горохівна шепне тобі моїм голосом, що потрібно зробити. Ось тобі ще пан Магічний Жолудь. Бережи його, не загуби! Він тобі ще стане в нагоді! (Фея простягла звичайний з виду жолудь).
       Дівчинка чемно подякувала. Вона сховала мухобійку до маминої сумки, горошинку запхнула до лівого вуха, жолудь поклала до кишеньки ще й замкнула її на ґудзик. Двері хатинки відчинилися й кіт та гостя чарівного світу рушили за пригодами.

4.

         Дівчинка ішла за Дашмуром по лісі взабрід. На плечі несла мамину сумку. Іти було досить важко – це був праліс, по якому давно не ходили люди.
       - Ти мене чуєш, сонечко? – зашелестів голос Баби-Яги у лівому вусі, - кивни мені головою! От і добре. Слухай мене уважно. У столиці маєш боятися стражників принца, особливо – головного з них. Він носить зверх обладунків мантію із сплячою чаплею. При розмові зі стражниками старайся частіше казати слова «яка різниця». Це наче пароль. До простих жителів містечка вітайся, називай їх «шановний пане» чи «шановна пані». Їм  «яка різниця»  прошу тебе не говорити. Вони це кожен день чують. Особливу увагу зверни на тих, хто привітається з тобою першим. Можливо, якщо це не вивідачі принца, вони тобі допоможуть. Коли вийдеш на стежку, трохи перепочинь.  Як стрінеш кого, що ти із планети Земля, не говори – про її існування знають лише маги та вчені. Скажи, що ти із Приозерного герцогства, тебе викрали розбійники, ти від них утекла й хочеш просити принца про допомогу.
       Коли вони нарешті вийшли на стежку, Оксанка неабияк засапалась. Пригостила кота шматочком сиру із сумки, напилася води й усілася відпочити на повалене дерево. Незчулася, як задрімала.
       Її розбудило попереджувальне нявкання кота. Вона відкрила очі. По стежці сунули двоє чоловіків. Перший з них, сивоголовий, мав на вигляд років сорок чи п’ятдесят. Другий видавався юнаком. Чоловіки штовхали поперед себе завантажені доверху пакунками тачки, на спинах мали пузаті рюкзаки. З їхніх голів лився піт. Вони з увагою дивилися на сонну Оксанку. Коли побачили, що вона прокинулася, привіталися.
       - Добрий день, шановні! – швиденько одказала дівчинка на привітання незнайомців. – Мене звати Оксанка. Не хочете води? В мене трохи є!
       Чоловіки миттю випили усю воду.
       - Дякуємо, - озвався старіший. – Мене звати Сем Ланцет, а оце – пан Джек Контрабас. Ти чому сама у лісі?
       Оксанка розповіла, начебто вона викрадена із Приозерного герцогства й прямує до Зеленого принца прохати про допомогу. Чоловіки пообіцяли посприяти.
       - Скажіть, будь ласка, чому у вас такі цікаві прізвища – Контрабас та Ланцет?
       - У нашому краю дівчатка при народженні приймають прізвища батьків. А хлопчикам дають лише ім’я. Коли хлоп’я виростає й одержує професію, юнак бере собі прізвище відповідно до ремесла. Пекарі, наприклад, часто беруть прізвища Пекар, Бублик, Булочник, Кондитер, Здоба, Заміс, Пряник… Воїни – Мечник, Спис, Келеп, Шолом… Коли хлопець обирає собі прізвище, він скликає родичів та друзів, оголошує їм його, пригощає їх, а вони його обдаровують. Людина без фаху не має права мати доросле наймення. Ледар із фахом – також. Люди говорять: „Який він пан Генріх Мельник, якщо він продав свій млин і байдикує? Він – просто Генріх!“ Колись не мати прізвища було ганьбою. А зараз – яка різниця?
       - Є різниця! – обурилася слухачка. – Соромно, коли дорослого звуть, як дитину!
       Попутники переглянулися.
       - Дійсно, є різниця! Як ми це не помічали? Пішли!
       Вони посунули важезні тачки. Дашмур нахабно застрибнув у тачку пана Контрабаса й розлігся на пакунках. Оксанка допомагала панові Ланцету штовхати тачку на підйомах.
       - То ви – лікар, а пан Контрабас – музика?
       - Так, я – лікар. Колись у нашому місті жили аж п’ятеро аптекарів. Ліки вони робили з цілющих трав, які для них вирощували або збирали. Коли до влади прийшов Зелений принц, постачальники почали приносити молочай замість ромашки або поганки замість мухоморів зі словами «яка різниця?». Аптекарі виїхали геть, бо не могли робити якісні ліки. То ж мені доводиться для моїх хворих завозити їх контрабандою з королівства Олександра Механіка. Джек узявся мені допомагати. Але він не міг узяти прізвище Контрабандист, бо з таким назвиськом його би заарештували. То ж зве себе «пан Контрабас». Люди усе розуміють. А стражникам ми даємо частину привезеного безкоштовно.
       - Ви маєте лікарню?
       - Мав. Але вона почала протікати. Приміщення було державне, його мав ремонтувати Зелений принц. Він не захотів. Я випрохав гроші у Його Величності Олександра Механіка. Але Зелений принц викликав мене й сказав: „Яка різниця, у кого будуть гроші – у мене чи в тебе? Аби на добре діло пішли!“ Я повірив і віддав гроші йому. А він на них відремонтував дорогу зі свого палацу до Мисливського лісу. Лікарня завалилася і я тепер лікую важких хворих у себе вдома. Сам сплю в коморі. Приймаю хворих у колишньому курнику.
       - Чому вашого принца звуть зеленим?
       - Бо він завжди ходить у зеленому. Говорить: „ Яка різниця, якого кольору мої шати? Я вибрав зелений!“ Навіть фрак на балах носить зеленого кольору!
       Ліс закінчився. Відкрилися порослі мохом занедбані стіни, за якими була столиця Зеленого принца. Біля воріт нудилися троє вартових. Пан Ланцет сунув їм пакунок і вони мовчки пропустили їх до міста.

5.
          
       Вулички міста були давно не метені, на узбіччях лежало сміття. Втомлені лікар та його помічник спинилися біля похиленого будиночка. З нього якраз вийшов хазяїн й привітався до них.
       - Чому ви не ремонтуєте будинок? – поцікавилась Оксанка. – Він же похилився.
       - Яка різниця? Аби стояв!
       - Є різниця! Чого чекати, доки він упаде на голову, якщо можна відремонтувати?
       - Дійсно… Завтра ж почну ремонт. Пане лікарю, дозвольте допомогти. Як дотягну ваш возик до місця, продайте ліки від болю в спині. Оті, які я минулий раз купляв. Мати давно вже просить, а мені якось було без різниці, чи болить у неї спина, чи ні. Чомусь було байдуже, а зараз наче полуда з очей упала.
       Він відняв у пана Ланцета тачку й легко покотив її. Пан Контрабас ледве встигав за ним. Назустріч ішов гурт молоді.
       - Чужі возики тягаєш, пане Вуздечко?
       - Яка йому різниця, чиї возики тягати!
       - Є різниця! – обурився конюх пан Вуздечка. – Це возик з ліками! Його тягти – честь! А за вами, реготунами, я би й соломини не підібрав!
       Молодь гмикнула, почухала лоби… Рюкзаки перекочували на спини двох молодих хлопців. Вони попрощалися з гуртом і пішли до будинку лікаря. Скинули рюкзаки біля комори – там була аптека.
       - Диво якесь! – сказав пан Контрабас панові Ланцету, - раніше нам ніхто не допомагав!
       - Не хочеш побути зі мною на прийомі хворих, доки пан Контрабас сортує ліки? – спитав лікар.
       - Хочу! – погодилась Оксанка.

       У тісному приміщенні поміщалися тільки лікар, дівчинка та хворий. Черга з пацієнтів стояла у дворі. Кожному візитеру пан Ланцет призначав ліки, сам же їх продавав, пояснював, як приймати. Хворі відмахувалися:
       - Яка різниця, двічі чи тричі в день? Я звик двічі!
       - Є різниця, шановний! – обурювалася Оксанка й писала на листочку настанови лікаря. – Ось, візьміть та прочитайте вдома!
       Коли прийом закінчився, прийшов пан Контрабас. Лікар із ним пішов до тяжких хворих – ліжка з ними займали весь будинок . Оксанка пішла на кухню й допомогла куховарці панні Омелі приготувати вечерю. Повечеряла. Спати їй не хотілося. Вона гарненько прибрала двір, потім замела тротуар перед будинком та прибрала розкидане сміття.
       - Навіщо ти метеш? – питалися перехожі. – Яка різниця, заметено перед будинком, чи ні!
       - Є різниця! – відповідала дівчинка. - Хочу, щоб було красиво та чисто, а не брудно та огидно! Це ж лікарня!
       Коли вона втомилася, з будинку лікаря вийшов пан Контрабас і забрав її до себе, бо у переповненому будинку пана Ланцета не було де переночувати. Він жив з батьками. Вони викупали гостю й поклали спати.

6.

       Уранці її розбудив пан Контрабас:
       -  Тобі повезло. Добратися до принца просто неможливо. Але іноді він оголошує прийомний день та приймає скарги від підданих. Сьогодні вранці стражники прокричали такий день. Можна не квапитись: він починає прийом о першій годині дня.
       Оксанка, не кваплячись, поснідала. Мати Контрабаса підсушила її випрану учора ввечері одежу праскою, гарненько розчесала волосся й заплела стрічку. Дашмура викупали, хоч він протестував. Усе-таки йти до принца! Мамину сумку дівчинка узяла з собою й гарненько її витерла.
       Вийшли Контрабас, Оксанка та кіт досить пізно. На вулицях робилося щось незрозуміле. Люди прибирали у дворах та на вулиці. До них підбігали стражники або сусіди та питали:
       - Чому замітаєш? Робити нема чого?
       - Хочу, щоб було чисто.
       - Та яка тобі різниця: чисто, брудно?
       - Є різниця! Бачиш, як гарно, коли чисто!
       Стражники лаялись та відходили. Сусіди чухали лоби й собі бралися за віники. Контрабас був здивований. Подумки він вирішив теж прибрати у хаті, дворі та на вулиці біля дому.
       Ось і житло принца! На площі перед палацом зібралися скаржники та прохачі. Принц сидів під палацовим балконом, надворі, у оточенні варти. Був одягнутий у зелену одежу, але корону на голові мав золоту. Вона прикривала голову, на якій не було жодної волосини, хоча на вигляд принцу було не більше тридцяти років.  На фасаді палацу прямо над владцею красувався герб – спляча на одній нозі чапля. Під нею був напис:
- Яка різниця,
Людина, звір чи птиця?
Стояти,
Чи лежати,
Чи спати,
Чи полювати?
      
        Прохачі підходили до володаря по одному й відходили з задоволеними обличчями. Оксанка стала в кінець черги. Пан Контрабас сказав їй, що йде до лікаря. Кіт кудись подівся.
       Черга танула швидко. Ось Оксанка вже четверта. Вона прислухалася. Сивоусий чоловік оповідав принцу:
       - Я заплатив податок сповна. А до мене знову прийшли за податком. Бо у податковій папери загубилися. Я показав довідку про сплату. Але мені відповіли: „З-за тебе переписувати нові папери не будемо!“ І відняли гроші силою.
       - Яка тобі різниця, де гроші – у тебе, чи в податковій? – відповів йому принц.
       - О так, Ваша Високосте! – утішився чоловік, низько вклонився і, насвистуючи веселу мелодію,  пішов геть. Дівчинка була здивована. „Фея казала, що принц знає магію, - подумала вона. - Невже він зачаклував прохача? Бо як можна погодитися на грабіж ще й радіти?“
       Другою була бідно одягнута жінка:
       - Ваша Високосте, мій чоловік помер, а у мене троє маленьких діток. Прошу допомоги, бо скоро нам буде нічого їсти. Останній бурячок доїдаємо!
       - Яка різниця, що їсти? – одказав володар. – На вулицях росте кропива, лобода, лопухи… Вари та годуй дітей!
       - Слухаюсь, Ваша Високосте! – зраділа жінка. - Дійсно, яка різниця?
       Оксанка обурилася такою відповіддю, але промовчала. Вона не могла зрозуміти, чому  прохачі погоджуються з принцом. Невже він дійсно їх зачаровує? Але чому?
       Наступною в черзі була старенька бабуся:
       - Ваша Високосте, місяць тому мене пограбували! І я знаю злодія! Але стражники не хочуть його заарештовувати, бо він – теж стражник! Тільки сміються з мене!
       - Яка різниця, коли вони його заарештують? – позіхнув принц.
       - Дійсно, яка різниця, Ваша Високосте, - зраділа бабуся й, посміхаючись, пішла геть. Оксанка опинилася перед володарем краю. Низько вклонилася йому:
       - Ваша Високосте, я – жителька планети Земля, яка незрозумілим чином опинилася у Ваших володіннях. Я благаю Вашу Високість за допомогою магії повернути мене на Землю, до тата й мами!
       - Яка різниця, де жити: там чи у мене? – байдуже відмовив співбесідник.
       - Є різниця, Ваша Високосте! – образилася прохачка. – Земля – це мій дім! На Землі  мої  тато, мама, бабуся та дідусь, школа, подружки!
       - Іди за головним стражником, - уважно поглянув на неї принц, - він відведе тебе до кімнати. Там почекаєш на мене. Я скоро звільнюся.
       Він щось шепнув стражнику. Той повів Оксанку за руку до палацу. Зверх лат на ньому була мантія, на якій була вишита спляча чапля.

7.

      Стражник завів дівчинку у кімнату з решітками на вікні:
       - Чекай тут, але не принца, а страту! Це я порадив оголосити сьогодні прийомний день, бо здогадався: злочинець, який підбиває людей на бунт забороненими словами, захоче побачити принца! Я думав, що це якийсь заблукалий маг. А це – ти. Простіше буде стратити.
       - Але що я поганого сказала?
       - «Є різниця!». За ці слова у нас – смертна кара. Вони заборонені. У мене на них – нюх скельного гада, бо… Сиди тут! За старими магічними законами нашого краю, страти відбуваються о третій годині дня на головній площі після зачитування суддею присуду. Залишилася ще година.
       Він вийшов, грюкнувши дверима, й замкнув їх. Дівчинка не на жарт налякалася.
       - Не бійся, Оксанко, - потішала її панна Горохівна у лівому вусі, - якось викрутимося! Ти тільки слухай мене уважно! І усе швидко виконуй! Не вішай носа на квінту! Ми врятуємось!

       Через годину головний стражник привів ще двох. Вони узяли дівчинку за руки й вивели з камери. Один спитав, кивнувши на сумку, яка була на плечі у бранки:
       - Забрати? Обшукати?
       - Хай буде катові, - відповів стражник з чаплею. – Бо у цього дівчиська більш ніц немає!
       До них надворі приєднався ще з десяток стражників. Полонянку вивели на центральну площу. Вона була велика, але засмічена. Головний фонтан був завалений сміттям, води у ньому не було. Хтось надряпав на ньому: „Яка різниця, вода чи сміття?“
       На високій башті скраю площі раптом вдарив дзвін.
       - Який дурень скликає народ на страту! – загорлав головний стражник. – Зупиніть його!
       Троє його підлеглих кинулися до окованих залізом дверей. Вони не піддавалися. Люди збігалися на площу й здивовано дивилися на дівчинку. Головний стражник відправив одного зі стражників за підкріпленням. Люди збігалися й збігалися. Стражники, які марно били у двері, повернулися охороняти Оксанку.
       - Хтось нам допомагає! – прошепотіла їй панна Горохівна, - ми не самі! Я ж казала, що не пропадемо! Дивись уважно довкола та мене слухай!
       Підійшов суддя. Дзвін перестав бити. Суддя почав зачитувати вирок. Натовп збурився:
       - Ганьба!
       - Дітей страчувати!
       - Принц що, сказився? Відпустіть дитину!
       - Душогуби! Відпустіть дівчинку! Ви б ще немовлят хапали!
       - Яка різниця, - загорлав головний стражник, - кого ми страчуємо? Яка різниця?
       - Є різниця! – закричала Оксанка. – Я ні в чому не винна! Я…
        Стражник закрив їй рота рукою, від якої тхнуло тютюном. У нього полетів камінь з гудучої юрми. Брязнула зброя. Прийшов кат, але люди не допускали його до Оксанки і щось казали йому. Він розводив руками та показував на головного стражника. Головний стражник чекав підкріплення.
       На високий баштовий балкон вибіг чоловік у масці.
       - Я – могутній маг! Я наповнив цю башту тиграми! Негайно відпустіть дівчинку, бо вони вас розірвуть, зелені посіпаки!
       Він ляснув у долоні. На балкон вискочив тигр й ревонув так, що навіть панна Горохівна у лівому вусі злякано пискнула. Стражники кинулися навтікача, облишивши полонянку. Натовп відступив на край площі. Старший стражник хапав переляканих, відступаючих підлеглих за коміри та нагороджував криками та стусанами.
       - Тікай у башту! – скомандувала панна Горохівна. –  Біжи!!
       Оксанка побігла до башти. Двері їй відчинив пан Ланцет. Він швиденько замкнув їх за нею, бо за втікачкою вже гналися стражники. Вони грюкали у двері знадвору, але ті трималися. Униз по сходах спустився пан Контрабас із маскою на потилиці та Дашмуром на руках. Нитки на  волохатій шиї вже не було.
       - Цей кіт справді перелякав стражників! – сказав юнак панові Ланцету.
      - А ви як думали! – гордо нявкнув кіт.
       - Дякую, - спромоглася нарешті заговорити перелякана дівчинка, - дякую! Усім дякую! Як ви мене знайшли?
       - Одна знайома підказала, - посміхнувся лікар.
       У двері гупнуло дужче. Били молотом чи колодою. Були чутні крики натовпу та погрози йому від стражників.
       - Уважний лікар може багато чого дізнатися від пацієнтів, - посміхнувся пан Ланцет. – тут є підземний хід. Я, на жаль, не знаю, куди він веде. Але варта нас тут не знайде!
       Він натиснув ледь помітний камінчик у стіні. Вона відкрилася. У проході вони побачили східці, на яких лежали смолоскипи й кресало. Запалили двоє смолоскипів, троє узяли з собою. Зайшли всередину. Пан Контрабас закрив потаємні двері. Вони пішли по східцях униз вервечкою у вузенький мурований цеглою прохід.

       Іти довелося довгенько – факели почали гаснути. Нарешті вони уперлися у дубові двері. Вони не були замкнені.

8.

       Вони обережно відчинили двері. За ними були сходи угору. За сходами – ще одні незачинені двері. Коли відчинили їх, потрапили до великої зали з ще одними дверима у другому кінці. У залі стояло зо три десятка шаф з червоного дерева та три великих столиків-трюмо. Стіни були прикрашені картинами та гобеленами.
       - Ми потрапили до палацу! – здогадався пан Ланцет. – Це – гардеробна. Мені про неї розповідали. Коли принц засинає або веде потаємні перемовини віч-на–віч, придворні приходять сюди теревенити. Хтось іде! Сховаємось за цим дзеркалом. Воно найбільше!
       Тільки-но вони заховалися, як двері у протилежному кутку зали рипнули. Було чути, як у залу заходять люди. Чоловічі та жіночі голоси наповнили повітря.
       - З-знайшла з-залишки з-з-запліснявілого м’яса. З-забійний з-запах! З-занюхайте!
       - О! З-знайомий з-запах! З-знаменитий!
       - З-знаєш, на роз-зі вулиць Байдуж-жої й Без-з-зріз-зничної продають такі ж-жирні котлети! Ж-жував би та й ж-жував!
       - З-закупила з-зелений ж-жакет. Як у З-зеленого принца. По з-з-зниж-ж-жці!
       - З-заслухайтесь! Якийс-сь нез-з-знайомий з-звук!
       - З-здається!
        - З-запах! З-за дз-з-зеркалом!
       Декілька рук відсунули трюмо. Втікачі опинилися перед очима шести десятків принцових придворних. Пан Контрабас вихопив кинджал з рукава. Кіт зашипів. Четверо вельмож вихопили шпаги.
       У цей час мухобійка відкрила мамину сумку й вилетіла геть.

       На диво, придворні злякалися магічного предмета. Жінки попадали ниць на кахельну підлогу, чоловіки – на коліна. Пан Мухобій розгублено кружив над ними, наче не міг вирішити, кого першим ляснути.
       - З-з-змилуйтесь! З-з-змилуйтесь!
       - З-з-заберіть ц-це ж-ж-жахіття!
       - З-з-захистіть! З-з-з-ж-жальтеся!
       Оксанка узяла мухобійку за ручку. Та незадоволено урчала й тремтіла. Пан Контрабас підморгнув лікареві й вони заблокували собою обидві двері.
       - Ви чого боїтесь мухобійки? – гарикнув юнак. –  Зізнавайтеся! Живо!
       - З-з-знаєте, ми з-з-з-вичайні мухи! – продзижчав товстий лисий вельможа, можливо, канцлер. – З-з-зелений принц-ц з-з-з-робив нас людьми! З-з-з-милуйтеся! З-з-зараз мухобійка з-з-з-нищить нас! Бо ж-ж-ж ми мухи й люди раз-з-зом!
       - То станьте лише мухами й забирайтеся геть з нашого краю навіки!
       - З-з-згодні! З-з-згодні! – загули двораки принца, обернулися мухами й помчали у відчинену кватирку. Оксанка ледве втримала пана Мухобоя в руках – він хотів їх переслідувати.
       Контрабас та Ланцет підібрали з підлоги дві шпаги.

       Утікачі – чоловіки зі шпагами в руках, дівчинка з мухобійкою, якій вона тричі подякувала, та хоробрий Дашмур - ішли кімнатами палацу. Придворні їм не зустрічалися – вочевидь усі стали мухами.
       Вони хотіли вийти через головний вхід – начеб вони гості хазяїна замку. Але, опинившись у довгому широкому коридорі, побачили Зеленого принца на другому його кінці. Перед повелителем ішов власник мантії з чаплею, за ним – гурт охоронців.
       Пан Мухобій налетів на мантієносця й ляснув його по лобі. Той одразу почав зменшуватись … доки не став довгою вузькою змією. Його супутники з ляку відступили.
       - От чому він казав, що має нюх скельного гада! – здогадалася дівчинка. – Бо він ним і є! Удар магічного предмета зняв чари!
        Пан Мухобій уже націлювався на принца.  Але він сховався між охорони. Та оголила мечі. Наляканий блиском зброї магічний предмет шаснув назад до сумки.
        - Тікаємо! – крикнув пан Контрабас. Вони заскочили за великі двері.  Вартові за ними не погналися, бо не наважились перестрибувати через скельного гада, у якого обернувся головний стражник. Непрохані гості принцового палацу побігли геть.
       Вони вибігли не з головного, а з внутрішнього виходу. Він виводив у парк, оточений високою стіною. Посеред парку був невеликий ставок. Вони побігли у парк.
       Із палацу вибіг Зелений принц на чолі купи вартових:
       - Он вони! Хапайте їх, хапайте!
       Тікати було нікуди. Ззаду – вороги. Спереду та з боків – стіна парку.

9.

       - Оксанко, кинь пана Магічного Жолудя собі під ноги! Прямо в траву! – зашепотіла панна Горохівна у ліве вухо. Дівчинка послухалася.
       Вартові та принц наближалися. Утікачі були у розпачі. Чоловіки виставили шпаги вперед. Вони збиралися боронити себе та дівчинку. Кіт наїжачився та зашипів.
       Раптом якась сила потягла їх угору. Оксанка виявила себе сидячою на товстій дубовій гілці. Дуб, власник гілки, ріс та ріс. На сусідніх гілках сиділи молодий  пан Контрабас, сивий лікар та вірний Дашмур. Вороги залишились далеко внизу.
       Дуб підійнявся угору поверхів на дванадцять й перестав рости. Його було видно здалеку. Оксанка бачила з гілки, як до паркової стіни збігаються здивовані появою височезного дерева  мешканці столиці. Вони лізли на стіну, зістрибували з неї та бігли до чарівного дуба. Він був дійсно незвичайний: крім велетенського зросту, мав на верхівці декілька дюжин  дзвоників, які видзвонювали різні мелодії – одна за одною.
       - Підпаліть прокляте дерево! – загорлав принц, прийшовши до тями.
       - Не паліть! – гукнув хтось з прибулих. – Хіба можна нищити дерево, якому немає рівних?
       - Не стійте, йолопи! Несіть дрова! Смоли!– горлав повелитель країни.
       - Там же наш лікар! – заголосила жінка, яка принесла драбину, перелізла по ній через стіну в парк й уважно роздивлялася дивне дерево, – та ще люди!
       - Яка різниця, є там лікар, чи немає? Паліть!
       - Є різниця, - закричав з гілки пан Контрабас, - є різниця, чи є тут лікар, чи немає! Це єдиний лікар, який ще не втік з нашої країни! Усі тікають від тебе, і лікарі, і аптекарі, чуєш ти, зелена жабо?
       - Як ти взнав? Як? Квак! Квак! Квак! – закумкав Зелений принц. Він обернувся на велику, шириною в долоню, жабу. Чи жабича?
       Корона злетіла з нього й опинилася у траві. Один зі стражників підхопив її.
       - Я маю бути новим принцом, - гукнув він до інших стражників, - бо найкраще володію мечем. Я обіцяю вам удвічі збільшити платню! Обіцяю не карати, якщо хтось із вас поб’є нахабного міщуха! Звелю шинкарям продавати вам пиво за пів ціни!
       Стражники радісно загули. Схоже, Зелений принц набрав їх не з найкращих людей міста. Кандидат на трон кинувся на принца-жабича: хотів його роздавити ногою. Той квакнув, підстрибнув угору метрів на два, опинився на найнижчій гілці, жваво пострибав угору… доки не потрапив до Оксанчиної долоні, бо не уберігся. Вона сховала його у мамину сумку ще й на застібку замкнула.
       - Паліть дерево! – наказав новий кандидат на місце принца.
       - Не смій! – загукали з натовпу.
       - Замовкніть, міщухи! У нас зброя! А ви хто?

       По вухах ударив грім. Західна частина стіни завалилася. Через пролам у парк зайшла молода дівчина. За нею ішли озброєні косами, вилами, сокирами та келепами люди.
       - Кажеш, пане Бражнику, - гукнула дівчина, - що в тебе є зброя, а у міщан немає? Зате у них є я, а у мене є магія! Позмагаємось?
       - Та хто ти з біса така й звідки мене знаєш? – гукнув Бражник. Він вже встиг начепити принцову корону собі на голову.
       - Я знаю усіх жителів міста. Я – Фея Броніслава Ягеллонівна. Це дерево омолодило мене. Ех, мало я тебе карала колись за дрібні крадіжки! Тепер мою корону цупиш?
       - Слава Феї! – загукав натовп.
       - Ось наша принцеса! Справжня!
       - Смерть Зеленому принцу! Бий стражників!
       Наляканий Бражник кинув корону й дременув навтікача. Стражники покірно  попадали на коліна. Фея змахнула новенькою чарівною паличкою й чоловіки та Дашмур спустилися з дерева на землю.
       - Оксанко, - знову зашелестіло у вусі, - люди з планети Земля підвладні нашим чарам тільки тоді, коли цього бажають. Хочеш спуститися вниз?
      - О, хочу, Ваша Чарівливосте!

10.

       Пізно ввечері, коли нова правителька завершила невідкладні справи, вона покликала до себе пана Контрабаса та Оксанку.
       - Шановний пане Контрабасе, - поцікавилася вона, - як ти дізнався, що Зелений принц насправді жаба-хлопець? Навіть я цього не знала!
       - Це якось само собою вийшло, - зізнався юнак. –  Сам не збагну, чому назвав його жабою. Я не знав, що він насправді не людина, а жабич.
       - Я запрошу аптекарів та відкрию аптеки. Контрабандисти стануть непотрібні. Але я не хочу, щоб ти залишився без прізвища. Прийми від мене цей дар, якщо хочеш. Ось тобі яблуко, груша та слива. З’їси яблуко – станеш скрипалем. Грушу – будеш вправно грати на флейті, сливу – на контрабасі. Тоді ти станеш музикою й не будеш змінювати прізвище.  Можеш узяти стільки фруктів, скільки забажаєш.
     Юнак забрав усі троє фруктів, щиро подякував Феї й пішов. Чарівниця пригорнула дівчинку до себе.
       - Я маю подякувати тобі. Якийсь злий чаклун обернув жабича на людину й навчив його основам магії. Жаби кумкають – принц розмовляв. Жаби ловлять комах – принц полював на тварин. Але жаби не працюють – і він не міг. Оскільки мудре та справедливе правління досить тяжка робота, керувати він не тямив. Щоб трударі не помітили, що він лише базікає, розважається та байдикує, він накладав на людей закляття байдужості «яка різниця». Воно впливало й на мене, хоча я боролася з ним  своєю магією. Та коли почула від тебе : „Мені є різниця“, закляття байдужості одразу покинуло мене. Я зрозуміла, що лише ти можеш розчаклувати жителів міста й направила тебе до Зеленого принца, хоча могла й сама відкрити Портал. Але одразу пішла за тобою у шапці-невидимці. Це я посилювала твої слова магією, щоб звільнити від закляття байдужості якнайбільше людей. Це я з’явилась панові Ланцету й попрохала його урятувати тебе від стражників. Пан Дашмур захотів приєднатися, пан Контрабас пішов за лікарем. Сама прийти не могла – люди ще не готові були визнати мене правителькою. Я би ніколи не залишила тебе саму, без допомоги. Ще раз дякую. І маю прохання. Забери із собою жабича, який дрімає у твоїй торбинці. Інакше жителі міста змусять мене його стратити.  Вони дуже злі на Зеленого принца.
       - Він не стане на Землі ще раз людиною, Ваша Чарівливосте?
       - Ні, люба, не стане.
       - Навіть якщо його поцілувати?
       - Ні. Навіть розмовляти не буде.
       - Я згодна, Ваша Чарівливосте!
       - Зараз я відкрию Портал. Ти опинишся на тому ж місці. Час у наших краях тече набагато швидше. На Землі пройшла лише одна година. Або дві, не більше. Побажай опинитися на тому ж місці!

11.

       Оксанка знову на мить опинилася в темряві. Коли сонце знову засяяло, вона побачила, що стоїть біля згаслого вогнища. Батьки складали речі у машину, бо збиралися їхати додому.
       - Ой! – зойкнула мама, - донечко моя! Що на нас найшло? Ми вирішили, що ти у бабусі. Де ти була?
       - Я гуляла неподалік і трохи заблукала, - почервоніла дівчинка. – Я більше не буду! Пробачте, будь ласка!
       Дома дівчинка витягла жабича-принца з маминої сумки й зробила йому ванночку з водою та хатинку зі спальнею. Мама була проти, бо боялася жаб. Та Оксанка пообіцяла, що гість, якого вона назвала «принц», буде слухняним.
       Колишній Зелений принц дійсно вів себе першокласно. Ніколи не набридав. За мухами полював. Вони літом до будинку навіть не потикалися. Якщо ж одна усе-таки залітала, він її ловив. Якщо будильник не міг розбудити маму або Оксанку, починав голосно кумкати. Кішка спробувала гратися ним у «кішки-мишки», але він одразу поставив її на місце.
       Мама поміняла гнів на милість. Іноді вона навіть брала принца-жабича на руки. Він повертав до неї зелену голівку й благально дивився в очі. Колишній принц помилково вірив: якщо вона його поцілує, він  знову стане людиною.
       Оксанка лише посміхалася. Вона знала: мама не буде цілувати Зеленого принца. Адже у неї є справжній принц – Оксанин тато!


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.63698196411133 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …