Багато дехто в інтернеті, щоб викликати суперечки, а тим самим і інтерес, - бо ж людям від нудьги немає цікавішого та солодшого, ніж сварки, - розміщають на своїх сайтах саморобні рейтинги. Деякі, пихи ради, посилаються на рейтингові агенції, але хто там їх перевірятиме...
Так от, зустрів одного разу і таке: десять найсмішніших книжок. Тицьнув я в одне посилання, в друге... Почитав там-сям по півсторінки їхніх «найсмішнішіх» і, мало щелепу не звихнувши з нудьги, впевнився: мій особистий вибір колишній є найточнішим.
А як може бути інакше, коли лише одна книжка, "Троє в човні, не враховуючи собаки", змусила мене колись: а) до неетичної поведінки б) до придбання носовичка. Бо через сльози, що від сміху напливали на очі, ледве літери бачив. Ну, а про неетичну поведінку – трохи згодом.
Так от, хто хоче хай собі клацає по тих рейтингах, я особисто на тему «найсмішніша в світі книжка» вже своє відрейтингував.
Але тільки своє. Бо ж ясно, що на узагальнення, зокрема світового масштабу, я не претендую. Хоча й написав "в світі".
А тим більш, коли йдеться про гумор – які тут можуть бути "загальнощі"? Гумор – річ набагато індивідуальніша, ніж почерк і навіть ніж улюблена кількість часнику в затирачці.
Буває, хтось розповідає анекдот, - сам мало зі стільця не падає зо сміху, а всіх навколо як заціпило. Лише співчутливо дивляться на реготуна, а деякі, чемно прикриваючись, позіхають.
Особливо це в жінок спостерігається. У них багатозначність співчутливості в поглядах і показна чемність прикривання при позіханні сягають буквально висот акторської майстерності.
Так що моє, може й не дуже обережне, "в світі" можна виправдати. Хоча б так: "ну, в кожного свій світ".
Кому здається світ білим, кому чорним, кому з підсинню, кому й з прозолоттю.
Я в цьому, до речі, переконався колись на прикладі – до речі, - тих самих "трьох у човні".
Колись, - після армії часто людину тягне кудись, хоч до чорта в зуби, аби з батьківського дому висотатись, - найнялись ми в монтажники з дружком, Толіком, та й поїхали до Кривого Рогу. Тоді там (гай-гай, мало вже хто пам’ятає ті часи) Дев’яту домну будували.
Живемо в "общазі", тобто в гуртожитку, народу з усіх країв будуправління понасилали.
Платять так-сяк, тому десь за тиждень до зарплати гроші з кишень кудись упливають. Мабуть до витоків грошових річок, нереститися.
І от тиняються хлопці по кімнатах та коридорах, не те що в пивну, - на вулицю не вийдеш, бо вітром здує, кишені ж нічого не обтяжує. А без баласту…
Ходять злі, іноді непромоченими горлянками щось гарикнуть один до одного. Але переважно чути скрип у мізках, – метикують, у кого б ото хоч рубля позичити.
А я сиджу на своєму ліжку, занурений в той човен з трьома лобурями та з собакою. Блаженна, (чи блазенська – бувши певен своєї зовнішності, не дуже придивлявся) усмішка писок розтягує, і час від часу регочу, витираючи сльози. У такій відключці від голоду й тверезості, що не відчуваю, як небо в кімнаті затягує хмарами, починає десь гримотіти.
Нарешті напруга лускає, хлопці не витримують такого знущання над загальним горем, і першою блискавкою в мене летить чиясь подушка.
Не дуже нею пристрашений, все ж вдаюсь до оборонних заходів, повертаюсь трохи, щоб книжку з рук не вибило, і виставляю руку.
Продовжуючи поглинати текст та сміятись.
Град подушок та інших особистих речей моїх ображених товаришів, - Сашка Шноцель навіть черевика свого не пошкодував, - швидко почавшись, швидко й ущухає.
Нарешті до мене доходить неетичність моєї поведінки. І я, приховавши якомога ретельніше книжку, йду, витираючи сльози від сміху, до Женьки на другий поверх за сухарями. Вчора домовились.
Отак мені ті "Троє в човні" підсвітили та підзолотили мій світ. До зарплати.
На відміну від товаришів, котрим свої світи не було чим ні підбілити, ні синню підвести.
