Любов до Батьківщини продовжують наші сни тому, що ми далеко від зрозумінь.
Минають чергові весни, а на нас падає тінь забуття. Наші доні і сини з Батьківщини зором поколінь тікають з рідного краю у вирій життя, якого не знають. Чекають добра, фортуни, а струни грають мелодію чужини. Тому вони мають те, що мають, не завжди те, чого хочуть. Батьки з серцем хворим мріють про гори, в яких прожили свої весни. Їм кожна хвилина говорить і радує їх тим, що було там, в рідних горах.
Було село, був ліс і поле. Була церква і школа і сад осінній а в ньому соковиті груші. Був потік, що з пагорбу села вужем стікав під рідну хату… Вони все це колись втратили. Біля потічка росла тоді ліщина, яка вже в таку чудову осінню пору листочки тратить. А під листям на землі розкинені часом золоті горіхи. В батьків і в кожної дитини тоді було стільки втіхи. Радістю тодішньою могли наповнити великі міхи.
На жаль так не сталося. Нема села, нема школи. Церковця в чужих руках, бо своїх людей там вже майже нема. Нема мене. Нема тебе. Нема нас. Ми свою осінь доживаємо в чужині вигнані, розкинені і в більшості німі. Про минуле, навіть якщо чули, не говоримо ні внукам і діточкам. Сумно мені у ті осінні дні. А вам? Як вам?...
13.11.2020р.
