Догорають калини грона червоні. Криваві грона у очах не гаснуть, як не заплющую. Не ховають очі те полум’я, що розгорається в серці, попри те, що навколо зима, аж до обрію. Немає обрію, кінця немає. Сліпить у очах, та як знаки – сліди ті калинові грона. Куди завели? Не дають забувати де шлях розпочався. Не можуть залишити на самоті.
Сліди на снігу – єдине, що свідчить про мою самотність, немає нікого. Куди я іду? Знає тільки калина багряна, така тут недоладна і дивна. І все ж таки та, що тримає. Можливо і не даремно. Ті сліди – марна надія, що повернуся, надія, що не питає, веде до кінця, та ж не може підвести? Не надія уже – обіцянка.
Калинові грона, такі тут чужі, несподівані серед снігів, їм інші належаться овиди і пустка оця неможлива кричить тими гронами. Що ж бо розбудить? Навіщо розбурхує тишу? Щоб не замерзнути.
