Було вже досить пізно. Охоронці стурбовано поглядали на червону кнопку індикатора, що повідомляла про незданий під охорону кабінет професора Олександра Івановича Андрієвського в Обчислювальному центрі інституту ядерної енергії АН СРСР. Професор і раніше мав прихильність працювати допізна, про що він заздалегідь сповіщав охорону, але сьогодні він затримався на довше ніж звичайно. В його кабінет ніхто із сторонніх зайти не мав права без дозволу, навіть самому професору, щоб потрапити до себе ранком, потрібно було зареєструватися в журналі охорони Особливого відділу. Все, чим займався професор і його колеги-вчені, мало статус державної таємниці, а їх наукова праця маркувалася грифом з позначкою – «Цілком таємно».
Професор Андрієвський сидів за столом перед монітором, який нещодавно встановили персонально йому, для зв’язку з машинним залом Обчислювального центру. Це зараз комп’ютер вміщається на долоні людини, а на той час він займав половину поверху адміністративної будівлі інституту. Що було в нього зараз на душі, одному Господу відомо. Він, раз-по-раз, енергійно потирав пальцями чоло – воно завжди свербіло від напруженої роботи мозку. Для себе професор Андрієвський вже давно зрозумів, ще будучи студентом політехнічного інституту, про жахливі наслідки застосування ядерної зброї масового знищення. А потім, вже будучи на кафедрі твердого тіла, маючи уявлення про сучасні комп’ютерні технології, розробив програмне забезпечення для обчислювальної техніки, щоб практично доказати своє бачення майбутньої катастрофи і безглуздість розробки системи «Периметр». Він бачив неспроможність, як своїх керівників на кафедрі ядерних технологій, так і політичного керівництва країни, сприйняти звичайні докази логічного мислення, про помилкову думку попереджуючого ядерного удару, завдяки «пристрою судного дня». І ось тепер, він, з нетерпінням чекав результат електронного обчислення його віртуальної теорії Апокаліпсису.
Цікаво було б знати, що відчуває людина розумово піднявшись над Подією.
Десь там, в глибині інженерно-кібернетичної Машини, електрони, по задумці професора, вибудовували майбутню картину життя після людей. Задача була понад складною, і невідомо, що відбувається зараз в її кібермозку. Професор відвів погляд від монітора.
Дзвінок селекторного телефону вивів професора з ефекту сублімації. Він підняв слухавку.
– Професор Андрієвський, – промовив він на виклик.
– «Начальник охорони Казанцев», – відрекомендувалася слухавка. – Вибачте товаришу професоре, що турбую. Вже пізно, може будуть якісь розпорядження?
Професор усвідомлював, що своєю присутністю він напружує варту.
– Все добре. Я працюю. На другому кінці дроту він вчув невдоволене зітхання. В цю мить монітор ожив. Рівними рядками вибудовувалися речення і цифри, цифри, цифри заповнювали екран. Світ в ці хвилини для професора не існував, але він сам ще був доволі далеким від миттєвого сприйняття за доказану істину його передбачення. Результат електронного обчислення заданих проблемних ситуацій він знав наперед; і ось висновок машини – короткий і безапеляційний, як постріл у висок. Машина підтвердила, поки що в електронному вигляді, його бачення розвитку подій після «судного дня». Прочитаний роздрукований висновок і математичні розрахунки до нього були настільки шокуючі, що навіть він, знаючи заздалегідь результат, застиг в оціпенінні. Потім, отямившись, вирішив перевірити вхідні дані поставленої задачі цьому електронному монстру, що так наглядно і без будь-яких емоцій сповістив про кінець цивілізації. Машина була безкомпромісна – висновок один і той же: Кінець Історії.
Одразу після настання «події судного дня» тисячі ядерних бомб майже одночасно вибухнуть; як на землі, так і в повітрі, і на морі. Земля здригнеться від небаченого людського злодійства. Більша половина людства згине миттєво, решта вимре з часом від іонізуючого випромінювання смертоносних альфа, бета, гама і рентгенівських променів. Кисень в повітрі розщепиться на атомарний озон, дихати буде нічим навіть тим, хто чудом зостанеться живим. Над землею утвориться гігантська озонова прірва здатна пропустити на землю все смертоносне сонячне і космічне випромінювання. Температура зовнішнього середовища різко підніметься до невиданих висот, почнуться всеохоплюючі пожежі. Скам’яніла вуглекислота підніметься з дна океанів і морів, вода миттєво закипить. Розпочнеться вимирання всього живого, як на землі, так і в океані. З часом, від згарищ, земля окутається на роки щільною димовою завісою, сховавши Землю від Сонця. І, як фінал апокаліпсису – наступить «Ядерна зима».
За вікном потроху танула чорна безодня неба. Зорі зблідли. Лише яскрава ранкова зірка ще підморгувала заблудлим, вказуючи на вірний шлях по життю. Наставав травневий ранок 1969 року.
Професор Андрієвський, своїм прагматичним розумом, зіставляв у певній послідовності подальші можливості уникнення катастрофи. Він вже й вирахував суму коштів, що буде вивільнено з цієї химери. Часу на роздуми вже не залишалося, гонка накопичення ядерного арсеналу вже досягнула критичної межі, кожної хвилини може розпочатися відлік часу до події «судного дня». «Треба діяти негайно» – ці слова пульсували в голові професора. Про відпочинок і сон, годі було й мріяти, професор відразу почав писати докладну записку на ім’я Президента Академії наук СРСР М.В. Келдиш. До записки він приклав роздруківку з висновком Обчислювального центру, вклав усе в конверт для фельд’єгерської пошти з надписом «Особливо таємно» і викликав начальника охорони.
– Прошу, ранком, спец кур’єром, вручити Президенту Академії Наук особисто в руки, – професор Андрієвський подав конверт начальнику охорони, що стояв перед ним у стійці «струнко». А для мене викличте, будь ласка, черговий автомобіль, поїду на відпочинок. Передайте по зміні – мене до обіду не турбувати. Професор стомлено почав протирати кулаками очі.
– Слухаюсь, товаришу професоре. Начальник охорони торкнувся рукою козирка, різко обернувся, клацнув каблуками офіцерських чобіт і вийшов з кабінету.
Рівно пополудні пролунав дзвінок телефону.
Професор вже був на ногах і встиг поголитися та прийняти душ. Він жив одинаком і відлюдником, та й хто б зміг би жити поруч з людиною, що крім обчислення фізичних проблем більше нічого не вміла робити – навіть приготувати каву. Він, заради розваги, ще й займався вдома теорією простих чисел, що навело на думку про нове бачення сучасної криптології в шифруванні і дешифруванні інформації. Його останнім часом дуже зацікавив доказ Ердеша-Сельберга з переформуліровкою в термінах пси-функції Чебишьова.
Всі турботи по облаштуванню умов побуту професора взяла на себе домогосподарка, Ганна Тимофіївна, вже немолода мовчазна жінка, вона, добре вивчивши вподобання свого роботодавця, ніколи не порушувала аскетичний і дивакуватий образ його життя.
Професор чекав цього дзвінка, він навіть чітко уявляв, яке враження спричинила його докладна записка на академіка Келдиша – натхненника втілення у військову доктрину ідеї превентивного ядерного удару. Він впевнено підійшов до телефону. Абонент, вчений секретар Компанійців Аркадій Львович, привітавшись, передав запрошення академіка бути в нього о чотирнадцятій годині. «Старий», – так звали позаочі академіка, – «чимось дуже стурбований. Зранку навіть не присів за столом, все міряє кроками кабінет вздовж і поперек», – попередив професора завбачливий секретар (так завжди вчиняли при несподіваних викликах когось із вчених на «килим» до «Старого»). Машина вас буде чекати біля під’їзду о пів на чотирнадцяту.
– Дякую, – коротко відповів професор і поклав слухавку. Якусь мить він стояв нерухомо вдивляючись в репродукцію світлини Альберта Ейнштейна, що, мов ікона, висіла біля його робочого столу. Усміхнене обличчя генія навівало віру і любов до життя. Ейнштейн завжди надавав професору впевненості в своїх діях і математичних розрахунках надскладних фізико-технічних задач. Професор Андрієвський, як і геніальний інженер Нікола Тесла, ніколи не робив розрахунки та креслення своїх фундаментальних ідей на папері – все трималося в голові. «Папір заважає підсвідомому мисленню», – казав він студентам на кафедрі.
Олександр Іванович підійшов до дзеркала, поправив краватку, причесався, зробив гримасу своєму відображенню, по-Ейнштейнівські висунувши язик. Дзеркальне відображення йому сподобалося. «Ну вилитий Іван», – як казала колись бабусина сусідка про тата; волосся темно-русяве, вже з ранньою просіддю на скронях і гладенько зачесане назад – «за народ», по-модному на той час; очі сірі з голубизною, ніс трішечки видовжений з ледь помітною горбинкою, овал обличчя – типовий для південних слов’ян. «Зовні непримітний чоловік», – сказав би хтось із сторонніх, але при розмові з ним завжди відчувалася і глибина мислення, і цілеспрямованість, і безмежна віра в свої переконання.
«Старий» зустрів професора Андрієвського ввічливим привітанням, але з ледь стриманою напругою. Він пильно вдивлявся в очі, ніби намагався втиснутися професору в душу. В Академії наук всі знали про його міцну вдачу. Це був не лише великий вчений в області прикладної математики і механіки, але й ідеолог по організації і втілення у практику військової доктрини системи «Периметр».
Рукою вказавши на крісло академік запросив присісти. На столі перед ним лежали розкладені папери докладної записки і висновок Електронно-Обчислювальної Машини.
– Я ознайомився з вашим застереженням, – він торкнувся рукою паперів. – Ви розумієте, що я маю доповісти про цю загрозу вищому політичному керівництву країни, а тому я мушу поставити вам таке запитання: Які гарантії ви надасте в вірності розробленого вами програмного забезпечення для обчислення цього грандіозного проекту? Які? – академік повторив слово «які» двічі, що свідчило про його невпевненість в висновку Обчислювального Центру. Він не зводив з професора очей.
– Мстиславе Всеволодовичу, кібернетика гарантій не дає. Вона лише є інструментом для людини, щоб кодувати у відповідні символи інформацію, для її сприйняття Обчислювальною Машиною. Я сам і є цією гарантією. Голос професора звучав твердо і переконливо. Не відчувалося ні тіні смутку. Професор відчував себе над Подією, створеною ним самим.
Академік, чи не вперше, стикнувся з ситуацією, коли треба просто вірити, бо другої альтернативи не існувало, для цього він і облаштував перший в країні Електронний Обчислювальний Центр. Віра не словам, а безкомпромісному висновку Машини надає людині новий формат свідомості, це він розумів.
Світ змінився і змінив його Норберт Вінер – «батько кібернетики» – це він створив середовище в якому ми зараз живемо: світ розумних машин і самої руйнівної зброї, яку люди придумали не заради процвітання, а для самознищення.
– Гаразд, – нарешті промовив академік. – Я цілком на вашому боці, але дуже прошу зберігати висновок Обчислювальної Машини в таємниці, доки я не ознайомлю з ним вище політичне керівництво країни. Адже це ви, ви, – академік навмисно підкреслив його персональну відповідальність за можливі негативні наслідки, – своїми фундаментальними доводами змінюєте всю стратегію захисту країни, вибудувану на доктрині випадку «судного дня». Ми повинні не лише детально вивчити вашу докладну записку, а й прийняти концептуально іншу стратегію стримування потенціального ворога. Дякую за плідну роботу. Академік підвівся подавши знак, що розмову закінчено. – Будьте готові, Олександре Івановичу, в разі потреби, доповісти вашу концепцію на Політбюро. Розмова втомила академіка, адже його співрозмовник був ще зовсім молодою людиною; від професора йшла така потужна енергетика, що академіка навіть взяли завидки споглядаючи на його міцну статуру.
…Представницька «Чайка» – справжній витвір автомобільного мистецтва радянського автопрому, граціозно прошелестівши бруківкою по Червоній Площі, в’їхала, через Боровіцькі ворота, на територію Кремля. Вартові машину не зупиняли, а лише ставали у стійку «струнко» і, віддавши честь, ще довго проводжали лімузин очима. В автомобілі, за тонованими стеклами, сиділи двоє вчених: один, поважного віку чоловік з втомленими очима, і другий – молодий, з ледь помітною гордовитою усмішкою на вустах, вони, кожний по-своєму, обмірковували майбутню зустріч з Вождями – членами Політбюро ЦК КПРС. Кожний з них мав свою особисту заслугу перед країною, але ось цей, молодий вчений, поставив під сумнів усю стратегію нинішньої доктрини превентивного ядерного удару, він зараз мав доповісти про свою концепцію ядерного стримування, що витікала з висновку Машини про загрозу «Ядерної зими» для всього людства.
Лімузин зупинився біля входу відомої на весь світ помпезної будівлі Ради Міністрів. Вони, в супроводі офіцера чергової варти, піднялися на третій поверх і зайшли до приймальні. Вчених зустрів бездоганно одягнений чоловік, один із працівників Секретаріату. Привітавшись, він запросив їх присісти.
– Члени Політбюро уже всі в зборі. Чекайте на виклик, – промовив чоловік завчені фрази і сам всівся за масивний стіл темного кольору. Його слова прозвучали в цьому кабінеті, схожому на музейну залу, ніби відлунням стародавньої епохи – холодно і байдуже. Приймальня, зі своєю накопиченою за довгі роки еманаційною енергетикою багатьох визначних особистостей, що тут бували – пригнічувала, а очікування завжди навівало занепокоєння, нудьгу і безпорадність. Всі мовчки сиділи в очікуванні на екзерсис.
Раптом чоловік різко підвівся, мабуть отримавши умовний сигнал.
– Товариші! Вас запрошено до залу засідання, – урочисто промовив він і пішов відчиняти двері.
«Людина, перед величезними різьбленого дерева дверима, здавалася маленькою істотою в цьому приміщенні Гуліверів», – блискавкою пронеслося в голові професора. Першим, як і подобало етикету, зайшов до залу академік, за крок від нього зупинився професор. В інтер’єрі зали засідань переважав зелений колір: великі видовжені вікна в стилі пізнього бароко прикрашали оксамитові портьєри темно-зеленого кольору підтягнуті до рівня підвіконня широкими поясами-підхоплювачами того ж кольору, для створення ефекту граційного провисання. Підхоплювачі кріпилися до стіни цвяхами з тисненими бронзовими головками у вигляді камей і звисали донизу плетеними здвоєними косичками на кінчиках яких висіли, як малярні махові кісті, зелені китиці. Стеля була розписана сюжетами соціалістичної тематики, а по центру, прямо над овальним столом, висіла граціозна, старовинна, величезна, сяюча позолотою і кришталем, люстра. За столом сиділи сивоголові чоловіки, вони, в цьому помпезному залі засідань, теж здавалися маленькими і зовсім не такими грізними, як на глянцевих репродукціях, що носили демонстранти під час комуністичних свят.
Професору здалося, що вони потрапили на засідання старійшин, і цим чоловікам була зовсім непотрібна чиясь думка, якою б вона не була значущою, Вони, для себе, вже давно все вирішили і нікому не дозволять втручатися в їх переконання, бо це Вони, і лише Вони, являються колективним розумом, честю і совістю створеної ними Системи. Вони лише схотіли своїми очима поглянути на того сміливця, що раптом порушив їх священний спокій.
Професор Андрієвський був людиною далекою від політичних переконань, його цікавила в людях лише наука, а тому він доволі спокійно почував себе стоячи перед Вождями нації. Академік представив присутнім автора докладної записки концепції ядерного стримування. Професор ввічливо вклонився, його смугляве обличчя не відображало ніяких емоцій.
– Ви, товаришу Келдиш, присядьте до нас за стіл, а від вас, товаришу Андрієвський, ми хочемо особисто почути саме ту аргументацію, яку ви так переконливо виклали на папері, – промовив, ковтаючи закінчення слів, Леонід Ілліч. – Ви згодні зі мною? – звернувся він до членів Політбюро, що не зводили очей з молодого нахаби. Це була всього лише процедура. Професор подякував за можливість довести до відома Партії про непередбачені загрози для країни і всього людства від подальшого нарощування ядерного потенціалу. Він, в доступній формі для сприйняття присутніми, виклав своє бачення проблеми підтверджене Електронним Обчислювальним Центром. Завершивши доповідь, професор чекав на запитання. По збентеженим обличчям членів Політбюро було зрозуміло їх глибоке сприйняття сказаного.
– Можливо ця ваша ЕОМ, чи як там,.. помиляється? – порушив тишу Підгорний.
– Помиляються люди, товаришу член Політбюро, а Машини виконують лише обрахунки згідно заданої програми.
Зухвала відповідь молодого вченого змусила присутніх напружитись. Академік Келдиш повідомив, що професор Андрієвський є автором цієї програми, що це саме він винайшов математичний засіб комунікації Людини з Машиною. Члени Політбюро здивовано переглянулися поміж собою.
– Так це ж що виходить, ми вас навіть не зможемо перевірити? – стурбовано запитав Шелест – голова КДБ.
Ситуація була неадекватна, відгукнулася колишня помилка в недооцінці кібернетики, як самостійної науки, що ґрунтується на теоретичному фундаменті математики і логіки.
– Чому ж, можливо, якщо самим написати програму, – блискавично аргументував професор.
– Доповідь вашу, товариш Андрієвський, ми маємо сприйняти як концепцію до нової оборонної ініціативи? Я вас вірно зрозумів? – запитав розтягуючи слова Леонід Ілліч.
– Вірно, товаришу Генеральний Секретар.
– В такому разі дайте, будь ласка, мені відповідь на останнє запитання: Як з’явилася у вас ця ідея порівняння балансу сил і можливостей? Леонід Ілліч прищурив очі так, що з під густих волохатих брів не проглядалися іскорки злої іронії.
– Логіка мислення, підтверджена розвитком науково-технічного прогресу, дає нам, вченим, шанс, товаришу Генеральний Секретар, на зміну парадигми сприйняття розуміння подальшого розвитку суспільства, щоб вчасно запобігати загрозам, які виникли зараз і будуть виникати в подальшому.
Леонід Ілліч не сподівався на таку обґрунтовану лаконічну відповідь.
– Гм-м, – прошамкав він губами, і, вже не дивлячись на доповідача, звернувся до членів Політбюро: – Товариші, хто ще має запитання до професора?
Тиша давила на свідомість.
– Товаришу Андрієвський, у членів Політбюро запитань більше немає. Ви вільний.
Генеральний секретар полегшено зітхнув дивлячись вслід професору Андрієвському.
Аудієнція закінчилася, професор, не затримуючись ні на хвилину, покинув урядову будівлю.
Здавалося, що історія мала бути зі щасливим кінцем, але не так сталося, як гадалося.
– Олександре Івановичу, вас гукають до телефону, з Академії Наук, – з нотками занепокоєння в голосі повідомила професора молоденька аспірантка, Розалія, з факультету фізики твердих тіл. Вона весь час шукала нагоди бути поміченою професором, і не лише як науковим співробітником.
– Хто? – Не відводячи очей від монітора запитав він.
– Келдиш.
Професор неохоче поставив ЕОМ на свій пароль, підвівся, на мить задумався, чомусь змахнув рукою, ніби відмахнувшись від якоїсь нав’язливої ідеї, і лише потім, поправляючи на ходу краватку, пішов до кабінету секретаря.
– Алло! Професор Андрієвський, – промовив він у слухавку.
Саме до цієї миті, професор, лиш підсвідомо відчув дію тієї закулісної сили дипломатії, що може змінити історичну неминучість причино-послідовного руху Подій, які спричинила його докладна записка, а зараз він вже цілком свідомо побачив себе над Подією.
– «Професоре, чи не здається вам, що викладені доводи у вашій записці, ще й підтверджені Обчислювальним Центром, мають бути предметом обговорення світовою спільнотою?» – почув він слова академіка. Запитання було настільки несподіваним, що отак, відразу, дати на нього відповідь було неможливо. Професор мовчав, тримаючи слухавку біля вуха. Але академіку і непотрібна була його відповідь. Все було вирішено заздалегідь. – «Політичне керівництво країни, усвідомлюючи, раніше непередбачену загрозу існуванню людської цивілізації при подальшій гонці ядерних озброєнь, вирішило оприлюднити розрахунки радянської науки, щоб унеможливити настання події «судного дня», – почуті слова вразили професора.
– «Я чому дзвоню вам», – продовжив академік після паузи, – «Збирайтеся на симпозіум до Мадриду. Тема: «Безпека людства при використанні ядерної енергії в мирних цілях». «Саме слушна для вас нагода проявити себе на міжнародному рівні. Детальний інструктаж отримаєте невдовзі від компетентних органів. Бажаю подальших успіхів».
Міжнародний аеропорт Мадриду – Барахас, зустрів делегацію фізиків-ядерщиків з Радянського Союзу сорокаградусною спекою, але після духоти салону літака пасажири відчували навіть свіжий подих повітря Центральної Кордильєри. Делегація була представлена професором Андрієвським, двома членами-кориспондентами АН СРСР і двома помічниками вчених, один з яких, Зіновій Матвійович, чоловік спортивної статури з прискіпливим поглядом і бездоганним знанням іспанської мови, ні на крок не відходив від професора, він був прекрасним співрозмовником, з почуттям гумору і гарними манерами світської людини. Професор знав про дійсне завдання свого помічника і сприймав його так, як і вимагала легенда згідно розробленого сценарію в надрах КДБ, але ніхто з членів делегації, навіть його так званий помічник, не знали про зміст самої доповіді професора, що мала за ціль сколихнути світову спільноту знаннями радянської науки про загрозу існуванню людства, спричинене наслідками можливого ядерного удару. Доповідь мала підштовхнути американців до поступливості в сфері скорочення ядерного потенціалу, з переходом від теорії превентивного ядерного удару, до теорії ядерного стримування. Компетентні органи знали, що американці не мають у себе програмного забезпечення для обчислення наслідків можливої ядерної катастрофи. Це напружувало політичне керівництво Радянського Союзу і примушувало витрачати колосальні кошти на глобальну систему оборони – «Периметр».
В професора Андрієвського було двояке почуття: радість побачити землю по якій колись мандрував Дон Кіхот Ламанчський, але для повного щастя не вистачало старої шкапи під звучним іменем Росінант, і тривожне відчуття неминучої трагедії, що закралося в його душу. Він знав, що після доповіді на Політбюро, його сприймали вже як об’єкт, в політичній грі титанів. Так розпорядилися небеса, щоб саме він став «наріжним каменем» збереження світу.
Раптом професор побачив, що до пасажирського терміналу-накопичувачу підкотила справжня королівська середньовічна карета в упряжці четвірки гнідих рисаків з підв’язаними хвостами. Цей незвичайний контраст поміж минулим і стрімким сьогоденням, навіяв на професора думку про вічність буття. «Чому бути, того не минути», – подумав він, спостерігаючи, як граціозна пара молодих людей у весільному вбранні, в супроводі цілої процесії поважних гостей, сідали в карету під веселі оплески глядачів.
Послугами дбайливих організаторів всесвітнього форуму фізиків-ядерщиків, радянську делегацію, мікроавтобусом, підвезли до парадного під’їзду розкішного п’ятизіркового, відомого далеко за межами Іспанії, «Wellington Hotel». Метрдотель у форменому сюртуку і білосніжних рукавичках улесливо привітав гостей від імені управляючого і запросив підійти до стійки реєстрації. Доброзичлива обстановка готелю налаштовувала поважних гостей на смиренність і бажання відпочинку.
– Нам з професором бажано двомісний номер, – іспанською мовою висловив своє бажання Зіновій Матвійович навіть не отримавши згоди професора.
Адміністратор здивовано поглянув на гостей і, з деякою іронією в голосі, ввічливо запитав: – Ви подружня пара?
– Ні-ні, – зніяковіло заперечив Зіновій Матвійович, відмахнувшись руками від адміністратора. – Я помічник професора, його секретар, – оправдовувався Зіновій Матвійович, відчувши, що попав у халепу. Тут, на заході, це було звичною справою для присичених життям людей.
– На ваші прізвища броньовані два одномісних номера, ваші апартаменти розташовані поруч, вам буде зручно для спілкування і спокійно під час відпочинку.
– Добре, добре, дякуємо.
Професор був байдужим до розмови – він не володів іспанською, а тому повністю віддався на кмітливість свого незваного помічника. «Хай відпрацьовує свої гроші», – думав він, спокійно розглядаючи розкішний інтер’єр вестибюлю.
В супроводі портьє, що миттєво підхопив їх валізи після реєстрації, вони піднялися на другий поверх. Щойно зайшовши до свого номеру професор відчув солодку втому, ноги зробилися важкими, захотілося мерщій впасти на ось це пухкеньке ліжко, що відразу йому приглянулося своїм незвично великим розміром. Професор, одягненим, на мить приліг, зімкнув повіки, позіхнув і, забувши навіть про вечерю, провалився в безодню паралельної реальності.
Помічник професора, Зіновій Матвійович, прокинувся ранком у холодному поту, було вісім годин ранку по місцевому часу. Він, як і професор, заснув одягненим, сон був по-дитячому тривким і безпробудним. Зіновій Матвійович довго кліпав заспаними очима поволі приходячи до тями. Почуття, доки ще незрозумілої провини, змушувало напружено шукати її джерело. Раптом його ніби вдарило струмом, він здригнувся, миттю скочив на ноги: «Професор!» – майнуло в голові, – «він втратив з ним зв'язок…» Зіновій Матвійович сполоханою курицею вискочив у коридор. Темношкіра прибиральниця здивовано витріщила на нього свої очі-маслини. Він постукав у двері професора. Тиша. Серце несамовито калатало в передчутті лиха. Він постукав сильніше. Тиша. Потім у відчаї він кулаком щосили затарабанив у двері. Прибиральниця стала репетувати. Нарешті Зіновій Матвійович додумався натиснути на дверну ручку. На диво двері були незаперті і вмить розчинилися настіж. Зіновій Матвійович, як ошпарений, заскочив у кімнату. Ні професора, а ні валізи в номері не було. Навіть дбайливо заслане ліжко не залишило й сліду ночівлі постояльця. Зіновій Матвійович був у розпачі, він, майор КДБ, маючи величезний досвід роботи під прикриттям, нарешті зрозумів, що трапилося непоправиме.
Адміністратор, з двома кремезними охоронцями, вже поспішали до двісті чотирнадцятого номеру за викликом прибиральниці.
– Де професор? – роздратовано запитав Зіновій Матвійович адміністратора.
Той, разом з охоронцями, лише очима блукали по кімнаті.
– Професор готелю не покидав. Він має бути десь тут, – розгублено белькотів адміністратор.
– Де, тут? Зіновій Матвійович в серцях почав хряпати дверцятами шафи, шарпав портьєри, відчинив двері до ванної кімнати і туалету. Ніде не було залишено навіть сліду перебування в номері людини.
Для п’ятизіркового готелю подія була не ординарною. Метрдотель викликав поліцію, а помічник професора намагався додзвонитися до другого секретаря радянського посольства в Іспанії.
Професор Андрієвський безслідно таємниче зник залишивши пособі лише спогади, що іноді, все ще, ось вже п’ятдесят років потому, час-від-часу бентежать людську уяву про дива, які важко усвідомити, але неможливо забути.
