Сорок років тому заболіло у мене серце. Я здивувався, оскільки був ще відносно молодим, проходив раніше будь які медкомісії, працював на високогір’ї і на серце не скаржився. Але до лікаря пішов. Це була досвідчена лікарка-консультант, вона витримала мене два місяці на різних пігулках, які не допомогли, і поклала в лікарню. Там я спокійно лежав у двомісній палаті, читав книжки і гуляв по київським пагорбам, бо палатна лікарка швидко з’ясувала, що з моїм серцем усе добре, а у всьому винен жовчний міхур, який вона мені і підліковувала. Виписувати до кінця терміну відмовилась, бо у них є план – три людини на койкомісяць, а якщо вони випускатимуть усіх здорових достроково, то їм підвищать план до чотирьох людей, а це вже зайві клопоти.
Тут, на мою біду, до лікарні привезли новий американський комп’ютерний томограф для досліджень серця, його вже встановили і тепер треба калібрувати, тобто задати параметри здорового серця, щоб порівнювати з ним хворі. Я виявився найбільш здоровим у лікарні, і до мене прийшла делегація молодих лікарів з проханням трохи полежати під датчиком приладу, годинку, найбільше дві, поки вони знімуть показання. Якщо ж я відмовлюсь, то мене залишать лікуватись ще на один термін. Я погодися, узяв з собою книжку та пішов лежати під датчиком. Прилад виявився великим та сучасним.
— Мільйон доларів, — похвалився один з лікарів.
Лягати треба було на стіл для пінг-понгу, поставлений на чотири березові колоди.
— Не зручно, — сказав лікар, — зате заощадили 10 тисяч доларів.
Покивавши головою на знак розуміння, я поліз на стіл читати книжку. Навкруги зібралося шість хлопців (включно лікарів), які почали піднімати стіл і крутити, щоб сумістити моє серце з центром датчика. Це ніяк не вдавалось, бо на справжньому столі є коліщата з ручками, якими стіл піднімають і опускають, зміщують ліворуч або праворуч. Ця процедура має тривати декілька хвилин. Тут же це ніяк не вдавалось, я то вставав, то лягав, зміщувався ліворуч або праворуч. Натовп лікарів круг мене затоптав мою книжку, піт котився з мене і лікарів, тільки прилад стояв спокійно, і я помітив, що він ніби посміхається. Я сказав про це лікарю, він уважно подивився на мене і сказав: «Розумна залізяка!» Нарешті хлопець, з сусідньої кімнатки, де стояла обчислювальна машина, інакше цей комп’ютер на назвеш, гукнув: «Стійте, стійте! Є контакт!»
Минуло тільки три години, як почали. Але це не все. Лікарі попросили, щоб я ще полежав, бо треба записати параметри. Для цього вони принесли мені велосипед без коліс, щоб я лежачи крутив педалі, а вони б дивились, що пише комп’ютер. За це пообіцяли дати повну картину мого серця. Погодився, ще дві години крутив педалі. Нарешті робочий день закінчився, хлопці похапали свої портфелі і побігли, а я пішов до свого корпусу, де мене радісно зустріла лікарка, бо вважала, що я вже втік. За мої муки виписала мене на день раніше. На прощання пішов до томографа. Там лікарів вже не було, тільки в кімнаті з комп’ютером працював молодий хлопець.
— Давайте мені повну картину мого серці, як обіцяли, — сказав я.
— Ми б дали, — відповів він, — тільки поки що не знаємо, як розшифрувати записи машини. Чекаємо на фахівця з Америки, щоб навчив.
