«Сьогодні станеться те, чого я так довго чекав. Я отримаю призначення і нарешті знайду своє місце на цьому кораблі»
З такою думкою Джордж проснувся в своїй одиночній каюті, по сусідству від своїх батьків та сестри. Вчора офіційно закінчилось його навчання, він здав останні іспити, і сьогодні його чекало направлення на роботу. Він знав чим хоче займатись в своєму житті, та й усі навколо також це знали. З самого малку він малював. Малював часто і багато, і робив це не те що добре, а чудово, з огляду на те, що доводилось йому працювати в основному лише зі звичайними кульковими ручками та залишками від олівців.
Його батьки працювали в технічній зоні обслуговування оранжерей корабля, тож ручки та олівці не були в достатній для малювання кількості. Витрачав він їх уже за місяць після отримання. Батькам доводилось ще до того як занести отриману упаковку в каюту, де їх уже чекав щасливий від приходу нових знарядь Джордж, тайкома витягувати звідти дві для особистих потреб. Та й ті доводилось постійно ховати від малого. А отримати нові було вкрай важко, оскільки на сім’ю технічного персоналу виділялась одна пачка ручок в рік.
Єдиним порятунком для Джорджа були подарунки від тих, кому пощастило стати офіційними художниками, письменниками чи просто обліковцями, які сиділи в своїх маленьких кабінетах та обраховували витрати та проводили перерозподіл необхідних для функціонування життя на кораблі ресурсів. Від останніх такі подарунки були найчастіше, оскільки в міру старих звичок та не бажанні перерозподіляти ресурси ці обліковці отримували по дві пачки на людину, а всі обрахунки проводились на комп’ютерах, і потреби в ручках практично не було. Тож Джордж часто приходив до району обліковців і просив «подарувати» йому ручки в обмін на портрети.
Спочатку, коли він ще був малий, то міг одну ручку, якою ж і намалював жертводавця, обміняти на його портрет. А з часом, коли дізнався про кількість ручок в них, то почав торгуватись. А ще пізніше, коли заслужив хорошу репутацію, то міг отримати навіть майже цілу пачку за малюнок, або й навіть якусь рідкісну річ. Але щастя від того було небагато, бо Джордж мріяв про полотна та масляні фарби, які він навіть виторгувати ніяк не міг. Лише одного разу Джорджа до себе запросив художник, який займався замальовками для Центру. Той почув про малого, який фанатично бігав і вимінював усе на все, аби лиш помалювати, і вирішив дати йому спробувати помалювати на саморобному аналогу до полотна. Але будучи ще тоді зовсім малим і не маючи такого навику як зараз Джордж перенервував і як сказав той художник «лише зіпсував матеріал».
І сьогодні настав день коли нарешті Джорджу видадуть документ, в якому офіційно буде встановлена квота на отримання «полотен та фарб, щоб він собі творив». Прийнявши сухий душ, він в хорошому настрої та зі щасливими думками в голові пішов до школи, в спортивному залі якої і мала відбутись урочиста подія вручення дипломів з подальшим спрямуванням.
Після короткої розмови з батьками, яким дали вихідні години з нагоди випуску, та отримавши за спізнення турботливого щигля від мами він попрямував до туалетів. Він знав, що там відбувається, і саме тому різко відчинив та нерозбірливо закричав. Мить страху та паніки в однокласників змінилась гучним сміхом та дружніми наріканнями.
Привітавшись та обійнявшись із кожним в туалеті Джордж випив самогону, який потай робить вже багато років батько одного з однокласників, а потім пішов в їдальню, де зустрівся з Діаною, своєю подругою, з якою вони разом ось уже третій рік. Вони привітались теплими обіймами та поцілунком, який вони собі вперше дозволили в приміщенні школи.
– Знов Джей приніс батьків самогон? – Спитала Діана почувши запах алкоголю.
– Сьогодні ж можна, – перегаром усміхнувся Джордж.
– Ти чудово знаєш правила. І сам постійно кажеш, що не можна їх порушувати, – ткнувши пальцем в груди, дорікнула йому Діана.
– Сьогодні можна.
І сьогодні дійсно можна було робити все що заманеться. Якщо перший їхній публічний поцілунок в школі могли не замітити, то цей вже відверто проігнорували. Усі чемно дивились поводились так, ніби грають в гру «Не дивись на півня».
А в кутку тим часом Джею щось пояснював куратор класу. Вочевидь, він зачув запах алкоголю і читав моралі про порушення правил та вживання алкоголю. Таке траплялось і раніше, і часто ситуація була на межі. Але все обходилось, як все обійшлось і зараз. Джея відпустили, і він задоволений попрямував по залу, показуючи всім, що він п’яний і не покараний.
За годину до початку урочистостей випускники відверто окупували туалет і розпивали там самогон, а за півгодини ніхто вже нічого не приховував. Вчителям навіть довелось показати батькам, де туалети відведенні для працівників школи, щоб не мішати святкуванням.
Тож не дивно, що коли випускники вишикувались на сцені, то всі вони були рум’яними і стояли у кривій лінії.
Довгі, нудні виступи молодших класів, промови батьків та ще якихось людей, які закінчували цю школу і тепер займають важливі місця на кораблі, розбавлялись походами в туалет.
Одного такого походу Джордж з Джеєм та Діаною застали своїх однокласників, коли ті курили щось.
– На Землі курять, якусь траву, від якої має бути крутий ефект, – почав пояснювати один з них, – але так як в нас тут її хрін дістанеш, то доводиться курити чай. Сподіваємось, що це хоч трішки схоже.
Джордж сумнівався, але все ж перший взяв самокрутку і затягнувся. В легенях і горлі несамовито запекло і з нього вирвався нестримний кашель, від якого запекло ще гірше. Але разом з цим була також і приємна прохолода, яка злегка відчувалась в секунди, коли послаблювались судоми.
– М’ятний? – Запитав він і передав самокрутку Діані, які закашлялась від цього ще гірше.
– Вам ще повезло. В Айри он простий чорний попався. То від нього, таке враження, можна виригати нутрощі.
– Повірю на слові… А пожежна сигналізація не спрацює? – Поцікавився Джей, взявши самокрутку в руки з тим м’ятним.
– Ми їх заклеїли – не повинні. Інакше нам тут всім до старості відпрацьовувати понаднормово.
Після цих слів в туалеті прозвучав тривожний сміх. Усім було весело, але всі розуміли, що ці слова були правдиві. І за несанкціоноване розведення вогню, а тим більше провокування спрацьовування пожежної сигналізації, їх чекає жорстке покарання.
Півкласу, а в цей момент там саме стільки людей і було, запили гіркий присмак чаю самогоном і вирушили до зали, де от-от мали вручити дипломи.
Усі знали, приблизно в якій галузі вони будуть працювати, і нікого не мучила цікавість. Цей захід був лише урочистістю – пережитком життя на планеті, яку цей корабель покинув двісті двадцять три з половиною роки тому.
Джорджу здавався забавний той факт, що хоч вже помінялось не одне покоління людей з того часу, як корабель покинув орбіту Землі, але все одно дні рахувались, як і на їхній «Великій Батьківщині». Навіть попри те, що в них тут немає природніх пір року, дня чи ночі, і тим більше якогось небесного світила, по якому можна було б орієнтуватись. Зараз вони у міжзоряному просторі, і мандрівка їхня ще на своєму початку.
Коли йому було дев’ять він написав твір, в якому запропонував обмежитись лише днями сьогодні, завтра, вчора та ще по одному дню перед і після них. Джордж вимагав, щоб цей твір тодішня куратор молодших класів направила в центр управління, і декілька років терпливо чекав відповіді, поки одного разу не усвідомив, що той твір так і лежить в папці його класу в архіві, якщо не пішов на переробку ще тоді.
Але навіть попри те, що Джордж і всі решта знали, куди їх направлять, він відчував мандраж і тривогу. Для нього це був не просто святковий день, а день кульмінації його молодості, оскільки йому мають вручити документ, за яким буде визнаватись його майстерне вміння малювати. І щоб заспокоїтись він дозволив собі трішки перебрати, і через це тепер не соромився відверто торкатись Діану на очах не лише куратора, а й своїх та її батьків.
І от настав той момент, коли почали оголошувати список випускників, називаючи їхні майбутні професії. Будучи в кінці списку з прізвищем Ярлок, Джордж не на жарт рознервувався і почавтупотіти ногою. Усі навколо почали шикати йому та наказували заспокоїтись. Лише Діана тихо сміялась, бо розуміла наскільки він чекає цю мить.
Залишилось троє людей перед Джорджем. Двоє. Один. І тут він.
«Джордж Джонатан Ярлок. Оператор на зрошувальній станції.»
В залі запала мертва тиша. Лише в далеких кутках хтось тихо перешіптувався. Викладачі здивовано переглядались.
Для Джорджа ті двадцять секунд, що він стояв в зігнутій позі на півдорозі від сидіння до рівного стоячого положення, здавались вічністю. Він не міг усвідомити, що було сказано після його імені. Він вибухнув сміхом на весь зал, який луною повертався назад до нього.
Директор ще раз запросив Джорджа вийти на сцену.
– Іди. Це помилка якась. Можливо жарт, – Діана стиснула руку свого хлопця і щирою усмішкою дала зрозуміти, що все буде добре.
Це дало сили Джорджу вибрати одне з двох положень, і він з глузливою посмішкою вийшов на сцену. Потиснув руки куратору та решті викладачам, підійшов до директора, який не усміхався.
І тривога знову почала повертатись. Джордж потиснув руку директору і взяв в руки свою ID-картку, на якій писало «оператор зрошувальної станції». Директор Шепард нахилився до вуха Джорджа і сказав щось про те, що він розбереться в цій помилці, і спробував заспокоїти свого учня. Але всі його слова пролетіли повз свідомість невизнаного художника. Саме так він себе зараз ідентифікував, як невизнаного художника.
Джордж повільною ходою, без жодної емоції на обличчі повернувся на своє місце, до якого вже підбігли його батьки. В його руках лежала його ID-картка і важкими ударами била йому своїм «оператором зрошувальної станції». Збліднілий юнак не слухав, що йому казали, в той момент він втратив здатність слухати.
Він лише дивився на цю помилку. Він хотів вірити, що це лише дурнувата помилка і що через декілька днів, йому видадуть нову правильну картку, але десь в середині він знав – це не так. Його не визнали і йому не дозволили малювати. Йому доведеться забути свої мрії про полотна.
Він сів на своє місце і з люттю дивився на картку в нього в руках, в той час як його оточили безліч однокласників.
І єдиною відповіддю на слова його багатослівної матері було лише:
– Що за хуйня?
А на сцені тим часом продовжились урочистості. Батьків Джорджа директор відвів у сторону і щось захоплено їм пояснював. А Джордж все так само сидів на своєму місці і тонув у роздумах, не зважаючи на Діану, яка нервово гладила та стискала його руку.
Після завершальної промови завуча мати вхопила Джорджа і потягнула за собою в кабінет директора. Там вже сиділи і його батько та куратор разом з директором.
– Заходь. Сідай, – запросив директор Шепард, хоч і був здивований появою хлопця. – Ми тут вже трішки обговорили цю ситуацію.
Спочатку Джорджу стало незручно через те, що решта вчителів і батьків уже почали святкування, а вони змушені тут сидіти через нього. Але потім він побачив відкриту пляшку коньяку та нарізаний лимон і трішки заспокоївся.
– Справа от в чому, – продовжував директор, – я вже зв’язувався з центром контролю якості освіти, розмовляв з керівником комітету розподілення, і вони пообіцяли перевірити твоє направлення. Вони готові до співпраці, але тобі потрібно у вівторок прийти до них і особисто поговорити з відповідальним за розподілення. І можеш взяти свої картини, щоб довести їхню помилку. – Закінчив директор і вказав на цьогорічний малюнок Джорджа, який виграв шкільний конкурс.
– А де решта моїх конкурсних малюнків? – Поцікавився Джордж.
– Як які, – сухо відповів директор, – гірші пішли на переробку, кращі десь так само висять і прикрашають стіни.
– То що мені робити? – Запитав Джордж, розуміючи що мати привела його сюди непрошеним.
– Нічого, – відповів батько, – йди до своїх друзів і святкуй. А у вівторок на 10 ранку підеш в центр контролю освіти, вони на шостому ярусі в секторі 6А. Там поясниш свою ситуацію і скажеш, що ти записаний на зустріч з керівником комітету розподілення.
Джордж підвівся і подякував директору за допомогу і попрямував до виходу, але, не провернувши ручку до кінця, він різко розвернувся і звернувся до присутніх в приміщенні.
– Я можу з вами випити?
Після декількох секунд мовчання від здивованих обличь нарешті почувся легкий смішок, який означав згоду. Найбільше Джорджа тішило те, що лише тридцять років тому було дозволено вживання та виробництво алкоголю, та й то з суворими обмеженнями. Особам до двадцяти п’яти не виділялось ні краплі алкоголю, а якщо запропонувати комусь молодшому вісімнадцяти, то можна було отримати в покарання найвищу міру покарання – «усипляння».
Таку міру покарання застосовували в цьому випадку використали лише одного разу, і досить недавно, до одного чоловіка, який постійно споював своїх дітей. Але там була й купа інших причин, які обтяжили його злочин і привели до ін’єкції, і про які Джорджу не хотілось думати. Але загалом «усипляння» використовували досить часто за будь-яке порушення, яке могло б зашкодити звичному функціонуванню корабля. За відмову працювати також передбачалось «усипляння», але перед цим людину виселяли з її каюти, залишали без будь-яких благ, включно з їжею та водою. Допомагати таким людям вважається принизливо. І пройшовши через приниження, втрату гідності і будучи на порозі смерті такі особи часто змінюють свою думку і готові виконувати найгіршу роботу, аби лиш вижити.
До Джорджа вже встигала приходити така думка, що і його усиплять, за те що він відмовиться працювати оператором на зрошувальній станції. І він уже був себе налаштовував на це. Готувався втратити Діану, батьків, свою каюту, мрії, але переступити через себе він не був готовий. Встиг уявити, як його будуть уникати та не зневажати, і усвідомив всю іронічність цієї можливої ситуації. Принижений та зневажений усіма він залишить свою гордість і не буде виконувати, що йому вказують.
Але ці всі думки різко з’явились і різко зникли десь всередині, як і тепло від випитого коньяку. І тепер Джордж з хорошим настроєм ще раз подякував директору та решті й вийшов з кабінету в коридор, де його чекали Діана з Джеєм та решта турботливих однокласників. Будучи в хорошому настрої після того, як випив разом з директором, Джордж залишив результат їхньої розмови в таємниці, багатозначно усміхнувся і пішов до зали де проводилась святкова вечірка, беззмістовно відповідаючи на запитання.
З нагоди завершення навчального року перехід на «ніч» затримався, і освітлення працювало на годину довше, даючи змогу спокійно розійтись по домівках, не розбиваючи собі носи, як це часто буває, коли хтось затримується і повертається в напівтемряві до своєї каюти.
Та по правді ця година не врятувала нікого. Ще п’ять годин випускники сиділи в напівтемряві в галереях корабля і розпивали залишки алкоголю та обговорювали різні речі, постійно повертаючись до теми помилки з Джорджевим направленням. І йому була приємна така підтримка однокласників, які обіцяли не виходити на свої роботи, якщо помилку з ним не буде виправлено.
Тож Джордж повернувся додому в хорошому настрої. Допиваючи забрані з собою залишки самогону, натхнений та вірячи в свою перемогу, він взявся малювати картину, в якій зобразив дерева, ріки та гори, які бачив з матеріалів про Землю, разом зі звичними для корабля пейзажами, які зливались в єдину композицію з різними сценами, наче розповідаючи якусь древню історію. І серед цього всього різноманіття, якщо не звертати увагу на деталі, виднівся напис: «Я стану тим, ким захочу, а не ким скажуть».
На цю картину Джордж витратив матеріали, які по шматках збирав в різних людей і які планував витратити на картину-подарунок Діані на її день народження через два місяці. Але його натхнення не могло чекати, і в оправдання собі він пообіцяв подарувати цю картину Діані, переробивши її під неї. Адже для людини, яка як і планувала працювати на атомній електростанції так і буде працювати, такий напис ніяк не підходить.
Задоволений зробленою роботою і з першими ознаками похмілля, Джордж заснув за дві години після того, як корабель перейшов вдруге після закінчення святкування перейшов на «ніч».
Проснувся він за три години до наступної «ночі». Якщо можна сказати проснувся, адже з ліжка він не вставав поки не настала пора готуватись до зустрічі з головою комітету розподілення. Джордж лежав і обдумував різні можливі варіанти їхньої розмови: від дружньої розмови і сміху над помилкою, до гучного скандалу і зміни правил розподілення та відсторонення усього комітету.
На думках про останнє Джордж покинув свою каюту і попрямував на шостий ярус в сектор 6А. Будучи розпалений своїми власними думками, він нетерпляче заявив секретарю, що прийшов обговорити помилку в його розподіленні.
– Помилки не може статись, – відповів той на нахабний тон випускника.
– Але вона сталась, – запевнив Джордж, – і мене тут чекають. В мене домовлено.
– Ти той художник, якого направили на зрошувальну станцію? – Уточнив секретар, перед цим беззвучно ахнувши. – Проходь. Тебе чекають.
Джордж пройшов коротким коридором в його кінець до дверей, на яких висіла табличка
«Голова комітету розподілення ЦКЯО М. Гал»
Постукавши і дочекавшись запрошення, Джордж увійшов всередину, де за столиком сидів доглянутий та підтягнутий чоловік років тридцяти п’яти з довгим зібраним у гулю на потилиці волоссям. Той зі серйозним обличчям запросив свого гостя присісти навпроти та запропонував йому чай.
– Отже, – почав той, – я вже розмовляв з твоїм директором, і знаю як для тебе багато означає отримати те направлення, яке ти хотів. Але для початку я мушу тобі пояснити, яке б ти міг отримати направлення.
По перше, це ні в якому випадку не було б те, що ти скоріш за все собі уявляв. Тобі б не виділялись фарби, полотна і решта потрібного, щоб ти закривався в своїй каюті і «творив». Тобі потрібно було б малювати заготовки для мультфільмів по замовленню, проводити уроки в школах, як це, наприклад, було в твоїй. Ти б не мав права закриватись в себе і «творити», я повторюю, тому що ти постійно мав би якусь роботу, яку тобі б давав Центр. А якщо б не виконував замовлення, то був би зайнятий на громадських роботах.
І по друге, найважливіше, нам зараз не потрібні твої послуги такого плану. Послухай, будь ласка. – Не дав він запротестувати Джорджу. – Я вчора залишався тут і переглядав твою справу. Я чув про тебе, і знаю твоє бажання і талант, але зараз в нас немає потреби в твоїх послугах такого плану. В нас тут діє чіткий розподіл. Кожен займається чітко відведеною для нього роботою, щоб забезпечити виживання нашого корабля. Ти мабуть знаєш, що в нас тут і народжуваність під суворим контролем. І ця система працює стабільно вже дві з половиною сотні років. І наше з тобою завдання не допустити збою в цій системі будь-якими доступними методами. Кораблю ще довго летіти до тієї планети, і ми з тобою її не побачимо, але наше завдання полягає в тому, щоб забезпечити подальше життя тут. На нас розраховують наші потомки, які мусять заснувати другу позасонячну колонію, і наші предки, які вклали чимало зусиль, щоб відправити наш корабель в таку далеку мандрівку.
– Багато таких як я? – Ліниво запитав Джордж
– Таких, які отримали не таке направлення, яке хотіли б? – Уточнив голова. – Більше ніж може здатись спочатку. Просто вся суть в тому, що наші бажання часто відрізняються від реальних потреб суспільства. І від нас залежить чи ми поставимо свою гордість на перше місце і відмовимось працювати на загальне благо, чи все ж зачекаємо потрібного часу, і я…
– По вашому може настати той самий час? – Перебив Джордж. – Я ж у ваших мотиваційних книжках прочитав, що немає потрібного часу і що ми творимо момент самотужки.
Голова злегка засміявся і відповів:
– Ці книжки – це пережитки минулого, того життя на Землі. Там було простіше і легше. Але я все ж думаю, що на все свій час. От запроси на побачення дівчину, коли хтось з її родичів захворів. Прийди на зустріч на годину пізніше. Запропонуй нагодувати когось після вечері. Це все або недоречно в даний момент, або вже не потрібне, або навпаки зарано, як в твоєму випадку. Ти не дав мені договорити, але я хотів сказати, що тобі варто лише зачекати деякий час. Рано чи пізно звільниться місце, яке ти так хочеш зайняти. Хтось піде на переробку, або забажає змінити місце роботи, і тоді ми звернемось до тебе. А поки ми вирішили направити тебе на роботу, яку багато хто б назвав райською. Твоє робоче місце буде виходити на сади і оранжереї, і твоя робота буде полягати в тому, щоб контролювати на помилки систему поливу і впускати та випускати персонал. Це нескладна робота, яка ніяк не буде тобі мішати і далі малювати, як ти робиш це зараз. Не думай, що ми не знаємо твоєї ситуації. Ми вивчаємо кожного, збираємо про нього максимум інформації, і аналізуємо результати тестів. І нам шкода, що в даний момент ти не можеш бути застосований по призначенню. Але з іншої сторони, можливо вигляд садів дасть тобі натхнення, і ти створиш такий шедевр, який змусить перегоянути систему розподілення…
– Ви слідкуєте за нами? – Знову не дав договорити Джордж.
– Що ти маєш на увазі? – Здивувався голова.
– Коли я сьогодні збирався до вас, то говорив у голос і сказав чітко те саме, що й ви. Сказав, що зможу змусити вас змінити систему розподілення.
– Ну так, ми слідкуємо за тими, кого чекає розподілення, адже нам потрібно вивчити якості людини, але не ми не доходимо до того, що підслуховуємо чиїсь роздуми.
– Але це ж якраз по ваших рекомендаціях я почав думати в голос, – схрестивши руки, говорив Джордж. – Це ж ви даєте нам такі поради. Щоб вам було легше за нами слідкувати і говорити, що робити?
– Ці поради скоріше для того, щоб… Чекай, що ти маєш на увазі під «нами»?
– Вас усіх. Усю цю систему, яка плює на бажання і мрії усіх і змушує нас виконувати роботу, до якої ми б нізащо не взялись.
– Джордже, будь ласка, заспокійся. Немає ніяких «нас», які навмисне руйнують чиїсь бажання. Є ми, де є ти і я, разом. А в руйнуванні чужих життів немає ніякої вигоди. Для чого взагалі?
– Я розумію, що ти ображений, – продовжив голова, – і тобі здається, що проти тебе задіяна якась змова. Це нормальна реакція, але тобі потрібно заспокоїтись…
– Мені не потрібно заспокоюватись. Я просто хочу, отримати те направлення, на яке я заслужив. Запитайте в тих людей, яким я малював, чи я заслужив це.
– Я й не сперечаюсь, що ти заслужив. І ти отримаєш це направлення зовсім скоро. Одному з вашого цеху вже за далеко п’ятдесят, і через декілька років йому потрібно буде йти на переробку, але досить часто люди перед цим міняють місце роботи, бо хочуть попробувати щось нове. Тобі варто лише зачекати декілька років, можливо місяців.
– Я не готовий чекати декілька років. Я не підписувався на таке.
– Вибач, Джордже, але доведеться. Так працює наш корабель, що ми розподіляємо працю між усіма. В тебе ще є варіант перейти в запас, але тоді ти решту життя скоріш за все пропрацюєш без вихідних. Люди, які покинули Землю і полетіли на цьому кораблі, були готові до цього. І цього ж потребується від тебе.
– Але я не підписувався на таке. Я б краще вибрав залишитись на Землі, де я можу сам вибирати.
– Але тут в тебе, як і в кожного з нас немає вибору.
– Тоді може настав час переглянути правила? Якщо з алкоголем все ж це вийшло, то може і дозволять нам самим обирати чим займатись.
– Ми всі й так самі вибираємо. Хіба твої однокласники не задоволені своїми направленнями? Хіба вони не знали, що отримають приблизно те, що отримали, ще за рік чи навіть два до цього? Всі отримають, що хотіли, просто на все свій час.
– Щось мені в це не віриться, – Джордж вже підвівся і готовий в будь-який момент покинути кабінет, – особисто я щось не бачу, що я отримав, що хотів. Мене заставляють поливати вазонки! Хіба я не маю права вирішувати сам?
– Це ж тимчасово, Джордже, – голова простягнув руку, благаючи свого гостя заспокоїтись, – ніхто з нас не має права вирішувати сам, бо занадто багато стоїть на кону. Найменше похибка в коригуванні нашого маршруту може призвести до того, що ми пролетимо нашу ціль в сотнях тисяч кілометрів. Тому й розподіл йде за таких умов, що нікого нічого не буде тривожити. Кожен повинен бути в спокої. Багатьом, хто не може вирішити сам, що він хоче, це направлення дає такий спокій. Іншим ж такий спокій дає те, що на їхнє місце ніхто більше не зазіхає. Ніхто нікого не буде підсиджувати. Свобода дій ж породжує конкуренцію, яка ефективна лише в умовах відкритого світу, де при виходу з ладу однієї системи вона заміняється іншими, яким це було вигідно. В нас же ж якщо одна система буде перешкоджати іншій це загрожує катастрофою. І я прошу тебе заспокоїтись і обдумати цей тиждень ще раз це все. Зрозумій нас правильно і наберись терпіння. Ніхто не ламає тобі пальців і не забороняє малювати. Твоє офіційне визнання ще буде.
– Хотілось би вже, – з-під лоба буркнув Джордж.
– Я розумію, – кивнув голова, – і щоб тобі було легше, я направлю до тебе декого, хто допоможе тобі розібратись.
– Тобто промиє мені мізки?
– Називай це як хочеш, але та людина багатьом допомогла розібратись в собі й зупинила їх від дурних вчинків. А тепер іди. В мене є ще й інші справи.
– Я навіть не можу отримати якесь направлення, щоб виконувати якусь брудну роботу, але хоч мінімально зв’язану з тим?
– Наразі ми не можемо тебе переназначити. Я бачив, що згенерувала програма. Зараз це найкраще рішення для усіх. Як тільки так одразу ж ти будеш повідомлений.
Джордж попрощався і пішов. Звичайно він уявляв собі й такий варіант подій, але не уявляв, що йому буде так погано через це.
Наступні чотири дні він провів в своїй кімнаті, і жодного разу не виходив з неї. Кожного дня заходила мати, щоб принести їжу і поговорити з сином та спробувати його заспокоїти. Одного дня заходила Діана, її попросили батьки Джорджа, оскільки сподівались, що її присутність заспокоїть Джорджа. І частково вони були праві: Джордж виговорився і йому стало легше, але небажання що-небудь робити не зникло.
А окрім того сюрприз на день народження Діани був зіпсований – вона побачила картину, і отримала правдиву відповідь. Та теплота поцілунку, яким Діана віддячила його, не покидала Джорджа ще довго після того, як дівчина пішла.
Під кінець тижня прийшла людина, яку направили до Джорджа з центру контролю якості освіти. Це була жінка старшого віку, і вона ввічливо попросилась увійти і сором’язливо сіла на краєчок ліжка, відсунувши перед цим брудний одяг ближче до стіни.
Вона представилась, ввічливо запитала як пройшов день, як настрій і оглянулась по кімнаті. Це була одна з тих, про яких говорив Гал декілька днів тому. Їй залишалось декілька років до того як вона піде на переробку. І такі люди свою роботу зазвичай виконують недбало, оскільки або чекають дозволу на переведення, щоб перед смертю попробувати ще щось, або просто перебувають в депресії через близький кінець. Тому Джордж від цієї розмови багато не очікував, і одразу налаштувався вороже.
– Давай почнемо, Джордже, – почала вона, – я розумію, що тобі не дуже приємно те, що таких як я направляють до тебе. І ще розумію, що ти відчуваєш…
– Яке ви направлення хотіли, коли закінчували школу? – перебив її Джордж.
– Якщо чесно я хотіла стати вчителем, і працювати з дітьми, але отримала направлення на отримання додаткової спеціалізації, а саме психолога.
– І ви задоволені? – продовжував нападати Джордж.
– Зараз цілком. У мене декілька разів був шанс перевестись в школу і почати навчати дітей, але я все ж відмовилась. Такий розподіл пішов мені тільки на користь, якщо чесно.
– Хочете сказати, що робота на зрошувальні станції може піти мені на користь?
– Ти ж розумієш, що й таку роботу хтось повинен виконувати? І тобі ж казали, що це не назавжди. Тобі, як і мені, ще випаде нагода змінити своє місце праці. І по правді, кожен досвід – це урок.
Психолог почала розповідати про важливість праці на загальне благо, про шкідливість відмови працювати в системі та нагадувала Джорджу, що особисті амбіції не маються місця на цьому кораблі. Все це завченими фразами, які вона очевидно повторювала думаючи про те, що приготувати собі на вечерю.
– Тут кожен повинен грати чітко відведену для нього роль, – говорила вона. – І якщо ти відмовишся, чи зіграєш погано, то від цього може залежати життя не лише десяти тисяч на цьому кораблі, але й мільйонів, які в майбутньому могли б заселити наш Кеплер-438b.
– А що, якщо ви самі погано граєте свою роль? – Запитав Джордж у своєї гості. – Що як ви не зможете переконати мене приступити до тієї роботи?
– Боже… То ти плануєш не приступати до роботи? – Взявшись за серце запитала психолог. – Я ж то думала, що прийшла тебе просто заспокоїти і можливо розважити чимось. Ти ж розумієш, які наслідки можуть бути?
– Розумію. А ще я розумію, що вся затія з позаземними колоніями безглузда. Я не хотів би народжуватись на цьому кораблі, я хотів би народитись на Землі, і там мати повну свободу вибору…
– Повір мені, що там не все так добре, як здається. Там є безліч своїх проблем, і, можливо, живучи там, ти би мріяв про те, щоб покинути планету на кораблі, як наш.
– Тоді мабуть взагалі краще не народжуватись?
Це запитання ввело в ступор психолога, і вона довго не могла підібрати потрібних слів, поки нарешті не видусила з себе хоч щось.
– Якщо ти думаєш про суїцид, то не варто. В тебе чудові батьки, чудова подружка та друзі, і твої роботи багато, хто вважає чудовими…
– Але їх не визнає наша система! – люто перебив Джордж і підвівся на ноги. – А тепер я попрошу вас покинути мою каюту, оскільки я маю справи. Наша розмова нічого нікому не дасть.
– Джордже, будь ласка. Я прошу тебе сісти і спокійно поговорити. Я впевнена, що ми можемо знайти компроміс. Можливо отримаєш якесь перенаправлення на більш підходящу для тебе роботу.
– А я прошу забратись вас нахрін звідси. Мені дали чітко зрозуміти, що я буду поливати вазонки декілька років, поки якась стара шкапа не піде на переробку. Не змушуйте мене вас випхати звідси.
Після того як психолог присоромлена вийшла з його каюти, Джордж взявся переробляти картину для Діани. І напис «Я стану тим, ким захочу, а не ким скажуть» переробив на «Я стану тим для тебе, ким захочеш ти, а не ким скажуть бути нам». Він працював над цим з думками про те, що чекає його найближчого часу.
І коли настав його перший робочий день, то Джордж запакував картину зі запискою для Діани, заховав її під своїм ліжком і залишився в каюті чекати гостей. Він очікував будь-кого, від своїх батьків і Діани до психолога та голови ЦКЯО, але ніяк не очікував директора Шепарда, який виглядав розлюченим, коли буквально ввірвався в каюту Джорджа.
– Ти знаєш чому я тут? – запитав він, важко дихаючи.
Джордж кивнув.
– Ти розумієш які наслідки можуть бути?
Джордж знову кивнув.
– Хлопче ти ж розумієш, що тобі доведеться мити каналізаційні труби за свої вибрики? Ти буквально будеш в лайні, – розмахуючи руками говорив директор. – Невже тобі ті карлякулі важливіше за твоє життя?
– Це не «карлякулі», – ображено відповів Джордж, – і вони для мене означають не менше ніж для вас ваше пузо.
Ці слова явно зачепили директора. Вище начальство постійно змушувало його боротись зі зайвою вагою, що в нього так і не виходило. І через це він сильно комплексував.
– Я прийшов тобі допомогти, а ти тут таке говориш? – Образився директор. – Подумай про своїх батьків, про свою сестру, подружку свою, які чекають від тебе великих досягнень. Невже ти не розумієш, що деколи потрібно просто зачекати зі своїми бажаннями? Є речі важливіші за них, є речі важливіші за тебе.
– Хіба може бути щось важливіше за нас самих, директоре?
– Суспільство важливіше за нас, наш світ, в якому ми живемо, важливіший за нас. Наше завдання зберегти їх і продовжити їхнє функціонування. Зберегти світ, який ми можемо створити. Ми тут прохідний матеріал, Джордже. Не ми тут найважливіше.
– Я все ж відмовляюсь працювати на тій станції. Це суперечить навіть самому слогану цієї системи, який каже, що кожен отримає те місце, яке бажає і на яке заслужив.
– На яке заслужив, Джордже! Хіба ти зробив що-небудь корисне для цього корабля? Ті картини приносили більше задоволення тобі самому ніж людям, які їх отримували. Так що сховай свій гонор і завтра виходь на роботу, інакше прийду вже не я. Ти сам чудово знаєш, що потрібно зробити, тому зберись і не зганьбись. Ніхто цього тобі не бажає… сподіваюсь ти також.
По цих словах директор покинув каюту свого колишнього учня, який обдумував те, як йому добитись свого. І відповідь була в нього перед носом. Він почав списувати листи паперу, які так вдало вимінював, закликами, щоб всі, хто вважає себе обділеним, або ображеним висловив своє невдоволення центру і потребував справедливості.
Робота над агітаційними плакатами тривала до середини «ночі». А тоді Джордж покинув свою каюту, і в напівтемряві розвішував їх в місцях, де зранку проходить найбільша кількість людей. Коли закінчились плакати, то він почав списувати стіни, розповідаючи свою історію усьому кораблю.
Джордж знав, що його чекає, але сподівався, що такі як він не дадуть нічого йому зробити, і він стане першим після алкоголю, хто зміг добитись свого і змінити правила.
Тож зранку він був готовий, коли в його каюту ввірвались працівники служби охорони порядку і заламавши йому руки повели в Центр. І на щастя Джорджа його вели на очах в публіки. Вони бачили, як ще зовсім юного хлопця, який висловив своє невдоволення та образу, забирають в Центр. І ніхто перед тим, як взяти в облогу із запитаннями Центр, не задумався, що він порушив основні правила.
Джордж потішався тим, що він такими малими зусиллями зміг змусити стільки людей заступитись за нього. Він сидів в маленькій кімнаті, і очікував на розмову з усмішкою на обличчі. З усмішкою, яка посилювалась кожного разу, коли до його вух пробивались вигуки натовпу.
Він просидів сам понад годину, коли до нього зайшли троє. Одним з них був голова ЦКЯО М. Гал, ще один був зі служби охорони порядку і останній, вочевидь, був працівником Центру, який мусив прийняти відповідні міри до Джорджа.
На здивування Джорджа йому не почали знову читати моралі та пояснювати, що йому потрібно робити, а що ні. Працівник Центру, після того як представився, одразу ж зачитав звинувачення. І саме тут Джордж усвідомив, яку дурницю він вчинив, наскільки безглуздо він діяв.
– Чи готові ви відпрацьовувати завдану шкоду на громадських роботах чи будете далі відмовлятись? – запитав працівник Центру.
Джордж глянув на Гала, очікуючи від нього підтримки, але в того на обличчі не було і натяку на це, там було лише розчарування.
– Чи розумієте ви наслідки за відмову від праці? Чи розумієте ви, що вас може бути утилізовано як неефективну одиницю? – продовжував працівник Центру.
Відповідь Джорджа перервав вибух, який прозвучав десь звідти, звідки було чутно натовп. А потім ще один.
– Що там відбувається? – запитав Джордж.
– Легке невдоволення через те, що ви зараз в їхніх очах виглядаєте, як мученик. Але щойно вся ситуація буде роз’яснена, вони розійдуться і їм буде соромно за це.
– Так можливо я все ж правий, якщо мене підтримують? – спробував піти в напад Джордж.
– Ви не праві в будь-якому випадку. І зараз я від вас хочу почути лише те, чи будете ви відпрацьовувати завдану шкоду?
– Хіба якщо дасте мені змогу ті мої написи переробити в малюнки.
– І не мрій. Ти будеш направлений на ту роботу, де зараз сильний дефіцит.
– В оранжереї? – глузливо запитав Джордж.
– Ні, туди тебе розподілила програма оцінюючи в пошуку компромісу. Зараз без нього. Ти будеш направлений вручну на дефіцитну ділянку.
– Тоді який сенс цього? Я відмовився працювати, а в покарання ви даєте мені ще більше роботи, від якої я маю право відмовитись?
– Інша альтернатива вам відома? – запитав працівник Центру.
– Так. Ви мене «відключите від системи», позбавите мене житла, перестанете виділяти на мене їжу, воду й інші речі. Але як бачите там за мене кричать. І не думаю, що мені дадуть пропасти.
– Я б так не думав. – втрутився Гал.
– Отже, це ваша остаточна відповідь? Ви свідомо йдете на відключення?
– Так. Я свідомо йду на відключення. – відповів Джордж.
На хвилю запанувала тиша, в очах присутніх працівників центру проглядалось очевидне розчарування від ситуації. Але їм нічого не залишалось, усе було записано. Тож працівник охорони порядку вивів Джорджа на площу, на якій вже починалось прибирання нещодавнього мітингу. Натовпу була поясненна причина затримання, і він швидко розійшовся.
Але Джордж не збирався здаватись. Наступні декілька днів він стояв під Центром і викрикував свої лозунги, якими продовжував розписувати стіни. І на його розчарування, йому ніхто крім батьків та Діани не допомагав. Однокласники, які обіцяли підтримати його і не виходити на свої роботи, не стримали свого слова. Усі вже знали, що він відмовився працювати та поставив власні бажання на перше місце. Тож на нього дивились, як на ганебного представника їхньої спільноти, і обходили стороною цураючись навіть бути поряд з ним.
І ніякі вмовляння батьків не могли його переконати передумати. Джордж знову відчував себе творцем історії, і тому він ігнорував усі аргументи проти себе, сліпо вірячи у себе. Але найважче для нього проходили розмови з Діаною, яка приходила все рідше і рідше. Кожного разу вона плакала і просила його відпрацювати свою провину. Вона обіцяла зробити все, що зможе, щоб він повернувся до нормального життя. Вона запропонувала виторгувати ту його картину, яку він наготував як подарунок їй, на потрібні для життя речі.
Тож коли Джордж в черговий раз відмовився від її пропозицій, відмовився жити разом з нею в її каюті, а вирішив продовжувати свій мітинг біля Центру, Діана лише чекала, коли вона отримає звістку про те, що Джорджа «приспали».
Сталось це в той самий день, коли матір Джорджа принесла Діані ту саму картину. Його матір була в сльозах і разом з подарунком принесла і звістку про його смерть.
Довго вона ходила мов примара, нікого не замічаючи і ні з ким не спілкуючись. Звинувачувала себе, що не змогла відмовити, що не достатньо любила, бо чому ж іще він відмовився від її допомоги?
І для Діани в той момент, коли вона проводила перевірку турбіни на атомній електростанцій, здавалось цілком логічним підняти тиск в трубах, щоб ті не витримали, і кубометри пару вирвались прямо на неї і забрали її також з цього корабля. Один впевнений поворот – і ні болю, ні страху, нічого крім поглинаючого спокою навколо.
