«Боєць віртуального фронту» Тим Непробивний
«витягував» гейм. Його надважкий танк Е-100 «підбирав»
бали за балами, рятуючи незграб-партнерів.
На його рахунку вже були КВ-2, Т 34-76, два Т-5. А легкий
БТ-7 він просто роздавив при лобовому зіткненні. Як Бог
черепаху.
- Тимко, пора за уроки! – підійшла мати.
- АТСТАНЬ!
У потилицю немов улучив снаряд. Тато був добрячком і
півроку торочив: ,, Ще раз скажеш мамі «атстань», одержиш
запотиличника."
Але сьогодні запаси татової доброти закінчились.
- АТСТАНЬ! – крикнув «танкіст» і одержав другого
запотиличника. Повернувся до екрану … що за чортівня?
Його танк горить! І хто підбив? Якесь нещастя, зачуханий
«Шерман» ззаду зайшов. Якби не батько, він би його!
- Все з-за тебе! - розлютився Тимко.
Тато мовчки забрав зарядний шнур ноутбука і поніс у
сарай. Який замикався батьковим ключем.
Іншого ключа не було.
- Я більше не буду! – заскімлив п'ятикласник, зрозумівши,
що залишається без Інтернету. Бо ноут до вечора
розрядиться, а батько шнура не віддасть.
Але він замкнув шнур у сараї та сів надворі на лавку.
Додому йти не хотів. Ці «не буду», «чесне слово» йому вже
допекли.
Ображений Тимко і собі тихенько вийшов на вулицю. Тато
сидів у дворі та не спинив його. Говорити з сином йому не
хотілося. Синові з татом теж.
Тимко зайшов у парк. Була середина жовтня. День був
теплий, але небо затягувало хмарами. Наметені двірником
купи листя чекали сміттєзбиральної машини. Дві ворони
роздзьобували горіх. Стара жінка збирала каштани у сумку на
«кравчучці». На землю з тьмяного неба зрідка падали краплі
води, тому, крім хлопця та бабці, у парку нікого не було.
- Піду я від них! – бурмотів Тимко. – Піду. Хай знають!
На лавку поруч з ним сіли три сороки. Вони зовсім його не
боялися! Підійняв руку, щоб зловити одну з них, але птаха
застрекотіла і він … завмер! Не міг поворухнутися. Тіло мов
затекло.
- Наш! – відкрила дзьоба перша сорока.
- Він 666 разів нахамив батькам!
- Він 666 разів порушив обіцянку не хамити!
Одна з сорок відкрила дзьоба і п'ятикласник раптово
опинився всередині. У дзьобі. Дзьоб закрився, язик ліг на
полоняника, сорока злетіла.
Спантеличений хлопчик навіть не ворухнувся. У голові
було дві думки: ,, Оце влип" та ,, Я не марю?"
Він ледь не задрімав, але птаха сіла на землю, тріпнула
головою та виплюнула його. «Боєць віртуального фронту»
впав на землю, хитаючись, підвівся і озирнувся.
Позаду стояли двоє юнаків та дівчина у чорних мантіях із
чорними указками в руках, спереду – та стара жінка, яка
збирала каштани у парку. Теж у чорній мантії із жовтим
півмісяцем на грудях та чорною указкою в руках. На голові
чорний капелюх з розлогими крисами.
- Задовільно, бестії! – тицьнула вона пальцем на
незнайомців позаду. – Геть у клас! А ти, недотепо (указка
уперлася Тимкові в живіт) іди за мною!
Наляканий хлопець поплівся за старою, оглядаючись
довкола. Обстановка нагадувала середньовічний замок –
великі арочні вікна з чорними малюнками на синьому склі,
манекени лицарів у латах із довгими мечами в руках … На
одному з них сиділа ворона та каркала.
- Цить! – гарикнула стара. – Бо ще попосидиш тут!
Двоє латників-манекенів незрозуміло яким робом
відчинили двері до зали. У кінці великої вбраної у чорну
тканину зали на троні, до якого вів АБСОЛЮТНО ЧОРНИЙ
КИЛИМ, сидів худий високий чоловік із пропікаючим груди
поглядом.
- Ми – володар країни Злих Чарівників Чахлик
Невмирущий. Для тебе, нездаро, Ваша Невмирущість!
Хлопчик мовчав.
- На коліна! Отак! Ти 666 разів образив батьків. Ти 666
разів порушив чесне слово. Ти заслужив бути злим
чарівником. Чи не хочеш?
І Чахлик ледь облизнув губи.
- Та він мене з'їсть! – злякався хлопчик та видавив з себе,
- так, хочу, Ваша Невмирущосте.
- Погано, - процідив цар. – Отже, Гадюко, веди його в А-
біринт!
- Корюсь темній силі! – озвалася баба за спиною Тимка. -
Іди за мною!
Гадюка повела полоняника за собою. Вони довго петляли
коридорами ( провідниця не хотіла, щоб він запам'ятав шлях
до Чахликової зали).
Перед ними з'явилися Чорні двері.
- Це вхід до А-біринту, дурню! – гарикнула відьма. – Через
нього потрапиш у Школу Злих Чарівників! Пройти крізь А-
біринт тобі допоможе лише твоя злість. Будеш недостатньо
злий – начувайся!
Двері відчинилися. Гадюка заштовхнула бідолаху
всередину, двері замкнулися за його спиною та щезли.
Оглавок другий.
А-біринт
Перед хлопцем була шахова дошка. Фігури, не сходячи з
клітин, дражнилися, кривляючись: чорні фігури – з білих, білі
– з чорних.
Тимко згадав, що ще в першому класі тато спробував
навчити його шахової гри. Але йому було нецікаво. «Комп»
цікавіший.
- Е-е-е … е2-е4!
Білий пішак слухняно перебіг на дві клітинки вперед.
Чорний пішак, одержавши копняка від коня, полетів уперед,
збив з дошки білого пішака та туру і сам вилетів з поля.
- То це гра в «Чапаєва»! Е4-е8!
Білий пішак вибив чорного пішака з дошки, але чорний
король вивернувся та збив його з поля. Фігури літали туди-
сюди, врешті у школярика залишилися лише дві фігури –
король та пішак – а у ворога цілих сім.
Я вас! – майнуло в голові. Тимко вискочив на поле, вхопив
короля ( він був йому майже по пояс, але виявився напрочуд
легким) і погнався за ворожими фігурами.
Вони то розбігалися, то разом кидалися в атаку, але
школяр так молотив їх білим королем, що вони гарматними
ядрами вилітали з поля. Останнім вилетів чорний король.
- Іди, щоб тобі! - простогнав він.
- Тобі допоможе лише твоя злість! – пригадав переможець
слова відьми. І рушив уперед. А-біринт заплутував
його безліччю ходів, але він, щоб не бродити по колу,
користувався маленьким іграшковим компасом, який був на
ремінці годинника.
Тато подарував!
Попереду із мряки виросли кущі, між якими було важко
протискуватися. Раптом дебелий кущ прийшов у рух,
притиснув хлопця до іншого куща. Ребра тріщали, руки були
затиснуті. Гілка шмагонула по обличчю, бідаха автоматично
вчепився в неї зубами …
- А-а-а-а! – заверещав «кущ» і вдарив іншою гілкою по
голові. Перед очима пішли рожеві кола, він випустив зламану
гілку з рота … Кущі довкола танули, наче морозний малюнок
на вікні під впливом тепла.
- Тобі допоможе тільки твоя злість! – знову пригадалося
йому.
Кущі розтали, перед очима з'явилося велике поле. У кінці
поля стояли Чорні двері. Рушив до них, але прямо перед його
носом пролетіли та гупнулися під ноги боксерські рукавиці.
Він швидко одягнув їх і …
До нього рухалась повітрям, загрозливо метляючи туди-
сюди, пара боксерських рукавичок.
- Невидимий суперник! – здогадався «боєць невидимого
фронту».
Почався бій. Боксувати з невидимим суперником, рухи
якого вгадувалися лише по рухах його рукавиць, було важко.
Він пропускав удари, з носа юшила кров …
- Я сам винен! – дорікнув собі. – І чого кричав те
«атстань»?
Із розпачу він кинувся під удари і вгатив кулаком наосліп.
Рука вдарилася у щось тверде …
- Ой-й!
Перед бійцем з'явилася дівчинка одного з ним зросту, у
бійцівських рукавицях, з великим синцем під лівим оком.
- Твоя пика не краща! – буркнула вона.
- Про …
Різким рухом рукавиця затулила йому рота.
- Тсс! – зашепотіло дівчисько, - Гадюка почує. Запам'ятай:
ніколи не вибачайся! Погане називай добрим, добре –
поганим. Не здумай пропустити мене вперед!
І вголос, плаксиво:
- Як ти б'єшся, бандите! Синяк буде!
Зрозумівши «правила гри», хлопець перший відкрив двері
посеред поля, ступив у них і опинився в незнайомому
коридорі.
Перед ним знову стояла Гадюка.
- Дуже погано!
- Це як у нас «дуже добре», - зрозумів Тимко.
- Ти зачислений до класу «Б» ! Миша покаже клас та
спальню! Мене називати «Ваша злосте»! На накази
відповідати «корюсь темній силі»! Твоє погоняло Бичок!
Пішов!
Дівчинка непомітно штовхнула в спину.
- Я … корюсь темній силі!
Так колишній учень п'ятого класу Тимофій Афонов, а нині
Бичок, опинився у «Б» класі Школи Злих Чарівників.
Оглавок третій.
Школа Злих Чарівників
Навчання у кожному класі тривало тридцять три дні. Далі
був тригодинний екзамен. З оцінками «погано», «дуже
погано» та «задовільно» переводили до наступного класу. З
оцінками «добре» та «дуже добре» проганяли через А-біринт
( який вважався класом «А») і змушували починати навчання
спочатку.
У класі «Б» разом із Тимком було тринадцять учнів –
повний набір. Гадюка вчила їх шахрайству, бо «Б» означало
«брехливий». Над головами учнів висіла різка. По знаку
«вчительки» вона карала тих, хто не вмів брехати з невинним
виразом обличчя.
- Гадаєш, не знаю, що ти думаєш? – присікувалась Гадюка
до учнів, найчастіше зачіпаючи тих, хто сидів у першому
ряду. – «Скільки можна брехати» думаєш. Різко, три удари по
спині!
- Нас б'ють, щоб були зліші! – шепотілися учні.
Тимко здав випускний екзамен на «задовільно» і опинився
у наступному «В» класі. «В» означало «відьомський». Усього
класів було тринадцять, отже, вчитися треба було близько
року. Учні пошепки говорили: ,, Це тому, що злі чари та злі
вчинки даються легко. Спробуй вивчитися на лікаря чи
інженера за рік! А ось бити вікна можна навчитися за мить“.
У відьомському класі вчили літати на мітлах, ворожити на
картах та кавовій гущі, накладати оману на залізні речі, щоб
вони виглядали золотими і їх можна було вигідно збути з рук.
Ці простенькі чари виконувалися без чарівної палички. Її
видавали у останньому, випускному класі «М» - «магічному».
Учні випускного класу були жахом школи. Іноді вони
билися між собою на чарівних паличках і переможений
прощався з життям. Це не заборонялося. Але частіше вони
використовували чарівну паличку для знущань над учнями
молодших класів. Особливо відзначався «мешник» Тарган. Він
обертав себе у кота, учня молодшого класу на мишу.
Починалася гра в «кішки-мишки». Спійману «мишу» «кіт»
ганяв та дряпав доти, доки йому це не набридало.
Увечері Тимко з острахом проходив мимо «М» класу і
раптом почув з-за дверей знайомий голос. Це була
однокласниця Миша, з якою він товаришував після
знайомства в А-біринті:
- Не треба! Нечесне поганське, не треба!
- Ти ж Миша, - лінькувато цідив інший голос,- от і будеш
мишею. А я буду котиком. Пограємось!
Хлопець рвучко відкрив двері та вскочив у клас. Дівчинка
забилась під парту, біля неї стояв Тарган, ліниво грався
чарівною паличкою та шкірив зуби. На столі лежав
учительський крислатий капелюх. Зверху, біля самої стелі,
похитувався батіг – він по наказу «вчителів» карав учнів
випускного класу. Більше нікого у класі не було. Тарган
повільно повернувся до Тимка:
- Що, теж хочеш бути мишею? Геть звідси, щеня!
У цю мить Тимка осяяло. Він накинув на голову
вчительський капелюх, тицьнув пальцем у Таргана і крикнув:
- Учень Тарган! Перші десять знаків числа «πі»! Живо!
Тарган отетерів. Таке нахабство! Ще мить – і він здійме
чарівну паличку …
- Дуже добре! Батіг, покарай його!
Батіг підкорявся чарівному капелюхові і тому влупив
ворога по спині. Потім ще, ще … він заверещав і кулею
вилетів із класу. Батіг погнався за ним.
Миша дивилася на рятівника:
- Що ти наробив! Одягнув учительський капелюх! Та тебе
з'їдять!
Оглавок четвертий.
Спроба втечі
- Вона права! – збагнув шибайголова і кинувся, як і був, у
чарівному капелюхові, до шафки з мітлами. Вона одразу
відчинилася – чарівний замок на шафці відчинявся перед
власником капелюха. Хлопець вхопив свою мітлу …
На першому уроці Гадюка вчила їх:
- Візьміть мітлу. Вона відчуває ваші руки та думки. Зразу ж
підкоріть її своїй злій волі. Добре гарикніть: „ Корись, бо
зламаю!“ Якщо буде впиратися – висмикніть та зламайте
декілька прутиків. Буде впиратися далі – киньте у дрова та
виберіть собі нову мітлу.
Він тоді взяв мітлу та подумав:
- Не набридло стояти у шафі?
Мітла ледь здригнулася в руках.
- Потоваришуємо?
Здригнулася ще раз. Тимко сів на неї й полетів. Перший
політ вийшов на «дуже погано» ( тобто був першокласним).
«Кінь» та вершник знайшли спільну мову!
Мітла винесла Тимка до відкритого верхнього вітражу. Він
вперше опинився поза замком Чахлика Невмирущого. Бо
учнів молодших класів зі школи надвір не випускали.
Увесь замок був чорний: дванадцять башт, з'єднаних
чорними стінами, та центральна, тринадцята. Вороння. Яке
обсіло центральну башту, голосно закаркало. Дві ворони
відділилися від зграї та погналися за втікачем. Вони летіли
напрочуд швидко. Ближче, ще ближче …
- Ех, учився б я у класі «М»! – подумав утікач. Але …
Хлопець пам'ятав закляття, яке перетворювало різні
предмети на фальшиве золото. З розпачу, як учили на уроці,
він націлив вказівний палець правої руки на ворону:
- Аурос!
На другу:
- Аурос!
Дзьоби, кінчики пір'я та кігті переслідувачів стали
металевими. Вони незграбно крутилися на місці, махаючи
головами. Ось вони далі, далі, далі …
Втікач був уже далеко, коли ворони перетворилися на
двох юних злих чарівників на чорних літаючих килимках.
Вони наздоганяли Тимка. Зараз почнуть чаклувати!
Але чарівні палички не підіймалися. У капелюху зашумів
голос:
- Ще трохи – і він наш! До Чахлика відведем. Він нас за це
… обдарує.
- То капелюх читає думки! – здогадався втікач і зрадів, що
сидів у злому класі на останній парті. А Гадюччин капелюх
читав у першу чергу думки з перших парт.
Килимки були на відстані метрів двадцять від мітли.
Раптом Тимко начебто налетів на незриму гумову стіну. Вона
вигнулася, пропустивши його трохи вперед, а потім різко
кинула назад. Він угатився у найближчого переслідувача, той
злетів з килимка і в падінні вчепився у другий килимок.
Хлопець ледь не впав з мітли.
- Шукай сховку! – подумки звернувся він до неї. – Бо мене
вб'ють, а тебе спалять!
Мітла шугонула вниз. Заборонений ліс, у якому жили
вовкулаки, вампіри, привиди, гобліни та інша нечисть,
проковтнув їх. Дерев'яний «кінь» поніс «вершника» між
дерев та кущів, віртуозно маневруючи. Зрідка ззаду, спереду,
з боків на втікача кидалися розмиті напівтемрявою чорні
потвори, але «транспортний засіб» виконував хвацький
пірует і вони «мазали».
За спиною лунали удари об стовбури, лайки та прокльони:
переслідувачі явно не були готові до полювання з
перешкодами. Мітла метнулася між гілками дерева з
великими, як скатертина, листками. Вони закривалися при
доторкові, намагаючись вхопити хлопця. Один з листків
дряпонув твердим краєм ногу, але мітла вже вилетіла з-під
гілок рослини-хижака.
Позаду – крики болю та закляття: переслідувачі влетіли у
крону хижого дерева, але їм сьогодні не щастило. Листки
хапали їх за руки та ноги, а вони відстрілювалися закляттями.
Крики віддалялися та слабшали.
- Ура! Відірвалися!
Мітла занесла вершника до похмурої яруги. Печера!
Оглавок п'ятий.
Бабуся Ягуся та її співмешканець
Втікач влетів у печеру і помчав, майже не збавляючи
швидкості. Нічого не було видно. Тимко притулився до
держака мітли усім тілом, чекаючи зіткнення зі стіною або
стелею.
Нарешті зупинилися! Хлопець стояв у мороці, обдумуючи
подальші дії. Почало світлішати – то світилася пліснява на
вогких стінах печери. Очі пристосувалися до темряви, можна
було розрізнити пальці на руках.
На голову щось давило. Хлопець зняв учительський
капеюх, сягнув углиб рукою. Витягнув невеличку пляшчину з
незрозумілим написом «aqua vita». Засунув її назад до
головного убору і пішов уперед із мітлою на плечах.
Хід вів прямо, відгалужень не було. Плісняви стала більше.
Було видно, як у вечірніх сутінках. Хотілося пити. Було
незвично та лячно.
- Здобич! – прошелестіло в голові. Обернувся. За ним
скрадом ішла, накульгуючи, бабця з великим ціпком.
- Учитель чи учень? – шепотів капелюх. – Для вчителя
замолодий, але в капелюсі! Все одно з'їм! Тільки щоб Він не
почув!
- Не треба мене їсти! – з усіх сил закричав наляканий
Тимко. Може, цей «Він» почує?
- Заспокойся, дитятко, - защебетала бабця, - не бійся
бабусі Ягусі. Я добра.
- А … Івасика-Телесика хто з'їв?
- Не я …він утік. А ти не втечеш! Немає куди.
- Дитина і Баба Яга? – зашелестів капелюх напівсонним
голосом, - от лихо! Лихо!
Із темряви вибіг велетенський волохатий павучисько
величиною з добре теля. Хлопець сів на підлогу, бо від
переляку не міг бігти. Оце так влип!
- Здоров, парубче! – зупинився павук. – Не бійся. Як ти
сюди потрапив?
- За мною гналися. Мітла занесла, - ледве спромігся
відповісти наляканий гість.
- Шкода. Чахлик замкнув нас у зачаклованому лабіринті.
Зайти може кожен. Вийти – ні.
- А за що?
- Не пам'ятаю.
- Мене, - втрутилася Яга, - бо хтось наворожив йому, що я
видам таємницю його смерті . От і замкнув мене сюди! Їсти
нічого, пацюків їмо, Волохатик ловить ( вона кивнула на
павука). Вони сюди забігають, а вибігти не можуть!
- Воду вживаємо дощову, - продовжив павук , - вона сюди
затікає. Моя – он у тому кутку, в калюжці. Справжня аква
віта! Та надіп'єш – павуком станеш. Вода Баби-Яги …
- Не дам води! – верескнула баба-Яга. – Сама не
напиваюся!
- Раз павук Волохатик назвав свою воду «ака віта», як на
моїй пляшці написано, - подумав Тимко, - із пляшки можна
пити.
Він витягнув із капелюха пляшчину «aqua vita» й
обережно надсьорбнув. Втома пройшла. Ковтнув ще раз – по
тілу заструмували гарячі блискавки.
- Тільки три ковтки, не більше! – згадав він мамину казку і
ковтнув ще раз. Тіло налилося могутньою силою … куди тому
танку Е-100!
- А … якщо пробити прохід у стіні?
- Намагалися. Не вийшло.
Тимко пішов печерою, гупаючи налитим силою кулаком об
стіну. Болю не відчував. Стіна відповідала глухим відлунням.
Ось вона відповіла на удар лунким голосним звуком. Тут.
Тимко підняв каменюку метр уздовж, пів метра впоперек і
з усієї сили вгатив ним у стіну печери. Камінь розсипався на
друзки, по стіні пішли тріщини.
- Тепер цим каменем! Ще! Ще!
- Молодець!
- Ура!!!
Стіна розсипалася, відкривши вузький похід. Полоняники
посунули у нього майже навпомацки. Раптом спалахнуло
світло.
- Чарівні свічі! – охнув подумки Тимко. Ці свічі
запалювались, коли хтось заходив до приміщення та гасли,
коли воно порожніло.
Місце, у якому вони опинилися, нагадувало комору. Якісь
скрині. Бочки. Білі указки на поличках …
- Я згадав! – павук Волохань шкребнув собі голову
гачкуватою лапою. – Це сховок чарівників Білого Замку.
- Зараз він чорний! – хіхікнула баба-Яга.
- Добре, що сховок не знайшли! – подумав Тимко.
У чотирьох бочках була вода. Звичайна. Холодна! Ще у
семи бочках – консерви.
Після перекусу огляд продовжився. У скринях лежали білі
мантії, капелюхи, чоботи …
- Чоботи-скороходи! – гмикнула баба-Яга.
- Літаючі килими! – підважив Волохань лапою віко іншої
скрині.
Хлопчик пройшов декілька кроків і наткнувся на щось
невидиме. Провів рукою – скриня … щось м'яке зверху. Він
узяв цю річ, підійняв.
Перед його очима виросла скриня. А у руці була шапка
бузкового кольору.
- Шапка-невидимка!
- Якщо її поклали на скриню, мовила Яга, - там щось дуже
цінне!
З гіркою бідою збили важезний зачаклований замок зі
скрині. Для цього павукові довелося декілька разів на нього
плюнути ( ядуча сила слини роз'їдала навіть метал), а Тимкові
– прикласти богатирську силу, яку він одержав після трьох
ковтків «ака віти».
У скрині лежали рюкзачок, пакунок з інструментами та
дзвоник.
- Оце і все? – буркнула стара.
Павук відібрав у Тимка мітлу, ткнув держак у рюкзачок і …
мітла щезла!
- Вона всередині. Це рюкзак, у який можна покласти будь-
що. А навіщо дзвоник?
Волохань подзвонив, але нічого не сталося. Він похитав
головою, але все-таки поклав дзвоник та інструменти до
рюкзачка.
- Що це за указки? – спитав Тимко.
Це чарівні палички добрих чарівників, - одказав Волохань.
– Бери, Тимко. І ти, Яго, бери. Я не візьму: лапи не ті.
Слухайте: чарівні добрі палички виконують лише добрі
бажання. Тому бажання вбити ворога вони не виконають.
- Тобто, якщо нападе злий чарівник, вони нас не
врятують?
- Чому? Накажи «обеззброїти зло» - і злий маг буде
позбавлений чарівної сили. «Знерухом зло» - він заклякне.
Найчастіше зло вкладають спати. Побажай: „ Солодких снів
на сто років“ – через сто років сну усі злі чари з будь-якої
голови повилітають!
Тимко узяв чарівну паличку. Для могутньої сили вона була
залегка – не відчувалася у руці. Поклав у купу двадцять
паличок, наставив свою:
- З'єднайтеся!
Двадцять паличок злилися в одну. Узяв у руку … Клас!
Чарівна бойова палиця!
- Я знайшов вихід! – сказав Волохань.
- Випробую палицю, - вирішив хлопець. Наставив чарівну
палицю на вилам у стіні і сказав:
- Закрийся!
Розкидане каміння уляглося на місце, вилам закрився.
- Досить гратися! – буркнула баба-Яга. – Що робимо далі?
- Тікаємо! – вискочив Тимко.
- Хтось до нас уже тікав? – спитав Волохань.
- Я. На мітлі. Але у польоті наткнувся на щось і воно
відкинуло мене назад.
- Зрозуміло. Чахлик оточив свої володіння магічним полем.
Не пройти. Ми не проб'ємся.
- Я знаю! – втрутилася стара. – Знайдемо Чахликову
смерть. Без Чахлика злі чарівники як пси без хазяїна.
Перегризуться.
- І де той острів, на якому дуб, на дубі скриня?
Баба-Яга осудливо похитала головою:
- І ти знаєш? І Іван-царенко знає. Я йому встигла вісточку
послати. Якщо Невмирущий досі живий, він смерть переховав.
Вона десь у замку. Я її нюхом чую! Смертю пахне!
Оглавок шостий.
Похід за Чахликовою смертю
Павук рішуче мотнув головою, аж слина приснула. Хлопець
та Яга відскочили.
- Тоді, - скомандував він, - якщо ніхто не втомився, куємо,
поки гаряче!
- Ніхто! – відповіли два голоси.
- Беріть чарівні палички. Згодяться. Я не візьму – лапи не
ті. Тимко, візьми цю лупу. Корисна річ.
- А чого вона з одного боку червона, з іншого – зелена?
- Помітив. Молодець. Якщо будеш дивитися через лупу на
особу чи предмет, повернувши до себе її червоною стороною,
об'єкт зменшиться у тридцять три рази. Повернеш зеленою –
збільшиться.
На ручці лупи дійсно був напис 1:33. Хлопець запхнув її за
пояс. У рюкзак, в якому вже лежали мітла, інструменти та
дзвіночок невідомого призначення, додали іще декілька
магічних речей. Про всяк випадок. Тимко зняв із себе
капелюха, покрутив його у руках і спробував одягнути на
голову павука ( йому він довіряв більше, ніж Язі). Він
прийшовся йому якраз, бо, схоже, мав здатність пасувати
будь-якій голові. На себе одягнув шапку-невидимку. Узяв
чарівну бойову палицю. Одягнув рюкзак на плечі. Яга узяла
чарівну паличку з полиці. Тепер їхній волохатий «отаман»
мав довести, що дійсно знайшов вихід.
Волохань ліниво шкрябонув лапою майже непомітний
камінчик глухої стіни, вона повернулася, відкривши вузький
прохід. Іти можна було лише вервечкою. Павук ішов перший,
обтираючи боками стіни, здіймаючи куряву.
Хід закінчився глухою стіною. Павук обмацав її, десь
натиснув. З'явилися двері. Вони зайшли в них та опинилися у
знайомому Тимкові коридорі Школи Злих Чарівників. Двері за
спиною щезли.
Хлопець притулив палець до вуст – боявся, що хтось із учнів
почує шум та вийде з класу. Але було тихо. Наче уся школа
вимерла.
- За мною! – прошепотіла баба Яга. – Фу, фу, Чахликовою
смертю пахне!
Вони рушили вгору виткими сходами. Вийшли до іншого
коридору. Він привів їх до інших дверей. Вони були зачинені.
Волохань плюнув ядучою слиною на замок, він розтав, двері
відчинилися.
- Тимко, ти тут? – шепнув він, бо шапка-невидимка робила
свого власника недосяжним зорові.
- Тут. Не відстав.
- Уперед! Бабусю, куди йти?
Баба Яга привела їх до знайомих хлопцеві дверей з
написом «Учительська». Він не раз стукав у них, бо заходити
всередину заборонялося.
- Тут! Чую смерть, чую!
- Разом! – шепнув павук.
Вони відчинили двері, влетіли в учительську і … За столом
сиділа Смерть. Як є – кістлява, із косою, яка стояла біля неї,
приперта до стіни. Ще й щось чиркала у зошиті – чисто тобі
вчителька.
- Оце стріча! – вищирилася вона. - І Бичок тут! Я його
нюхом чую. Зараз я вас!
Вона потяглася до коси. Тимко з усієї сили влупив її своєю
«бойовою чарівною палицею» по кістлявому хребту:
- Зло, розсипся!
Чи від Тимкових чарів, чи від удару, ворог таки
розсипався на кісточки. Які миттєво почали складатися. Ось
він знову тягнеться до коси …
Наляканий майже до смерті хлопець вихопив з-за поясу
лупу і подивився крізь неї на нападницю. Не тією стороною!
Смерть миттєво виросла, її лікті уперлися в стелю, голова
застрягла у вікні, хребет зазміював по кімнаті, зігнуті ноги
застрягли між протилежними стінами… Коса, сягнувши стелі,
зламалася. Її велетенське, збільшене лупою, лезо простяглося
через усю кімнату. Від люті Смерть вереснула, потім заскімлила,
як упіймане вовченя. Затиснута у кімнаті, яка раптом стала для
неї замалою, вона не могла поворухнутися.
- Тимко, лезо в рюкзак! – гукнув Волохань. Край леза
опинився в рюкзакові й той втягнув його всередину. На диво,
він майже не поважчав!
Вони вибігли з учительської в коридор та закрили двері.
Смерть вила та скімлила, але вийти не могла.
- Усе зрозуміло, - скрушно зітхнула Яга, - Чахлик підкупив
свою Смерть і зробив її директоркою Школи. Гроші б вона не
взяла, а на посаду купилася!
Оглавок сьомий.
Зустріч з Тарганом та Тетянкою
У коридор вискочили Тарган та ще двоє учнів «М» класу.
Вони підняли чорні чарівні палички …
- Захист! – заверещала Яга, змахнувши білою чарівною
паличкою.
Невидимий Тимко уліпив нападників своєю чарівною
палицею по ногах. Вони впали. Три удари вибили зброю з
ворожих рук. Розлючений «боєць віртуального фронту»
притиснув Таргана до підлоги:
- Кажи: „ Хочу бути котом!“ Бо роздавлю!
- Хочу бути котом! – верескнув Тарган, нажаханий
нападом незримого ворога та позбавлений чарівної палички.
- Хай твоє бажання збудеться!
Чарівна палиця виконала «бажання» Таргана, він став
чорним котом. Гидко нявкнув і кинувся навтікача.
- Де учні? Де вчителі? – допитував невидимий Тимко
полоняників.
- Усі поза замком, учень утік, вони його шукають.
- А ви чого тут?
- Ми – сторожі.
- Чахлик теж шукає чи він у замку?
- Не знаємо! Не знаємо!
- Хтось ще є в замку?
- Дурні, які у дворі. Вони покарані.
- Покарані за що?
- Бо думали: „Дай, Боже, Бичкові втекти!“ А вчителі таких
думок не пробачають!
- Що робити з ними, Волохатику?
- Хай посплять!
- Солодких снів на сто років!
«Мешники» захропли прямо на підлозі. Знайомими ходами
Тимко вивів компаньйонів у внутрішній двір замку. Двір заріс
травою, яку ніколи не косили. У траві стояли на колінах
покарані учні з різних класів, закуті у ланці, з чорними
мішками на головах і повторювали:
- Нехай його спіймають! Нехай його спіймають!
Яга та Тимко швидко поскидали мішки з голів ( Волохань
відійшов, аби не лякати своїм виглядом). Але що робити з
ланцями? Розбити?
- Витруси інструменти з рюкзака, - порадив з-за куща
павук. – І віддай їм наказ.
Хлопець труснув рюкзаком, вміст його випав на землю. Він
миттю склав усе назад, крім інструментів.
- Розкуйте ланці!
Інструменти вправно розкували дітей, бо були чарівні.
Вони не вірили своєму щастю. Серед них була Тимкова
приятелька Тетянка, яка мала у Гадюки прізвисько Миша.
-Ззаду! – раптом пискнула вона.
Тимко обернувся. До них повільно йшов Чахлик
Невмирущий, озброєний мечем. На його лівому плечі сидів
кіт-Тарган.
- От ябеда! – буркнула баба-Яга. – Знала би - з'їла!
Волохань вискочив з-за куща і плюнув Невмирущому в
лице. Той аж завив і кинувся витирати слину з обличчя лівою
рукою ( бо у правій був меч). Опік поступово сходив з його
лиця.
- Що робити? – металося у хлопцевій голові. – Він же
невразливий!
Раптом його погляд упав на бджілку, яка сіла на квітку
петрового батога і він ризикнув. Наставив на володаря замку
чарівну палицю та гукнув:
- Хай твій нектар полюблять бджоли понад усе на світі!
Чахлик скривився:
- Хе, чаклун-недотепо! Гадаєш, у шапці-невидимці не
спіймаємо? Я вже послав звістку усій нечистій силі. Скоро
вона буде тут. Полоняників з'їм особисто. А тебе …
Опік зійшов з лиця, він націлився мечем у павука, але по
всьому Чахликовому тілі почали розпускатися великі
трояндові квіти. З боків поповзло гілляччя з овальними
листками та довгими шипами. Він став Вічноквітучим
Невсихаючим Трояндовим Кущем!
Ротяка його була забита листям та квітами. Він спробував
дременути, але не зміг. Ноги пустили корені та вкрилися
корою! Наляканий кіт-Тарган дременув світ за очі.
- Що робити ,що робити? – заметалася баба-Яга. – Зараз
тут буде уся нечиста сила. Я НЕ ХОЧУ ПОМИРА-АТИ! БУДЬ
ЛАСКА, ДАЙ СТАРЕНЬКіЙ БАБУСІ ШАПКУ-НЕВИДИМКУ!
Тимко дав. Яга щезла.
- Бичок! – охнули визволені учні.
- Тимко! – охнула Тетянка, яку Гадюка називали Мишею.
- До центральної башти! – рикнув павук. – Замикаємося та
боронимося! Нечисть не знає прощення! Захищаємось! Бігом!
Усі побігли до башти. На дверях нудьгував велетенський
замок. Тимко застосував силу, потім – закляття, але марно.
Павук тричі плюнув на нього ядучою слиною. Він зашипів та
розсипався.
Учні вбігли всередину башти, павук лапою замкнув
внутрішні засуви:
- Скільки нас? Рахуємось!
- Один, два, три … двадцять сім!
- Тимко, давай з рюкзака лезо коси! Та інструменти!
Перекуй оце лезо на двадцять сім шабель!
Інструменти взялися до роботи. Лезо коси Смерті
перековувалося на шаблі. Учні злякано переглядалися.
- Слухайте мене! – перегукував гуркіт роботи Волохань, -
шабля з цього металу, доки вона у руці, одведе будь-які
закляття! Вона ламає при дотику ворожу зброю! Не
випускайте їх з рук! Бороніть вхід!
У двері башти били потужні закляття нечистої сили.
Раптом вони розсипалися … Здивована нечисть побачила у
проході своїх учнів з шаблями в руках. Спереду стояв Тимко з
бойовою чарівною палицею у правій руці та шаблею в лівій.
- Зла-а! – заревіли відьми та відьмаки й вистрілили по
оборонцях входу зливою заклять. Але вони розсипалися у
повітрі. Шаблі дійсно робили їхніх власників невразливими.
Злі чарівники обернули свої чарівні палички у мечі.
- Зла-а! Зла-а! Зла-а! – крикнули вони та кинулися в
атаку.
- Солодких снів на сто років! – гукав Тимко, розмахуючи
бойовою чарівною палицею. Уражені нею вороги враз падали
на землю та засинали. На правому фланзі троє злих
чарівників оминули його, але у одного з них меч зламався при
зустрічі з шаблею учня «Д» класу, а інші двоє побачили за
спиною у дітей павука, який готувався до нападу. Вони
дременули назад. Вороги побігли за ними у одну з башт
замку, замкнулися в ній та виглядали з бійниць.
- Ми заморимо вас голодом! – кричала звідти Гадюка. –
Здавайтеся!
- Де Його Невмирущість? – лаялися за її спиною «вчителі»,
- чого не веде нас у бій? Може, спить?
- Виклич його!
- А я що роблю?
- Атакуємо!
- Ждемо! Збігай розбуди Чахлика!
- Нема дурних! Сам розбуди!
Плеча Тимка торкнувся лапою павук:
- Я почув із капелюха, чого вони бояться. І дещо сам
згадав. Мітла в рюкзаку?
- Так.
- Дзвоник?
- Теж.
- Де рюкзак?
– Сховав під сходами нагору.
- Іди за мною!
Павук відвів хлопця за простінок.
- Торкнися себе чарівною палицею та скажи: „ Добра гра –
моя мара!“
Хлопець сказав. За спинами дітей з'явився привид –
точна його копія. Вороги повинні були думати, що силач досі
захищає вхід до башти.
- Бери рюкзак – та за мною по сходах! – мовив павук.
Оглавок восьмий
Дзвін
Нагорі було високе приміщення – метрів десять чи навіть
усі п'ятнадцять у висоту. Зверху, на балці дрімав гак.
- Лети і почепи дзвоник на гак!
- Є!
- Подивися на нього в лупу стороною збільшення!
Зеленою! Не забув?
- Є!
Тепер велетенський дзвін із довгим билом на товстенній
вірьовці висів на гакові. Він займав майже все приміщення.
- Я згадав цю дзвонарню! – гукнув Волохань. – Бачиш ці
чорні віконниці? Їх не було! Вони знищують звук. Як тільки я
зламаю першу віконницю – починай дзвонити! Дзвони та ні
про що не думай! Хай небо впаде на землю – дзвони!
- Слухаюсь!
Волохань кинувся в атаку на одну з віконниць. Він
плювався слиною, ламав її лапами, гриз щелепами … Вона
полетіла вниз. Павук кинувся до іншої віконниці, а хлопець
ударив в дзвін билом. Ще, ще, ще,
Магічний, чаруючий добрі душі звук полинув над замком.
Він заповнив Тимкову голові і він дзвонив, дзвонив…
Дзвонар не бачив, як Волохань лапами ламає віконницю
за віконницею, а по ньому б'ють убивчі закляття злих
чарівників, випікаючи чорні плями на сірій шерсті. Він не
бачив, як одне з заклять влучило павукові у серце й він
полетів униз разом з останньою чорною віконницею.
Він дзвонив та дзвонив і не бачив, як від гуку чарівного
дзвона розтало магічне поле, яке захищало Чахликові
володіння від очей та чарів добрих чарівників.
Він не бачив, як скликані голосом чарівного дзвона, на
допомогу обложеним квапляться добрі чарівники й чарівниці.
Як по небу на гарбузові летить забудькувата Фея, яку дзвін
покликав із садка Попелюшки. Як по небу летить на
мачушиній мітлі Білосніжка ( після інциденту з яблуком вона
закінчила курси добрих чаклунок), а за нею у семимильних
чоботях біжить захеканий чоловік-принц mit bloßem Swert у
руці та оберегом від злих чарів на грудях. Як з-під землі
лізуть, мов грибочки, семеро гномів. Як Рапунцель лупцює
косами горопашного Змія Горинича. Як Іван-царенко,
покликаний голосом дзвона, виводить із темниці Василису
Премудру. Як принц ельфів, залишивши Дюймовочку вдома,
летить на чолі ельфійського війська із шпагою, схожою на
швацьку голку.
Він не бачив, як злі чарівники збилися докупи та
відбивалися закляттями. Але коли ельфійські шпаги
прокололи тіло Гадюки трохи нижче спини, вона заверещала:
- Корюсь тем … світлій силі! Здаюся! Я більше не буду!
- І я не буду! Здаюся!
- Здаюся! Більше не буду! Ой!
- Мир! Здаємося!
Стіни замку білішали на очах, а Тимко дзвонив, дзвонив …
Угору збігла Тетянка і поцілувала його у обидві щоки:
- Ми перемогли! Ура! Ура!
Разом збігли вниз. Сяючий від щастя Тимко спіткнувся об
… Це була нога павука, який впав з башти.
- Він мертвий! – дзвін ударив вже у Тимковій голові. – Чи
… ще …
Повільно він витягнув пляшчину «ака віти» і влив увесь
вміст Волоханеві до розкритої пащі. Він ледь ворухнувся і …
щез. На землі стояв дідок з білою бородою у білій довгій
мантії.
- Як довго я спав! – позіхнув він. – Здрастуйте, шановні. Я
– хазяїн цього замку чарівник Добродій. Схоже, поки я спав,
щось сталося?
Оглавок дев'ятий.
Фінал
Злих чарівників занурили у чарівний сон на сто років. Щоб
злі знання за цей час вивітрилися з голови. Чахлик-троянда
давав бджолам нектар, з якого вони виробляли цілющий мед.
Він збирався на замковій пасіці.
Добродій розчаклував Чахликову смерть і вона по добрій
волі стала прибиральницею замку. Без коси вона була не
страшна. Але у двір замку їй було заборонено виходити –
навіщо лякати Чахлика?
Оборонцям башти було запропоновано вчитися у Школі
Добрих Чарівників, але Тимко та Тетянка відмовились. Тимко
боявся, що йому заборонять грати у танкові бої. Бо добрий
чарівник не може вбивати людей навіть віртуально. Тетянка
не уявляла життя без знайомства з Тимком.
Вони домовилися кожен вечір о дев'ятій годині
зустрічатися у скайпі. І добрі чари перенесли їх додому.
Хлопець опинився у тому ж парку, з якого його викрали,
але вже зимою. Він побіг додому, бо був легко вдягнений.
Коли зайшов у хату, батько ремонтував розетку, мати
готувала вечерю. Викрутка випала з татових рук, мама
впустила ножа. Вони впали на підлогу одночасно з голосним
брязком.
- Тато, мамо, пробачте! – притулився до татових плечей
хлопець.
Батьки були щасливі. Але причину відсутності довелося
вигадати. Для них та дитячої кімнати поліції.
Мітлу Тимко забрав із собою та поклав до сараю. Мама
любила замітати нею двір. Їй «здавалося», що вона лише
тримає мітлу в руках, а вона мете сміття з двору сама.
