Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48257
Рецензій: 92957

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Бойовик, пригоди, комедія

Бандит

© Аркадій Поважний, 11-11-2020
(початок)
Отже, я – Алік на прізвисько «Жид». Чому «Жид»? усе прозаїчно. Цю погремуху отримав ще у шкільні роки після того, як новенька математичка прочитала моє прізвище у журналі замісто Житник, промовила Жидник. Ну, а однокласники підхопили, із вуст до вуст пішло спочатку оте Жидник, а потім скоротилося до Жида. Зрозуміло, я деякий час як міг боровся. Неодноразово доходило до бійок, та потім втямив чим більше чиню опір, тим міцніше прилипає поганяйло. А коли ще підхопили дівчата то взагалі руки опустилися. Я й змирився, а потім звик, принаймні хоч не «Жопа», як у одного хлопця з району, а в одного єврейчика взагалі «Підар», нарекли завдяки прізвищу - Піторас. Коли малолітнім ускочив до зони на два роки став Спінозою, через моє захоплення книжками, але «Спіноза» у подальшому не прижилося. Пізніше, отримав нове прізвисько – Полковник, але це більш кулуарне, так називає дуже обмежене коло. Причиною стало те, що у юні літа зорганізував наліт на заможненьку дачу, яку охороняли добермани. Ми обчистили гараж, я забрав із машини барсетку, а мій подільник Костя Кислий із гаража прихопив якийсь інструмент. Трішки пізніше з’ясувалося, що ми виставили дачу якогось відставного грошовитого полковника КГБ, який тепер чільник ряжених московських казаків. Ото Костя Кислий, та ще дехто, називають мене «Полковником». За певних причин я і з цим пореклом боровся, бо у найвищих патріархальних кримінальних колах подібні прізвиська не дуже позитивно позначають людину. Між іншим, я в кримінальні авторитети не збирався, тому згодя призвичаївся до «Полковника».
Хто звернув увагу, що я висловлююсь коротко, з мінімумом  роздумливих відступів. У житті я балакаю дуже мало, але думаю багато.
На тепер стою, нервую біля під’їзду дев’ятиповерхівки очікую на приятеля Борю. Коли що то він насправді Андрій Борисів, відповідно кликуху отримав завдяки прізвищу. А нервую, бо у нас сьогодні «стрілка», розбиратимемося з «кожедубцями», які влізли до нашої сфери впливу у північному районі базару, збираючи оброк з торговців та всілякої базарної босоти. Кожедубці – це представники району імені Кожедуба, який охоплює частину приватного сектору та спальний район. Ми ж називаємося Албанцями, і район наш відповідно «Албанія», до сфери нашого впливу належить північний район міста, який охоплює дві вулиці, одна із яких називається Межа, а друга Албанська, ще під нашим контролем частина базару, на яку зазіхнули кожедубці. Через що ця стрілка, до путя не відомо, до мене дійшло, що наші буцімто щось накосячили на їхньому районі.  
Боря вийшов і відразу закурив. Я позбавився цієї звички ще у тюрмі, коли зрозумів, що якщо і далі смоктатиму цигарки, до кінця терміну можу не дотягнути, сконаю від туберкульозу у тюремному лазареті, або у карцері.
- Ну що? – було перше Борине питання після рукостискання.
Я кивнув замість відповіді, вказуючи напрямок. Мене трохи дратувала його схильність до риторичності, оця манера розпочинати розмову питаннями, на які неможливо відповісти.
Наша путь лежала до міського парку де біля Чортового колеса збираються наші.
- Як думаєш, махач буде? – послідувало від Борі більш конкретне питання, але на яке теж не можливо відповісти
- Як складеться, – ухильно відповів я.  
Тут п’ятдесят-на-п’ятдесят відповісти точно. Звісно хотілося б уникнути масової бійки, у мене вже безліч досвіду коли район-на-район, але все рівно перед кожним махачем «очко на нулю». Цьому чубленню може зарадити тільки два чинника: перший – якщо заправи домовляться і ми просто розійдемося, друге – якщо мусора підтягнуть достатньо сил щоби нас розігнати та частково похапати і розсунути по «стаканах»* («Стакан» – авто для ув’язнених), а це залежить від того, чи хто попередив їх про стрілку і скільки братви збереться з обох боків. Я був впевнений, що попередили і не одноразово. Значить за парком вже курсують посилені патрулі, а агенти у цивільному доповідатимуть про наші пересування.
Я впевнений, що більшість із нас та наших противників сподіваються на другий варіант. Все ж ліпше у ментовському мавп’ятнику відбути, ніж відлежуватися у реанімації.
Біля Чортового колеса зібралося чоловік сорок. Листик, заправ юних албанців був тут, видно, що нервував. Привітався з нами.
- Пушка немає, – мовив занепокоєно Листик, звертаючись до мене.
- А що телефон? – спитав я.
- Поза зоною, – зле сплюнув заправ. – Чуйка, що ми в жопі…
Його знервованість пояснювалася тим, що Пушок мав привести із Межі, ще чоловік тридцять. А вимкнений телефон свідчить, що щось трапилося, тим більше Пушок міг зателефонувати з іншого номеру.
Із тими силами, що мали, зараз у нас обмаль шансів на відстоювання своїх умов. Кожедубці заіграшкво зберуть відразу сотню бійців без оголошення, а ця стрілка призначена ще вчора в обід.
Листик став у центрі кола і інструктував бійців:
- Головне заманити їх до курника, у котловині їм важче буде діяти, а наша перевага, бо розтягнемося по периметру. Все, понеслася.
Курник то місцина за багатоповерхівками, це пустир де колись були приватні дома, тепер там стара котловина, що поросла травою.
Ми колоною рушили за заправом. Він вів нас до мосту, де мали вестися перемови.  
Кожедубівців ми побачили здалеку і по наших лавах промайнула тривога. Їх було більше ніж сотня. Це ми тільки побачили чоловік двісті, а скільки ще поза обзором.
- Херня, братва, скільки їх наступає, – підбадьорював Листик. – Головне перенести мочилово куди треба.  
- Ну по-любому буде махач, – шепнув я Борі, плеснувши його по плечу. – Розминай щелепу.
Ось ми біля мосту. Листик обзирнувся, ковзнув по нас очима, погляд зупинився на мені.
- Жид, зі мною.
Ми пішли по мосту, від кожедубівців теж двоє, і обох я знаю, це Лаврик заправ Кожедубського району. Лаврик був невисокий на зріст, але вельми широкий у плечах, відомо, що він борець дзю-до, колишній олімпійський чемпіон. Другий мені особисто знайомий, я із ним в мавп’ятнику очікував суду, пару днів були в одному СІЗО, а потім пару місяців сиділи у Харкові в одній камері і з посилок харчувалися разом. Звати його Карпуха. Сів приблизно за що і я – у дідуся ложку вкрав* (значить, що сів за якусь дрібницю).
Заправи привіталися кивками голови і ледве примруживши очі, ми з Карпухою пішли далі – ледь підняли кисті, махнули один одному.
- Ну як, домовляємося? – впевнено мовив Листик, та я чув у інтонації нотки тривоги.
Листику багатого вартувало зберігати самовпевненість.
- А тобі є чим відповідати? – зухвало питав Лаврик, схиливши голову зазираючи нам за спину.
Було видно, що Лаврик давно знав, що невеличку банду притягнемо. Вочевидь заздалегідь знав, що Листик не набере і сотні.
- Слухай, ну навіщо воно вам? – Листик обперся двома руками на перила. – Ми завжди паслися на цій території. У вас геть-то дофіга точок де годуватися, ми ж не зазіхаємо на ваш шмат.
- Ага, зазіхни спробуй, та ти хто такий. Попаслися і досить. У нас армія більша, значить потрібно розширяти території. Усе вирішить сьогоднішня хльоста. Ви переможете, ми знімаємо претензії, ну якщо наша звитяга, то вибачайте. Усе почесному.
Лаврик презентувався як переможець, а Листик фактично плазував. Та зрозуміло, у ситуації Листка я б теж десь так поводився б.
- Тоді сходимося на курнику, – Листик видавив холоднокровність.
- Ми починаємо як тільки підемо звідси і де вас спіймаємо, – процідив крізь зуби Лаврик, хижо посміхаючись. – Ховайтеся де можете, хоч у курнику, хоч у собачих будках. Вам пиздець.
На цьому парламентерські перемовини закінчилися. Листик розвернувся і пішов геть. Я поспішив за ним.
- Треба їх заманити туди, – говорив Листик. – Зараз швидко відступаємо до курника, на шляху залишимо десятеро людей, які їх стримають.
- Пацанів же затопчуть, – заперечив я. – Чи не краще усім зараз зірватися і до котловану?
- Матиме вигляд ніби тікаємо.
- Ну то й пофіг.
- Як це пофіг? – обурився Листик. – Албанці ніколи не драпали.
- Слухай, ми вже давно не у ті дурні мезозойські часи живемо, – намагався говорити якомога переконливо. – Сєрий, не до фанатизму зараз, немає вже нікому діла до гордощів. Хоча погоджуюсь, раціональність деяка є. Бажаєш прикриття залишити, може і розумно. Нехай тоді ці десятеро частково розпорошать їх, зав’яжуться і тікають у різні боки, а потім по можливості до Курника, а не буде можливості, то уздовж берега до центру, там мусора приймуть. Ми тим часом у Курнику оборону яку-не-яку організуємо. Ти ж бачив, як Лаврик погордо виставляється, впевнений якась зав’язка з мусорами, вони чекатимуть доки нас покоцають, а потім впишуться щоби прийняти, а Лаврика відпустять.
- Жиде, та ти, в натурі, на заправа націлився, з посмішкою говорив Лаврик, хоча в його очах читався сум.
- Мені і за гроші не потрібен твій титул, – одповів я.
Ось вже досягли кінця мосту. Листик на ходу відокремив вісьмох хлопців, швидко проінструктувавши що робити, наказав назбирати відразу за мостом решту плитки, яка залишилася після ремонту моста, і жбурляти їх у наступаючих кожедубців, і коли ті наблизяться до відстані, з якої можна зірватися – дременути у розсип по дворах, де розсіятися, а потім до курника. Він все ж прийняв мій план.
За спиною чутно агресивне гудіння натовпу. Кожедубці пішли у наступ. Вони були вже посередині мосту і прискорювали ходу. Наша вісімка прикриття залишилася на шляху, тримаючи у руках по половинці цеглин і під ногами щебінь та всілякий мотлох, який зручно жбурляти.
Ми ж у свою чергу теж прискорилися, потрібно було здолати ще метрів п’ятсот. Знов-таки на ходу заправ інструктував інших, що робити коли доберемося до місця.
Мені у дану мить хотілося на все наплювати і пирснути галасвіта. Закралися сумніви. Що я тут відстоюю? Честь району? Свої гроші? Честі у цьому мало, якщо не підкріплена грошима. Лаврик має рацію, Листик зі своєю босяцькою догмою динозавр. Особисто я не мав ніякого профіту від того базару, та й Листик якусь таку долю має, що ліпше б він працював на якомусь збитковому заводі. І босота, що його оточує, я в тому числі, окрім гонору нічого за душею. А тепер схоже на «горі» якісь пертурбації і маємо класичну ситуацію – пани сваряться, а ми чубимося, прикриваючись традиціями які віджилися років двадцять тому, принаймні так в інших містах, а ми ще чіпляємося за дев’яності, про які вже й не пам’ятає ніхто.
Дібравшись до курника, розосередилися по котловині в каре. Мені дісталося стояти на пагорбі, утримувати лівий фланг. Я про всяк випадок обрав напрямок куди ретируватися як стане гаряче.
Кожедубці з’явилися незабаром. Вісьмом нашим хлопцям все ж вдалося на п’ять хвилин їх стримати. Лавина врізалася у саму гущавину нашого каре, ми мали вдарити зверху, трохи оточити.
Мене атакувало відразу троє. Я пропустив перший удар у вухо, наступної миті мій кулак правиці щосили зіштовхнувся зі щелепою і об чиїсь зуби знесло на кістяшках кулаках шкіру. Далі усе як у тумані. Я бився в основному руками, а ногами не наважувався, хоча на тренуваннях практикував удар «маваші» і «вертушку». Тепер такий прийом міг призвести до «сраки», тобто можна упасти, а в даній ситуації це перспектива бути затоптаним і забитим. Мені вже хтозна скільки разів влучило по носі, я відчував на губах юшку, губи теж очевидно були розбиті, отримав кілька ударів по потилиці і якийсь снайпер усе лупив по носові.
Мельком побачив у натовпі Листика який махався на всі боки. Його стратегія певним чином спрацювала, зрозуміло чому він наполягав щоби билися у цій пастці. Кожедубці не змогли розосередитися, і оточити, видиралися на пагорб, але там стикалися з нашими фланговими, інші кожедубці внизу у незрозумілій колотнечі билися зі своїми, це свідчило про те, що вони один одного не знають, вочевидь донорами кожедубської орди стали першокурсники трьох профтехучилищ.
На землі вже лежало багато вражених як наших, так і їхніх.
Далі бійка розповзлася за межі курника. Мені довелося відступити до цегляної багатоповерхівки, за мною повіялося п’ятеро. Я притулився спиною до стіни і став в оборону. Мої нападники робили випади ногами у мій бік, але пошкоджень не завдавали. Мені навіть вдалося одного ударом у голову звалити на землю, той підвівся не відразу а відповзав, а інші четверо продовжували здійснювати безглузді маневри, махаючи у мій бік ногами, а потім стаючи у театральні «каратистські» стойки. Я вже визначив свою вигідну позицію, так можу бавитися кілька годин доки не закінчиться молотилово. Ось на доріжці з’явився «стакан», я ще ніколи так не радів мусорам. Четверо моїх антагоністів узріли «уазік» і поспішили ретируватися.
Зрозуміло, що битва закінчилася, доки не зрозуміло на чию користь. Мені теж треба подбати, аби цієї ночі не ночувати у камері. Менти вочевидь розосередилися по дворах і будуть відловлювати по одному. Я заскочив до першого під’їзду з кодовим замком. Такі відчиняти легко, старі роздовбані із натертими необхідними кнопками. Я заскочив у темний під’їзд, відразу до ліфта, та він не працював. Що ж, піднімуся сходинами десь на сьомий поверх, там перебуду.
Та між другим і третім поверхом натикаюся на трьох мусорів з собакою. Ховаються суки.
На якусь мить остовпів. Та сам собі дивуючись відреагував блискавично:
- Я із цього під’їзду. Ускочив під роздачу.
- Із якої квартири? – строго спитав той, що з собакою.
- Сто тридцять сьома, шостий поверх, Андрій Борисенко, – без запинок відповів я.
Мені головне повз них проскочити, їм не на часі перевіряти чи існує у цьому під’їзді така квартира взагалі, а там спробую перебратися на дах, коли не вийде, щось інше придумається, або ж нехай хапають.
- Їх там багато? – спитав інший.
- Ой, багато. Мене саме біля під’їзду відлупцювали і ще мужика якогось. Вам би
- підмогу викликати.
Цим часом ментовська рація щось гучно рипіла голосом, у якого розпізнавалися деякі фрази типу «прийом», «як чуєте?». Як вони розуміють, що їм колеги передають?
Менти мене пропустили, і я поспіхом піднявся на дев’ятий поверх. Люк на дах був зачинений на амбарний замок, такий я знаю потрібен лише гострий предмет. На щастя мав сувенірний ножик-брелок, яким відкривав пиво, коротеньке лезо мало на що було ладне, а зараз пригодилося. За кілька секунд колупнув потрібну «собачку» і замок відчинився.
З даху глянув у низ. Поле битви оточене ментами і трьома каретами «швидкої», забирали поранених.
Тільки тепер я відчув біль на обличчі, кров на ніздрях запеклася, нили нирки, куди мене натовкли ногами. Отже, треба дочекатися темряви доки усе вгомониться і дібратися додому. А стемніє уже скоро. Я відійшов подалі від люка і приліг біля вентиляційної шахти.
***
Вранці, попивши чаю та вислухавши нотацій бабці, мерщій на вулицю. Потрібно від пацанів дізнатися весь розклад. Спершу зателефонував Борі. Домовилися зустрітися у центрі, біля фонтану. Далеченько від дому, бо я припускав, що менти зранку патрулюватимуть двори, та й саме тут можна випити холодного пива. По ходу зв’язався ще з кількома корешами, які брали участь у вчорашньому махачі. Листик був поза зоною досягнення.
Біля фонтану всівся на лавочці, купивши чотири пластикових бокала пива і спостерігаючи за випадковими дівчатами, роздумував над деякими деталями учорашнього дня. Перше – куди дівся Пушок? У мене вже була стійка впевненість, що його взяли менти, і взяли не випадково. Я намагався подзвонити кільком знайомим із Межі, та ніхто не взяв слухавки.
Підійшли двоє албанців Вован Рудик та Костя Кислий. У обох сліди на обличчі. Рудик з синцем з правого боку, а у Кислого, як і в мене розбиті губи.
- Де Листик? – спитав я.
- Мусора замели, – відповів Рудик.
- А Лаврика?
- Із кожедубців майже нікого не взяли, – казав Кислий. – Хіба тих хто валялися, та й то не до мусарні їх, а в больничку.
- Так, ми їхніх дохєра поклали, – погордо з веселощами додав Рудик.
- Із Межі хтось намалювався? – нервово допитувався я.
Пацани знизили плечима. Авжеж, звідки їм знати. Треба йти на район і розбиратися. Що ми і зробили. Я передзвонив Борі, скерував на нове місце зустрічі.
- А не впадлу стільки ноги бити? – запитав Кислий. – Мотор потрібний.
Питання слушне, пацани, допивши пиво, розм’якли, до Межі швендяти ще далеченько, через три райони. Звісно Кислий не натякав на те щоби їхати на громадському транспорті. На шляху велика стоянка супермаркету і Костя цілив на те, щоб смиконути якусь тачку.
- Оберемо стареньку, – запропонував я.
- Та таку візьми якусь совкову, потім штовхати більше доведеться ніж їздити, – запротестував Костя.
- Не доведеться. Раз сюди доїхала, значить вистачить конячок нас трохи покатати.
Мій розрахунок очевидний, мусора стару тачку не так охоче шукатимуть, як якийсь джип останньої моделі.
Зайшовши на стоянку, ми насунули на лоба капелюхи, аби потім не змалювали з камер відеоспостереження.  
Я відразу звернув увагу на охайний вишневий «жигуль». Незважаючи, що цьому автомобілю років сорок, виглядав наче новенький. Свиснув хлопцям, які розбрелися відшукуючи потрібну тачку.
- Цей раритет менти навряд чи кинуться шукати найближчим часом, – припускав я. – У нас буде фори кілька місяців, а ми його за день облишимо десь.
- До мого гаражу загонимо, а там по запчастинах штовхнемо, – запропонував Рудик. – А кузов болгаркою поріжемо та на металобрухт.
Я дістав свій брелок-ножик, яким відчинив дверцята і ним же завів машину.
Хлопці хутко заплигнули в середину. Ми рушили.
Я водій так собі, але машину оцінив. Хазяйка про неї добре дбає. Про те, що власниця жінка свідчив запах парфум, та у попільничці недопалки із залишками помади, ну й ще деякі цяцьки.
Прибувши до Межі, машину залишили у дворі в ряду з іншими тачками. Зустрілися з Борею.
Він нас повів до оселі Михея, у цьому ж дворі, тільки у крайньому під’їзді, це стара п’ятиповерхівка. Михея ми викликали у двір.
- Де Пушок? – спитав я після рукостискання.
- У мусарні. В кафешці взяли, – відповів кволо Михей, видно, що йому на похмілля.
- Коли?
- Учора вранці.
- Тепер розумієте? – звернувся до хлопців.
- Та що там розуміти, – відмахнувся Кислий. – Пушок мав усю Межу в ружжо підняти, а мусора завадили тому. У кожедубців композитор* (Композитор – значить «стукач», на тюремному жаргоні «композитор пише оперу, оперуповноваженому» ).
- Або у нас, – додав я. – Або ж стукач не один. Це сплановано було, щоб ми малими силами чинили опір і програли. І Листика вчора не взяли, щоби поразкою послабити його, а потім щось пришиють йому.
- І ринок у нас би перебили, – уточнив Кислий.
- Схоже його вже у нас остаточно забрали, – зітхнув я. – Албанія не вистоїть коли так і далі піде. Якщо Листика сьогодні не відпустять, а я впевнений що не відпустять, то очікувати, що інших наших старшаків позабирають, а потім мусора за нас візьмуться, а приводів нас пересаджати у них дохріна. Ось оцей вже років на три потягне, – я кивнув у бік краденого жигуля.
- То що робить? – спитав Боря.
- На дно падати. Десь затаїтися у селі, або на дачі, – пропонував я. – Або ж пристати до Лаврика.
- Що? Лягти під кожедубців? – обурився Михей.
- Так чи інакше усе до того йде, – провадив я. – У вчорашньому мотовилові ми вистояли і, враховуючи втрати, ми їм надавали. Але ще подібних зборів ми не витримаємо. На чергову стрілку якщо збереться двадцятеро разом з межовими, то буде добре. Та й Лаврику не вигідно чужих ставити, на нашому районі будемо ми, тільки без Листика та Пушка.
- То може того? – перебив тему Боря, діставши із кишені згорнуті у четверо двадцять гривень. – Ліпше думатиметься.
І це було слушно, бо ледь не визрів конфлікт у якому я був слабаком і зрадником Албанії, хоча за собою таких гріхів не вбачав. Я просто хочу пристосуватися до дійсності, а не жити під бравадою застарілих «понять».
Ми почали ревізію своїх кишень. Нашкребли на півтора літри самогону. На «точку» побіг Михей. Незабаром ми сиділи на дворовому столику, з півтора літровою пластиковою пляшкою і пускали по колу пластиковий стакан, закускою слугували абрикоси, яких назбирали тут же у дворі.
- То думаєш, Лаврик когось із нас тепер заправом поставить? – питав Кислий, спльовуючи абрикосову кісточку.
- Хтозна, – відповідав я, випиваючи свою порцію самогону і закинувши до рота абрикосину. – Можуть і делегувати нам заправа, а нас поставить перед фактом. Та я би на його місці так не робив.
- Чому? – поцікавився Рудик, приймаючи від мене порожній стакан.
- Та тому, що заправ має бути завжди в темі, – пояснив Кислий. – Інакше на нього братва болт покладе.
У двір заїхав мусорський «пріус», вочевидь хтось із мешканців п’ятиповерхівок викликав, а може й просто для профілактики. Зазвичай мусора через погані дороги не патрулюють подібні місця.
Ми не поворухнулися аби дризнути. Їм нам пред’явити нічого, окрім вживання самогону, та й то ще треба довести. Мусорів лише двоє, тому можна із ними пограти в законність.
- Може в розсип? – спитав Михей.
- З якого дива? – вишкірився Кислий, показуючи передні зуби жовті від нікотину.
«Пріус» повільно їхав по дворовій доріжці і зупинився біля нас. Із салону за нами спостерігали хлопець мент, якого я про себе охрестив Дурімаром, бо дуже схожий на персонажа зарубіжної казки, і баба, ментовка-білявка.
- Костю, візьми смартфон і знімай, – попрохав я.
- Та у мене камера вже давно не фуричить, – поскаржився Кислий, – та й екран тріснутий, навпомацки номера набираю.
- Пофіг, – відмахнувся я. – Роби вигляд, що знімаєш.
Дурімар з бабою вилізли із автомобіля і наближалися до нас.
- Що робимо? – спитав сержант, уважно вивчаючи нас, а також пластикову пляшку з-під мінеральної води, яка вже спорожніла на третину.
- Відпочиваємо, – відповів я не без тіні зухвалості.
- Що п’ємо?
- Воду, – відповів я, кивнувши на пляшку і уточнив: – Мінеральну.
- Я понюхаю? – мент простягнув руку потягнувшись до пляшки.
- Не дозволяємо, – відповів я.
Боря відставив пляшку подалі. Кислий тим часом маячив на задньому плані імітуючи відео зйомку і на нього тривожно зиркала ментовка-білявка.
- Це моє майно, а ви плануєте перевірку, покажіть спочатку ордер, – я навіть простягнув руку.
Моя наглість дещо спантеличила мента. Деякий час Дурімар стояв у роздумах вивчаючи мене, а я тим часом сидів закинувши ногу за ногу і розважливо обіпершись спиною об стільницю і розкинувши по столу руки, як казали у психологічних книжках – «виказуючи зневагу до співрозмовника». Дурімара окрім мене тривожив і наш «оператор», на якого він скоса поглядав, а Кислий ще й навіщось рандомно натискав на сенсор, від чого було чутно клацання. Менти бачили, що ми їх не боїмося, а це неабияк збиває з пантелику тих, хто звик залякувати. До того ж, я подавав невербальні знаки, що ми не побоїмося навіть напасти на них. Особливо це відчувала білявка, яка напружувала на писку суворість, і тримала кисть на кийку. Та на наших обличчях була зневага і рішучість порвати їх, варто тільки пацанам почути наказ, на даний момент від мене, бо я на тепер лідер. І їх би не спинило навіть якщо мусора були б з автоматами.
- Ви тут, не те… – Дурімар збирався з думками. – Щоб було усе тихо.
- Угу, – ліниво кивнув я.
Менти уїхали, а Кислий все ще «знімав». Ми вже пускали пластикову чарку по черговому колу, а він «знімає».
- Угомонись, – я забрав у нього телефон і поклав на стіл.
За якусь годину ми допили пляшку і вирішили ще одну «півторушку» добути та поїхати на озера, що відразу за містом.
Друга пляшка здобулася легко, навіть за нестачі грошей, Михей на точці узяв її в борг і ще з дому приніс більш-менш пристойне їдло – сала з хлібом, та помідор.
Спробували телефоном вичепити ще кількох дівчат, та тут не судилося, усі були чимось зайняті і прохали відстрочити «бухару» до вечора. Що ж, в машині й так замало місця.
На озерах ми засиділися до ночі, за руля я ледь сідав. Вирішили їхати до Рудика в гараж, там залишили «жигуля», а вранці розкомплектувати. Та на території кооперативу сталася оказія, я не вписався у поворот і лівим переднім крилом зачепив бетонного стовпа, так що відірвало фару, вивернуло крило і, схоже, пошкодили радіатор. Та все одно машину так-сяк загнали в гараж і пішки потьопали на район. Де вже бухали із дівчатами, які повирішували свої справи, і іншими пацанами-албанцями. Але пізніше була гітара, я цілувався із якоюсь шмарою, яка ще й мені не подобалася. На гітарі бринькала одна із дівчат. Я до гітари як до інструменту ставлюся скептично, та взагалі до всіх струнних, але спів цієї невиразної дівахи чомусь запав у душу, бо текст був виразним і слова пісні запам’яталися, бо фактично відображали моє життя:

От зараз лигонути б сільського самогону
Занюхати жовтим салом та геть піти із дому
Із друзями хмільними гуляти за селом
Горланить п’яні пісні у когось під вікном
Засядемо у клубі та очі затуманим
Бурячними чемергесом, та й тим же жовтим салом
Погриземо цибулі, аж око заіскриться
А потім один одному нарепаєм по пиці.

***
Ранок, як завжди, почався з нотацій бабці. Так, що я квапно перекусив бутербродами і сьорбнув чаю та, як співалося у вчорашній пісні, – геть із дому. Сьогоднішній день ми запланували провести в гаражі Рудика, розбиратимемо машину. Боря мав домовитися з дядьком, який працює в автосервісі, через цього дядька маємо збути деталі, а корпус, як домовилися, розпиляємо.
Біля мого під’їзду стояла чорна «тойота» з тонованими вікнами. Задні дверцята прочинені.
Мені стало тривожно, хтозна що за точило, але шкурою відчував, що по мою душу. Я стишив ходу, проходячи повз тойоту.
- Жиде! – пролунало із машини. – Чи, то Полковнику, – почувся зневажливий смішок. – Треба перетерти дещо.  
Це дивно, так мене окрім Кислого на волі ніхто не називав – Полковником, а якщо і зверталися, то тільки щоби підлеститися, хоча не зрозуміло чому вирішили, що мені це поганяйло приємне. Та навряд чи, той, хто у машині, хотів мене улестити, скоріше буде пред’ява.
Я підійшов. Чоловік у машині нахилився, щоб я роздивився його. І я впізнав, хоча до цього бачив лише раз здаля.
- Знаєш хто я? – спитав Кубик.
Я кивнув. А то не знати. Права рука Джокера, всеукраїнського авторитета, злодія в законі. Звісно титул у наші часи вже мало чого вартував, але Кіндрат Агатанделович, тобто Джокер, у свій час встиг прилаштуватися до нових часів і керував земельним бізнесом, однак і злодійська царина не залишилася поза його увагою. Тепер навіщось я йому знадобився.
- От і добре, що впізнаєш. Бери свою братву і сьогодні о третій прийдеш за цією адресою, – він дав мені візитівку. – Дивися без випендрьожа. Обов’язково прийди, інакше...
- А можна дізнатися, так би мовити, причину такої честі, – мені треба було говорити саркастично, не чекаючи про «інакше», ми врешті на волі, а не десь на «хаті» («хата» – камера, тюрма) і зараз не часи авторитетів.  
- Можна. Ви взяли чуже, тому треба по-культурному розрулити, щоб не довелося вас як кошенят у озерах топити.
Кубик тицьнув візитівку.
Отакої. Невже отой задрипаний «жигуль» належить Джокеру! Я пообіцяв прийти.
Як тільки «тойота» поїхала, миттю набрав Рудика.
- Слухай, слухай уважно. Негайно зв’яжись з дядьком і домовся про позачерговий ремонт машини, артачиметься – пообіцяй бабла. Із шкури вилізти, але треба відрихтувати те корито, яке вчора пошкрябали.
- А чого?
- Того, що ми офігенно влетіли. Так, що на інші дурні питання відповім пізніше. А зараз просто домовся.
Далі обдзвонив інших хлопців, коротко роз’яснив ситуацію.
До Джокера я пішов із Кислим, інші відігнали розбиту тачку на станцію Рудикового дядька і оперативно рихтували її.
- Як гадаєш, покарає? – питав Костя по дорозі.
- Звісно покарає, – казав я. – Прощайся з фалангою мізинця, доведеться відчахнути.
- Як? – Кислий дивився на розчепірену правицю.
- А що ти думав, якудза безсмертна. Та годі тобі, – вдарив його по руці. – Нічого нам не буде, ну може по вухах дадуть. Мене більше лічильник непокоїть. Якби тільки на гачок не посадили. Щоб таке не було, аби по віку розраховуватися.
- Ну так, – зітхнув Кислий.
Ми підійшли до вказаної у візитівці адреси, до будинку, до потрібного під’їзду.
- Невже Джокер у спальному районі живе? – дивувався Кислий. – Я думав у нього маєток десь на Ворсклі.
- Думаю, це просто одна із баз.
Над під’їздом прикріплена камера відеоспостереження, чого звісно не було на інших під’їздах звичайної дев’ятиповерхівки совєцьких часів.
Піднялися на шостий поверх. У дверях нас зустрів спортсмен (так я на нього подумав), молодик під два метри на зріст у вільному спортивному костюмі, під піхвою видно випирає кобура. Він провів нас до зали, де у глибокому кріслі перед маленьким журнальним столиком сидів Кубик, який знаком вказав нам на диван.
- Вип’єте? – запропонував Кубик і без нашої згоди налив у чарки коньяк.
- Дякую, – я взяв чарку, за мною Кислий.
Ми випили, закусивши величезними оливками, які тхнули запліснявілими солоними огірками.
- Пацани, – почав Кубик, – красти не западло. Зрозуміло, що ви не знали у кого взяли, але наше маєте повернути.
- Вибачте, дійсно не відали, – промовив Костя. – Тачка то поганенька, спеціально таку брали, щоб мусора не відразу кинулися. Звідки ж нам знати, що вона ваша?
- Ну ви вкурили ситуацію, – продовжив Кубик, поморщившись, показуючи, що розмовою із Кислим він не зацікавлений. – Щоби завтра о дев’ятій ранку тачка стояла під під’їздом. А тепер поговоримо з тобою, – вказав пальцем на мене. – А браток нехай почекає. Еге ж?
Костю вивів «спортсмен», а я насторожився і не спитавши дозволу налив собі коньяку і випив. Ось він і гачок, ось і поволочу відповідальність за свій косяк. Тепер очікувати штрафних санкцій.
- Я пропоную тобі заробити, – Кубик налив мені ще порцію коньяку, потім собі. – Виставити одну квартирку треба.
- Квартирку, – перепитав, зрозумівши що ситуація не така вже смертельна, тому я став сміливішим. – А чому я?
- Гониш, брате, у нас дещо інший рівень щоб хати бомбити. Нам легше когось найняти. Отже, виставиш квартиру, із якої принесеш один чорненький чемоданчик. Отримаєш відразу п’ять штук зелені, а те чим іще у квартирі розживешся усе твоє, там теж непоганий куш можеш зірвати, там і золотця і баксів надибаєте. То як, домова?
- А якщо?... – я хотів сказати «ні».
- Ти готовий відвалити зараз сім штуцерів за тачку, яку ви розхерячили? – Кубик саркастично поморщився. – Ясний хер ні. Ну ти втямив, що діватися нікуди?
- Втямив, але чому я? Ти можеш найняти профі…
- Ну, ти все ж авторитет серед албанців і межових. До кого ж іще звертатися? Немає вже «профі», як ти кажеш, треба ризикнути. Усе, що можна, я тобі зіллю, щоби гладенько операція пройшла.  
- Деталі, – мені імпонувало, що такі люди сприймають мене як серйозну людину, тому поводився так, ніби виставляти квартири для мене, що насіння лузати. Я знову оперезав свій коньяк.
- Само собою. Ось адреса, – написав на папірці адресу, простягнувши мені. – На все про все – три дні.
Ось тут мені захотілося спитати чому Кубик не підписав на справу Листика, або Пушка, у його можливостях витягнути їх, а вони б зорганізували цю квартиру красиво, та моє марнославство, підживлене алкоголем, відіграло. Я, то й я і грець з усім на світі, значить на даний момент я найкращий.
- Тільки ось, що Полковнику, – Кубик стишив голос і схилився над столом наблизившись до мене. – Обмеж інфу між мною і тобою, третього не має бути. Кислому скажи, що хата виставляється тільки для залякування, про чемоданчик знаємо тільки ти і я.
- Не зрозумів, – я дійсно не зрозумів сенс цього попередження, як я можу приховати від камрада якийсь чемоданчик коли виставемо хату?
- На операцію іди тільки із Кислим, якщо візьмете третього, або четвертого, то ви маєте їх завалити.
Я лише порозуміло кивнув, удаючи, що зрозумів якийсь тонкий задум.
***
Ми сиділи у Рудика в гаражі, обмірковуючи план дій. Хлопцям не сказав про умови Кубика. Звісно не збирався нікого валити із «зайвих», як того вимагав Кубик.
«Наша квартира» в елітному будинку на набережній, у під’їзді консьєржка, на вході і у дворі камери спостереження – це наша поверхова розвідка. Не виключення, що і на поверховому майданчику за відсутності господарів у квартирах функціонують сенсори руху.
- Підставив нас Кубик, – заключив Кислий. – Круто підставив. Хіба йти і валить усіх підряд, починаючи з бабці-вівчарки.
- Має бути десь дірка, – заспокоював я. – Ретельніше слід обнюхати все. Треба якось проникнути на площадку, щоб хоч побачити які двері, чого нам очікувати. Рудику, у тебе є тут домкрат і фомка?
- Десь є, – розгублено мовив Рудик обзираючись. Вказав на стіл. – Дивіться там. Але Жиде, якось воно той, нам п’ятерик вималюється.
- Шукай сам у своїх ничках, – відмахнувся я. – Може дріль на акумуляторі є, напевне будуть броньовані двері, а тема дійсно мутна-наймутніша. Так, що, чувачки, нам доведеться напрягтися щоби вискочити.  
- А з якої пори ти у нас заправ? – мовив Михей, прокручуючи між пальців ножик-метелика. – Здається таким тебе ніхто не призначав, а ти тут вже плануєш-переплануєш, що і як.
- Бля, у тебе інша пропозиція? – спалахнув я, потім заговорив спокійно: – Ми в халепі, а я лише пропоную варіанти як вирішити і сплигнути.
- Це ви в халепі. Я ту тачку не уганяв, – поморщився Михей. – А відповідати значить разом. Чому я маю йти на ризиковану справу, за яку п’ятерик щонайменше світить?
- А тебе ніхто й не простить пертися за нами на діло, – відказав Кислий. – Не хочеш, вали. Але щоб язика за зубами тримав інакше кукундер розвалю.
Михей вийшов запхнувши руки у кишені. Кілька хвилин ми сиділи мовчки.
- Це погано, – порушив мовчанку Кислий. – У разі чого його пресонуть і Михей розколеться, а він у темі.
- Що ж робити. Не валити ж його, – зітхнув Рудий.
- Для Джокера він теж у зав’язках і в разі облому відповідатиме разом з усіма, – казав я. – І він це прекрасно знає. Проблема може виникнути, коли ми зірвемо куш, тоді з його боку почнуться пред’яви. Хоча Кубик висунув дивні умови.
- Я пред’яве так і обламаємо, – Кислий плеснув кулаком у долоню. – Михей завжди мутний був. А що за умови?
- Умови такі, що Рудик має бути поза зоною досяжності. Ну про це потім. Мене більше непокоїть те, – кажу. – Кубикова мутота. Допотопна тачка стала стимулом для шантажу. Щось тут не те.  
Ми пішли до потрібної оселі, йшли не скопом, а поодинці. Я мав правдами і неправдами проникнути до під’їзду, Кислий повинен дізнатися про охорону, де розміщені камери спостереження і взагалі якомога більше про безпеку, враховуючи те, що будинок ще у стані забудови, лише половина заселена, інша половина під будівництвом, він може представитися представником служби безпеки. Ми на комп’ютері виготовили нашвидкуруч посвідчення, яке б викрилося при детальному вивченні, але наш розрахунок на стареньких консьєржок – «бабць-вівчарок», які зазвичай довіряють «посвідченням» і впевненості власникам. Рудик розвідає допоміжні пункти проникнення в будинок, для цього він удаватиме представника водопостачання, буде перевіряти потужності труб. На це теж, зробили відповідну довідку. Усе роздрукували на кольоровому принтері у Толіка Бодаря, який мешкав на Межі, був інвалідом, пересувався на візку, але був у курсі абсолютно всього, що стосувалося двору, району та навіть міста.
***

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.73410701751709 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …