Історію у них викладав Пі-на-два, маленький, лисуватий, сутулий і затятий. Через нього багато кого відраховували і деканат нічого не міг зробити, навіть для блатних. Бо якщо Пі-на-два впирався, то його вже було не посунути. Подейкували, що за це Пі-на-два кілька разів били і, навіть, кидали з мосту у річку Сурму, але виплив і продовжив в тому ж дусі. До Пі-на-два обов’язково треба було ходити не тільки на практики, а й на лекції. Перевіряв відвідуваність, пропуски треба було відробляти. І не пачкою паперу чи меблі на кафедрі перенести, а написати якусь толкову роботу чи влітку брати участь в розкопках поселення пізньої бронзи. Але написати щось таке, що б задовольнило Пі-на-два, було складно. І на дворі була вже пізня осінь, розкопки завершилися, то ними не врятуєшся.
Тоді Мишко вигадав зробити матеріал до Дня пам’яті жертв Голодомору. Поїхати в якесь село, опитати місцевих бабусь, останніх живих свідків, записати відео, змонтувати. Пі-на-два ця б ініціатива мала сподобатися, принаймні до відео він ставився дуже схвально, говорив, що треба шукати нові формати популяризації історії. Один знайомий Мишка зробив хороший сюжет про розкопки і цим зміг компенсувати прогулі всіх лекцій протягом семестру. У Мишка було чотири прогули лекцій по історії і ще пара практик. То лежав з похміллям, не зміг піти, то їздив до друзів у Харків і не встиг вчасно повернутися, ще якісь геть неповажні, як для Пі-на-два, причини. Розраховував закрити все медичними довідками, але знайома медсестра, яка допомагала з цим, звільнилася, а нова довідок не дала. То залишалося сподіватися на цей фінт з жертвами Голодомору.
Мишко запропонував поїхати Лесі. Бо Леся могла дістати камеру. Це були часи, коли камер було ще мало, але справа була не в ній, а в тому, що Мишко був таємно закоханий у Лесю. В неї всі були закохані, бо вона була гарна, розумна і сексуальна розкута. З першого курсу за нею приїздили хлопці і дядьки на хороших авто, з мобільниками, які тільки почали з’являтися. Леся спокійно розповідала про коханців і всілякі історії з ліжка, згадувала то про смак сперми, то про те, як в неї мокріє, коли вона збуджується, то про те, як натрахалася до того, що довелося сидіти в ванні з ромашки. Такої відвертості ніхто з дівчат у групі і, навіть, на потоці, собі не дозволяв, то Леся була в рейтинг сексуальності №1 і з великим відривом. У Лесі було шість прогулів лекцій з історії. Винний у цьому був розклад, бо перша пара, а Леся говорила, що любить після сексу поніжитися в ліжку. Ото і ніжилася замість того, щоб слухати Пі-на-два. Всі хлопці жваво уявляли голу Лесю, що ніжилася у ліжку після нестримних любощів.
Мишко теж уявляв. Він розумів, що з Лесею йому нічого не світить. Бо він же був з району і без грошей, дарма, що зірка КВК і автор смішних віршиків, які частенько цитували в інституті. Леся ж була з Оклункова, з квартирою у центрі, в неї були коханці з грошима, які приїздили на авто, водили в ресторани і возили в Європу. Він їм був не конкурент, але все одно провести день з Лесею, їхати в якесь село, розпитувати місцевих, обідати, повертатися, виглядало Мишку дуже принадним. То і запросив Лесю, яка одразу погодилася, бо сама вже думала, як вирішити проблему з Пі-на-два.
Мишко зрадів, уявив, як сидітиме з Лесею в рейсовому автобусі і торкатиметься її руки, а може вона захоче спати і покладе голову йому не плече! Коли підійшла Таня. Вона була відмінниця, тиха та старанна дівчинка, теж з району, донька сільської вчительки і механізатора, який випивав. У Тані, виявилося, теж був прогул у Пі-на-два. Тані і прогул – вони були наче з різних планет. Мишко аж поцікавився, як це Таня примудрилася прогуляти пару. Виявилося, що зламався автобус з їх села, довелося довго стояти на трасі, аж поки вже по обіді вже приїхала до Оклункова. Таня могла б написати хорошу роботу і відробити прогул, але їй подобався Мишко. Простий хлопець, веселий, а які вірші соромітницькі писав! Вони, навіть, якось цілувалися на дні народження одногрупника, Таня чекала на продовження, навіть купила пачку презервативів, щоб не залетіти, як її сусідка по кімнаті Карина, яка потім вистрибнула з сьомого поверху. Але Мишко проспався і наче про все забув, більше жодних кроків на зустріч не зробив, що дуже бентежило Таню.
Мишко не дуже зрадів їй, бо все ще мріяв про поїздку удвох з Лесею, але заперечити не встиг. Леся вирішила сама.
– Добре, поїдемо утрьох. З мене камера.
– А я знаю село, куди їхати. Там мій дядько вчителює, у нього багато інформації про Голодомор зібрано.
Мишку нічого не залишалося, як узяти на себе монтаж. А ще пообіцяв веселити в дорозі. Збиралися їхати у суботу, але в п’ятницю ввечері Леся подзвонила на вахту у гуртожитку (мобільних телефонів у студентів тоді майже не було), попросила покликати Мишка і сказала, що приїздить її коханець, діджей з Києва, то вона не може. Або без неї, або в неділю. Мишко радо погодився на неділю. І всю суботу уявляв Лесю в ліжку, як вона чекає того діджея, як збуджується, а потім... Це було водночас приємно і виснажливо.
Недільного ранку зустрілися на автовокзалі. Леся одразу повісила на плече Мишку кофр з камерою, курила цигарку, пила каву з маленького пластикового келишка і скаржилася на засос, який поставив коханець. Засос було видно на шиї і Мишко ледь стримувався, що не витріщатися на нього. Плюс ерекція, яку треба була приховувати. Леся розповідала про витривалість коханця, про повні сперми презервативи і розкішний мінет, що став вишенькою на торті. Мишка накривало хвилями хіті, Таня стояла почервоніла і дивилася в землю. Зараз вже шкодувала, що влізла у все це, хотіла повернутися до гуртожитка і сісти готуватися до пар, але домовилася з дядьком, для якого Голодомор був дуже важливою темою.
Нарешті під’їхав автобус. Мишко хотів сісти поруч з Лесею, але вона пропустила до вікна Таню і сіла поруч. Мишко сів позаду, бережно тримав кофр з камерою на колінах, дивився на волосся Лесі і млів. Леся сказала, що вночі майже не спала, все секс та секс, то поклала голову на плече Тані і досить швидко заснула. Мишко стиснув зуби, бо голова Лесі мала лежати на його плечі і сопіння її мало лоскотати його шию! Але що ж…
Їхати довелося дві години, поганими дорогами, автобус то хитало, то підкидало, двигун ревів, в салоні смерділо соляркою, пасажири, якісь побиті життям люди, все на щось нарікали і безперервно ремствували. Жодної посмішки, запах несвіжих тіл, кудахкали кури у мішках. Нарешті приїхали. Самотня зупинка на трасі, до Бранцівки, села яке було їм потрібно, треба було ще чапати зо два кілометри. Раніше автобус заїздив туди, але зараз дорога стала геть поганою. Ішли, стрибали по калюжах. Леся всьому дивувалася, вона ж була міська. Таня терпляче пояснювала. В знайомій обстановці вона стала більш говірка. Мишко хотів привернути увагу до себе, але не відчував драйву. Тоді згадав про маленьку пляшку коньяку, його гонорар за смішне привітання, написане для одного знайомого.
– Ніхто не хоче випити?
Спитав для годиться, бо знав, що Таня не п’є. Розрахунок був на Лесю, яка спитала, що в нього є.
– Коньяк? Я взагалі то люблю віскі. Але давай і коньяк.
Подав пляшку, Леся зробила ковток. Мишко узяв пляшку, з трепетом облизав її шийку, був впевнений, що відчув смак губ Лесі. Все б віддав за те, щоб з нею поцілуватися. Зробив ковток і уявив, як вони цілуються. Аж затремтів від збудження і ледь не гепнувся в калюжу. Оце б було! З чужою камерою! Наказав собі заспокоїтися, підійшов ближче до дівчат, почав жартувати. Навколо була мальовнича осінь: листя вже пожовтіло і осипалося, сонце майже не ховалося за хмарами, було дуже світло і тихо.
Мишко подумав, що було б добре, аби Леся, яка звикла, що її возять, зараз би оступилася і вивихнула ногу. Він би підхопив її на руки і ніс, вона б обхопила його шию, він би дихав нею, а там недалеко і до поцілунків та пристрасті у копні соломи. Хоча соломи не зустрічалося, лише жовті кукурудзяні поля, з качанами, що наче за наказом нахилилися вниз і зараз приречено висіли. Леся пожартувала про імпотенцію. Вона любила ризиковано жартувати. Якось помітила, як Мишко капнув собі на штани морозивом і сказала: «Нічого, скажеш, що майонез». Мишка тоді ледь не розірвало від сорому і збудження водночас.
На Таню не дивився, її наче не існувало у сяйві, яке випромінювала Леся. Згадав її розповідь, що вона любить купатися голяка. І раз на пляжі якась прибацана тітка зчинила скандал, погрожувала викликати міліцію. Оце б побачити Лесю на пляжі! Голою! А ще вона розповідала, що не любить носити труси, одягає джинси на голе тіло! Після того, Мишко ледь не вибухав від одного погляду на її джинси. На голе тіло! Це ж треба! Під джинсами одразу гола Леся!
Мишка аж розривало від тих думок, добре, що нарешті прийшли. Біля першої хати села їх вже чекав дядько Тані, Степан Гордійович, місцевий вчитель. Виявився худим та високим дядьком, у гумаках і потертому плащі. Таня по дорозі розповіла, що дядько веде боротьбу, бо його школу хочуть ліквідувати, бо дітей мало. Досі не закрили лише через розбиту дорогу, по якій неможливо було пустити шкільний автобус, який би возив дітей в сусіднє село за дванадцять кілометрів. Степан Гордійович і сам розповідав про одноманітні сільські біди (роботи немає, перспектив теж, молодь тікає), Леся уважно слухала, багато запитувала, а Мишко розумів, що її цікавість схожа на цікавість відвідувача якогось сафарі в Африці. Подорож у дикість. Облизував собі губи, якими торкався шийки пляшки, яких торкалася Леся. Точно відчував її смак!
– Ось тут контора колгоспу була.
Вони вийшли якусь площу, оточену чи напівзруйнованими чи покинутими будівлями. Степан Гордійович показав на пустир, зарослий чагарниками.
– Вірніше, тут спочатку була контору економії Цимлянських, вони тут землею володіли. Після революції молоді Цимлянські втекли, а старі залишилися. З маєтку їх вигнали, то прожили ще трохи в конторі, а потім їх забрали в табір, кудись під Харків, туди всіх колишніх панів забирали. Зараз контори вже немає, її на цеглу розібрали. Хороша тут цегла була, кажуть, її аж до Києві продали на багаті маєтки. Так ось, перед Голодомором зерно, яке збиралося по дворах, привозили сюди, до контори. Тут зважували, записували і відправляли підводами на станцію. З кожною підводою солдат ішов, охороняли. Спочатку ледь не щодня підводи відправляли, а потім вивезли все зерно, то раз на тиждень, а то й того менше. Коли голод почався, люди стали під контору дітей спухлих приводити. Мовляв, влада хліб забрала, нехай дітей і годує, але дітей брати було заборонено. Хтось сам додому повертався, а хтось тут і помирав. Тоді ж повстало питання, куди тіла дівати. Хотіли на цвинтарі ховати, але з райкому прийшла вказівка, що не можна. Бо буде багато нових могилок, а ще й за віком зрозуміло, що діти. Це як поклеп на радянську владу. Спочатку тіла ховали пряму у дворі контори. Викопали яму і складали. Ходімо, покажу.
Степан Гордійович поліз в чагарники. Мишко отетеріло дивився на нього.
– Що ти стоїш? Знімай! Це ж те, що треба!
Леся поплескала його по щоці і полізла в чагарники сама. Мишко тільки тоді згадав, що тримає в руках відеокамеру. Кивнув, увімкнув. Знімати вмів, бо підробляв тамадою на весіллях і там доводилося іноді підміняти оператора. Степан Гордійович тим часом проліз чагарниками до якоїсь неглибокої ями.
– Ось тут спочатку ховали. Але швидко заповнили. Прикидали землею і вирішили за селом ховати. А тут альтанку зробили, посадили навколо кілька яблунь, щоб тінь давали і плоди для трудового селянства. Але яблука ті ніхто не їв. Ще я пам’ятаю, як тут яблука лежали покотом, гнили, ос повно, а ніхто і одненького не візьме. Бо ж мертві. У нас такий звичай, що з цвинтаря нічого їсти не можна. А тут той самий цвинтар, тільки що пам’ятників немає. Потім ті яблуні спиляли і альтанку знесли, бо все одно ніхто в ній не відпочивав. Ходили чутки, як там хтось покурить, так і зляже з хворобою. Кілька років тут сміття лежало, а потім прийшов новий голова колгоспу. З військових, рішучий такий, командир. Одразу пообіцяв дояркам, що вони на роботу до ферм у черевичках ходитимуть, а не в гумаках. Ніхто йому не повірив, а він асфальт до самих ферм поклав і таки в черевичках ходили! Так ось, той голова вирішив новий корпус для контори побудувати. Різкий був, нікого не слухав, пригнав з району екскаватор і наказав копати котлован. Ось прямо тут. Екскаваторник не місцевий був, став копати. Кілька разів черпнув, а потім кістки та черепа як посипалися! Багато! Він і злякався! Ідемо до Кіндратовича, він це на власні очі бачив.
– Стійте! А скільки, думаєте, тут поховано було?
Леся вказала на яму. Бачила, що Мишко знімає, то стала так, щоб виглядати виграшно. Хоча, для Мишка, вона виглядала виграшно з усіх боків.
– Документи про поховання, якщо і були, то знищені. Свідки вказують, що яма була три метра завглибшки і десь чотири на чотири площею. Я на око прикинув, думаю, що не менше сотні. Скоріше більше, бо тут же дітей ховали, а вони ж маленькі, багато поміститься.
– І рештки досі тут?
– Вже ні. Переховали їх. Зараз покажу.
Степан Гордійович пішов, за ним дівчата. Леся поплескала по плечу Мишка, мовляв, непоганий матеріал набирається. Влітку Леся підпрацьовувала на одному з оклунківських телеканалів, де режисером був один з її коханців. То на зйомках Леся вже дещо зналася. У Тані на очах помітив сльози. Відвернулася. Згадав, що у неї була істерика, коли сусідка по кімнаті в гуртожитку викинулася з вікна, коли дізналася про вагітність, а хлопець одружуватися відмовився. Таня тоді тиждень не ходила на заняття, така вже була вражлива. Не треба було її брати на ці зйомки.
Степан Гордійович повів до захаращеного скверику неподалік. Бур’яни, потім алея лахматих туй, бетонна плитка, піднята корінням, а в глибині, у самих хащах, якийсь облуплений, бетонний монумент.
– Ось.
Степан Гордійович вказав на монумент і прочитав обдертий надпис.
– «Жертвам фашистської окупації». Голова колгоспу, коли ті кості з черепами у дворі контори побачив, одразу сказав, що це жертви фашистів, які, мовляв, розстрілювали місцевих за підтримку партизан. Хоча які тут партизани, коли усюди степ? Голові спробували пояснити, що партизан тут не було, а німці, якщо і вбили когось, то повісили трьох, які соняшник з полів крали. А це від голоду померлі. Але голова був з Череповця, про жоден голод не чув. Який голод при радянській владі? Та не могло такого бути! Жертви фашизму і все. Різкий був, сперечатися з ним боялися. Фашизму, то фашизму. Кістки з черепами вигребли, перевезли сюди, тут поховали, оце пам’ятник поставили. І бачите, жодного прізвища тут. Жодного! Хоча ж якщо місцеві, то мали б знати. І монумент для солдат з Бранцівки, які на Другій світовій загинули, теж окремий. Ось там прізвища є і роки життя, все, як треба. А тут лише жертви фашизму. Хоча ж всі знали, чиї то жертви.
– А чому зараз не встановили якусь табличку чи пам’ятний знак, щоб відновити історичну справедливість?
У Лесі, яка зазвичай говорила правильною російською і дражнила україномовних селюками, виявилася добре артикульована українська. Мишко аж здивувався. Милувався, як легко і природньо вона перевтілилася у журналістку.
– Та я пропонував. Але сільській голова каже, що це ні до чого. Мовляв, є пам’ятний знак у Чорному яру і досить. Немає чого село на цвинтар перетворювати.
– У Чорному яру?
– Та то я потім розповім. Ходімо до Кіндратовича.
Повів вулицею з залишками асфальту. Зупинився біля великого, на чотири вікна, цегляного будинку з квітами перед вікнами. Постукав. У дворі за високим парканом загавкав пес.
– Кіндратовичу, це я!
– Ага зараз!
Хтось гримнув на пса, задзеленчав ланцюг, мабуть припнули. Хвіртку відкрив дід років за сімдесят, сивий, засмаглий, одягнений у потертий піджак.
– Це студенти, про яких я говорив. Збирають інформацію щодо Голодомору. Я їм показав яму у дворі контори. Ти на власні очі бачив, як звідти кості виривали. Розкажи.
Дід закивав.
– Та бачив. Я тоді на «зілку» працював. Треба було землю, яку екскаватор вириє, з двору вивозити. Я під’їхав, бачу, а рити збираються там, де бесідка була. А воно ж всі чули, що там було. Я кажу, що не можна рити, а голова на мене матом. Він різкий був і матюкався, наче скажений, хоч бувший офіцер, заступник командиру полку! Ну я і відійшов, все одного його не перевбідиш. Голова махнув рукою, екскаваторник раз ковшем копнув, два, а за третім разом посипалися кістки мені у кузов. Кістки та черепа. Багато. Екскаваторник теж помітив, злякався, сполотнів. Голова підбіг, за голову схопився. А я йому у яму показую. Там одні кістки та черепи. Дитячих багато, невеличких. Голова аж присів. Він то на війні був і всяке бачив, але одна справа на війні, а інша – ось таке. Сидів, наче прибитий, потім підхопився і прожогом побіг до райкому дзвонити. Не знаю вже чи сам вигадав чи підказали, але вирішив переховати, як жертв фашизму. Ну, наче німці їх розстріляли. Хоча там всі черепи цілі, в жодному кульових отворів немає. І дітей багато, зовсім малих, по три роки чи п’ять, навіщо б німцям дітей вбивати?
– В Бабиному ярі вбивали.
Мишко здивувався, що Леся знала про Бабій яр. Думав,що вона тільки чимось модним цікавиться.
– Так там же той, жиди, а в нас жидів не було. Ну хіба що Мусій Абрамович, коваль колгоспний. Його, вже старого, німці забрали. Не повернувся. А в селі німці тільки трьох наших хлопців повісили, які соняшник крали. Німці тут все соняшником засадили, олія їм дуже потрібна була.
– А це ж ти кістки потім і вивозив?
– Та я. В мене ж тоді єдиний «зілок» був у колгоспі. Самоскид. То навантажили мене кістками раз, я відвіз, висипав. Наче гравій чи суперфосфат. Тодішній директор школи, Гриць Онуфрійович, пропонував хоч якось тіла розібрати, щоб не перемішано ховати, а по-людськи. Голова, наче, до району дзвонив, але там сказали, що то зайве. Бо почни кістки перебирати, одразу стане зрозуміло, що то за жертви фашизму. То голова наказав перевозити і ховати, як є. Я три ходки зробив, поки всі кістки перевіз. Потім бульдозер їх землею загорнув, зверху ото пам’ятник поставили. Жертвам фашизму. Таке.
Дід зітхнув і узяв цигарку, простецьку, без фільтру, прикурив.
– Але ж в селі пам’ятали про Голодомор?
Мишко подумав, що Леся дуже добре виглядає у кадрі, камера її «любить».
– Та як пам’ятали? Балакати про це не балакали, боялися що прихоплять. Це вже потім, ото як Горбачов прийшов, тоді почали згадувати. Мені мамка розповіла лише вже як можна стало. В неї два брати загинули від голоду. Батько її, мій дід, в тюрмі сидів, бо не хотів зерно віддавати, мамка, бабуся моя, захворіла та померла, залишилося четверо дітей у хаті. Прийшли сестри бабусині, подивилися дітей. Старшеньких сестер забрали, бо ті вже по господарству допомагати могли. А двох братиків, менших, залишили.
– Як залишили?
– Та залишили. Воно ж тоді зайві роти нікому не потрібні були. Мамка згадувала, що якось ішла вулицею, побачила братиків своїх. Вони вже ходити не могли, під парканом сиділи, спухлі, їсти просили. Мамка побігла додому, ну, до тітки, яка її забрала, попросила хоч хліба шматок. А тітка дала трохи солі і води. Мамка принесла братикам, ті пальчики у воду вмочали, потім в сіль і смоктали їх. Казали: «Як же смачно!». Ніколи мамка не розповідала, а потім розповіла. Плакала.
Кіндратович затягнувся, думав про щось. Леся дивилася на нього трохи розгублено.
– І що з ним сталося?
– Та що, померли. Їх там же, у дворі контори, і поховали. Це вже потім почали у Чорному ярі ховати.
– То це ви і їх на «зілку» возили?
– Ага, дядьків моїх. Їх і возив.
Кіндратович зітхнув. Леся намагалася зібратися, виглядати впевнено.
– То це вам матір розповіла вже дорослому?
– Так, кажу ж, що при Горбачові. А до того мовчала. Всі мовчали. Навіть про альтанку ту у дворі контори, де яблуні росли, не розповідали, що і як, просто казали, що не можна туди. Ані в альтанці покурити, ані яблук скуштувати, бо тоді захворієш страшно через кістки, які у землі. А що за кістки, звідки кістки, про це мовчали.
Мишко зробив великий план Кіндратовича. Глибокі зморшки на обличчя, глибокі затяжки, пускав дим. Клацнула хвіртка. Це Таня вийшла з двору, мабуть, знову плакала. Тонкосльоза. Мишкові і самому у горлі задряпало і сльози на очах, але стримався. При Лесі не міг заплакати.
Степан Гордійович подякував Кіндратовича. Вийшли зі двору. Повів далі.
– Тепер підемо до Чорного яру. Там споконвіку глину добували, глечики з неї робили. В свій час Бранцівка відома була своїми глечиками. По всіх ярмарках продавалися. Та що там казати! У нас тут неподалік городище розкопували, скіфського часу. Експедиція з Києва приїздила, справжні археологи. Я їм пару сезонів допомагав. Цікаво було. Так от на розкопах теж уламки чорних глечиків знаходили. Форма інша, не така, як у нас робили, а глина та сама! Чорна така, лискуча, її одразу впізнаєш! Раніше люди її знали, бранцівські глечики тільки так купувалися, а оце зараз спробували ліпити і кинули. Бо не беруть люди чорні глечики, не звикли, що таке є. Зараз давайте зріжемо.
Повів стежкою між городами, вже прибраними до зими.
– Оце бачите рослину? Знаєте, що це таке?
– Ні, а що це?
– Паслін. Бабуся розповідала, що вони цим пасліном рятувалися. Матір їх виганяла і вони, наче гусенята, бігали по ярках, збирали цей паслін, приносили додому. Там терли його і підварювали. Він гіркий, огидний, бабуся його завжди з городу висапувала, бачити не могла. Але хоч трохи поживний. То на ньому і вижили. А ще жолуді збирали. Тут то степ, немає дубів, а я з Дудченків, там де Тетянина мамка досі живе. У нас там по ярках дубові гайки ще залишилися, то навесні, як тільки сніг зійшов, збирали, перетирали і хліб з того пекли. Ну який хліб, не хліб, маторженики їх називали. Зараз би таке, мабуть, і свині б не їли, а тоді люди тим рятувалися.
Степан Гордійович швидко ішов і швидко говорив. Леся майже бігла за ним, потім Мишко з камерою, а Таня останньою.
– А ось і Чорний яр.
Вийшли на урвище, внизу був ярок, весь в чорних плямах і переритий. Степан Гордійович вказав рукою.
– Бачите, он ті ями? Це чорну глину добували. Метра на чотири–п’ять викопають і залишають, бо обвали, засипати могло. Тіла спочатку вниз звозили, складала у ями, а потім просто згори кидали, вже як впаде. Тіл багато було. У Бранцівці тоді більше півтори тисячі дворів було. Чотири колгоспи, дві школи. Деякий час сюди, навіть, район збиралися переводити. Був би райцентр. Але після Голодомору спустіла Бранцівка. Більше шестисот дворів вже ніколи не було. А зараз і взагалі сотні не назбирається. Ось, бачите, хрест поставили. У пам’ять про загиблих. Я підготував список жертв Голодомору. Ну, хто був записаний як живий на початку тридцятих, а потім більше не згадувався. Хотів, щоб всі їх імена тут написані були, щоб було видно, яка сила народу тоді померла. Але сказали, що зайве це. Мовляв, що було, то загуло. До того ж думали, знову в Чорному ярі глину добувати, а тут ті списки. Хрест – нехай стоїть, зараз хрести часто ставлять, а списків не треба. Хоча у мене ж всі імена є! Сім зошитів, по тридцять дві сторінки в кожному! Всіх, кого знайшов, записав. По архівах сидів і в районі і в області. Але виявилося, що нікому це не потрібно.
Степан Гордійович гірко зітхнув. Тетяні стало дуже шкода дядька. Він був зовсім до життя не прибитий, як казала мама. Родини не мав, жив у старій хаті, всі сили віддавав школі, намагався навчити дітей цінувати свій край. Але для місцевих він все одно був наброда, чужий, а цінувати вони нічого не збиралися, тікали звідси до міста, як тільки могли. Залишалися у Бранцівці лише самі непутящі.
Леся ледь помітно озирнулася, щоб перевірити, чи Мишко знімає. Той знімав чорне, наче траурне, нутро яру.
– І що, загиблі так ото в яру і лежать?
– Так і лежать. Хлопці, коли глину копали, кажуть, що наштовхувалися на кістки. Лежать, куди ж їм дітися?
Мишко хотів перевести камеру на Лесю, яка ефектно стояла над урвищем, але чомусь не став. Далі знімав яр.
– Ось така історія. Ходімо до Трохимівни. Вона місцева, Голодомор тут на власні очі бачила.
Повів якимись городами, вивів до старої хатинки, що майже вросла в землю. Щілясті віконниці, криві двері, дах з толі, на якій наросли великі клапті моху. Мишко подумав, що схоже на хатинку Баби Яги чи якесь нечисте місце. І двір був відповідний: запущений, паркан похилився, сарай обвалювався. Степан Гордійович постукав.
– Трохимівна, можна?
Не дочекавшись відповіді відчинив двері і зайшов всередину. Леся засумнівалося, чи варто їй іти у темні сіні, але помітила, що Мишко знімає, тут же кінематографічно посміхнулася на камеру і рішуче зайшла. Мишко за нею. В хаті пахло сирістю та мишами. Зайшли всередину, у кухню, чи не половину якої займала велика піч. Біля печі була ще грубка, на якій стояв чавунок. Пахло вареною картоплею. Біля грубки лежало рядно з кой-як порубаними гілками, якими топили грубку. На столі стояла щербата мисочка з краплею олії і чотирма хамсичками. Мабуть, господарка чекала на картоплю, щоб поснідати.
− Трохимівно!
До кухні вийшла жінка. Років за вісімдесят, вся у зморшках, беззуба, одягнена у якийсь незрозумілий кожух. Спиралася на саморобний ціпок, випиляний з вузлуватої гілки. На ногах були чуні у калошах. Тут тільки Мишко помітив, що підлоги в хаті не було. Ну, звичної, дерев’яної, а лише долівка, тобто утрамбована земля. У Мишка обидві бабусі були з села, жили небагато, але долівок наживо він ще не бачив, тільки чув. Став знімати це диво.
– Доброго дня, Трохимівно! Це студенти, інформацію про Голодомор збирають. В нас вже свідків мало залишилося, а при пам’яті так лише ви. Розкажіть молоді, як тоді було.
Жінка розгублено подивилася на гостей.
– Та я той…
Стиснула ціпок, дзьобала їм підлогу. Леся посміхнулася, підійшла узяла стару за руку, професійно узяла, так, щоб не затуляти жінку для камери.
– Та ви не хвилюйтеся, сідайте.
Підсунула жінці грубу, збиту з дощок саморобну табуретку. Жінка присіла, Леся стала поруч. Дуже добре відчувала камеру, анітрохи їй не заважала.
– Степан Гордійович сказав, що ви все бачили на власні очі, то розкажіть нам, як все було.
Леся дуже добре виглядала у кадрі. Мишко ледь стримався, що б не сфокусуватися на засосі, що трохи виглядав з-за коміра. Знімав загальний план. У Лесі був дзвінкий і приємний голос, який налаштовував на краще. Жінка трохи заспокоїлася від слів Лесі та її посмішки. Кивнула.
– Та що розповідати. Я тоді мала ще була. Тринадцять років. Але вже працювала у колгоспі, на ланці. Буряки сапала.
Закивала. Говорила не дуже чітко, бо у роті не вистачало багатьох зубів.
– А потім, вже восени, правління зібралося і голова наш, Юхим Петрович Забара, сказав, що треба їдальню робити. Бо їди не стало, хоча б дітей підгодовувати. Біля школи зробили піч, щоб готувати, напнули шатро. Ото там я і працювала. Діти прийдуть до школи, посидять на уроках, ми їх погодуємо і відпускаємо. Це все Юхим Петрович, у інших селах такого і близько не було.
– А чим годували?
– Буряками.
– Буряками? Як буряками?
Леся розгубилася, але тут же перевела все в зацікавленість.
– Ага. Цукрових не було, їх всі на цукрозавод везли. То червоними.
– І що ви з ними робили?
– Варили. Почистимо, поріжемо і варимо, з сіллю. Потім роздаємо. Щоб кожному по шматочку і водичка, навар.
– По шматочку буряку?
– Ага, по шматочку. Якщо буряк дрібний, то по половинці, а якщо більший, то по третині чи чверті.
– А ще щось, хліб там?
– Та звідки ж хліб? Не було хліба.
Трохимівна зніяковіло посміхнулася. Лесі теж було ніяково, аж плечі опустила. Але потім знову згадала, що треба працювати на камеру. Виструнчилася.
– І скільки до вас приходило?
– Та скільки до школи ходило. У молодші класи. Ми ж тільки молодші годували.
– Тільки молодші?
– Так. На всіх би буряків не вистачило, то тільки молодші. То восени почало ходити сто двадцять сім дітей. Поки начистиш, поки навариш, потім ще всім роздаси, а потім правлінню ще вечерю готувати. Зморювалася сильно. Важко було.
– І так всю зиму годували?
– Ага, всю зиму. Тільки дітей меншало.
– Меншало? Наскільки?
– Та бозна. Воно кожного дня то одне не прийде, то двоє.
– І чому не приходили? Хворіли?
– Еге ж. Хто хворів, в кого сил не було. Бувало так, що старші приходять, просять дати бурячка, щоб малим віднести. Але нам заборонялося. Голова заборонив. Тільки тих, хто до школи прийде, годувати. Хороший в нас був голова, Юхим Петрович Забара. Це ж не його справа була, але він сам це організував і правління підтримало, буряк виділило, сіль і дрова.
– І скільки до весни дітей залишилося?
– До весни?
– Так, до весни.
– Та спочатку десятка зо два, а коли сніг зійшов, то вже тільки троє.
– Троє? Троє зі ста двадцяти семи? Троє?
У Лесі забринів голос, Таня вибігла геть, Мишко знімав. Великий план Трохимівни, як вона закивала.
– Троє. Хто ближче до школи жив, дійти міг.
– А що з іншими?
– Та як…
Трохимівна зітхнула, стиснула свій ціпок.
– А ви не ходили по дворах, не дізнавалися?
– Не ходили. Юхим Петрович заборонив. Тоді по дворах небезпечно ходити було.
– Небезпечно?
– Ага. Люди від голоду, як подуріли. Всяке бувало…
Трохимівна зітхнула і закивала.
– Всяке?
– Небезпечно.
– Що саме небезпечно?
Леся трохи дратувалася, бо не розуміла. Степан Гордійович тихо кахикнув.
– Тут цей… випадки канібалізму тоді траплялися.
Леся озирнулася на нього, розширені з подиву очі.
– Що?
– Своїх їли, але могли і чужого. То по дворах не ходили. Ну, часи такі були.
Мишко подумав, що вперше бачить Лесю заскоченою. Вона ж завжди була така впевнена, броньована, а зараз он стояла і блимала очима. Її обличчя на весь екран. Яка ж вона гарна! Це що, сльози? Сльози! Леся заплакала! Мишко думав, що вона могла плакати лише від сміху. Леся чи то відчула, що він її знімає, відвернулася. Кілька секунд постояла, потім подивилася на Трохимівну, яка завмерла на табуретці.
– То діти просто не приходили і все? А ви?
– А ми варили. І у вихідні варили, щодня.
– Буряк і сіль?
– Буряк і сіль. Навар ще, водичка червона.
Трохимівна кивнула. Сиділа, поклавши руки на ціпок. Пальці, покручені артритом, земля, що в’їлася у зморшки, грибок на кількох жовтуватих нігтях.
– У вас у самої велика родина була? Брати-сестри?
– Шестеро нас було. П’ятеро сестер і братик, Ваня.
– І хто у вас тоді загинув?
– Всі вижили. Ваню потім на війні вбило, а Маруся, старша, на міні підірвалася, коли корів пасла.
– Всі вижили у Голодомор?
Леся знову здивувалася.
– Ага, дякувати богу всі.
Трохимівна часто закивала, Леся дивилася на неї скам’янілим поглядом.
– Але як? Як вам вдалося вижити, коли всі інші помирали?
Голос Лесі забринів металом, Мишко узяв такий крупний план, що обличчя Трохимівни на весь екран. Зніяковіло посміхнулася, оченята забігали, потім знизала плечами.
– Та якось…
Сказала тихо, хрипко і завмерла, не рухалася, а потім на очах виступили сльози. Потекли і швидко губилися у глибоких зморшках. Тиша. Потріскували дрова у грубці, цокотіла кришка чавунка з картоплею, який сильно кипів, десь у стіні щось гризла миша. Обличчя Трохимівни потроху почало кривитися у гримасі, погляд робився якимось винуватим, мокрі очі.
– Чорт!
Леся закрутила головою і пішла геть з хати. Мишко все знімав Трохимівну, наче скам’янів, наче приклеївся оком до відеошукача. Підійшов Степан Гордійович, тихенько узяв під лікоть та повів з хати. Дівчат на дворі вже не було. Мишко поклав камеру у кофр, вибіг на вулицю, побачив, що вони вже далеко. Побіг за ними і слова не сказавши Степану Гордійовичу. Наздогнав дівчат, щось хотів сказати, але не знав що. Леся простягнула руку і зробила вимогливий жест. Мишко, який не був приголомшений, зрозумів, вийняв з кишені надпитий коньяк, подав Лесі. Вона схопила пляшку, перехилила і жадібно випила. Все, одним махом. Викинула порожню пляшку в кущі, вилаялася несподівано брудно і пішла далі. Таня, здається, плакала.
Вийшли до траси, зупинили автобус, їхали. Мовчки. Більше Леся не сказала Мишку ані слова. Товариш, який монтував відео весіль, трохи подивився і відмовився з тим працювати. То Мишко змонтував сам. Епізод в кінці розмови з Трохимівною вирізав. Бо то вже було занадто. Приніс відео Пі-на-два, той подивився і пробачив прогули всім трьом. Але Лесі це вже було неважливо, бо вона кинула навчання і переїхала до Києва, де швидко стала зіркою на радіо. Потім до Києва переїхав і Мишко, який став писати жарти для гумористичних шоу. Лише Таня довчилася, а потім теж переїхала, згодом захистила кандидатську. Вони утрьох жили в Києві, але між собою не бачилися, а якби зустрілися, то ніколи б не стали згадувати ту поїздку до Бранцівки.
Це оповідання написане для проекта "Івченко наживо". Більше про це проект тут: https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=3145226575520285&id=100000989198567
