«Під берегом острова одне об одне
Б’ються бортами порожні човни…»
(Гійом Аполлінер)
Коли пишеш есей про авторів текстів (байдуже, поетичних чи прозових, хоча в епоху модерн поети писали поетичну прозу, а прозаїки віршували), хочеться писати про творців які перемогли. Це окрилює, це Акутагава Рюноске програв – він сам це визнав, це відчувалось в усіх його новелах і віршах – він програє. І то у нас на очах. Те саме можна сказати про багатьох – Маяковського, Плужника, Рембо, Бодлера і багатьох інших – вони програли. Хоча мали всі шанси перемогти. Хто програв битву з дурнями, хто з катом, хто з темрявою, що сидить в глибина свідомості. Хто просто з духом розчаруванні зневіри. Я хочу написати есей про людину яка перемогла, яка сказала всім і собі: «А я ще є». Попри все – попри жахи війни, безглуздя індустріальної епохи, смертельне (для інших) поранення, шпиталь, тюрму, шахраїв, зраду друзів. Попри все. Я хочу написати про людину, яка стояла на мосту Мірабо і вже завдяки цьому стала людиною вічності – я пишу есей про Гійома Аполлінера. Про людину, що нехтувала звичними формами, яка не була провісником епохи, яка не вписувалась в епоху, яка просто створила епоху, а потім решта людей вже намагались вписуватись в його поетичний світ. Кожен по своєму. Але кожен невдало. На відміну від переможця Гійома інші приборкувачі Пегаса та майстри пера чи просто провінційні каламарі не розуміли, що треба не вписуватись в сучасність і не протидіяти сучасності, а творити світ сучасності. Вигадувати його.
Треба справді бути переможцем, щоб зуміти, будучи білоруським поляком, так опанувати французьку мову і культуру, щоб стати більшим французом аніж самі жителі Галії, генієм французької поезії. На війну він пішов добровольцем. Як він міг не піти битись і помирати за Францію, якщо він вже став справжнім французьким поетом? Хай навіть йому і відмовили в громадянстві. Ну що ж іще робити поляку серед зелених пагорбів Пікардії та між барокових химерій паризьких вуличок як не піти вмирати за Францію? І то не за корсіканського шибеника, а за республіку. Його творчість війна розчахнула навпіл. Як це знайомо нам – все написане ділити на «до мобілізації», «після мобілізації» та «після демобілізації». Але так спокійно споглядати війну, всі ці жахи і писати в цей час про красу, відшукуючи її там, де її принципово не може бути – це ніхто з поетів не зумів – тільки він – нащадок поліських аристократів, що сконструював псевдонім з уламків свого довжелезного імені. Як імено може складатися з шести слів (навіть для шляхтича уродзоного!) – це для мене загадка. Гірша едіпової. У мене було таке відчуття, що він відчував – стрибне рано чи пізно з висоти свого довжелезного імені в провалля небуття, як колись софоклівсий сфінкс шугонув у провалля, коли розгадали його загадку. Але я помилявся – Аполлінер не загадував загадок і навіть не розгадував їх – він був деміугром в літературі, а не Прометеєм, що дарував поетичний вогонь сучасникам.
Ім’я можна змінити. Можна навіть змінити Батьківщину і назватися шаманом іншого бога чужого племені. Але корені підрубати неможливо. Навіть якщо людина рубає їх самостійно. Навіть якщо на батьківщині не бувала зроду і народилася бозна де – серед вічного міста цезарів, а дитинство взагалі пройшло в сентиментальній Італії та в картярському Монако. Корені даються взнаки. Гійом Аполлінер пише французькою мовою твір «Лист запорожців турецькому султану». А потім неодноразово згадує в віршах то «кіммерійські сутінки», то «небесні Дунаї», то знову з’являються запорожці і степи неозорі прямо серед Парижу. До того ж «мої запорожці»! Саме не якісь там екзотичні чи гоголівські запорожці, а саме його запорожці. Для нього це рідне і своє. Крім Франції він зумів (хоч на мить) втілитись в Україну. Все там – у Скіфії-Україні – і вхід до підземелля, і політ в Небо. А тут Париж і його алкоголі. Тут блукають вулицями Пан, Христос та Ерос. І ніякі не автомобілі, що вдираються в рядки віршів як щойно вони вдерлися нахабно в лабіринти вулиць.
«Коли прийде твій час і в кіммерійській млі…»
Де ж іще шукати імлу поету, як не в сумній і вітряній Кіммерії, де як казали елліни є вхід до пекла – в Тартар? Це тут можна ненароком попрощатися:
«Прощай Прощай
На горло скаране сонце»
Він ще не знав, що Сонце скаране на горло не тільки в Парижі – коли за вікном століття-потворка Сонце водять на страту регулярно і то в різних землях, навіть там де правителі прийшли з пітьми і не знають, що таке Сонце. А мандрувати в потойбіччя необхідно саме в Кіммерії. Чи то, перепрошую, у Скіфії. Кіммерія – це надто по гомерівськи. Сказати «Кіммерія» - це все одно, що зазирнути в забуті часи. Але поетам то дозволено. Хоча далеко не всі користуються цією індульгенцією і зазирають. Мандрувати в потойбічний світ можна і в Сарматії. Чи то на кресах. Як кому належить. Але не судилось. Балансувати на межі життя довелось таки в Пікардії, а помирати в Парижі. І усвідомити - горло Сонцю перерізали не тільки там – у синіх чарівних степах, але і тут – у Франції.
Українство виглядає з його віршів як не ховай. «Полум’ярем горю між вас храмовики…» - о, як це по українськи – згоріти з кимось, а не жити в ім’я їхніх ідей і нести ці ідеї людям. Кохання для нього завжди нещасливе, а життя сумне – так ніби він всеньке життя боронив шаблею неіснуючу Україну, яка живе тільки у мріях, а не вічно вільну Францію. Полум’я інквізиції – це для нього «гніздо одваги», а не ганебна сторінка історії людства. І можна нескінченно писати з траншей листи Лу, яка і не збиралась тебе чекати і просити в неї, ні не кохання, де там, книжку якогось англійського реаліста. Бо романтику потрібно торкнутись реалізму – бодай в книжці. Його не лякає, що оця Лу його швидко забуде, що «скоро пам’ять моя розчиниться в порожнечі» - може тому, що лякатись взагалі не варто. Варто лише споглядати красиві «нетривкі квіти вибухів». Вартує чогось тільки перемога – і в оцьому «місті метеорів», і в «інституті молодих сліпців», і в «садах урочистих сяйв», і в «сотнях міст», де «в гаморі губивсь їх слів правдивий зміст» - перемога над собою, над нездоланним, над одвічним страхом смерті, над безглуздям світу сього.
Аполлінер – поет міста. Але не того Міста, що оспівав Еміль Верхарн – то місто монстр, місто страшне, хоч і гідне великого епосу. Місто Аполлінера, це абсурду, безглуздя. Його не варто боятися хоча б тому, що взагалі нічого не варто боятись. Але співати про щось крім Міста – неможливо. Весь світ став містом. Навіть шанці війни – це теж місто. Місто поширилось на всю планету і на всі сфери буття людини. І це життя в Місті – це алкоголь. Життя п’янить сильніше за будь-який «Арман’як» чи подвійний «Бурбон». Життя Гійом п’є і п’яніє ним. Навіть таким – сучасним – позбавленим сенсу. Бо в цьому нескінченному місті якщо і прийде знову Христос, то цього ніхто просто не помітить. Не помітить і все. Бо:
«… Ніч відходить неначе прекрасна метиска
То сумирлива Лія чи Фердіна кігтиста
І ти п’єш алколголь цей палкий як життя
Життя що ти пєш як п’янюче пиття…»
Він справді стояв на мосту. І не тільки в той сумний вечір 1912 року – він стояв на мосту все життя. На мосту між минулим і майбутнім, на мосту між смішним і трагічним, між потворним і прекрасним. Він стояв на мосту над рікою часу. На його щастя це міст звався мостом Мірабо і був на Сеною. Я з жахом думаю, щоб було, якби це міст був над Німаном чи Прип’яттю, чи (не дай Бог!) Дніпром. З того часу міст Мірабо став сумним мостом і туди часто приходять поети-самогубці щоб кинусь головою вниз в каламуть вічності. Я – автор цього неприлизаного есею теж людина модерну – цієї епохи самогубців. Але мені не потрібен міст Мірабо щоб поставити поетичну крапку в книзі буття. Страх смерті можна долати будь-де. І воєн вистачає, і помирати є за що. Навіть через сто років після Аполлінера. Ми вивчили його уроки, хоч і були поганими учнями. А хто в ХХІ століття може назвати себе хорошим учнем модерну?
Є такі люди, про яких Ернест Гемінгвей писав: «Людину перемогти неможливо. Людину можна вбити, але перемогти людину неможливо». Саме до такий людей належав Гійом Аполлінер. Перемігши Смерть на війні він був вбитий «іспанкою» після повернення з того божевілля. Був вбитий, але не переможений.
