Вадим отримав повідомлення від колишніх сокурсників про ювілейну зустріч, присвячену десятиріччю закінчення університету. Тепер він працював далеко від альма-матер, але вирішив поїхати, оскільки давно не бачив друзів. Було цікаво зустрітись з сокурсниками, які, можливо, стали поважними людьми – вченими, депутатами, керівниками підприємств. Він трохи побоювався, що його не впізнають, бо і сам вже забув, як кого звуть, особливо тих, хто не мешкав разом з ним у гуртожитку. Оселившись в готелі і причепурившись після поїздки в вагоні, він пішов до ресторану, де збирались друзі. На широких сходах стояли купки сокурсників, підходили інші, тискали руки, обіймались, плескали один одного по спинах. Вадим побачив чоловіків, колишніх хлопців з його групи, і підійшов. Його також весело привітали, казали – молодець, що приїхав! Тут він усіх пам’ятав, але озирнувшись навкруги, подумав, що багатьох підзабув.
Нарешті, пішли сходами до ресторану, де розсілися в залі групами, як колись у великій аудиторії. Вечір зустрічі відбувався, як звичайно, через деякий час усе перемішалось, однокурсники пересувались залом ресторану з келихами в руках, намагаючись випити з тими, кого пам’ятали. До столу, де сидів Вадим, підійшли декілька сокурсників з інших груп. Серед них Вадим побачив і двох жінок, які, як виняток, були на чоловічому за складом курсі. Усі разом сфотографувалися, а одна сказала, що у неї завтра день народження і вона запрошує усіх, включно Вадима, відвідати її вдома. Вадим погодився, бо збирався їхати додому завтра вечірнім потягом. Він пам’ятав, що жінку, нібито, звали Юлею, бо вона народилась в липні. Коли їх розподіляли на роботу, комісія зробила їй подарунок, залишивши в місті, інші ж поїхали, хто куди. Він записав адресу жінки на телефон, і уся компанія пішла далі.
Переночувавши в готелі, Вадим вранці згадав про день народження, а вдень
купив торт, квіти і пішов за вказаною вчора адресою, де в двоповерховому цегляному будинку жила Юля. Будинок стояв серед подібних, які утворювали порослий травою двір, схожий на картину Полєнова «Московський дворик». Навкруги, правда, товпилися великі сучасні будинки, ховаючи двір у міських нетрях. Неподалік виглядала невелика стара церква з шатровою стріхою.
Родина Юлі жила на другому поверсі, куди вели скрипучі дерев’яні сходи. Свято було в розпалі, з великої кімнати лунав стукіт тарілок і веселі вигуки. Серед гостей Вадим помітив і другу жінку, чорняву вусату вірменку, яка була на вчорашній зустрічі і відразу впізнала Вадима. Були присутні також троє чоловіків, теж однокурсників. Їх Вадим знав не дуже добре, бо вчились вони разом з Юлею. Мати Юлі, її бабуся і тітка, яких Вадим бачив вперше, зустріли його як рідного. Старі жінки посадили його, немов поважного гостя, поруч з Юлею, яка була одягнутою в блакитну сукню, що пасувала до її очей. Трохи запалі щоки світилися не зовсім здоровим рум’янцем. Вадим був спантеличеним таким прийомом, бо зовсім на нього не заслуговував. Присутні в кімнаті, мабуть, вже хильнули по дві – три чарки, і, взагалі, свято йшло до кінця, бо старі жінки заходились носити чай.
– Ми думали, що ти не прийдеш, – сказала мама Юлі, – після того, що ти накоїв.
Вадим почав згадувати, що ж він такого накоїв.
– Юля запросила, – відповів, нічого не згадавши.
– Як же вона могла не запросити, – вставила тітка, а бабуся з радісною посмішкою закивала головою. – Скільки років чекала, коли ти з’явишся знову!
Вадим почав здогадуватись, що вони приймають його за когось іншого.
– Послухайте, – почав він, але тут знов заговорила мама:
– Пам’ятаєш, як ми святкували тут Новий рік перед закінченням університету?
– Ні, не пам’ятаю, – відповів Вадим.
– Як він може пам’ятати, коли багато випив. Ми ще поклали його спати в кімнаті Юлі.
Вадим подивився на Юлю, сподіваючись, що вона виправить ситуацію, але вона мовчки допитливо дивилась на нього.
«Може тут усі чокнуті?» – спитав себе Вадим.
– Так, і я пам’ятаю, як він бігав за Юлею, носив їй ті самі квіти, що сьогодні. А потім пропав після розподілу, поїхав працювати до Одеси, навіть не попрощався, – вступила до розмови сокурсниця-вірменка.
Вадим почав підозрювати змову. Може після тієї ночі, коли він нібито був п’яним, у Юлі народилась дитина? Чому ж вона в тридцять три роки ще не одружена?
Троє чоловіків, сокурсників, ніби не слухали щебетання жінок. Розвалившись на дивані, вони обговорювали якісь важливі справи. Надія на них була поганою.
– Я не працював в Одесі, – сказав Вадим. – Поїхав до Львова.
– А нам Юля сказала, що до Одеси, – заперечила бабуся.
– Хотіла його вигородити, – припустила мама, – мабуть, боялась, що ми розшукаємо. Бідна дівчинка, вона так страждала!
Вадим відчув себе в іншій реальності. На мить здалось, що він спить. «Може Юля мене кохала? – спитав себе. – Та ні, ми ніколи не зустрічались»
Він не знав, що сказати, щоб не зіпсувати день народження.
– На жаль, мені вже час йти. Сьогодні маю бути у приятеля, він обіцяв батькам.
– Приходь завтра, – запросила мама. – Зараз людей багато, а вам з Юлею є що згадати.
Юля вийшла з квартири, щоб проводити.
– Слухай, що це було? Я ж ніколи не був у тебе…
Юля посміхнулась:
- Віртуальна реальність. Чув про таку?
- Чув. Але чия реальність?
- Мамина.
