Помирає людина завжди раптово. Навіть, якщо вона чекає цієї події роками на лікарняному ліжку. Навіть, якщо сама стріляє собі у скроню чи стрибає з 19 поверху. Хай там як, але я не став виключенням.
Жадібні очі покидька, який благав мене на колінах про п’ять гривень. Казав про хліб та голодних дітей. Звичайний наркоман з сусіднього під’їзду, який не здатен втримати навіть події останньої доби у пам’яті. Вчора ця руїна, що колись була людиною, так само благала мене про гроші на «дозу». Жалюгідне сміття з сірою шкірою, виразками на обличчі, «блукаючим» поглядом та смердючим лахміттям. Як він ще живе? Мабуть тому, що завжди був непомітний та тихий. Кілька секунд по тому я переконався у протилежному.
З незрозумілим виттям, що луною прокотилось між будинками, прямо перед моїм помешканням, наркоман стрибнув ззаду на мене. У нього не було шансів подолати мене. Принаймні, не мало б бути. Але скальпель, затиснутий у його руці, занадто швидко занурився в мене. Мов поршень двигуна, невідворотно та точно, лезо раз за разом дірявило мої груди. Навіть болю спочатку не було. Лише здивування, несподівана слабкість та гаряча кров. Всюди. Як же її багато. Асфальт ласкаво стрибнув під мою голову, мов м’яка подушка. Останнє, що я чув – майже дитячий сміх вбивці, що тікав з моїм гаманцем.
Оклигав я від грубого штурхання ногою у живіт. Жахливо не хотілось вставати. Рани від скальпелю палали вогнем та завдавали нестерпного болю. Хотілось волати, але навіть на це не було сил. Скрипучий голос звідкілясь згори кричав у мою сторону:
- Вставаааай! Годі тут лежати, не за тим ти сюди потрапив. Бач, порізали його трохи! Підводься, слабак! Всього лише шість поранень! До того ж серце двічі проштрикнули. Вже ж не болить, симулянт!
У мене аж у очах розвиднілось від такого нахабства. Хоч біль і відступав і розум яснішав, але ж це не скасовувало абсурдність сказаного! Якийсь згорблений стариган у поношених джинсах, високих чоботах та дірявому плащі дивився на мене з огидою. Вхопивши за лікоть, рвучко поставив на ноги моє мертве тіло.
- Що, Максиме? Вітаю, тебе вбили. Тепер все буде цікавіше, ніж за твої попередні 25 років життя разом узяті. Мене звати Харон!
Стариган зробив реверанс та театральний жест руками, демонструючи місце, де я опинився.
Останні кілька хвилин, а може і діб, я заливав кров’ю дах недобудованого будинку. Досить великого. З завершеним фундаментом, стінами, перекриттями. Дах представляв собою сходи, невелику ділянку бетону з нами та павутиння сталевих арматур.
Нарешті я зміг взяти себе в руки і спробувати поговорити з безхатьком, що називав себе Хароном.
- Якщо ти перевізник, а я вже мрець, то де ж твій човен і Стікс?
- А у тебе є дві монети? – з іронічною посмішкою відповів він питанням на питання.
- Справедливо…То що далі?
- Хех…А й справді. Це вже залежить від тебе. Проте, я мушу передати тобі побажання того, хто тебе вбив. Останнє послання для тебе, так би мовити.
Відповіддю на моє німе питання став потужний удар прямо у груди правою ногою, що скинув мене з даху. Я скотився по сходам на верхній поверх. У темряву, уламки скла та павутиння. Оглядаючи свою порізи на долонях та голові, до мене долинув сміх кількох дорослих чоловіків. З темряви, серед туману, що зміями заповзав у віконні отвори, це було аж надто моторошно.
Крізь хитросплетіння арматури наді мною лилося химерне світло двох місяців. Обшарпані стіни коридору були сповнені написів, дат написаних чимось бурим. Підлогою стелилась біла мряка. Вона холодом огортала мої ноги. Списані кров’ю стіни рясніли написами на кшталт «Помста», «Відплата», «Зрадник», «Динамо» наводили на дивні спогади. Але більше за все лякало те, що написані дати співпадали з моєю молодістю. А саме тоді, коли я був затятим футбольним фанатом. І досить часто доводив таким самим бовдурам, як і я, що футбольний клуб «Динамо» кращий.
Мабуть, через це, мене не дуже здивувало те, що коридор скінчився футбольним полем. На якому мене чекали троє силуетів.
- Тебе чекають ті, хто не встиг поквитатись з тобою поки ти був живий. Зате тепер час вдосталь. Трошки більше, ніж вічність. – Звідкілясь згори долинув голос цього мерзенного старигана Харона.
Посеред футбольного поля, на зітлілому газоні стояв Артур, як завжди нерозлучний з своєю бейсбольною битою. На шиї висіла заляпана кров’ю бандана з синьою буквою «Д». Вигляд він мав досить пом’ятий та побитий. На нього спирався Єгор з вивернутою під неприроднім кутом лівою ногою. На вказівному пальці руки він крутив пощерблений кастет. Ну а поряд зловісно посміхався і потирав долоні Ден. Йому не вистачало кілька зубів Як завжди, він почав говорити з нотками претензії та іронії в голосі.
- Так-так-так…Попри твоє бажання, ми таки зустрілись. Я сподіваюсь ти згадував, як покинув нас? Ми ж були як брати. – Ден сплюнув чимось брунатним і тягучим на пожухлий газон. – Мабуть, забув уже з своїм красивим спокійним життям?
Несподівано Артур вдарив мене у голову бейсбольною битою. Слабше, аніж міг. Але і цього виявилось досить, щоб покласти мене на землю. Він почав гамселити мене по ребрах волаючи:
- Ось так і нас били! Ти обіцяв прийти! Обіцяв допомогти! Зрадник…зрадник! Вбили через тебе! З тобою, у нас були б шанси вижити!
Його наступні слова потонули у ревінні двигуна. Невідомо звідки з’явився великий чорний джип. На великій швидкості авто мчалось прямо на нас. Хлопці відскочили подалі, Єгор не втримався на зламаній нозі і впав. А у мене перед носом заскрипіли гальма, машина спинилась. З швидко відкритих дверей хтось прокричав:
- Стрибай всередину, швидко!
Не вірячи своєму щастю, я ледве заповз на заднє сидіння. Двері закрились і джип помчався крізь футбольне по якійсь старій асфальтованій дорозі. Переконавшись, що крім кількох синців та головного болю інших ушкоджень я не отримав, поглянув на водія. Ним виявився чоловік середніх років, з короткою зачіскою, широкими плечима та перебитим носом.
Говорив він глухим голосом напружено вдивляючись в дорогу, покриту туманом.
- Малий, ти колись мене підвіз. Пам’ятаєш? Біля Чорного лісу, я тоді побитий був, з ножем, що з ноги стирчав. Мене там і закопали б, якби не ти. Ось я і повернув тобі борг. Що за?!
Попереду дорога раптово закінчувалась обривом. Туман тонкими хвилями стікав у чорне провалля, що простягалось нескінченно в протилежні сторони. На самому краю стояв та іронічно посміхався Харон.
Я зітхнув, потихеньку виліз із авто, подякував водію і стомлено спитав у божевільного старигана:
- Ну а далі що?
Його скрипучий голос з болем лунав у моїй голові.
- А далі тобі доведеться розплачуватись за свої вчинки по справедливості. Це був тільки початок. Все твоє життя – великий недобудований будинок. І населений він тими, хто не встиг тобі щось сказати чи зробити за життя. Але дуже хоче тебе дістати навіть після смерті. Як гадаєш, що буде далі?
Після цих слів він вхопив мене за руку і штовхнув у провалля.
Падав я довго, але без страху. Я вже помер, навряд чи це станеться ще раз. От тільки біль я відчуваю так само, як і за життя. Моє незграбне падіння тривало секунд тридцять. На диво, впав я досить м’яко.
Вкрита щербатим та тріснутим кахлем підлога була мокрою. Дивувало те, що стіни були обклеєні дешевими роздряпаними шпалерами. Кімната була досить велика, освітлена миготливими лампочками без абажурів, маленькими, ватт на 30. В протилежному кінці кімнати були сходи вниз.
А як раз між мною та виходом було ті, що снились у нічних жахах.
Довго я картав себе за той вчинок. Намагався себе виправдати, але не зміг.
Кілька років тому, моя сусідка підійшла до мене з кошиком. Вона сказала, що переїжджає і дуже просила подбати про трьох кошенят. Мовляв, з собою не візьмеш, бо не витримають далекої дороги. Порадила куди можна дати об’яви про продаж. Я посміхнувся і взяв той кошик. Всередині були три маленьких волохатих створіння, що пронизливо нявчали.
Мене надовго не вистачило. Кошенята занадто заважали. Тому, поклавши цеглину в кошик, я кинув його в міську річку. Іноді мені ставало соромно. А тепер стало дуже і дуже страшно.
За кілька метрів від мене стояли ці «кошенята». Вони були худющі, з палаючими червоними очима та довжелезними пазурями. Мокрі, злі з гнилими виразками на тілі. Від їх зловісного шипіння тріскався кахель. Ці монстри дуже хотіли відплати. Цокаючи кігтями та розбризкуючи тягучу брудну воду, вони почали оточувати мене. Кістляві тіла зігнулись і затремтіли перед стрибком. Їх демонічний вигляд скував мене панікою. Надії врятуватись від цих створінь у мене не лишилось…
Мов постріл з гармати – так само швидко та раптово, з-за моєї спини вистрибнув велетенський бульдог! Білий-білий, трошки схожий на маленьку бочку він своїм тілом змів середнє «кошеня». Решта обурливо занявчали і кинулись на нього.
Все таки добро повертається добром. Навіть через 13 років. Маленьким хлопчиком я знайшов холодним лютневим ранком маленьке цуценя бульдога. Приніс його, обігрів, вигодував. Через кілька років він потрапив під машину. З тих пір я боявся заводити собі ще когось. Не хотів переживати біль втрати знову. Але тепер мій Тіль знову зі мною!
Сіро-білий вихор забарвився червоним. Йшла жахлива бійня між демонами в котячій подобі та моїм ангелом-бульдогом. Жахливий блиск пазурів, що шматували шкіру. Врешті-решт, на тонкій мокрій шиї зімкнулись зуби вірного мені пса. Останній монстр мовчки втік кудись крізь стіну.
Я став на коліна поруч з своїм рятівником, подивився в його добрі та глибокі очі.
- Дякую тобі, друже. Ти врятував мені життя. – Тіль лизнув мене вологим язиком у ніс і розтанув білим туманом на моїх руках.
Мене чекала дорога у підвал. І я вже знав, хто мене там чекаю. Найстрашніше, що від розплати за цей гріх мене ніхто не врятує.
Кахель скінчився. Тепер були старі щербаті сходи і запах лікарні. Я спустився до підвалу.
Обшарпані двері протяжливо заскрипіли.
Мене чекала вбога палата, підлога вкрита калюжами засохлої крові, стіни з плямами плісняви. Старе продавлене ліжко з металевої сітки та скособочених ніжок. На ньому…те, що колись було вродливою чорнявою жінкою. Спутане волосся обліпило обличчя у синцях. Великі карі очі відблискували ненавистю та лихоманкою. Розбиті губи криво посміхались. Тіло було у гематомах, геть виснажене злиднями та хворобами. Вона була оголена та вагітна. Живіт вже дуже великий, весь змережаний синіми венами.
- Здрастуй, коханий – її хриплий голос накотився на мене хвилею мстивості. І накрив, мов цунамі злоби. Цілком, до речі, заслуженої.
- Привіт, Іринко. – понуро відповів я, намагаючись не дивитись в її очі.
- Ти пам’ятаєш моє ім’я. Це приємно. А ім’я сину придумав? Чи хай буде просто байстрючок? Всі чоловіки повертаються до тих, кого покинули. Рано чи пізно. Я чекала тебе. Тоді, коли захворіла. Тоді, коли сказала тобі про твого сина. Тоді, коли сконала в лікарні. Але тепер ти повернувся вчасно. Якраз побачиш народження нового…хм, не знаю чи доречно тут слово «життя».
Ірина залилась істеричним сміхом, що перейшов у болісне виття. Її скривавлене лоно почало розширюватись. Під крики Ірини з неї ЩОСЬ висунуло маленькі пальці з довгими гострими нігтями. Потроху, повільно та неквапливо те створіння мовчки вилізло з неї. І подивилось на мене.
Вертикальні зіниці, гнила шкіра, з якої стирчать кістки, ікла стирчать з чорних тонких губ. І жодного звуку з його деформованої горлянки. Воно не дихає. Це плід самотності, помсти та люті. З єдиним рефлексом – завдавати страждань.
Ірина з ніжністю подивилась на мене і спитала:
- Пуповину переріжеш, коханий? – вона простягнула руку з іржавим канцелярським ножем.
Я підійшов, мов п’яний. Намагаючись не дивитись на те, що копирсалось у неї між ніг. З таким самим ніжним поглядом Ірина встромила мені ножа в живіт. Але це було не боляче. Не боляче було впасти на брудну запльовану підлогу.
А от відчувати, як мені в шию впивається малий скривавлений монстр і дряпає мої очі нігтями…Цей біль випалював мій мозок і доводив мене до безумної агонії. Луною бриніли слова тієї, яку я використав, але ніколи не кохав.
- Тепер ти будеш поряд вічно…
