«Думка не є формою енергії,
як же вона може змінювати
матеріальні процеси?»
В. Вернадський
Гра тіней
1939 рік
1
Великі чорні очі Лавінії наповнилися сльозами.
̶ Я поїду з тобою…
Термен пригорнув дружину до себе і заховав своє обличчя в її пухнасте волосся, яке зберігало в собі аромати далекої африканської савани.
̶ Ні, сонечко моє, ти залишишся тут. Я все влаштував, аби ти не знала нужди.
̶ Але я хочу бути з тобою, – Лавінія рвучко випручалася з його обіймів. – Я хочу! Я не можу бути сама. Я помру без тебе… Ти плачеш? Ти їх боїшся?
̶ Сонечко, я не плачу. Це не сльози, це – гіркота розлуки. Але я думаю, що скоро повернуся.
̶ Ти брешеш, – Лавінія обхопила голову Термена руками, аби він не міг уникнути її пильного погляду. – Ти боїшся їх. Я бачу, що ти боїшся їх. Вони тобі погрожували? Я хочу знати правду – вони змушують тебе повернутися до Москви?
Термен обережно звільнився від рук дружини і лагідно поцілував їх. В глибині його сірих холодних очей спалахнули теплі іскорки.
̶ Знаєш, я оце пригадав легенду про Геркулеса, який також домагався Правди, а коли він знайшов таки Правду і поглянув їй в очі, то …Геркулесові стало страшно. Правда виявилась зовсім не такою, якою людина малює її у своїй уяві. Я, знаєш, як і Геркулес, намагався знайти Правду, але не у безглуздих бійках, а в науці. І я знайшов її, Правду. І поглянув в її очі… І мені не стало страшно, а навпаки, мені стало тепло і затишно. Бо Правда – це ти, твої щирі бездонні очі, наповнені коханням і вірою. – Термен широко посміхнувся і знову пригорнув до себе дружину. – Вся правда в тому, що я сам, добровільно повертаюся до Москви, аби продовжити свою наукову роботу. А ще я вступлю до комуністичної партії, як і обіцяв Леніну. В цій партії, сонечко моє, немає Правди. Але! На сьогодні ця партія виявилася дебелим таким ковадлом, на якому будуть перековуватися всі нікчемні людські ілюзії у …щось справжнє, якого ми ще не розуміємо, але тінь від якого вже лягла на нас. А ти, кохання моє, залишаєшся тут, у Нью Йорку. Тут спокійніше. Тут ти будеш під опікою Боба Зінмана і разом із ним будеш управляти нашою музичною студією. Аж поки я не зможу повернутися.
̶ Роби, як знаєш, – Лавінія зітхнула і скорилася, і потонула в обіймах Термена. ЇЇ погляд мимоволі, лиш на мить, ковзнув по блискучому силуету новенького льодоруба, який минулої неділі прийшов посилкою з Москви, і розчинився у шаленій пристрасті.
Льодоруб так і залишився лежати на столику під вікном.
Двері рвучко відчинились і на порозі тісної кімнатки повстав Лаврентій Павлович, загородивши собою вузьку пройму дверей. Офіцер, який супроводжував Берію, залишився нервово тупцювати в коридорі.
̶ Ну, що ви тут? – кинув у простір Лаврентій Павлович, метким поглядом оглянувши
кімнатку. – Тісно у вас тут, як у гробу і тхне гнилятиною.
̶ Чим багаті – тим і раді, – широко посміхаючись і механічно поправляючи краватку,
відізвався Лев Сергійович Термен. – Нас і звідси вчора хотів випхати офіцер, що ховається за вашою спиною. Ми саме апаратуру монтували, а він почав брутально виштовхувати мене і аби не…
̶ Правда? – коротко, не обертаючись, запитав Лаврентій Павлович.
̶ Так точно! – завмер офіцер. – Камер не вистачає і я виконував наказ майора Званцева!
̶ То піди і запхай того самого Званцева до найближчої камери і нехай сидить там, аж поки не втямить ситуації, – і дочекавшись, поки офіцер зникне, вже м’якше звернувся до Термена. – Оця ось самодіяльність дісталася мені у спадок від попередника. Нічого, розгребемо. А що-до вас і вашої команди, то коли отримаємо результат, то одразу ж знайдемо для вас розкішні хороми. І без запаху.
̶ Вже шукайте, – ще ширше посміхнувся Термен і протиснувся за спинку стільчика, відкривши очам грізного наркома горду сухорляву постать жінки невизначеного віку в навушниках, яка гордо сиділа перед громіздким, блимаючим зеленою лампочкою апаратом і швидко та впевнено заповнювала чистий аркуш паперу акуратними значками стенограми. – Все вже працює!
Лаврентій Павлович хмикнув і ступив до столика, на якому, поряд з аркушем стенограми, лежали вільні новенькі навушники. Дослухавшись до голосів, які виразно лунали в навушниках, Берія знову задоволено хмикнув.
̶ Перший за списком?
̶ Так.
Ще якийсь час Берія зацікавлено дослухався до голосів, затим поклав навушники.
̶ Після закінчення цієї… розмови стенограму і переклад – мені на стіл. Одразу ж. А я вже сьогодні знайду вам достойні апартаменти і вже сьогодні ви почнете там свою роботу. Сьогодні. І вже завтра я маю отримати результат по всьому списку… Ну і тхне у вас тут.
Лисенко, згорбившись, переступив поріг величезного кабінету Вавилова і тільки тоді, згадавши, постукав у відчинені двері.
̶ Можна? – і захоплено глянув на книжкові шафи, забиті товстелезними фоліантами.
̶ Ну, ви ж уже зайшли, то навіщо питати? – тихо проговорив Вавилов, гортаючи сторінки своєї промови, яку готував до другої великої наради з проблем радянської біології. Цю нараду організовували філософи видання «Під прапором Марксизму», тож Микола Іванович намагався зробити текст доступним і зрозумілим для нефахівців у генетиці.
̶ Я того, Миколо Івановичу, прийшов поговорити, – Лисенко поклав на краєчок письмового столу Вавилова новеньку теку з паперами і хотів було присісти, але передумав, зваживши на білосніжні чохли на кріслах, і продовжував стояти, як школяр, переминаючись з ноги на ногу. – Я був у ЦК. Там затвердили ось цю мою промову, але я оце подумав, що було б добре поговорити ще й з вами, Миколо Івановичу…
̶ Про що? – перервав Вавилов, навіть не глянувши на Лисенка, і зробив помітку у тексті добре загостреним олівцем.
̶ Ну… про нашу роботу…
̶ Наша робота, голубчику, закінчилася у тисяча дев’ятсот тридцять четвертому році, коли ви… знюхалися з Презентом, – Вавилов презирливо глянув на Лисенка. Нараз Микола Іванович пригадав статтю біолога Шатського, в якій Лисенко був не тільки розгромлений, як неук, але й отримав цікаву замальовку зовнішності брутального селюка з блукаючими, як у злодія, очима, якого загнано в глухий кут. І ось зараз, перед його столом, стояв саме такий злодійкуватий, невпевнений у собі, сільський неук. Щоправда, цей селюк несподівано отримав «Браво!» від самого Сталіна і став академіком. Першим народним академіком… Але в очах фахових науковців Лисенко так і залишився босоногим професором, який тільки в тринадцять років навчився читати, а вже у двадцять поліз в науку зі своїми недолугими статейками. Нахабно так поліз. Навіть спробував згломиздати якісь там математичні формули в біології. – Отож, занесіть свої папери Презентові та й поговоріть з ним про генетику, як про науку майбутнього. Презент великий фахівець гарно і зі смаком потеревенити.
̶ Дарма ви так, Миколо Івановичу…
̶ Що дарма?
̶ Ну, отак… – Лисенка заклинило. Він гарячково шукав потрібні слова, заздалегідь підготовлені для цієї зустрічі, та вони випарувалися під знущальним поглядом Вавилова.
̶ Зрозуміло. З вашого дозволу, я буду працювати.
̶ Так… А я що, по вашому, – Лисенко несподівано засопів, побагровів і нахилився, спершись руками на стіл, – дурня клею?
̶ Історія науки розсудить, – Вавилов випростався у зручному шкіряному кріслі і з легкою іронічною посмішкою дивився на Лисенка, – хто саме працює, а хто і дурня клеїть. Народний академік… Хм…
̶ Історія? Яка історія? Ваша? Історія від вельможного панства від науки? – і Лисенко враз загримів, немов чорна грозова хмара, втупившись палаючими очима у незворушного Вавилова. – Де результат вашої науки? Чим, скажіть мені, ви особисто займалися всі ці роки, коли тисячі селян потерпали від неврожаїв, від засухи, від вимерзлої озимини? Ви спокійнісінько шпацирували собі по всьому світові! Аякже, ви займалися наукою! Чи я не говорив вам, для чого саме потрібна яровизація? Чи я не говорив вам, що селяни кидають в землю зерна виродженої пшениці і жита, бо нічого іншого в них просто нема! Нема! Я не говорив, а кричав вам, що з десяти посіяних нещасним селянином зерен сходить в кращому випадку дві-три зернини і що саме тому посіви або вимерзають навіть за невеликих морозів, або страждають не від посухи навіть, а всього лиш від недостатньої кількості дощів! А ви що? А ви торочили мені про закон гомологічних рядів спадкової мінливості! Ви намагалися використати яровизацію виключно для синхронізації різних видів рослин з колекції вашого інституту рослинництва! Вам було начхати на те, що селянинові нічого було кидати в землю, що голод на Поволжі – це результат виродження зернових! Тридцять років ви займалися своєю колекцією рослин! Тридцять років! І жодного дня селекцією пшениці! Ви, всесвітньо визнаний науковець, який займався прикладною ботанікою та селекцією, ви нічого не зробили для селянства! Нуль! Абсолютний нуль! Левко Симиренко і Мічурін – нікому невідомі практики, але саме вони насправді займалися прикладною біологією в той час, коли ви мандрували по світу за кошти того само злиденного селянства, і писали виключно свої наукові статті! О-о! Ось що ви вмієте пречудово робити – це писати! Писати і гарно подавати абсолютно незрозумілі простому люду наукові терміни! Не роботу, наявну, наочну, яку руками помацати можна, а хитромудрі терміни! І ви чванитеся цим, насміхаєтеся з простого люду, що він вас не розуміє! Бо темні, кажете ви, бо невігласи! А що ви зробили для того, аби люд простий вас зрозумів? Знову ж таки – нічого! Ні-чо-го! Ви відштовхнули від себе Доната Долгушина тільки тому, що він плутався у термінах! Правильно, не ви, не власними руками його відштовхували, а руками Максимова, який хвацько, з гумором так, критикував нас, простолюдин, за таку собі невизначеність термінів, тицяв носом у лайно під гигикання ваших колег і під мовчазну згоду особисто вас! Не допомогли зрозуміти і засвоїти, а відштовхнули! А чому?! А тому, що Долгушин також простолюдин! – Лисенко видихнув, скинув лють із себе і випростався. – Я завжди надіявся на вашу допомогу. Завжди. А ви завжди тикали мені в морду то «босоногий професор», а тепер ось «народний академік»… Прощавайте.
Щойно двері за Лисенком з гуркотом зачинилися, Вавилов підвівся із свого крісла і поволі підійшов до вікна. Впевненість зникла з його обличчя разом з іронічною посмішкою. Глибока туга засвітилася в його очах.
̶ …І я нічого не зможу зробити… Просто не зможу… Господи!
Термен постукав у двері і після глухого «Та заходьте вже» відчинив їх і пропустив поперед себе офіцера, одягнутого під електрика. Перше, що кинулося Термену в очі – це величезний письмовий стіл посеред порожньої кімнати. В уяві Термена на письмовому столі у Лисенка мав панувати цілковитий хаос, але ж ні, там все було акуратно і зручно розставлено, немов би господар столу щойно сів за нього і розмірковував, з чого саме почати роботу.
̶ Мені сказали, що у вас проблеми з електрикою, Трохиме Денисовичу?
̶ Правда? – Лисенко відірвав свій важкий погляд від теки, що лежала перед ним. – Я якось і не помітив. Але може й справді є проблеми.
̶ Ось цей хлопчик зараз все перевірить і налагодить. Вся процедура не відбере у вас багато часу.
̶ Та нічого, – кволо відповів Лисенко і випростався у кріслі, з неприкритою цікавістю оглядаючи Термена.
̶ З вашого дозволу, я присяду, – відреагував Термен на розгублений погляд «електрика» і кивнув на ящики з книжками та зошитами, які стояли за спиною Лисенка. – Так і не привезли вам книжкової шафи?
̶ Та сідайте, чого там… Та я якось і не замовляв нічого. Книжок мало, а зошити… Хай лежать собі там, їсти ж не просять… Зрештою, я рідко тут буваю, все більше в Одесі, – і оглянувся на «електрика», який почав відсовувати ящики. – Якщо вони тобі мішають, то перестав, чого там.
̶ Та я тільки на хвилинку, – збуджено заговорив «електрик», побачивши велику чорну коробку за ящиком, – зараз ось перевірю телефонні роз’єми і – готово!
̶ Так ти телефон перевіряєш чи електрику?
̶ І одне, і друге…
̶ Трохиме Денисовичу, – втрутився Термен, – я вже давно хотів познайомитися з вами, з такою відомою особистістю, та все нагода не випадала.
̶ Ось що, – Лисенко враз напружився і нахилився на стіл, – я не люблю людей, які без мила в душу лізуть. І, зазвичай, всіх сюсюкалів одразу ж виставляю за двері.
̶ Розслабтесь, Трохиме Денисовичу, мені, правда, нічого не потрібно від вас і єдине, що привело мене у ваш кабінет – це цікавість…
̶ Ось і все, – «електрик» закрив кришку і полегшено підвівся, – і телефон, і електрика у вас уже в повному порядку. Користуйтеся, товаришу, а я пішов.
̶ Давай, – махнув рукою Лисенко, не зводячи напруженого погляду з Термена. – І чим же я вас так зацікавив?
̶ Битвою титанів, – просто сказав Термен, уважно спостерігаючи за виразом обличчя Лисенка. – Битвою титанів, Трохиме Денисовичу, яку ви успішно і програєте, і виграєте водночас.
̶ Правда? – ошелешено проговорив Лисенко і напруга в його очах вмить змінилася цікавістю. – Розшифруйте, бо я щось не все зрозумів. Вірніше – нічого не зрозумів.
̶ Спробую пояснити коротко, – Термен зручніше вмостився на стільчику, – але з невеликою приміткою для загального розуміння ситуації… Це забере у вас трохи часу, Трохиме Денисовичу. Ви нікуди не поспішаєте?
̶ Вже нікуди, – відповів зацікавлений Лисенко, спершись грудьми на стіл.
̶ Я є нащадком древнього дворянського роду, літопис якого починається ще з часів Карла Великого. Мої пращури були гугенотами і приймали активну участь у війні з французами-католиками, але затим, як війну гугеноти програли, то пращурам не лишалося нічого іншого, як залишити милу їхнім серцям Францію і шукати притулку в чужому краї. Після довгих поневірянь доля привела їх до Північної Пальміри і саме там мій рід отримав нову Батьківщину і досить комфортне життя. Тобто, по крові я є французом, але психологічно я завжди був росіянином, палким росіянином, якому завжди хотілося бачити свою Батьківщину успішною і цивілізованою країною. Імпульс у своєму устремлінні до успіху та цивілізованості я отримав від своїх батьків, які готові були покласти всі свої статки на олтар науки, в якій вони бачили в першу чергу саме мене. Але, як одного разу тихо сказав батько, мене бачили науковцем тільки у Новому Світі. Зауваживши мою схильність до фізики та до фізичних експериментів, батько допоміг організувати дома невелику, але досить просунуту фізичну лабораторію і вже в гімназії я дивував своїх викладачів неабиякою обізнаністю в прикладній фізиці. Зауважте, Трохиме Денисовичу, саме у прикладній фізиці, бо мені з дитинства хотілося, надзвичайно хотілося, перетворень фізичних теорій у щось таке матеріальне, яке можна було б не тільки відчути, але й помацати, і побачити. І з юнацькою самовпевненістю я з головою занурився у …космогонічну гіпотезу Лапласа. Вічне і бездонне небо яке хвилювало мудрого Анаксагора та геніального Лапласа, поглинуло і мою чисту юнацьку уяву. Так, саме в гіпотезі Лапласа я побачив начало всіх начал. Я намалював у своїй уяві величний і грандіозний первісний світ, в якому Протосонце плавало у гігантській розігрітій гравітаційними силами газовій хмарі; я виразно бачив, як з екваторіальної області Протосонця виділяються концентричні кільця і водночас по всій глибині хмари утворюється …вода! Саме так, Трохиме Денисовичу, вода! Бо вода є основою нашого життя і вода повинна була утворитися водночас із зародками протопланет… І саме юнацька самовпевненість, Трохиме Денисовичу, підштовхнула мене опублікувати ці свої видіння у віснику імператорського університету, в якому я на той час вже навчався після закінчення консерваторії. І що? У відповідь я отримав шквал навіть не критики, а відвертого глузування від студентів, при мовчазній згоді викладачів-науковців. Саме так, Трохиме Денисовичу, при мовчазній згоді з неприхованими глузливими посмішками від російських науковців. Мене піддали жорсткому остракізму і одноголосим хором пропонували повернутися до віолончелі. І я вже був готовий залишити ненависний мені університет, але неосмислений порив зупинив приват-доцент Абрам Федорович Іоффе. А згодом цей великий науковець познайомив мене з батьком теоретичної механіки, із Степаном Прокоповичем Тимошенком. Степан Прокопович відіграв вирішальну роль не тільки в розумінні мого власного місця в буремному світі науки, але й наочно показав потужну, пробивну силу народу, представником якого і був Тимошенко. Хай не здається вам дивним, Трохиме Денисовичу, але про існування вашого народу я нічого й не знав до тієї зустрічі. Сумно, звичайно. Але на цьому мою біографічну довідку закінчимо із таким ось висновком, – Термен зробив паузу і відкинувся на спинку стільчика. – З вашого дозволу, Трохиме Денисовичу, я закурю.
̶ Давайте і мені заодно – Лисенко витягнув із шухляди попільничку, поставив її посеред столу і потягнувся через стіл за папіроскою.
̶ Ви ж, Трохиме Денисовичу, здається, не курили?
̶ Та не курив, – Лисенко затягнувся їдким тютюновим димом і закашлявся, – і вірив у святу чистоту моралі науковців. Коли я вчився у Полтавському училищі садівництва, то науковці були для мене святими во плоті, а наука, як ви кажете, в моїй уяві була чимось таким надзвичайним, чистим, величним… Та нехай… Цікаво послухати ваш висновок.
̶ Бачите, Трохиме Денисовичу, російська культура і наука є плоттю від плоті тієї частини європейської науки і культури, яка тяжіє до споглядання, філософствування та ораторського мистецтва, до пишних теоретичних побудов, які можуть бути абсолютно далекими від потреб реального життя, та й узагалі від науки, тобто, є привабливою блискучою обгорткою порожнечі. Філософія заради філософії і наука заради науки перетворюються на фарисейство. Бездушне і пихате фарисейство. Культура… А ось у таких умовах культура, як наука і філософія, розчиняється в ораторському мистецтві і перетворюється в ефемерний світ, в якому вміння складати вдалі фрази і гарно подавати їх, конвертуються в різноманітні звання та регалії і ці само регалії починають важити більше, ніж природні здібності людини. Зрештою, в таких умовах і свій талант людина конвертує у звабливі фантазії ефемерного світу. Як на мене, то саме глибока прірва між наукою, культурою та реаліями життя і спровокувала розкол у християнській церкві. І в угоду ефемерній уяві про довколишній світ Європа століттями потерпала від кривавих релігійних війн. І навіть сучасні політики не зуміли зробити висновків з історії взаємовідносин, і продовжують, та навіть розширюють цей само ефемерний світ, який поступово з’їдає наскрізь прогнилу європейську цивілізацію, звільняючи місце для чогось іншого, нового, більш прагматичного. Для того нового, в якому наука буде не ремеслом, а виключно ефективним інструментом…
̶ Здається, я починаю вас розуміти, – Лисенко погасив недокурок і підсунув попільничку ближче до Термена.
̶ Для повного розуміння, Трохиме Денисовичу, додайте природу схильність росіян чіпляти на кожну незрозумілу їм людину ярлики і підміняти цими ярликами саму людину, її сутність, – Термен поклав недокурок у попільничку і потягнувся за новою папіроскою. – Наведу простенький приклад із власного життя. Якось після мого успішного концерту, я розмовляв у фойє з Дуайтом Ейзенхауером, але розмова була не про мій терменвокс, а про охоронну сигналізацію, яку я спроектував для Сінг-Сінг та Алькатраса і яка перевершила всі очікування замовників, аж до нас підійшов, як пізніше з'ясувалося, російський професор, доктор якихось наук, і, заодно, мій колега по Санкт-Петербурзькому імператорському університету. Так званий професор емігрував до Штатів і намагався, безуспішно, прилаштуватися до одного з відомих університетів. Так от, цей так званий доктор якихось наук вульгарно втрутився у нашу розмову, ледь не відштовхнув мене, аби стати перед очима Ейзенхауера і поважно так видав: «Ви слухаєте неука, який навіть на віолончелі добре грати не тямить, а тому намагається проштовхнути в шановне товариство якусь шарманку. Повірте мені, я добре знаю цього невігласа по російському імператорському університету, де він був посміховиськом, а тому застерігаю вас – будьте обачним із цим чоловічком!». На що нещасний професор отримав відповідь від американця: «У ваших словах – вся Росія!». А далі Ейзенхауер видав фразу, яка вмить розчинила в мені гіркоту і образу на недолугого земляка: «Я уважно спостерігаю за битвою титанів, за Вавиловим і Лисенком. Я захоплений незламною настирністю і потужною силою духу великого українця, який попри свою малограмотність і брак досвіду в науці, все ж таки ламає останній закостенілий редут, яким Вавилов безуспішно намагається захистити «науку заради науки». А тому, я рекомендую моїм друзям-науковцям звертати увагу саме на українців». Ось так, Трохиме Денисовичу, я й отримав надію, що саме завзятий українець розчистить нашу російську науку від застійного болота говорильні та фарисейства, від ефемерної уяви про довколишній світ. Розчистить і… програє. …Така вже доля піонерів-альтруїстів, Трохиме Денисовичу, – Термен зробив паузу, поклав недопалок у попільничку і голосно додав: – Така ж доля чекає і німецького альтруїста-хірурга, який поклав собі за мету врятувати Європу від гнилі…
Термен несподівано замовк і вихопив із кишеньки годинник-цибулинку.
̶ О-о… Заговорився я з вами, Трохиме Денисовичу.
̶ Ви так несподівано прийшли і так же несподівано ідете… Але мені є над чим поміркувати, – вражений почутим, Лисенко підвівся і, зауваживши ледь помітний жест Термена, пішов проводжати свого несподіваного гостя.
Вже в коридорі Термен тихо і швидко проговорив:
̶ Я познайомив своїх американських друзів з вашою теорією стадійного розвитку рослин і методикою карбування рослин. Вони дали високу оцінку вашій роботі. Отож, працюйте далі над собою. І ще, будьте уважними та обачними у своїх словах, бо все починається саме із Слова! І це – данина не тільки Біблії, як потужному філософському трактату, але й новій науці, яка зветься квантовою теорією. На цьому – прощавайте.
̶ Але я хотів би ще зустрітись і поговорити з вами…
̶ На превеликий жаль, це – остання наша зустріч і розмова. Вже скоро я відбуду у довгострокове відрядження і наші шляхи ніколи не перетнуться. Отож, прощавайте, Трохиме Денисовичу, і нехай нас супроводжує удача.
Йосип Вісаріонович поклав роздруківки на стіл біля стенограм, і задумливо погладив папери рукою. Сталін був задоволений прочитаним.
̶ А що, Лаврентій, нам цього Лисенка дійсно ніким замінити?
̶ Абсолютна порожнеча! Я намагався підняти Мічуріна, але махнув рукою на цього переляканого суб’єкта. Є ще Симиренко, але цього типчика підозрюють у зв’язках з націоналістами. І все! Далі – одні зарозумілі буквоїди.
̶ Н-да… Ну що ж, тоді хай поки працює цей Лисенко. А ти придивись за ним. І взагалі, Лаврентій, візьми під себе усіх цих так званих науковців і вбий їм у бошки, що молодій радянській державі дуже дорого обходиться їхнє захоплення наукою без прив’язки до виробництва. Подумай, як правильно організувати цю публіку.
̶ Займусь. Організую. В мене є план що-до цієї публіки. Конкретний план.
̶ От і добре. А цього французького дворянина відправ поближче до його улюбленої Америки. В сонячний Магадан. Але не зводь з нього очей. Думаю, він нам ще знадобиться.
̶ Коба, він нам добре допоміг з організацією розвідувальної мережі у Штатах…
̶ Правда… Тоді от що, у знак подяки за особливі заслуги, зроби його… бригадиром. Наприклад, якоїсь будівельної бригади. В Магадані.
Сталін в піднесеному настрої повагом встав з-за столу і, заклавши руки за спину, пройшовся по кабінету, вивіряючи кожен крок.
̶ На тому й постановили. Ти, Лаврентій, займешся наукою а я впритул займусь Європою. Так, саме час впритул зайнятися Європою, цією старою повією. Затим, як світова революція не змогла розгорнутися по всій планеті, то доведеться нам, самотужки, просувати цю світову революцію своєю збройною силою, своєю потугою. І встановити радянську владу по всій планеті. Бо без утвердження радянської влади по всій планеті побудова комунізму, як нам бачиться, практично неможлива. І нашим першим, і надзвичайно важливим, кроком буде зустріч у Львові з Адольфом. Треба промацати його, відчути, чим він дихає і як. Аби не пропустити тієї важливої миті, коли наше втручання у хід військових дій на Європейському континенті весь світ муситиме сприймати, як визвольну місію Радянського Союзу.
̶ Коба, тобі потрібно відпочити. Ти запрацювався.
Сталін різко зупинився і втупив свій важкий погляд у Берію.
̶ Ти оце виступаєш переді мною, як перед Політбюро. Охолонь.
̶ Твоя правда, – легка посмішка ворухнула міцно стулені тонкі губи Сталіна і сховалася під вусами – Перед зустріччю з Адольфом таки треба перепочити. Набратися сил. Дуже важлива зустріч. Ти все там організував, як годиться? Проблем не буде?
̶ Коба, ну ти ж мене знаєш. Там – комар носа не підточить.
