Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2629
Творів: 48068
Рецензій: 92818

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Бойовик, пригоди, комедія

Бандит (3 продовження)

© Аркадій Поважний, 11-11-2020
(продовження)
Нічна пригода дещо зміцнила наш статус в готелі. Всіляка шушера нас боялася, варто з’явитися чи то на пляжі, чи у кав’ярнях. Араби ставилися теж по-особливому, підслужували доволі завзято, господар верблюда, одного разу навіть виструнчився переді мною і виказав знак військової пошани, офіціанти навіть роздрукували меню українською, і повивчали «будь ласка», «добре», «дякую», правда плуталися у значеннях, кілька разів офіціант Маруф, подаючи віскі, казав «дякую»
Мене сприймали за справжнього «полковника».
Нам тепер в їдальні не треба ходити самим за їжею і випивкою, усе приносили.
- Пацани, я все думаю як повертатися, – казав я, коли були на пляжі на лежаках, закриті плетеними перегородками, які особисто для нас притягнув Алладін, який відповідав за порядок на пляжі. – Велика вірогідність, що у Борисполі на нас очікує ескорт. Бабло теж тане.
- Ну, лаве можемо і тут дістати, – мовив Рудик, випивши своє віскі, а потім піднявся над перегородкою, показав Алладіну стакан і три пальці. – Тут народ при грошах, можемо сусідній готель бомбонути, або гопстопом якого чорножопого з лопатником узяти.
- Тьху на тебе, – огризнувся Кислий. – Тут важкенька тюрма, а попадеш туди – вважай себе арабом. Відсидимо за гоп-стоп, але потім будемо як цей Алладін, це у кращому випадку. Трудиться цілими днями, за якихось сто п’ятдесят баксів на місяць.
- А що, тут жити можна, – сказав Рудик, відкинувшись на лежаку. – Зими немає, від голоду не подохнеш. Особисто я боюся української зими, я боюся навіть осені, а тут зимою двадцять три градуси, а то і більше, уявіть собі.  
- Добудемо термін і линяємо до Європи, я квитки проб’ю, – кажу.  
- До Європи? Куди? – спитав Кислий. – Мені здається серед чорних не так стрьомно, якщо роботку знайти то себе і тут забезпечимо. Яка у нас каса?
- Пару штук баксів і рудого металу, але тут він за безцінь піде, краще у нас було збути, ну то таке…
- Ми можемо тут хату винайняти, а в разі кіпіша бій дати, он, до Рудика вже підходив Абдула, чи як його там, пропонує «магнум» за шість сотень. У разі чого підемо в гори.
- Думав, – відмахнувся я. – За нами, так чи інакше, неодмінно прийдуть, а саме гори не підійдуть. Там мертві скелі, партизанами прожити не вийде. Вдома ми на хатах можемо хоч сто років ховатися, а ні, так у ліса відступимо.
- То навіщо через Європу повертатися? – допитувався Кислий.
- Бодарь каже нас вже шукають. Шукає не Джокер. Кубика підірвали. Мусора списують на дружину з охоронцем, та дружині легше б було ханигу якого з обрізом за триста гривень найняти. Тут безпосередній наїзд на Джокера, убивством Кубика йому показали що є на нього серйозна управа.
- Так, а ми що? – Кислий прийняв від Алладіна три стакани віскі. – Війна серед вищого світу, ми для них шпана.
- Не скажи. Є на нього управа, полетять голови на кілька ланок нижче, а ми Джокерові виконавці, і стирили важливі документи, немає гарантій що ми їх не скопіювали.
Кислий випив, потім глянув на мене:  
- Ти, жуче, зробив копії? – Костя примружив око і порозуміло захитав головою. – Бля, Полковнику, розумний, як триголовий кіт. Шантаж?
- А що робити, ще коли Кубик нас підписував на ту хату, вже було зрозуміло, що тема мутна, тому про всяк випадок наробив копій. Наша страховка коли що. Якщо із нами що трапиться, нехай знають, документи порозсилаються у різні інстанції, – я покривився, бо занадто безглуздою і не переконливою самому промова здалася.
- Бляха-муха, – Кислий помахав знову Алладіну. – Із боєм у місто увійдемо. Ти ж в курсах, що ця інформація по газетах не пройде?
- Звісно, але вистачить двох-трьох потужних блогерів типу Полтави і Луганського. (* Андрій Карпов, Андрій Серебрянський – українські блогери)
- Ти їм надіслав?
- Так, – впевнено збрехав я. – Ми застраховані. Переслідувачі напевне вже вирахували по наших зворотних квитках коли ми повернемося із Африки, тому треба перемудрувати.
- Пацани, а можна мені арабом стати? – винувато спитав Рудик. – Чесно, влом із вами там десь на ничкі по європах чи хєр його знає. Пацики, я хочу тут зависнути.
Нам із Костею особливо радитися не довелося. Тільки Костя спитав найголовніше питання:
- Бабла скільки?
- Пацани, вам тікати ще дофіга, хочете, залиште золотце, воно і в Європі не таке цінне. Із голоду нормальок, не пропаду. Моїм скажіть що я щасливий.
- Твій вибір, – Кислий глянув у порожній стакан, побачив нашого Абдулу: – Бля, як тебе там? Усе плутаюся в іменах. Абдурахмане, налий. І можеш відразу літру принести, щоби не гасати кожного разу.
- Не можна, – із посмішкою відповідав Абдула. – Я тут, кажіть, принесу.  
***
По Інтернету купили квитки до Брюсселю.
Із Рудиком попрощалися у дворі готелю, він підв’язався до аніматорів, тепер буде цілими днями танцювати на пляжі, та всіляко веселити клієнтів за триста доларів на місяць.
В аеропорту Шарм-ель-Шейху на нас очікувала ретельна перевірка. Навіщось тричі в різних точках робили одиночний шмон, ми розводили руки, а араби плескали по тулубу, обмацуючи кишені. Один із шманальників на моє питання, пояснив, що це необхідність, аби туристи не вивозили корали та якийсь пісок.
Брюсельський літак був дещо комфортніший від МАУ. По два місця з кожного борту, роздавали напої і печиво. Спиртне вирішили не брати, до Європи маємо приїхати тверезими.
До Брюсселя прибули о шістнадцятій тридцять. Ні прикордонники ні митники нас не мучили перевіркою, лише формально англійською поцікавилися про мету прибуття, на що  я відповів «туризм».  
На таксі дібралися до гостелу, де окрім нас у кімнаті було ще четверо поляків. Зайнявши свої місця, вирушили бродити по середньовічних кам’яних вузьких вуличках, подекуди зупиняючись у вуличних кав’ярнях замовивши по бокалу пива з тарілкою арахісу та ковбасок таких сухих, що шматочки приклеювалися до зубів. Намагалися знайти сушеної рибки, чи якоїсь подоби тараньки, не вийшло. А ще купили по сто грам віскі. Після першого ковтка я розкашлявся, бо після тієї єгипетської пародії на віскі, до якої ми протягом тижня вже звикли, звичайне віскі здавалося спиртом.  
Надибали на відому скульптуру «хлопчика, що дзюрить». Чесно, на мене не склала враження, щось таке дрібненьке, а роздуте на весь світ.
- А мені тут подобається, – зазначив Кислий. – Мову не зрозуміти, чи то німецька, чи французька, а так звикнути можна.
- Тільки не кажи, що тебе тут залишати доведеться, і повертатися самому.
- Хтозна-хтозна, – Костя відсьорбнув із нового бокала пива. – У них туалет дивний, в один і дівчата, і мужики ходять. Стою в пісуар дзюрю, а позаду дівча до кабінки заходить.
- Сподіваюся не це тебе привабило.
- Та ні, тут заникатися можна і спокійно якось.
- То все добре, але грошва закінчується, треба додому повертатися.
- А що вдома?
- Грошей добути.
- А чи не ліпше тут? Серйозно, Полковнику, відстібни грошенят і я спробую влаштуватися.
- По барабану, – я відмахнувся. – Хочеш, залишайся. Але я сюди повернуся тільки із серйозним баблом.
- Яким, в жопу, баблом, – Костя навіть гепнув стаканом пива об стіл. – Сам кажеш, на нас вдома з оркестром чекають. То якого хера ти туди рвешся?
- Костю, я відчуваю у тих документах щось не те, у мене є копії, треба розібратися. Щось має урватися серйозне.
- Ну, вибач, я не готовий чекати. Тут так кльово, треба тільки час щоби пристосуватися. То скільки мені залишиш?
На двох залишалося дві з половиною тисячі євро, я вирішив залишити півтори.  
Інтернет не видавав інформації стосовно перевізників, які гасають із Бельгії до України. Найближчі міста звідки точно їдуть це Антверпен і Брюгге.
Потім ми забрели до північного вокзалу, де надибали на вулицю «Червоних ліхтарів».  За вітринами стояли дівчата у купальниках; і чорношкірі, і білі, і гладкі, і худі – на смак. Одні дівчата сиділи на барних стільцях, закинувши ногу за ногу і від нудьги юзали смартфони з айфонами, другі трусили цицьками, треті крутилися, демонструючи форми. Ми з Костею ніколи не користувалися послугами повій, тому почувалися ніяковіло. Дівчата так заманливо із надією дивилися на нас, намагаючись дивитися у вічі. Ми ж робили вигляд, що нам байдуже.
- Чуєш, Полковнику, враження як колись маршрутчики так дивилися, яким до плану певної суми бракувало. Кажуть дівчата по п’ятдесят євро за годину. Може спробуємо? Я б негритосочку узяв би.
- П’ятдесят за годину? Можна потерпіти і вдома отримати все це відносно безкоштовно.
- Відносно? Це ти вдома отримуватимеш, а мені треба інтегруватися.
- Ну так вітер тобі в спину. Це ти європеєць уже, а мені, українцю, полтос – дорогувато.  
Поволі ми минули один бік вулиці і пішли по іншому.
Вже на середині вулиці я звернув увагу на худорляву, високу чорняву дівчину, кап-у-кап схожу на мою знайому, з якою свого часу дуже хотів позависати, ну взагалі хтозна чого хотів, вона була така дивовижна, та так і не наважився якось підкотити, а вона потім шмигнула за кордон.
- А, що, – кажу, – може дійсно ризикнути.
- Розумію, – плеснув по плечу Костя. – Бери цю, а я отам на краю вулиці пригледів негритоску.
Що ж. Я підійшов до вітрини. Дещо хвилювався, але проститутка підбадьорила мене посмішкою. Боже, у неї і посмішка така сама, як у тієї вже забутої подруги.
Відкрила дверцята вітрини, куди я зайшов і вона провела мене до каси, де у мене взяли «фіфті» євро, наскільки я зрозумів за півгодини. За касою була чорна дама років сорока, яка ламаною англійською ще щось пробелькотіла, за інтонацією зрозумів що йдеться про якісь умови. Висока красуня провела мене до маленької кімнатки із синіми шпалерами, де стояв лежак, на який проститутка постелила простирадло.
- Пліз містер, – запросила.
Я присів. Вона сама почала стягувати з мене штани. І коли штани з трусами були на щиколотках, вклала мене на кушетку. Зі столику взяла вологу серветку і давай обробляти мій прутень.
Потім вона якось надзвичайно граціозно зубами відкрила упаковку з презервативом і почала вже розгортати на моєму вже занадто збудженому «приборі», як я не витримав і мій сексуальний досвід з повією завершився.
Вона побачивши це, акуратно стягнула презерватив і викинула до урни, потім підвелася і сказала щось нечіткою англійською, я зрозумів, що мої півгодини на цьому завершилися, треба вдягатися, звісно, якщо я не забажаю продовжити, та треба віднести чорній касирці ще п’ятдесят євро.
Виходив із вітрини з відчуттям ніби прилюдно усрався. Поспішив відійти подалі від цієї вітрини і чекав Кислого на ослоні в кінці вулиці, де він підчепив «негритоску». І незабаром з’явився дуже задоволений, схоже, не зганьбився, а відпрацював витрачені гроші.
- Нічого особливого, – виснував Кислий. – А у тебе як?
- Прекрасно, – сказав я і намагався уникнути подальших розмов про сексуальну практику з лореткою.  
Переночувавши у гостелі, зранку на автобусі виїхали до Брюгге, екзотичного середньовічного міста. Тут були вузькі канали, по яких ходили катера з туристами, також активно працювали візники, які за двадцять п’ять євро пропонували півгодинну екскурсію по місту.
- Полковнику, мені тут неабияк подобається.
- Еге ж, тепер ти хочеш залягти на дно в Брюгге.
- Тут так спокійно.
Через цю фразу, я зрозумів, що Кислий не бачив відомого фільму. (Мається на увазі фільми «Залягти на дно в Брюгге»)  
По телефону домовилися з перевізником, який мене забере о сьомій вечора і за добу доправить до Львова. До того часу пішли по броварнях куштувати пиво.
Мені самому місто неабияк сподобалося і я подумав сюди повернутися як добуду достатньо коштів. Достатньо для того, щоб принаймні рік тут ошиватися. За цей час можна придумати як тут пристосуватися до життя, знайти який підробіток. Хоча, чесно кажучи, протягом життя я мало працював фізично, тільки «бомбив», тобто заробляв тим, що змушував когось сплачувати борги. Тут навряд чи знайду подібний підробіток, але, наскільки зрозумів, у цих місцях за чорнову роботу типу «принеси-подай» платять непогані гроші, кажуть на житло, на їдло і на щоденний келих пива вистачить.
***
Із Бельгії виїхав на мікроавтобусі, водій перед поїздкою навіщось тричі перехрестився. Мої попутники четверо заробітчан, двоє чоловіків і дві жінки, зі Львова та Тернополя, вони без кінця теревенили, я ж намагався приснути.
Зробили зупинку у Німеччині. Один із чоловіків мотнувся до магазину, що біля заправки, і приніс пляшку віскі.
- Мене Василій звати, – представився простягнувши налитий пластиковий стаканчик.
- Я теж Василій, – кажу, приймаючи пригощення.
- По парі крапель, якщо хочете, – сказав Василій, подаючи ще бутерброд. – Жінки не п’ють, Андрію не можна, – вказав на другого чоловіка, – а мені не спиться. То може додушимо її? Бо їхати ще майже добу, а тут не заснути, і хтозна скільки на кордоні стирчати. Наші погранці з митниками справжні цербери, кожному лапу помастити треба.
- Авжеж. Боротьба з корупцією на всю котушку.
Протягом години ми надпивали із пляшки, розмовляли ні про що. Десь опівночі були вже на польсько-українському кордоні. Як співрозмовник, Василій виявився важкеньким, аби не замкнутий простір, я б його послав куди подалі, а так змушений був слухати якісь нісенітниці про політику, особисте життя, та скарги на його кума Андрія якому насправді випивати можна, просто він по життю гад.  
Польський кордон минули без перешкод, я навіть не вставав з крісла, дрімав прип’янчений біля вікна під балабольство Василія.
Та вже на українському кордоні почалася катавасія. Мені уже щось снилося, якась пікова дама, тільки не катярна, а жінка, що говорила французькою, і щось мені втлумачувала, я тільки розпізнав слово – «Марсель», тут розбурхав прикордонник, і я тицьнув йому документи аби відчепився, бо саме у цьому місці звалив міцний сон, що спав би і спав би. То ж я більше закутався у куртку і забуркотів напівсонно – «ідіть до сраки». Та мене все ж розбурхали аби вийшов. Якісь хлопці у засалених уніформах почали щось винюхувати у сумках, навіть собаку долучили, та робили це якось затягнуто, зрозуміло, що головна мета витягнути із нас грошей, аби відразу скинулися по 50 євро і їхали собі. Аби я був тверезий, може і згодився, але тепер заартачився. З якого це дива? Це Василій з бабами своїми якусь контрабанду везе, та якийсь заробок, то навіщо мені підлаштовуватися?
- У мене багажу немає, – кажу. – Якщо щось порушив, затримуйте, перевіряйте. Бабла зайвого немає, я не заробітчанин.
Та водій із пасажирами порішали з прикордонниками, а через кілька метрів з митниками
- Ця холера ніколи в Україні не скінчиться, – зле пророкував водій коли ми нарешті вирушили, а пасажири йому вторили.
Далі я повністю абстрагувався від безглуздих політичних балачок Василя, і нарочито заснув аби відчепився. У мене тепер завдання – здобути, заробити тисяч десять євро. Зрозуміло я не мав чіткого плану для розв’язання подібної задачі, де таку купу грошей знайти. Сподівання на ті документи, що вдасться їх комусь «провалити», а вони без сумніву чогось варті.  
До Львова прибули десь о третій ночі до залізничного вокзалу. Відразу придбав квитки на потяг додому, який вирушав о шостій ранку.
Відверто скажу, в Україні на батьківщині тепер почувався некомфортно, я тут не бажаний, особливо у своєму місті.  
Неподалік вокзалу є цілодобова кав’ярня. Куди я зайшов і замовив піцу з томатним соком.
До п’ятої ранку я не спав, випив біля літри томатного соку і з’їв дві піци. Потім вирушив на платформу. Проходячи через хол вокзалу на дошці оголошень куточком ока помітив портрети. Звісно роздивитися відразу не було можливості, та чуйка підказувала, що варто детальніше глянути.  Навіть не здивувався, коли побачив неякісну роздруківку наших фейсів: мій, Кислого і Рудика. Не став дочитуватися, що написано, просто сфотографував на смартфон. У те, що мене за цими орієнтировками впізнають львівські чи якісь інші менти я не хвилювався, зображено так, що мене і бабця не впізнала б, а ось стосовно пошуковців від братви якось стрьомно, ці, якщо дуже захочуть, знайдуть.
Влігшись, на свою полицю я нарешті прочитав, що там про нас писалося. По-суті, нічого не очікуваного, мовляв розшукуються за низку скоєних злочинів, про мене чомусь написали, що можу маскуватися під свідка Ієгови чи ховатися серед мармонів.
На другій полиці приснув швидко і без пригод по обіді дібрався до свого міста.
Тут вибір куди піти. Можна, звісно, зачаїтися на дачі у господарстві Бобра, але треба витягнути живих новин, не з Інтернету. Я поїхав до Липок, у приватний сектор де мешкала, так би мовити, соціально ненадійна родина. Вони бухали що чорти, я навіть дивувався як можуть так довго фізично триматися, міцно сидіти на синьці і більш-менш триматися у формі. Мишко Ріпа і його дружина – Свєта, пускали до себе людей з бухлом, то ж я купив дві пляшки горілки, розраховуючи принаймні на дві години балабольства, щоби тільки витягнути важливі новини міста.
Я відразу поставив на стіл пляшки, а потім попрохав дозволу зарядити смартфон і павербанк.
Свєта прийшла з кухні тримаючи дві тарілки, у яких нашинкована ковбаса, шпроти та хліб.
Я пити відмовився, лише півчарки оперезав для виду бо вже відчував внутрішню важкість і пригніченість, алкоголь звісно на деякий час вгамовував, та потім наганяв депресію.
Оперезавши кілька чарок, Мишко розговорився:
- Бачив вас на дошці пошани, чесно, думав вас закрили, або завалили десь. І менти, і братва шукали.
- Братва? – спитав я.
- Люди від Джокера шарилися. Він сам заникався. Після того, як Кубика завалили Джокер слабкіший став, у нього доки «Піскарь» під контролем, а що з цього генделя? Пшик і тільки.
- А що люди конкретно стосовно нас кажуть? – спитав я.
- По суті нічого, але промовки йдуть, що зав’язки із Кубиком, щось ви там провернули справу і його завалили, а ви значить на черзі.
- Мабуть нагороду запропонували? – удаючи байдужість спитав я.
- Може й є, – знизив плечима Мишко і видно, що брехав. – Я лише краєчком вуха якісь балачки чув. Наливай.
Якось туди-сюди і швидко дві пляшки на трьох, вірніше на двох, розпилися, я сидів лише для компанії з налитою чаркою із якої лише пригубляв. Вже був глибокий вечір. Потім дав гроші ще на одну пляшку, за якою пішла Свєта.
- Там якась каля-маля через Адама вийшла, – говорив принишкло Мишко, дихаючи горілчано-тютюновим закислим перегаром, наблизившись до мене, ніби уникаючи щоби нас не підслухали, хоча підслуховувати нікому. – Серйозне бабло, розумієш…?
- То скільки за мою довбешку хочеш взяти? – спитав я.
- За кого мене тримаєш? – удавав образу Мишко. – Ти знаєш, що я своїх корєшей ні того…
Мишко увімкнув гучно музику і закурив, я вийшов на двір провітритися.  
Смартфон зарядився, то ж, я кинув у рюкзак павербанк, і зі смартфоном вийшов, щоби глянути новини. На диво, про нас нічого не було. Мабуть менти обмежили і пустили наші орієнтировки по внутрішній лінії.
Свєта замісто пляшки дорогої горілки принесла дві пляшки самогону, мовляв так дешевше і більше.
Я спробував задрімати, і задрімав, хоча лежав чуйно, хід безглуздої розмови тримав у стані тривоги. Щось мене непокоїло. Тільки що? Може гучна балачка, через яку виникнуть проблеми із сусідами? Та ні, ми у приватному секторі. Доки не почнеться бійка із криками, биттям шибок і таке інше ментів не викличуть. Гучна музика теж ніби не виходить за межі, бо децибели поглинають товсті стіни. Мене непокоїв похід Свєти за самогоном.  
Я підвівся.
- Свєто, а з ким ти пересіклася поки за бухлом ходила? – спитав я.
- В смислі? – здивувалася Свєта, намагаючись сконцентрувати на мені погляд.
- Кого по дорозі бачила? – спитав доволі спокійно, хоча був вкрай знервований.
- Сергіївну бачила, кого ж іще?
Сергіївна це утримувачка самогонної точки.
Я вийшов на вулицю ніби знову подихати повітрям, тільки прихопив свій рюкзак. Якогось ослінчика за двором у них не було, зате біля паркану у дворі лежала здоровенна дубова колода, якій вже років десять. На ній теж іноді пиячать. На колоді я приліг і знову приснув.
Гудіння комарів тримало мене у напівсонному тонусі. Я думав як провідати бабцю, перевірити тайник з пістолетом і залишком грошей, ну й детальніше вивчити документи на дачі в тайнику.
СТОП! Як про це не подумав?! Свєта ж могла потеревенити із Сергіївною, а вона ментовська. Сергіївна ментам план по затриманню самогонщиків робить. Мусора раз на місяць складають протокол, що начеб то її затримали за продаж самогону, начеб то штрафують, а вона вже років десять, принаймні на моїй пам’яті, підгодовує ментів виконанням плану, і вони ж у неї затарюються синькою* (синька – спиртне). Зрозуміло, що вона ментовска агентура, і напевне має розпорядження випитувати у відвідувачів і коли почує якусь інформацію про Жида, чи Кислого, або Рудика то має повідомити «куди слід». А Свєта балаболка, тим більше вже синя була, коли на точку пішла.
Почув як метрів за десять від двору пригальмувала машина, мусора все ще експлуатують совкові тарантаси, яких чутно за кілометр. Зиркнув через огорожу, машина стала трохи за рогом і її не було видно, зате оперативники коли вийшли в зону обзору під ліхтарем, на якусь мить зупинилися для обговорення, оця ще їхня тупа тенденція обговорювати оперативку обов’язково при світлі.
Я миттю до городів, а там перебрався на сусідню ділянку. За городами вийшов на паралельну вулицю, яка примикала до спального району.
Припустив, що плану-перехоплення менти не мають, але є неофіційний наказ схопити мене. Мишко зі Свєтою нічого путнього не розкажуть.
Я вирушив до дачі, до якої добиратися біля години пішки. Намагався йти темними вулицями, а освітленні місця минав якомога швидше. Та на одному із провулків побачив патрульну машину, то ж повернув до паркової зони, а потім спустився до річки, де у ямці розвів приховане багаття, аби хоч трохи розігнати комарів, та підсмажити невеличкий запас ковбаси.
Спати розташувався під деревом, обіпершись об стовбур, а ноги простягнувши до тліючого вугілля.  
***
Вранці я спершу навідався до тайника, до того ж він був не так далеко. Забрав пістолет і гроші, потім пішов до супермаркету. Потрібно купити харчів та може нової одежини. Аби трохи замаскуватися я приховував половину обличчя під козирком кашкета, бо камери у маркеті здебільшого на стелі.
Я чомусь був впевнений, що мисливці за мною шукатимуть мене у приватному секторі, а не десь на видноці, на кшталт супермаркету.
Через сорок хвилин я пішов до спортивного відділку де купив ліхтарик із запасом акумуляторів і спальник. Щоб нести комфортно купив ще наплічник.
Вийшовши із супермаркета подумав, що непогано б було роздобути який транспорт для швидкого пересування, бо ходити доводиться багато, потрібен велосипед. То ж відразу пішов до вело-паркінгу. Стояло дев’ять велосипедів. Придивився до замків. Ось гірський, старенький велосипед на кодовому замку. Мені вистачило півхвилини, щоби відкрити. Хутко заплигнувши поїхав через автомобільну стоянку у протилежну потрібній сторону. Потім за межами обзору камер, звернув до річки, а далі до дач.
Залізши у сховище, розмістився на горищі, бо там було світло, яке пробивалося через два маленьких віконця.
Почав уважно вивчати копії документів. Один пакет не здавався чимось цікавим, це якісь кадастрові документи на землю, у яких розібратися може людина з відповідною освітою. Записи у зошиту здавалися якимись кодами, можливо саме вони і є тією небезпечною цінністю. Ось напис «пар. MA239634802bqU3, лог. rizon34@gmail.com – брок. Робо = 75684 є.»  І подібними знаками весь зошит списаний. Я вдивлявся у кожен рядок. Дуже часто потрапляло оте скорочення «брок», а за ним то «робо», то «томо». І частенько траплялися одні і тіж «пар», тобто набір букв і цифр, що далі. За «логом» повторювалися електронні адреси, або якесь ім’я з цифрами. Якось я захопився форексом, навіть на перших порах вдалося щось заробити, та за кілька місяців зрозумів, що біржева торгівля більше схожа на рулетку – червоне чи чорне, тобто насправді прорахувати хід курсування валютних пар неможливо.
Припустив, що «пар» – це пароль, а «лог» – логін. Тоді «брок» – брокер.
Я увійшов у мережу і у пошуку набрав брокер робо… Далі підказка відразу видала форекс-брокера Robokompforex. Щоби увійти на сторінку довелося скачати робокомпфорекса додаток, далі увійти в особистий кабінет. Там на балансі було не 75684, а 80000 євро, у роботі не було жодного ордеру.
У мене перехопило дихання. Згідно записів у зошиті на різних біржевих рахунках, навіть у кількох електронних казино, лежало біля 10 мільйонів євро. Так ось через що катавасія така. Я подумав, що якщо відірву від цього величезного шмата десять штук, то і не помітить ніхто, адже мене поки що не підозрюють у тому, що відома таємниця того злощасного чемоданчика.
Я почав створювати свій рахунок у цього брокера. І спробував перевести двадцять тисяч на свій рахунок, не дуже вірячи в успіх. Та на мій подив вже за три хвилини гроші були на моєму рахунку. Від хвилювання застукало у скронях. Ось так за кілька хвилин вдалося урвати удвічі більшу суму, ніж розраховував здобути принаймні за кілька років. На цьому можна було б зупинитися, та прошарудів ще по кількох рахунках цього брокера знімаючи різні суми, так що за якихось дві години у мене було вже 360 тисяч євро. Зайшов, ще у казино, але там зняти можна тільки на картку, нову треба ідентифікувати, а це паливо.
Оці триста шістдесят косарів, якщо хватяться, не знайдуть, бо я рахунок ще не прив’язав до банківської карточки, це можна зробити за кордоном, бо на наші банки годі сподіватися, у разі чого здадуть мусорам чи бандитам.
Залишок ночі я майже не спав, лежав схвильований, продумував варіанти як краще вислизнути знову за кордон. Можна тим же робом, що і минулого разу. Судячи з усього нас, тобто у даному випадку мене, шукають, але здебільшого для якоїсь профілактики, як випадкових свідків, але коли знайдуть, то у кращому випадку закриють те що квартиру виставили, у гіршому – підемо за Кубиком.
Десь у темник кутках снували миші, дуже добре чутно як щось гризуть. Крізь отвір у шифері пробивалося місячне сяйво, та й через вікна теж. Мене почало щось тривожити, наче б я десь накосячив, тільки не збагну де саме. Звісно наявність цих документів у мене вже неабияка небезпека. А якщо цей невідомий біржевий гравець помітить втрату таких грошей найближчим часом, якщо вже не помітив, значить зрозуміло, що шукати треба саме нас, вірніше мене.
Я підвівся і знову засів у мережі.
***
Прокинувся десь о десятій ранку, на даху вже доволі задушно, але пробудило не це, я б принаймні ще кілька годин проспав, бо заснув о шостій ранку. Прокинувся від гомону, що ніби лунав із сусідньої ділянки. Говорило кілько чоловік, говорили приглушено, але їх добре чутно. Я швидко зібрав наплічник і тихенько виліз із хати. Пішов до вела, яке сховано у зарості дикого винограду, та довелося відступити і заникатися за старою огорожею, що колись відділяла город. Хтось сунув саме на дикий виноград. Я був за кілька метрів. Голоси вже чутно доволі чітко.
- Отут він шариться? – питав один голос.
- Так. І вчора був саме на схожому веліку, – підтвердив другий голос і крізь кущі бузку я розгледів Бобра.
Старий хрін мене комусь здав. Незабаром розгледів і другого, це був Лаврик.
- Він зараз там? – питав Лаврик.
- Хтозна, велік може десь у кущах. Ключів від хати у нього немає, не буде ж він тягнути його через дах.
Лаврик почав набирати когось по мобільному, викликаючи собі підмогу. Я ж поспішив піти геть, і пішов так, щоби триматися якнайдалі від шляху. Бо можу нарватися на кожедубців.
Пробравшись до річки пішов уздовж берега якнайдалі від дач, згодом вийшов у місто. Пішов на базар, де купив інший одяг і новий велосипед. Красти більше не хотів, бо з крадіжками біля супермаркету у мене якась дурна карма, усе почалося із грабежу отих убогих «жигулів», а тепер розсекретив свій сховок через крадіжку велосипеда.  Здавалося хто буде через якийсь зачуханий вєлік перейматися, ну складуть менти протокол, приймуть заявку і все, а ні, власник знайомий з Лавриком і поскаржився саме йому. Мав би бути обережним, сам же колись за дорученням Листика шукав його корешу велосипед, який поцупили албанські малолітки. І першими кого опитував були бомжі. І ось сам же не дотримався елементарної безпеки, міг у тому ж маркеті у технічному відділі купити найдешевшого велосипеда.
Я купив звичайне вело, без рами, але зі зручним багажником і ліхтариком. Накупив провізії.  
У парку вирішив почитати новини. Найперша була приголомшливою. Повідомлялося що в Єгипті затримано Рудика. Конкретно не повідомлялося за що саме, але було повідомлено, що при затримані здійснив збройний спротив і до екстрадиції відбуватиме покарання у Єгипетській в’язниці. Я тут же загуглив про єгипетські тюрми. По ютюбу були відео відчити про жахи Каїрської в’язниці, але з точки зору туристів, які потрапили. Мені, як каторжанину, що побував у харківській холодногорській, описане здалося звичайним явищем для посередніх наших тюрем. Та як би там погано не було в африканському цугундері, йому ліпше залишатися там. Гадаю араби й не віддадуть його батьківщині, якщо гроші хто не заплатить. А викуплю його тільки я. Хіба попнуться зараз ті, хто мене з Кислим шукають, сподіваючись смиконути інформацію, та за кілька фраз спілкуючись з Рудиком вбагнуть, що він нульовий, залишать гнити у тюрмі. Та, сподіваюсь, Рудик дочекається коли я внесу за нього заставу.
На мене вже почалося полювання, бо я змінив паролі на брокерських і ігрових рахунках. Тепер мій невидимий ворог не зможе ні цента зняти не запитавши у мене паролі. Отже, у моїх руках майже десять мільйонів євро, вірніше можливість керування цією сумою.
Мене насторожили двоє хлопців у кінці алеї. Здається це були кожедубці, але я не став очікувати щоби пересвідчитися.
Притьмом сів на велосипед і поспішив геть. Я перетворився на параноїка.
Доки виїжджав із міста мені довелося ще кілька разів шугатися невідомих пацанів, та й у випадкових мужиках вбачав небезпеку. Довелося їхати якомога далі, потім віддалитися від дороги в куширі ближче до річки. У гущавині очерету та осики почав лаштувати табір.
На кількох колодах вирішив обладнати ліжко, стелею слугуватиме густа крона кущів. Але спочатку треба дещо перевірити.
Я залишив сховище і поїхав до траси, яка була за чотири кілометри від річки. Потім на трасі знайшов автобусну зупинку. Зателефонував Борі, заздалегідь вставивши до смартфону стару сім-картку.
- Привіт Борюсю, це Жид.
- Привіт… – почувся розгублений голос Борі після невеличкої паузи. – У тебе все гаразд?
- А що зі мною могло трапитися? Просто в бігах. Що там, дуже мене пасуть?
- Та підзадовбали, наших позакривали тепер Лаврик керує, усе як ти і казав, тебе він шукає і менти, і ще якісь штрихи незрозумілі. А ти де зараз?
- Тікаю Борюсю. Бабці там привіт передай, скажи зі мною все гаразд, я у Польщі на заробітках.
Після розмови я заліг у траві на невеличкому пагорбі, метрів за триста від зупинки. Велосипед лежав поруч.
Аналізуючи розмову з Борею, зробив висновок, що доки нічого нового не відбувається шукають ті ж самі. По трасі гасали туди-сюди машини. Подумав, що побуду тут ще хвилин двадцять і можна до сховища.
Та ось на зупинці гальмонуло дві машинки, я припав до бінокля із машин вийшло семеро, розклали на багажнику якісь чемоданчики.
Хай йому грець! Поспішив вимкнути смартфон. Вочевидь вони намагаються запеленгувати. Та виявилося дещо гірше ніж очікував. Вони зібрали два квадрокоптери. Я сповз з пагорба і навкарачки поспішив геть. Через високу траву їхати тут не можливо. Сповзши з пагорба побіг до річки ведучи поруч вело. Пагорб прикриває мене з дороги, та хтозна скільки у мене фори. На автомобілях вони теж тут не проїдуть, але наздоженуть по дорозі, мені треба встигнути сховатися у кущах.
Я біг, постійно зиркаючи в небо. Ось уже більш-менш рівно, можна й педалі покрутити. То ж помчав у бік дороги, а там, проїхавши метрів десять побачив щільні кущі лози, куди негайно повернув. Сховався у кущах, тримаючи пістолет напоготові. Ось почув легке торохтіння, але квадрокоптер розгледів не відразу. Він летів уздовж дороги на висоті приблизно тридцяти метрів. На рівні кущів почав знижуватися, вочевидь оператора зацікавив велосипед, що лежав у траві. Зафіксувавши дуло на рогатині, що утворювали дві гілки, прицілився. Ця штука зависла спочатку над велосипедом, потім прямо наді мною і коли почала знижуватися, мені урвався терпець і я вистрілив. Від коптера відлетів добрячий шматок і він рухнув на велосипед. Вочевидь другий розвідник курсує по трасі, побачивши що один потрапив в аварію, незабаром пришлють другий, аби дізнатися у чому проблема, чи приїдуть самі. Сумніваюся, що вони чули постріл. Вгамувавшись, подумав, що можна б було і без стрілянини по цих літаючих штуках, ну побачив вело у кущах і що? А хоча б і мене, може то рибалка приникався. Я просто безглуздо псіхонув, не стримавши себе.  
Підійшов до збитого квадрокоптера, куля влучила саме в камеру, я закинув його подалі в гущавину. Схопивши велосипед пішов до дороги і помчав у зворотному напрямку попід річкою, щоби повернутись до свого табору. Там здавалося безпечно.
Сховав у очереті велосипед і сидів біля трьох годин прислухаючись чи не чутно іншого коптера.
Хотів розкласти невеличке багаття аби зварити супчику, та за даних обставин те було небезпечно. Все ж таки мене серйозно шукають, раз залучили пошукову повітряну техніку і ніби на підтвердження я чітко почув у небі гул, це був гелікоптер, який кружляв над полем, а потім почав літати над ліском. Я пригадав оповідь одного вертолітника, який говорив, що з вишини добре проглядається усе що діється на землі і дуже важко сховатися, навіть у густій рослинності.
Про всяк випадок наламав неподалік кленових гілок, якими закидав велосипед, а сам сховався під поваленою вербою, коли гелікоптер пролітав наді мною. Багаття наважився розвести глибокої ночі, викопавши під поваленим деревом ямку. Та й вогонь був такий, що можна підігріти лише кружку чаю.
Отже, треба шукати потужного союзника інакше мені не вижити.
***
(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.87105894088745 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …