Чергова неділя вже за нами.
Більшість з нас молилася не в храмах, а в родинних домах, в своїй хаті. Пандемія діє. Косить людей, але стежинами розуму ходить. Люди бояться її. Бояться смерті. Завжди її боялися. Як вчора, так і нині смерть, це щось, чого не знаємо і людським розумом збагнути неспроможні. Тому всі, а може лиш майже всі, боїмося її. Віримо в Бога, віруємо, що Він десь є. Віримо в Його святість… Пробуємо зрозуміти ВІЧНІСТЬ, але людським розумом цього обняти ми не в силі… В хатах, на стінах ікони… В церквах ікони… Вони повинні приблизити нам НЕБО. Стаємо перед ними струнко, робимо знак хреста, дивимось на них і мовчанкою читаємо що там написано колись і говоримо з Богом, тобто молимося вивченим бувши дитиною – Отче Наш, Богородице Діво… Хтось додає молитву за душі померлих зі своїх родин, за здоров’я своє або ближніх, за мир в світі, в Україні… А за спиною думки сьогодення. Родяться запитання, не завжди вони до Бога, чи до святих. Вони в більшості до свого пережитого в добрій вірі, або ні, будованого думками, не завжди чесним свого Я.
Чергова неділя в пандемічному часі незабаром.
Вона теж не такою буде, як колись, хоч би й перед роком. Але й ми не такі, як вчора. Родини обкраяні, бо хтось відійшов скошений коронавірусом у вічність і не буде його при столі. Можливе, що хтось згадає його, та всіх тих, які нещодавно були з нами. Нещодавно разом сідали ми напроти себе і говорили зрозумілими словами. А нині? А нині ми розкинені і майже кожний живе окремо з серцем закритим, щоб не образити братньої душі. Творимо речення думками в кольорах того, хто слухає, або слухати буде. Нам здається, що ми свої, а коли заглянемо собі у вічі, читаємо, що не свої ми собі люди.
Осіння зима біля нас. Снігу нема. А колись було його по коліна. Спокійно у лісі ростуть ялиці і смереки. Ми далеко від того, що було. Ми дуже далеко… А за лісом певно Святий Миколай наповняє міхи подарками. Діти чекають його, як СВЯТОГО, як того, який не омине їх. Колиб так сніг, легше б йому було відвідати всіх…
Незабаром завітає чергова неділя.
Чи всі до чекають її? Певно ні. Знов почуємо, що треба буде когось попрощати, бо у вічність відійшов. Відважні підуть і заспівають йому Вічную Пам’ять. Залишиться сумна хата… А незабаром Різдвяні Свята. При столі бракуватиме може мами, може тата, сестри або брата… На столі буде білий обрус а під ним ароматичне сіно. На середині стола святочна свіча. Хтось обвине її синьо-жовтою стрічечкою, щоб промовила, хто ми. Молитва полине. Стане родина, бо це буде родинне віче. Діти почнуть рахувати страви, яких на столі буде багато. Почнеться велия, або як інші скажуть – Святвечір - велике родинне свято… Одним нагадає рідні Карпати… Одним далеку Україну… Всі зачнуть колядувати.
Полинуть коляди, яких всі знають - Бог предвічний, Во Віфлеємі… Наші Різдвяні Свята вже біля нас. Чудовий час. Один одного привітає – Христос Рождається! Славімо Його!
Тому і я всіх ВАС вітаю тим рідним закликом
– Христос Рождається! Славімо ЙОГО!
