Уявімо собі невеличкий умоглядний експеримент.
Беремо якийсь там народ, - ну, з наших, земних, реальних, - і поселяємо його на окремо взятій планеті з цілком стерпними умовами життя, природними багатствами та іншими нарахуваннями на фонд.
Ціль експерименту – з’ясувати, що знадобиться цим новоселам для того, аби в історично короткий термін зробити з планети рай. Для себе, ну і, звісно, для своїх нащадків.
А вибрати ж, зрозуміло, треба такий народ, який з цією роботою впорається.
Тут негайно та неминуче виникає маса питань: народ, чи націю? І куди вткнути таку мішанину, як Штати, де народ – «збірна солянка» і повністю ототожнює себе з державою? Так може все ж не народ взяти, а державу?
Ну, ми можемо, з чистим сумлінням, залишити ці проблеми на вибір того, хто дійсно ризикне прорахувати подібну ситуацію. Адже результат, як вже говорилося, має бути позитивним. Тому от хай собі експериментатор і вирішить, хто: чи то держава, чи то, може, нація, чи народ, - і який саме, - доможеться успіху, будуючи своє щастячко на нових теренах.
Йому доведеться просіяти народи земні через густе сито позитивного результату. Ну от так, наприклад:
Перше: наскільки кожен з них зможе зорганізуватися,
Друге: чи дістане цьому народові волі відібрати зі своїх лав розумних лідерів, які поведуть лінію розвитку рука в руку з природою. Чи може годі й сподіватися? Може всі народи приречені віддавати владу над собою тим, хто мислить лише масштабами своєї каденції та особистого зиску. І, значить, розграбувавши та сплюндрувавши природу, загублять вони планету,
Третє: чи зможуть люди в цьому народові жити в любові до ближнього? Чи може здатні жити кожен лише за рахунок ближніх. І тоді цей народ, розбившись на ворогуючі клани та партії, утворить копію нашої земної цивілізації, яка скоріш скидається на банку з павуками.
Зрозуміло, що в такій, навіть жартівливій, постановці питання головне те, які саме засади для налаштування народного, державного життя знадобляться тим везунчикам, які отримали в користування свіженьку, як з куща ото, планету.
Щоб не «повторити подвиг» нашої цивілізації земної.
Ну і вже зовсім відлунням основного питання могло б пролунати таке, тактовне, знаєте, питаннячко: «Який з наших, реальних, земних народів, на це здатний?» Тільки питати це треба тихенько.
Бо коли, боронь Боже, це пролунає трішечки голосніше, - тут вибухне така какофонія, посипеться такий град пропозицій етнічних чисток, критеріїв добору: «це наш - візьмемо, а цього – ні... а цей що тут робить? – ану геть, зайдо», та ще й нарікання на понаїхавших, на тих, хто століттями засмічують тут «наш генофонд», коротше, таке почнеться, що буде вже не до жартів.
Так й взагалі, які жарти можуть бути... Адже це питання, - що треба людям, аби влаштувати собі якесь, ну коли й не райське, то комфортне життя на планеті, - воно питання таке серйозне, що серйозніше не буває.
--- ЯКЩО ВСЕРЙОЗ
Якщо ж нам все ж таки спуститися з небес умоглядності на нашу грішну землю, ми виявимо, що цей експерімент прямо тутечки, на нашій же планеті, вже хтось проводить. Наживо й безпосередньо. І не з кимось там, а з нами.
А те, що він набагато складніший, то Божому наміру чи там, заміру, - як видно, належить бути таким.
Тож розгляньмо декілька позицій нинішнього етапу експерименту. Піддослідні котрого – це ми з вами.
Так от, на відміну від моделі «окремий народ на окремій планеті», у нас жоден народ і жодна держава вже не в змозі будь-що вирішувати «про себе і для себе».
Інтегральні зв’язки, нагальна необхідність інвестицій, нерівномірність, з якою природа розподілила ресурси, залежність від валютних та фондових ринків, від свого іміджу в міжнародних фондах... Все це вплело всіх суб’єктів світового співтовариства в таку щільну мережу взаємної залежності, що коли у будь-кого з цих «суб’єктів» негаразди, умовно кажучи, з серцем чи то з печінкою, це стрясає всіх піддослідних і змушує їх болісно хапатися хто за що.
Не кажучи вже про ті випадки, коли щось не те з головою.
Більш за це.
Кожен тобі крок, рішення та подія, які, здавалося б, можуть трошки послабити мертву хватку тієї мережі, як, наприклад, реформа в системі освіти, закликана створити покоління національних геніїв, або ж просто відкриття нового родовища, стають причиною посилення залежності. От хоч ти плач.
Як у тій казці про битву з драконом, коли в нього на місці відрубаної голови виростали три нові. Так і тут: будь-яка тобі спроба звільнитися від хоч одного зв’язку, породжує кілька нових.
--- А ЯКЩО ОТО ВЗЯТИ, - ТА Й...
Хоч правду кажучи, механізм збільшення кількості зв’язків знайомий нам вже давно. Ще з часів печерних. Тоді, щоби скинути з себе залежність від одного сильного сусіда, я повинен був увійти в союз з двома-трьома іншими.
Однак, як там не є, але ідеї «обрубати раз і назавжди», стати вільними від усіх, як кажуть, огулом, а хай залишившись навіть на картоплі з цибулею, - виникають і нині. І не так вже й рідко.
В економіці це викликає такі на вигляд здорові й розумненькі такі ото, ідеї протекціонізму. Їх частенько лобіюють за лаштунками влади місцеві виробники. Для того, щоб коли чужих вже не пускатимуть, упровадити таку монополію своїх товарів, що неселенню «рабство» у чужих спливатиме у згадках як рай земний.
Та і в міжнародному житті навіть в той час, коли, здавалося б, мережа зв’язків була не такою густою, - в період між двома світовими війнами, - жорсткий протекціонізм також ні до чого доброго не привів. У кінці двадцятих минулого століття грянула Велика депресія, яка ще більше посилила тенденції протекціонізму, а слідком за нею – і Друга світова війна.
Тому розрив зв’язків, який так до душі масам а також бізнесменам та політикам «з народу», в реальній ситуації на планеті може призвести до війни всіх проти всіх. Просто й нелукаво.
--- ЩО І ХТО
Виходить, що різати по живому краще й не пробувати.
А що ж робити?
Адже розшарування за тим чи іншим принципом притаманно будь-якій групі. Хай то буде чи дворова команда, чи народ, чи все людство. Закон? Закон.
Але те, що розшарування може бути згубним, а може бути й плідним, - це ж також закон. То чому ж ми не можемо те, що ми різні між собою, перетворити це з прокляття на виграш? А що? За відомим принципом «хто нам заважає, - той нам допоможе».
Відповідь на це – гірка. Вона тицяє докірливо пальцем прямо в нас самих. І каже: ви не розумієте і не відчуваєте, що людство – це й є єдиний народ на окремій планеті.
Ну добре, може й так. Але ж, кайся чи не кайся, а, як сказано у класиків наукової фантастики, «експеримент є експеримент». Він продовжується. Нас, не спитавши, зробили його учасниками. Або ж піддослідними. Це вже як кому подобається.
І головне питання цього експерименту – а його за пазуху не сховаєш: що потрібно окремому народові, - ну, в нашому випадку – нам, всьому роду людському, - на окремо взятій планеті, щоби зробити з неї рай? для себе і для своїх нащадків?
Ну і, - не переходячи при цьому на особистості, але все ж, - хто з нас, земних, реальних народів, зможе запропонувати всьому населенню планети такі основи життя, які зроблять наше з вами різноманіття причиною не погибелі, а розквіту? Га?
