(продовження)
Я з безпечної відстані деякий час спостерігав за під’їздом. Під яким приводом зайти? Собі не виготовляв ніяких посвідчень, бо вже мав якесь ліве. Вирішив діяти за обставинами. До під’їзду треба піднятися сходами, консьєржка сиділа у кімнаті перед дверима. У цій кімнаті було два вікна. Одне осягало вхідні броньовані двері, які відчинялися ключем-чіпом, або зсередини кнопкою консьєржки. На дошці оголошень помітив кілька рекламних проспектів.
Я підійшов до віконця консьєржки. Удавав ніби зчитую з папірця якусь інформацію, їй не видно мене нижче пояса, тому я, підійшовши впритул до вікна, імітую гортання якихось сторінок.
- Мені треба у шість квартир, – зробив вигляд ніби звіряюсь із інформацією. – Вибачте, вісімдесят шоста, сто двадцять перша і сто тридцять сьому. Маю платіжки кинути у скриньки, вони кабельне замовили. Або ж давайте вам залишу і ви кинете, бо мені ліньки підніматися, у вас такий височенний будинок, а вам робити все рівно нєхєр, а у мене ще тридцять ось таких домів обійти. То покидаєте? – показую тільки-но нашматовані із оголошень папірці і роблю вигляд ніби вже йду.
Пожила консьєржка купилася.
- Ага, зараз, розігналася, – скипіла бабця. – Значить я буду гасати по поверхах. Робити нічого. Ти диви яке воно, йому гроші платять, бач, важко дві сходинки переступити.
- Та добре, дєвушка, – кажу, хоча «дєвушкі» вже років сімдесят. – Я сам піднімуся. Тільки мені треба ще на поверхи до замовників піднятися, перевірити можливості проводки.
- Прізвище! – гаркнула «дєвушка».
- Щуц, – кажу і довго розгортаю посвідчення працівника зеленбуду, яке колись знайшов на вулиці.
Вона примруженими очима вивчила і записала дані цього посвідчення в журнал.
Двері запищали і прочинилися.
Я заскочив на другий поверх де були поштові скрині, вийшов на балкон, що з’єднувався сходинами між поверхами, тут проникнути важкувато, хіба в разі відступу сплигнути ризикуючи поламати ноги. На майданчику зі скринями вікно, під яким козирок, що над під’їздом. Я відчинив його і ножем повикручував замки, залишивши ручки потім у стані ніби вікна зачинені. Піднявся на потрібний майданчик на п’ятому поверсі. Праворуч від ліфта, лише дві квартири, їх можна на трохи заблокувати, доки ми скриватимемо «наші» броньовані двері, тут треба розколупати панель, яка вочевидь цегляна, на відміну від бетонного каркасу.
Усе про що треба я довідався.
З подільниками зустрівся у тому ж гаражі.
Я звітував:
- Отже, Кубик запевняв, що завтра о шостій клієнт відчалює до іншого міста і його не буде принаймні шість годин. У нас щоби проникнути до квартири не більше двадцяти хвилин і це без зважання на всілякі форс-мажори.
- Це типу сусід з песиком погуляти вийде? – спитав Кислий.
- Звісно, було б більше часу, ми б і про це дізналися. А так покладемося на удачу. Продовжу, проникаємо у квартиру з тобою Коляне, Вован у під’їзді на шарах* (на шухері). Хоча Кубик і запевняв, що сигналізації немає, та сумніваюся. Припустимо така є, про яку він не знає, тоді мусора десь півгодини чухатимуться. Значить у нас не більше десяти хвилин для відступу.
- Такі стрьомні підрахунки, – засумнівався Рудик. – То не більше двадцяти хвилин, то лише десять…
- Козирок над під’їздом не годиться, там змалює камера, – попередив Кислий.
- Є варіанти? – спитав я Рудика.
- З іншого боку є вихід через магазин, але треба спуститися до підвалу, а підвал зачинений, припустимо у вівчарки-консьєржки ключ. Тоді треба її під ніж і ключі брати, та не факт, що проскочимо. Мужичок-охоронець на тому боці точно не знає чи є там наскрізний прохід, але припускає, що двері з нашого боку під сигналізацією і треба знімати у консьєржки.
- А куди здійснюється трансляція відеокамер? – моє питання зрозуміло стосувалося Кислого.
- Наскільки я зрозумів єдиного пульту немає, усе на флешку.
- Тоді маскуємося. Одягайте не прикметну одежу, яку потім спалимо.
***
До будинку ми підійшли о четвертій ранку. Обличчя замаскували капроновими панчохами, ну й капелюхами прикрилися, на камерах спостереження вочевидь скидатимемося на негрів. У цей час консьєржка міцно спала. Тому нам не завдало проблем забратися на козирок, звідти відкрити вікно і проникнути на площадку. Та тут я згадав, що таким чином наражаємося на непередбачуваність, той самий форс-мажор із ранішнім вигулом песика. Адже нам ще принаймні півтори години очікувати і якщо у під’їзді нас помітить який мешканець то нас попалять швидше ніж об’єкт вийде із квартири. Тому я запропонував вибратися назад на козирок і відсидітися там притиснувшись до стіни, так потрапимо під запис камери, але то дрібниця. З балконів нас звісно можна помітити, та у цьому випадку сподівалися на удачу, що якесь хло не вийде на балкон покурити, та не викличе ментів. Якщо і попалимося, то мусорам нам пред’явити нічого, ну сиділи з домкратом і фомкою на під’їздному козирку елітного будинку і що з того?
Про всяк випадок послав Рудика перевірити двері до підвалу. Він повернувся за п’ять хвилин.
- Двері прочинені, там якесь будівництво всередині, і заблоковано цегляною перегородкою, – звітував Рудик. – Я про це не знав Жиде, вибач. Гадав що там вихід до магазину, що з іншого боку, а там варто було б лише пластикові двері винести, навіть якщо сигналізація є, ми б все рівно по той бік дому були б недосяжні. Все, що купив від охоронця.
- Вийдемо значить через під’їзд. У нас тут фора, видно підходи метрів за двісті. Навіть якщо з’являться мусора матимемо час заскочити назад, якось заблокуємо двері і вийдемо через підвал і спробуємо зламати те будівництво, та вийти з іншого боку. Принаймні старатимемося, а там хтозна, може на нари ускочимо.
Доки ми очікували, я з Кислим ще раз обговорили дії кожного. Вована ми залишимо на поверсі над козирком, якщо намалюються мусора він мені просто дзвонить на мобільний і я знаю, що це сигнал для відступу.
Поки ми сиділи із під’їзду не вийшло жодної людини. О пів на шосту загудів ліфт. Ми залягли.
Невдовзі із нашого під’їзду вийшла пара. Чоловік років сорока і дівчина з ним. Вони сіли в білий джип, саме той, про який мене попередив Кубик. Як тільки джип виїхав із двору, ми з Колею кинулися на наш поверх.
Кислий почав орудувати фомкою, відгинаючи металеві стики на рівні замка, я підготував домкрат. Хоч і намагалися діяти тихо, та скрегіт був страшенний, принаймні нам так здавалося, а ми полінилися заблокувати двері сусідів, бо я розсудив, що якщо хтось і визирне, ми просто візьмемо його на страх.
Коли відігнута щілина була достатньою щоб просунути вуса домкрату, до справи узявся я. Тріскотня зубиків домкрата, яка в іншій ситуації мені пестила слух, зараз лякала і дратувала, але справа йшла. Я вже діяв у стані ейфорії, нехай там що станеться: вийдуть зацікавлені сусіди, а я не буду їх лякати, приїдуть господарі, наскочуть мусора – я все рівно довершу свою домкратну справу.
Дверна щілина поволі розширювалася, замок вигинався, лопалися клепки на яких він тримався і нарешті прочинилося. Ми заскочили до квартири. Костя почав орудувати у залі-студії, яка об’єднана з кухнею, я до спальні, перевірив шафки, відшукуючи сейф, та такого не знаходив. Почав скидати на підлогу одежу, сподіваючись що чемоданчик десь на полицях з білизною та одягом. Та вбагнув, що це марнота. Зайшов на балкон. Тут теж були шафи і всіляке барахло у вигляді поламаних кухонних комбайнів. Мені не сподобалася квартира через відсутність книжок. Ніякої книгозбірні, хоча б полички з довідниками, чи жіночими часописами. Господар квартири і його сім’я не зрозуміло чим цікавилися. Згадалася інформація із однієї книжки по психології, що господарі, які не читають книжок, мають обмеження з фантазією. Але чомусь такі люди живуть краще за інших. Треба мислити їхніми категоріями.
На балконі, в одній із шафок на нижньому відділенні побачив дерев’яну різьблену скриньку, вона закрита на внутрішній замок, який я легко піддів кишеньковим ножиком. Усередині лежав совєтський пістолет «ТТ» і обойма з набоями, ще одна обойма була в пістолеті. Я сунув здобич за пояс, обойму до кишені. Але потрібної знахідки поки не було.
Повернувся знову до кімнати. Перевернув спальний гарнітур. В одній із ніш лежав заповітний чорний чемоданчик типу «дипломат». Я схопив його і мерщій до зали, де Кислий встиг перевернути усе догори дриґом, витрусивши зміст сервісних чайничків.
- Валимо, – скомандував я.
Та Кислий ще тормошив якісь коробки.
- Валимо! – вже гаркнув я.
Коли збігали сходами, завібрував телефон, Рудий повідомляв про шухер. Усе ж є сенсори руху про які не повідомив Кубик, або ж яка інша сигналізація спрацювала. Чортів Кубик, дав нам вельми обмежену розвідку. Вован зійшов з козирка і стояв на другому поверсі біля вікна, показував на ментовський екіпаж, який обережно заїжджав до двору.
- Униз, до під’їзду, через сусідній двір вискочимо! – скомандував я.
Ми проскочили повз консьєржки, я відкрив вхідні двері, натиснувши на кнопку, консьєржка навіть не прокинулася. Хлопці перестрибнули через перила під’їздного майданчика і до сусіднього двору, де була забудова і через арку вихід до річки. Звісно нас помітили з «пріуса», пролунав потужний попереджувальний вий сирени. Я теж перестрибнув через перила, на льоту вихопивши «ТТ», коли сплигнув, смиконув затвором і не вагаючись зробив три постріли цілячись у капот.
Машина круто пішла у бік, підставивши під мій обстріл пасажирську сторону, я бачив що там нікого немає, бо до «пріуса» не більше двадцяти метрів, поховалися падли. То ж жахнув ще два постріли кудись поверх, а хотілося по дверцятах, та знав, що «ТТ» у такому разі прошиє цю консервну бляшанку і поранить, а то і уб’є мусорів.
За будинком наздогнав хлопців. Ми спустилися до лісопарку і до річки, потім помчали уздовж берега. Дорогою скинули у річку домкрат з фомкою. І далі вже рушили пішим чином. Я був впевнений, що менти сидітимуть у своїй автівці доки не прибуде поміч, а це ще хвилин десять-п’ятнадцять фори, потім «план-перехоплення», а ми вже будемо далеко.
Уже у гаражі почали обговорювати ситуацію.
- Волину знайшов? – байдуже спитав Кислий і очі заяскріли коли подивився на чемоданчик. – Цікаво що там.
- Подивимося, хоча Кубик говорив щоб не чіпали. Впевнений, що не золото з діамантами.
Тим же брелковим ножичком відкрив обережно дипломат. Усередині були документи, перше, що визначив, це роздруківки земельних ділянок, якісь ордери і зелений блокнот списаний цифрами та латинськими буквами. Настала черга Кислому хизуватися здобиччю. Він показав поліетиленовий пакет із якого витрусив скручені в трубочку гривневі банкноти по п’ятсот і тисячу гривень, а ще шкатулку із золотими виробами. Ми перерахували гроші – п’ятдесят тисяч з дрібнотою. І золота ще приблизно на стільки ж. А ще Кубик за чемоданчик п’ять штук зелені має заплатити. Гривні розділили по шістнадцять тисяч кожному, дві тисячі, що залишилися вирішили пропити увечері.
- Хто Кубику понесе чемоданчик? – спитав Кислий.
- Очевидно ми з тобою, Рудик прикриватиме. Зустрічатимемося на наших умовах. На хату до них не підемо, а заб’ємо десь стрілку.
На якийсь час ми вирішили розійтися. Я пішов до свого тайника, що знаходився у міському парку. Гроші і пістолет замотав у ганчірку і в пакет. Сховав під корінням старої осики. Знаю хлопці теж так чинитимуть, поховають у своїх схронах. У Рудика вочевидь схованка у гаражі, хоча, як на мене це безглуздо і небезпечно.
О десятій ранку задзеленчав мобільний. Дзвонив Кубик.
- Добре спрацювали, – мовив Кубик.
- Так, – погодився я, надаючи інтонації якомога більшої холоднокровності.
- Ну то як з моїм інтересом?
А в його нотках чулася нетерплячка.
- Все гаразд, – сказав я. – Зустрінемося, усе отримаєш.
- То де пересічемося? Давай на нашу базу.
Кубик мав на увазі заміський ресторанний комплекс «Піскарь», що належав Джокеру, там в основному збираються його люди, сторонні хіба випадкові подорожні, що при в’їзді у місто зупиняються перекусити. Мені йти на цю базу ой як стрьомно, Кубик заіграшково може прибрати мене і хлопців як відпрацьований матеріал.
- Ні, то далеко. Давай у «Криниці» о третій. Я принесу твою річ, а ти обіцяну винагороду.
- Тоді я машину пришлю куди скажеш, там відтягнемося. Шашличок-баличок, коньячок, – весело вимовив Кубик.
- У мене часу обмаль. Буду там, де сказав – я роз’єднав розмову.
Треба Кубика теж на місце ставити. У мене річ яка його цікавить і яка коштує, принаймні для мене, п’ять зелених косарів, ото нехай підлаштовується тепер під мене. Логічно припускаю, що справжня ціна чемоданчика набагато більша.
Була вже одинадцята година, я вийшов із парку і попростував до фотоательє, де працював умовний знайомий. Як умовний? А просто я часто ходив до нього робити фото на документи, ну й роздруковував зі смартфону світлини. Ми якось зачепилися розмовою про безглузду тему, він по телефону комусь казав, що у його кота інфаркт, а я перепитав чи таке можливо, просто не думав, що тварини можуть на таке хворіти. Виявляється можуть: і на інфаркт, і на діабет, і на інсульт. Ото ж він запам’ятав мене, а я його. Тому при випадковій зустрічі у місті віталися, хоча не знали імен один одного. Тепер я пішов до цього знайомця, щоб перексерити зміст чемоданчика, найбільше часу відібрала зелена книжечка.
Зробивши ксерокопії, я розмістив їх в окремій теці і сховав в іншому тайнику, на одній закинутій дачі на околиці міста. Це цегляний будиночок, приблизно на двадцять квадратів, зовні зачинений на внутрішні і навісні замки вікна на залізних ставнях. Господаря тут вже років двадцять немає, саме з тих пір, як ділянка стала незручною для вирощування городини, бо з тих пір знаходиться під дорожнім насипом і тут день і ніч пил від машин. Якийсь період дачу окупували бомжі, та я швидко вирішив цю проблему, підкупивши їхнього заправа Бобра, який мешкав у цьому ж кооперативі. Мав статус охоронця ділянок. Власники дач йому платили незначні суми аби все було гаразд, ну я підпрягся сотенькою гривень на місяць, щоби в облюбовану мною хатинку ніхто сцяти і бухати не ходив.
У хатинці вікна обшиті, як казав, металевими ставнями то бомжі пробралися через дах, проламавши дірку у шифері. Усередині геть порожньо, тільки старе пружинне ліжко. Мій тайник був під підлогою. Треба тільки у кутку відважити плінтус, і підняти лінолеум, а там дерев’яний ящик.
***
На стрілку пішли утрьох, Рудик тримався окремо, я попрохав його по можливості змінити зовнішність, адже Кубик прекрасно знав склад нашої банди.
У «Криниці» в цей час зазвичай брак вільних місць, але сьогодні напівпорожня. Ну, я особливо не хвилювався, прилюдно Кубик валити нас не буде, ми ж зорієнтуємося за обставинами, як діяти, аби тільки розрахувався, хоча, зважаючи на наш куш, ми вже були вдоволені. Якщо перенесе стрілку, почну шантажувати, щоб там не було, нехай погрожує, пальцями трусить, або гроші на діжку, або… Коротше, подивимося.
Кубик з’явився вчасно, у супроводі двох спортсменів, одного ми бачили на квартирі Джокера. Чемоданчик був у целофановому пакунку з брендом супермаркета, стояв біля столика. Кубик відразу звернув на нього увагу.
- Здоров пацани, – розважливо привітався, потиснувши нам руки. Потім кивнув на пакунок. – Це моє?
- Твоє, – сказав я, притримуючи пакунок.
- Добре, – кинув мені на коліна згорток і взяв пакунок, всівшись за столик під столом розкрив дипломат і почав шалено перебирати папери.
Знайшовши зелену книжечку ледь не заверещав від радощів, це читалося на його мармизі. Передав пакунок з дипломатом спортсмену, собі до бокової кишені забравши блокнот.
- Ну, що, кореша, може обмиємо? – потер долонями. – Тільки тут помиями отстойними поять. Дарма не погодився на базу.
Він підняв правицю і заклацав пальцями підгукуючи офіціантку. Потім свиснув. Але прийшов хлопець офіціант, Кубик замовив пляшку коньяку і фруктів. Його спортсмени сіли за столиком навпроти.
- А ви впевнені, що вам достатньо цих баксів? – спитав Кубик з нотою сарказму.
- Ти сам сказав, усе, що ми знайдемо усе наше, поза обумовленою сумою, – обурився я.
- Чесно кажучи, пацани, не розумію як так скоро і чистенько провернули. Там така напряжна тема була, що прохаваний ведмежатник не відразу б вкурив.
- То ти нас посилав на заздалегідь провальну операцію? І в чемоданчику фуфло? – спитав я.
- Далеко не фуфло. Ти ж перевірив зміст? – Кубик хитро примружив око.
Останнє прозвучало не як питання, а як ствердження.
- У мене була інша задача, – я витримав його допитливий погляд. – Узяв що було замовлено. І, якщо цікавить, таки подивився що усередині. Мені те не зрозуміле і не цікаве.
- Ну так, а шпалер із якого ментів обстріляв, то серйозне доповнення до поживи.
- Законний трофей, що моє, те моє.
У цей час офіціант приніс замовлення. Ми мовчки чекали, доки він підлесливо розставляв пляшку коньяку і дві тарілки з фруктами, та чарки.
- Ми у розрахунку? – спитав я, коли офіціант прийшов.
- Пацани, то я вас матиму на увазі, коли роботка буде подібна?
- Тільки наступного разу хотілося б більш конкретні задачі, – я розлив коньяк по чарках. – Відверто, ми зголосилися тільки через косяк із тою «жижкою». Коли щось буде подібне, треба більше часу для планування.
- Окей пацани, – Кубик підняв чарку, і цоркнувшись з нами, оперезав. – Хоча, Полковнику, ти схибив коли не виконав нашу домову.
Випивши він потис нам на прощання руки.
- Полковнику, за потреби зв’яжуся з тобою, – у нього загудів телефон. – Що тобі, Васьок?
Кубік вийшов разом зі спортсменами, розмовляючи з якимось Васьком.
Ми ж з Кислим залишилися з купою фруктів і трошки надпитою пляшкою. Я нарешті розгорнув пакунок. Там був невеличкий стос стодоларових купюр. Я тільки тепер усвідомив, що ледь не лохонувся, відступивши від власне узгодженого плану поведінки – спочатку гроші, потім чемоданчик. Адже не перевірив, що там мені Кубик підсунув.
- Костю, нам доки таланить, ми при серйозних грошах, – мовив я сумно, а чому сумно, та тому, що за життєвим досвідом знав, що такого «зашибісь» довго не буває, принаймні не з моєю вдачею. Доля ще має десь поіржати наді мною.
- Ну круто, викликай Рудика.
- Сам підійде, якщо все гаразд.
Замаскований Рудик тим часом мав слідкувати за зовнішнім периметром. За тим, як увійде до кафешки Кубик, чи залишить кого за дверима, із ким відійде, чи сяде з усією братвою, з якою прибув, до автомобіля.
Рудик підійшов до нас все ще у маскуванні, це були темні окуляри і якась старезна під капелюхом напів-сива перука.
- З ким він прибув, і з тими і поїхав, – сказав Рудик знімаючи маскарад і ховаючи перуку в кишені спортивної куртки. – То що, бабло віддали?
- Усе путьом, – схвильовано і радісно відповідав Кислий, видно він неабияк переживав під час перемовин. – Полковнику, скажи, ми ж в чоколаді?
- Звісно, – відповідав я. – Чесно кажучи, до останнього очікував стрілянини, або чого, про себе прикидав чим вирубатиму Кубикових мавп-штангістів. Свій-то шпалер я не взяв. Хлопці, ми підняли достатньо коштів, щоби на якийсь час сплигнути куди подалі із країни, а це, повірте, необхідно. Як у нас з документами, ксиви у всіх є, щоб в Єгипет завалитися?
- Є, – відповів Кислий.
- Є, – вторив Рудик.
- Значить якомога швидко вислизаємо. Завтра ж до Борисполя і найближчий рейс до Єгипту, або куди. Висимо там, доки бабки дозволятимуть. Золотце б бажано сьогодні злити.
- Нахера? – здивувався Кислий. – На себе якісь колечка та ланцюжки начіпляємо, ніхто уваги не зверне.
- Добре, тоді на завтра геть із країни.
Ми розпили Кубиків коньяк, а потім взяли ще. Вийшли із кафешки вже ближче до одинадцятої вечора і добряче вгашені.
Перед тим, як розпрощатися, Кислий спитав:
- А про що Кубик молов, коли казав, що ти там щось не виконав?
- Він хотів, щоб я вас, спочатку Рудика, а потім тебе після операції завалив.
***
Прокинувся я доволі легко, незважаючи на учорашню «бухару». Пояснив для себе це тим, що вживали якісне бухло. Бабця Галя щось копирсалася на кухні, дерла сковорідку, та такий огидний звук, що мене аж викручувало.
- Ба, я їду на заробітки, коли повернуся хтозна.
За цими словами поспішив втекти із квартири.
На трасі спіймав таксі і рушив до станції маршруток.
Хлопці вже були на місці. Я перепитав про що вони повідомили родину, запевнили що все згідно моїх напоумлянь: їдемо через Московію на Кавказ на заробітки. Хоча я усвідомлював, якщо хтось більш-менш з кумекою і кинеться нам навздогін, то вирахує на раз-два. Але чи доцільно буде за нами мчати це вже інше питання. Я на те і розраховував, ми дрібні сошки, за нас візьмуться у крайньому випадку. Побудемо у теплих краях, потім повернемося, коли більш-менш устаканиться все.
За чотири години доїхали до Борисполя.
Квитки взяли до Шарм-ель-Шейху, якогось курортного містечка, який теріторіально належав до Єгипту, але географічно не вважався частиною Африки, а був частиною Азії, про це я вичитав в Інтернеті. Мені сподобалося, що окрім літаків дістатися до міста практично неможливо.
Літак о п’ятій ранку, нам по факту ще добу тинятися в аеропорту, тому я хлопців намагався якомога більше приструнчити, аби не бузили, бо подумували купити пляшку.
- Менти можуть на раз проклацати нас по квитках, лише запит дадуть, – нервово пояснював похмільним хлопцям, які у Прилуках десь встигли по сто грам випити і пивом запити. – Але чи доберуться сюди, чи захочуть то інше питання. Головне, цей час відсидітися тихесенько тут, аби мусорам на очі не втрапити. Пам’ятайте, наша безпека у нашій тиші.
- Та годі, Полковнику, – відмахнувся важко Кислий. – Не тупі мудаки. Ми не як Михей, розуміємо ситуейшен. Головне аби бабла вистачило. А у нас його доки вдосталь.
- Ну, а якщо не вистачить хіба не знайдемо? – відповідав Рудик. – Курортне містечко, рай для бандита.
Після цих слів я забрав у них гроші, які знайшов у кишенях.
Та надалі, не зважаючи на моє ж застереження, я піддався на умови, «старі дріжжі» спрацювали, бо потужніші за психіку і ми все ж купили пляшку горілки, і на зупинці маршруток розпили.
- Пацани, – звертався я, а мене добряче повела синька, хоча випили хванарьово. – Треба за новинами слідкувати. Наші телефони чи будуть у цій Африці фуричити, то хер зна, але треба щоб усі апарати мали поповнений бюджет і треба нові сім-карти купити.
Ми тут же поперлися до банкового терміналу, де загнали на мій і Рудика телефонні рахунки по тисячу гривень, Кислий відмовився, мотивуючи, що у нього телефон слабенький для Інтернету, екран тріснутий, та і йому байдуже на новини, аби тільки до Єгипту дібратися, а через новини нехай заправ переймається, тобто я.
Я відчував що п’янію, та все ж хотілося ще більше забухати, то ж я сказав хлопцям нехай по пляшечці пива вип’ють і посплять у залі очікування, а я почергую, я ще спроможний.
Вони позасинали доволі швидко, а я читав інформацію.
Зайшовши на свою сторінку фейсбуку, потім на сайт нашої міської газети, прочитав найперший заголовок:
«Сьогодні вранці у перестрілці біля свого дому на Набережній загинув Адам Ліхтман», ковзнувши по статті, дізнався, що цей Ліхтман був якимось консультантом по фінансах. А ось наступна стаття мене витверезила.
«Загадкова загибель Юрія Невзорова», далі по тексту говорилося, що відомого авторитета Невзорова, на прізвисько «Кубик» підірвали на подвір’ї у власному автомобілі.
- Оце халепа, – мовив я уголос і зиркнув на пацанів, які мирно спали, потім на електронний настінний годинник.
Так тягнеться час, а до літака ще чимало. Інформація дещо отверезила. Наявно ми у серйознішій халепі ніж я міг припустити. Без сумніву Кубика порішили через оті документи, що ми поцупили і ці люди не босота на кшталт нас раз вони підняли голову супротив Джокера, одного із найважливіших людей України, навіть Президента грохнути не так небезпечно як зазіхнути на Джокера. Ото ж резонно припустити, що вже шукають і нас. І, пам’ятаючи, що Кубик через того задрипаного «жигуля» вичислив нашу артіль протягом кількох годин, то і в Шарм-ель-Шейху нас знайдуть, коли забажають. Зараз думалося, що слід було добиратися до африканського курорту роздрібнено. Добре хоч водію маршрутки не назвали свої справжні прізвища, це хіба що кому із лягавих надумається переглянути флешки з усіх маршруток, а потім пробити по базі наші закордонні паспорти… Хоча сумнівався, що будуть такі активні пошуки, ми для них хто? Лише дрібні виконавці, на яких не варто докладати стільки потенціалу, але ж яких пустять в розход за першої нагоди. Хіба якимось дивом вийдуть на рудого фотографа і дізнаються, що зроблені копії, ось тоді активізуються. Хоча хтозна, може я оце надумав собі страхів.
Тут побачив, що у наш бік сунуть двоє мусорів, дрищ і опецькувата сержантша, що мене здивувало. Бо я пам’ятав як набирали до нової поліції, знайома дівчинка, майстер спорту по дзю-до не пройшла, бо не здала якихось там спортивних нормативів, а тутечки суне жирна каракатиця, та ще й працює у такому хлібному місці. Бачу, що вони звертають увагу, на потенційних п’яних. Ось підійшли і до нас.
- Хлопці ніч не спали, – пояснюю. – У нас літак і ми не п’яні, може запах трохи після пива.
На підтвердження показую товстій ментовці квитки.
Вони мовчки перевірили і рушили далі, де на сусідніх сидіннях зачепилися із якимось московитом, якого вивели із італійського літака. Ось тут почалося шоу для пасажирів, які нудьгували в очікуванні. Бородатий, пузатий москаль щось там розводився про свою значущість у себе на батьківщині, не усвідомлюючи, що перебуває у ворожій країні. Слід віддати належне товстій ментовці, яка деякий час намагалася його утихомирити, незважаючи на те, що кацап кілька разів назвав її « жирная шлюха», яка не знає, кого чіпонула, а «шлюха» викликала наряд і дебошира кудись поволокли.
Коли нарешті настав час ставати в чергу до прикордонно-митного контролю, я все рівно не відчував полегшення, думаю заспокоюся лише тоді, як сяду в літак. Здавалося, що на нас звертають увагу. І саме нас обговорюють якісь двоє мужиків, схожих на кавказців, і це неодмінно менти, а причиною такої підозри стало те, що вони глянувши на мене, між собою про щось пошепотілися і тепер чекають миті коли нас за паспортним контролем зацапати. Хоча здоровий глузд вказував, що це параноїдальна маячня.
За півгодини до вильоту ми пройшли митний і прикордонний контроль. Опинившись у зоні Д’юті фрі, хлопці скупилися спиртним, купивши три літрових пляшки віскі. Я ледь умовив їх, не починати розпивати в аеропорті. Щоби не дай боже, ускочити у ментовку, тоді кінець. Я знову жував їм ситуацію, показав новини про Кубика.
- Ну, на дно, так на дно, – мовив похмільно Кислий. – Потерпимо Полковнику, а потім посидимо в Єгипті поки. Пивця то хоч якогось дозволь, бо це не правильно, коли бабла дохера, а не можна навіть пивця.
- Та понюхаєш не тільки пивця, – роздратовано кажу і смикаю кореша за петельки. – Зробіть дрібницю – потерпіть з Рудиком, пивця у літаку купиш.
Поза межами митно-прикордонного контролю я наче почувався спокійніше, бо ми практично на території другої країни, та все ж тривожно.
Ось настав час сісти до автобуса, який доправить нас до літака. Ми увійшли найпершими. Та довелося ще добрячих півгодини понервувати. Моя тривога передалася і хлопцям. Усе видивлялися у вікно, очікуючи коли до автобуса наблизиться група захоплення. А тут ще автобус затримався, бо якась парочка ловила гав у Д’юті-Фрі.
Навіть коли сиділи в літаку і стюардеса ходила по рядах і перевіряла чи всі пристебнули паски безпеки і поховали ґаджети, я зиркав в ілюмінатор непокоячись через те, що ось-ось шлях перетне оперативна машина.
Почувався спокійніше коли літак рушив з місця і почав підніматися, більшість пасажирів навіщось заплескали у долоні, а у мене незабаром заклало вуха. Тут таки я відчув душевне полегшення.
Отже, летіти чотири години і я нарешті можу поспати, а хлопці потай мене роздавлять пляшку віскі. Та мені вже у напівсні стало байдуже, аби тільки не бушували, та знаю вони не буйні.
***
Я прокинувся від сонячного променя, що світив в ілюмінатор. Внизу побачив якісь безкрайні коричневі гори. Кислий з Рудиком спали поруч. У пакунку була напівпорожня пляшка віскі.
Ще летіти приблизно годину, то ж я вирішив і самому ковтнути, щоби трохи розслабитися.
Від віскі затепліло у животі, і піднявся настрій. Ось нарешті побачив внизу море. Потім була берегова лінія із будівлями, вочевидь готелі і пляжі з бунгало.
Коли літак приземлявся у мене знову заклало вуха і пасажири плескали у долоні. Як і у Борисполі ми сіли в автобус і поїхали до будівлі аеропорту, тут пройшли деякі формальності, позаповнювали якісь картки написані арабською і англійською. На помогу підскочив араб, який розмовляв московською, та ми удали, що не розуміємо, розмовляли із ним ламаною англійською і українською.
Потім на таксі рушили до готелю, про який прочитали у проспекті і який був на першій лінії біля моря. Кидалося у вічі, що вся готельна обслуга виключно із мужиків, маленьких худих арабів, один із них провів нас до нашого номера, дав ключі, показав де холодильник і де сейф. Попередив щоби не пили із кранів воду. Потім якось наполегливо питав чи все гаразд, і коли ми відповіли, він усе домагався чи порядок, а потім спитав:
- Усе нормально, якщо долар?
Я не відразу вбагнув, але потім зрозумів, що арабеня просить чайові. У нас ні у кого не було одного долара, дали йому десятку. Він став таким послужливим, назвався Махмудом, казав, що може приносити у номер їжу за дзвінком і виконувати різні доручення. Ми, зрозуміло, сказали, що тепер матимемо його на увазі.
У номері три широких ліжка, на стіні телевізор по якому кілька арабських каналів, і один московський. Відразу за балконом пальми і басейн з блакитною водою.
Костя усе переймався через пластикові червоні браслети, які нам начепили на кисті із назвою готелю. Теліпало від того, що нас наче голубів окільцювали. Та виявляється без них ніяк, браслети це наша приналежність до готелю, бо за межами повний капець. Кроку не ступити як чіпляються з послугами абсолютно усі: машини гальмують, пропонуючи послуги таксі, незважаючи, що йдете по автобану, по односторонньому руху і щоби довести у правильному напрямку машина має проїхати кілька кілометрів до кільця. У нас такий досвід трапився, бо хлопцям забажалося в казино зайти. Від нашого готелю йти біля кілометра, так дорогою нам із десяток машин зупинялося пропонуючи нелогічний маршрут, а ще господарі магазинів чіплялися кожні два метри. Нам дуже не сподобався нав’язливий сервіс.
В готелі був Інтернет, та дуже слабенький, за більш якісний довелося заплатити 10 доларів. У столовій, поки хлопці набирали їжу, я переглядав новини із нашого міста.
Смерть Кубика звісно резонансна подія, на новинних ресурсах фейсбуку оголошувалися різноманітні версії вбивства, менти учепилися за жінку і водія покійного, зробивши їх для преси коханцями і інкримінуючи убивство, але мережа просто сміялася із цієї версії.
Тут підійшли хлопці з підносом їжі і в стаканах щось налите, схоже на віскі.
- Полковнику, уявляєш, бухло теж в інклюзіві, пий хоч усрися, – Кислий понюхав один із стаканів. – Самогоночкою тхне.
Ми скуштували, що у стаканах. Дуже нагадувало добряче розведений водою самогон. Я б сказав – дуже-дуже розведений. Потім підійшов араб-офіціант запропонував спиртного:
- Вино, віскі, коньяк?
- Тягни коньяк, – сказав Кислий.
- А вдома скоріше за все війна, – кажу і їм якийсь фрукт зовні схожий на грушу, але на смак і близько не валявся. – Так що сидимо, доки гроші не закінчаться.
- Вони ж, зарази, так люблять закінчуватися, – зітхнув Рудик. – А пійло тут гівно, реальне гівно.
- Не дивно, арабська країна все ж таки, вони не бухають. Зв’язатися із кимось би. Щоби пояснили що там і як, – я обзирнувся відшукуючи поглядом арабча-офіціанта.
Офіціант незабаром приніс коньяк, який на смак нічим не різнився від попереднього, так би мовити, віскі.
Після сніданку пішли на пляж. Тут щоби покупатися в морі потрібна маска і якісь капці, бо можна на якогось морського їжака наступити, а це черевате шкутильганням на кілька тижнів, а без маски неможливо під водою розплющити очі, бо вода надто солона, а щоби нормально зануритися треба метрів двісті пройтися по дерев’яному пірсові, бо з берега метрів на сто п’ятдесят мілина по щиколотки.
На початку пірса ми орендували маски, у кінці тусувалися люди різних національностей, із московітів тільки літня блотота, з величезними хрестами на пузі, скоріше за все прихильники архаїчних табірно-сталінських традицій. Вочевидь відвідини Єгипту для них данина якійсь ностальгії, бо їм із Московії багато років немає сюди прямих рейсів. Чув прибалтійський говір, а може фінський, я плутаюся у їхніх мовах, орієнтуюся тільки на манері розмови, та по зовнішності – що ті блондини, що ті і зростом під два метри. Якісь вузькоокі, що розмовляли московською, жінки-мусульманки вдягнені спускалися сходинами у воду і так плавали. Хтозна що за народ, але навіть між собою не розмовляли своєю мовою.
Тут був черговий, молодий араб у білій бейсболці, яка контрастувала із його засаленими темними латами, що колись були адідасівським спортивним костюмом, він ліниво слідкував за порядком, і це слідкування полягало у тому, щоб не дозволяти стрибати з пірса, ловити рибу і запливати за буйки.
Я перший спустився по дерев’яних слизьких сходинах і пірнув. До дна було метри три, мене виштовхувало на гору, та я все ж допірнув дна. Ще не доводилося бачити такої прозорої води і таких лінивих та небоязливих рибок. Тут були смугасті з величезними плавниками рибки, яких я назвав «папугами», під пірсом помітив щось волохате схоже на щура, та охоронець у бейсболці сказав московською, що чіпати ту рибу «ніззя».
Накупавшись, пішли до пляжної відкритої кав’ярні, накритої очеретом. Тут можна замовити двісті грам отієї пародії на віскі, або стакан вина чи пива, вино і пиво, як з’ясувалося, більш-менш пристойні без присмаку води, вино кисленьке, «сухарик», а пиво звичайне. Прикметно, що неможна відразу узяти безкоштовно пляшку, а треба щоразу підходити до араба-бармена з бейджиком «Абдула» і замовляти чергову порцію на двісті грам.
Я почав перевіряти по месенджеру хто із френдів в онлайні. Знайшов Тимка Бодаря, того самого, який мешкав на Албанії, через інвалідність не бігав на збори, але через те, що цілісінькими днями сидів на ослоні біля під’їзду, а потім багато часу в Інтернеті був у курсі багатьох справ. Я зробив відео-виклик.
- Привіт Аліку, – Тимко з’явився на екрані, позаду нього видно кут п’ятиповерхівки. – Тебе менти сьогодні пасли.
- У дворі? – спитав я і настрій дещо зіпсувався, бо ще не усвідомлювалося, що я поза межами юрисдикції наших мусорів.
- Так, крутилися учора звечора троє штрихів, удавали із себе босоту. У довіру втиралися, хоча мусарнею на кілометр тхне.
- А чому вирішив, що мене пасуть?
- Та чухав один, що сидів із тобою на сто шістнадцятій. Ну й офіційно до бабці твоєї навідувалися, шмон у вас був. А ти де зараз? На морі чи що?
- Так, в Сухумі поки позависаємо, доки все устаканиться. Я тут про Кубика прочитав…
- Завалили бідолагу. Валять усе на бабу, та всі знають, що Булата справа.
- Добре, бувай. Піду пірну.
Я роз’єднав зв’язок.
- Шукають, – сказав сумно я, а Рудик побіг за черговою порцією віскі і пива.
Потім ми пішли на пляж на шезлонги. Де до нас кілька разів чіплялися араби пропонуючи якісь послуги. То поголити, то звозити на дайвінг.
- Італьяно? – спитав араб з бейджиком «Ахмет»
- Україна, – відповів Кислий.
- Слава Україні! – без акценту гаркнув араб.
- Героям слава, – відповіли ми хором.
- Може вам масаж? – тепер вже Ахмет заговорив трохи з акцентом.
- А ти зробиш, чи дівчина яка? – поцікавився Кислий стосовно масажу.
- Я, – добродушно відповів араб.
- Ти думаєш, мені який кайф буде від того, що мужик мене буде м’яти? – насмішкувато спитав Кислий. – Краще скажи, ствол можеш дістати?
- Ствол? – не зрозумів араб.
- Ствол, – підтвердив Кислий показавши пальцями, імітуючи пістолет.
Ахмет-масажист відійшов.
- Дарма, мабуть, – засумнівався Рудик. – Зараз піде ментам здасть.
- Навряд чи, – парирував Кислий. – Це нація торгашів, зараз порадиться зі своїми, потім підлізе з пропозицією. Чого такий похмурий, Полковнику? Попустися, ти на пляжі, у нас їдло, бухло, хоч і фуфел повний, але ж бухло. Наші проблеми залишилися в Україні.
- У тому-то і справа, що я притягнув проблеми із собою в цей азіатський парадіз. Тільки не зрозуміло на який хер тобі волина. Ти ж його все рівно не вивезеш, чи зібрався тут банк бомбонути?
- Вибач, не подумав, але якщо буде пропозиція, знатимемо тутешні можливості.
До пізнього вечора ми валялися на пляжі, знайшли місце де тут можна непогано під’їсти, за пляжем низка продовольчих бунгало де можна також безкоштовно набрати досхочу їжі, якісь гамбургери із яловичини і смаженої картоплі. Потім дівчата-аніматори запрошували нас увечері на дискотеку, куди ми, звісно, згодилися. Аніматори хлопці були італійці, а дівчата українки.
До початку танцюльок зайшли в одну із готельних кав’ярень посидіти заправитися халявним безпонтовим алкоголем. У кав’ярні один із п’яних кацапів завівся за петельки з обслугою, корчив із себе авторитета. Ми було хотіли вписатися і загасити його, та впоралися самі араби, витягнули його за кав’ярню і там скрутили та викликали поліцейських. Бузотера тепер до цугундеру, а потім депортують.
Потім була дискотека. Дещо різнилася від того, до чого ми звикли. Невеличка зала зі стелею у вигляді купола. Якась попсова музика. Хлопці повіялися танцювати, бо на танцполі вже вигиналися якісь дівчата і кілька хлопців, двійко кавказців і четверо поляків, троє дівчат українок.
У напівтемряві і миготінні кольорового світла араб-бармен за стійкою розливав напої, біля нього стояло четверо, дві жінки і двоє мужиків, один в окулярах керував якимось дійством.
Поки хлопці смикалися на танцполі, а мені те не цікаве, я вирішив собі взяти віскі і посидіти в Інтернеті, та порозмислити. Все ж таки Спіноза був правий – ми, зокрема я, завжди беремо свої проблеми з собою.
Той, що в окулярах інструктував араба-бармена у яких пропорціях що наливати.
Бармен налив третину спрайту, потім стільки ж віскі, окулярик узяв стакан гепнув по барній стійці і передав мені, бо я підійшов з краю і очікував черги. Я взяв. Поруч жінка років тридцяти, раз-по-раз гиготала, полізла до мене обійматися, а я якось не в охоті, хоч і випивши.
- Стєпан, – назвався окулярик простягнувши мені руку.
- І я Степан, – назвався я.
- Вип’єм тьозка? – спитав він, відсунувши одну бабу, а друга зайшла мені за спину, обхопивши мою талію.
- Вип’ємо, – погодився я, намагаючись відсторонитися від нетверезої мадам, що позаду.
Оперезавши ту бурду зі спрайтом і розбавленим самогоном, я волів замовити собі стакан віскі і піти до столика. Окулярик схопив кволою долонею мене за потилицю:
- Слушай сюда, тєма такая – ета тьолка мая.
- Не заперечую, – відповів я, відсторонивши його руку, потім у бармена англійською замовив віскі.
- Ти ж хахол, почему не по рускі гаваріш? – обурився окулярик, висмикнувши мене із обіймів пасії, що чіплялася до мене, та так, що вона завалилася разом із барним стільцем.
Я б міг його лише одним ударом звалить, та й хотілося цього, і байдужа його компанія із шести чоловік, нам нічого не варто з хлопцями їх покласти, та я вирішив діяти натяком. Схопив і стис його кисть так, що у нього на пальцях хруснули хрящі. Стьопа засичав, я ж казав спокійно, тихо, щоби чув лише він, і загрозливо:
- Усе гаразд, мене твоя стара лярва не цікавить. Хочеш добути терміну відпочинку зі здоровою щелепою, веди себе пристойно, ти розумієш про що я?
- Да понял-понял, отпусти.
Я ледь відштовхнув його, узяв свій стакан і пішов до столику біля танцполу.
Лярва, підвелася і намагалася ув’язатися за мною, та її стримав окулярик Стьопа. Видно я йому добряче зіпсував вечір, бо він втратив азартну поведінку, вже не гламурив, а лише зі свого кутка зиркав на мене крізь блискучі скельця.
На якийсь час мені довелося абстрагуватися і влізти у мережу. Тимко був в онлайні. Я не викликав його на відеозв’язок, а просто писав у месенджері.
Бодарь повідомив, що нічого цікавого не відбувається окрім арешту Міхея та Борі, їх арештували майже разом, Борю – на будівництві, де він працював, а Міхея п’яного біля під’їзду чіпонули, а ще незрозумілий сполох через вбивство якогось бухгалтера, через що ходять якісь невиразні чутки, про неймовірні штрафи усередині мафії, накладені звідкись із-за кордону.
Все ж мені потрібно забути про новини міста. На чому ж зосередитися? На тому, що я, типу, в Африці?
Дивлюся, Стьопа-окулярик своїх підгрібає, щось кричить їм, тицяє на мене.
До мене підрулили шестеро. Хоч і здоровенькі, але ожирілі кацапи. Таких по тюрмі знаю, здебільшого із категорії «опущених», проколюються завжди на їдлі, бо таким тушкам жерти постійно треба ото і опускаються крадучи у своїх то цукор, то хліб, а на волі корчать із себе блатних, а на ділі шугаються варто найборзого вирубити.
- Пагаварім? – спитав пузатий, але худий.
- Хлопці, – кажу якомога примирливо, посміхаюся і тримаю руки з відкритими долонями. – Я ні вам зла не хочу, ні комусь іще. Просто треба відпочити і нічого більше. Бухайте собі, і не слухайте довбодятла-очкарика.
- А по-нармальному гаваріть, значит нікак? – заговорив хтось інший.
Дивлюся, мої хлопці відволіклися від танцюльок.
Встаю, виходжу із приміщення і вирушаю у неосвітлену зону відразу за кав’ярнею. Мене відразу ж оточили.
- Ну, що, – кажу, намотуючи на кулаки хустинки. – Вам хана.
Хапаю за волосся головного пузатого худорлявика, і б’ю його голову об колінку. Для цього довелося підняти цю саму колінку вище пояса. Звук такий наче качан капусти луснув.
Він упав на бік. Інші розгублено стали в стойку буцімто каратисти.
Ногою, не дивлячись, б’ю когось позаду і схоже влучаю у пах і чутно зойк. У цей час вискочили Кислий з Рудиком. Відразу вклали чотирьох, окулярик ретирувався.
- Полковнику, що трапилося? – спитав Кислий.
- Не бачиш, – я копнув ногою худого, який перевернувся на пузо і намагався підвестися. – На серйозних авторитетів нарвалися.
- Коротше, підари, – Кислий підняв одного. – Станете на заваді нашого відпочинку, підете на корм смугастим рибам. Знайте своє місце, у себе в Масквабаді бикуйте, за межами живіть за правилами.
- Ребята, прастітє, ми нє зналі что ви ваєнниє, – казав дистрофічний верховод.
Кислий просто відштовхнув його.
- Воєнні? – перепитав Кислий, коли дистрофік з камрадами ушилися.
- А що він міг подумати? – кажу. – Ти як до мене звертаєшся?
Ми знову пішли до кав’ярні. Десь за п’ять хвилин зайшла побита п’ятірка, борзого окулярика не було. Підстаркуваті бікси вже не наважувалися до мене наближатися, тому я спокійно продивлявся стрічку новин.
До другої ночі хлопці наклюкалися, пішли на пляж, та виявилося там занадто темно, та ще й море відійшло, то ж попленталися до номеру, де за вікном був добре освітлений басейн. Я знесилений завалився на лежак і миттєво заснув, а хлопці плюхалися у басейні, ще й якихось дівчат знайшли, але це останнє, що я усвідомив крізь сон.
***
