Цього ранку він як завжди прокинувся і вже намотував чергове коло навколо летовища. Був теплий сонячний ранок. Повсюди на траві виблискувала роса. Раптом з аеродрому долинуло тривожне завивання сирени. Олексій негайно кинувся до штабу. Туди вже бігли майже всі пілоти, які цього дня були присутні майже всі, через введене казармене становище. Також зібрався натовп авіатехнічного персоналу, особовий склад аеродромно-господарського батальйону, солдати-зенітники.
– Що сталося? Що відбувається перепитували всі.
Нарешті зі штабу вийшли командир авіакрила віце-полковник Максим Свириденко, його заступник майор Юрій Куценко та начальник штабу Сергій Іванюта. Голоси змовкли, запанувала тиша. Взявши до рук мегафон командир сказав:
– Щойно нам стало відомо, що сьогодні, 22 червня 1941 року, о 4 годині ранку німецькі війська атакували радянську Росію по всій довжині кордону. Німецька авіація завдає ударів по російських аеродромах, місцях дислокації військ. Німецькі наземні частини перейшли кордон і швидко просуваються по території Білорусі та Прибалтики. Час тривожний. Він вимагає від нас максимальної зібраності. Необхідно прискорити та посилити льотну, тактичну та вогневу підготовку. Найближчими днями ми відбудемо на південь для проведення стрільб по повітряних мішенях. Одиночні вправи ми відпрацьовуємо постійно, але тепер велика увага приділятиметься вогневій підготовці груп. Там, на березі штучного моря нам створені всі умови. Можете бути вільні!
Всі почали розходитися, жваво обговорюючи почуте.
– Ну от і побачимо поєдинок між жабою та гадюкою.
– Гадюка швидко поглине жабу, на кого вона потім націлиться коли перетравить її? – заперечив йому хтось інший.
Раптом озвався Віктор Тимченко, командир другої ескадрильї. Медаль Срібний Сокіл виблискувала на його грудях:
– Припиніть базікати. Нам треба готуватися та тренуватися поки є час. Решта нас поки-що не стосується. Час поки що є, але з кожним днем його стає все менше. Майте це на увазі.
В їдальні всі також жваво обговорювали подію. В ескадрильї Пісоцький ще ретельніше перевіряв підготовку до вильоту. І звертаючись до Олексія сказав:
– Груповий пілотаж продовжимо відпрацьовувати завтра. Мене тривожить те, що ти ще не стріляв по повітряних цілях. Доведеться це зробити раніше ніж заплановано. Я замовив буксир. Літак з конусом хвилини на хвилину вилетить. Будеш стріляти по «ковбасі». В зону підемо удвох.
Через кілька хвилин Олексій Данилюк та Войцех Пісоцький у повному спорядженні і з парашутами прямували до літаків.
– Войцех, ти дуже швидко вивчив українську мову.
– Я лише наполовину поляк, мати у мене українка. Я вчив обидві мови з дитинства.
Під крилами поблискувала блакитна стрічка Дніпра. Літак за яким тягнулася мішень прямував точно над серединою ріки. Боєкомплект Олексієвої П’ятірки складався із двадцяти снарядів та восьмидесяти патронів. Спеціальних, учбових. Бойовими він вже стрілятиме на півдні. Пісоцький хитнув крилами і кинув в ефір:
– Атакуй!
Ціль швидко наближалася. Спочатку Олексій ішов паралельним курсом, потім увімкнув приціл і різко пішов на зближення. Олексій впіймав ціль у кільце. Світна крапка точно зафіксувалася на «ковбасі». Бортовий комп’ютер «Пелюстка» сам вираховував потрібне упередження. 200 метрів, 150, 100, і коли відстань досягла метрів семидесяти Олексій натиснув на гашетки. Білі вогники понеслися до цілі. Частина зникала в ній. Зайшовши з іншого боку Олексій знову відкрив вогонь. Третю чергу і останню він випустив атакувавши мішень зверху. На аеродромі всі оглянули конус. Шістнадцять снарядів та сорок куль влучили в ціль.
– Дуже непогано, як для першої стрільби, – прокоментував заступник командира ескадрильї Татаренко. Сьогодні Василь вперше одягнув свого Срібного Сокола, який виблискував на грудях.
Через кілька днів всі пілоти вже прямували на південь. Вів групу сам командир авіакрила Максим Свириденко. Йшли в чіткому строю. Спочатку четвірка на чолі з командиром, потім перша, друга і замикала стрій третя ескадрилья. Авіатехнічний персонал летів транспортними літаками, а аеродромно-господарський батальйон їхав вантажівками та автобусами, штабісти – поїздом.
Щойно збудований аеродром Нове Море мав бетоновану злітну смугу закамуфльовану під колір місцевості. Навколо простягався безкрайній степ поділений на чіткі прямокутники молодими лісосмугами. Розташовувалися вони в наметах. Щовечора вони їздили скупатися у водосховищі. Цей Дніпрогес суттєво відрізнявся від того, яким його знав Олексій. Гребля була потужнішою та міцнішою. Конструкція шлюзів була більш продуманою та досконалою. Водосховище було на диво чистим. Під час будівництва, все дно майбутнього моря було очищене від споруд та рослинності, верхній шар грунту знятий. По всьому узбережжю берегова лінія була закладена округлими гранітними блоками засипана дрібним гравієм як вище так і нижче рівня води, що убезпечило берегову лінію від розмиву. Очевидно будівництво було загальнонаціональним проектом. Щодня вони літали відпрацьовуючи тактику і пілотаж, тренувалися у стрільбі по повітряних та наземних цілях. Так тривало до середини серпня. За цей час сталася ще одна подія – Олексій налітав на винищувачі більше трьохсот годин і йому було присвоєне офіцерське звання – віце-лейтенант. Екзамен якому було піддано Олексія був дуже суворим. Перевіряли знання тактики, матеріальної частини, техніку пілотування, навігацію і нарешті бойову підготовку.
***
Повідомлення з театру бойових дій ставали все тривожнішими. Німецька армія продовжувала успішно просуватися вперед, захоплюючі все нові та нові території. Великі маси російських військ опинялися в оточенні. Німці розпочали штурм Ленінграда і в кінці серпня вони його захопили. На головному напрямку вони продовжували просуватися в напрямку Москви. На південному розпочалися бої за Брянськ. Щодня лінія розмежування між Україною та німецькими військами вздовж кордону ставала все довшою. Зростала загроза вторгнення.
В середині серпня вони повернулися до Києва на аеродром Чоколівка. На їхній обжитій базі посилювалися заходи безпеки. Було посилене і маскування. Перевірялися та лагодилися підземні бункери в яких повинен був проживати персонал на випадок війни. Виявилось, що ще років десять тому, коли будували аеродром, спеціально для безпечного пересування людей була прокладена і закопана в землю ціла мережа великих бетонних труб по яких вільно могли пересуватися люди. Від підземних житлових приміщень можна було безпечно пересуватися від житлових бункерів до капонірів з літаками, до штабу та інших підрозділів. Аеродром мав зовні непомітну але потужну підземну частину. Під землю були заховані і боєприпаси, і паливно-мастильні матеріали. Добре обладнані та замасковані позиції зенітників розташовувались по периметру, курсували військові вантажівки з чотириствольною малокаліберною зенітною артилерією. Оператори радіолокаційної станції були переведені на посилений режим роботи. Подібні заходи проводились в усіх військах, в тому числі і в ППО. Навколо столиці та великих міст крім винищувачів, зенітних засобів, РЛС розташовувалась ціла мережа постів спостереження за повітрям обладнаних радіостанціями та телефонним зв’язком. Країна готувалася зустріти ворога.
Охорону аеродрому також посилили. Збільшилась кількість солдатів, які патрулювали навколо летовища. Олексія зацікавила їхня зброя – легкі штурмові гвинтівки «Вектор» калібру 5,56 під проміжний патрон. Тридцять набоїв в магазині. В його лінії часу така зброя з’явилася пізніше. Під цей самий патрон компанія «Вектор» випустила також легкі ручні кулемети, легкі снайперські гвинтівки, і нарешті офіцери та всі пілоти носили пістолет «Вектор» під цей самий проміжний патрон калібру 5,56. Олексію також видали пістолет «Вектор». В магазині було 10 набоїв. Цікавинкою було не лише те, що під усі ці види зброї був один універсальний патрон, також у випадку необхідності можна було вставити до будь-якої зброї «Вектор» будь який магазин. Частини на передовій озброювалися зброєю під проміжний патрон більшого калібру 7,62 компанії «Горизонт».
Серед солдатів аеродромного-господарського батальйону Олексій помітив групу людей в однаковому цивільному одязі, які виділялися на фоні військового камуфляжу, спецодягу механіків, льотної форми пілотів і виконували якусь некваліфіковану роботу.
– Хто ці люди? – запитав він у Івана Марченка.
– Це полонені російські пілоти захоплені під час П’ятимісячної війни. Їх прислали у розпорядження АГБ у якості підсобних робітників.
Олексій підійшов до групи полонених, які зафарбовували сірою захисною фарбою яскраві конструкції поблизу ангарів. Один із цих чоловіків привернув його увагу. Його обличчя здалося йому дуже знайомим.
– Не може бути….
Обличчя цієї людини він бачив на фото у своїй бібліотеці. Він читав його мемуари, які він тепер малоймовірно що напише, у всякому разі у тому вигляді що знав Олексій.
– Арсеній! Ворожейкін!
Чоловік повільно обернувся і їхні погляди зустрілися.
– Ти його знаєш? – запитав Іван Марченко.
– Здається я його звідкись знаю, це російський пілот Арсеній Ворожейкін, колишній політрук.
– Політруки не літають, вони в основному сидять на аеродромах, – втрутився Ніяр Аблаєв.
– Цей літає.
– Гаразд, закладемося? Якщо це політрук – з мене сьогодні ввечері шашлик, – запропонував заклад Аблаєв.
До розмови почали приєднуватися інші пілоти та механіки третьої ескадрильї. Всі підтримали Аблаєва.
– Гаразд, якщо він не політрук, то шашлик з мене, – сказав Олексій.
Хлопці зустріли одного з працівників АГБ віце-хорунжого Руслана Ілієнка.
– Він у нас проходить як Юра Селін. Зараз я його викличу.
– Так, моє ім’я Арсеній Ворожейкін і я дійсно політрук. Можете мене розстрілювати, – сказав чоловік в цивільному після ретельного допиту влаштованого пілотами.
– Не мели дурниць, розстрілювати тебе ніхто не буде, а от переписувати формуляр мені тепер доведеться, – відповів Ілієнко.
– Де воював? – запитав лейтенант Татаренко.
– В Монголії з японцями, потім під час фінської війни. Тут здійснив лише один виліт – перший і останній. Був підбитий атакою Гайдамака з боку сонця. Посадив підбитий літак на шосе на вашій території.
– А довідку, яка забороняє тобі літати через поранення ти мабуть загубив? – запитав Олексій.
– А ти звідки знаєш? – підвів погляд на Олексія від несподіваного запитання Ворожейкін.
– Та, здогадався, – ухилився від відповіді Олексій.
– А про моє справжнє ім’я також здогадався?
– У мене до тебе питання. Якщо так трапилося, ти б пішов воювати разом з нами проти німців? – запитав Олексій ухилившись від відповіді на питання Ворожейкіна.
– Проти фашистів я пішов би воювати з будь-ким. А хіба ви з ними не разом?
– Ми з націонал-соціалістами не зійшлися в думках із земельного питання.
– Як це?
– Вони хочуть землю завоювати, а ми хочемо щоб їх у цю землю закопали.
– Що там чути з фронту? Чи зупинили наші німців?
– Нажаль втішного для тебе сказати нічого не можу. Німці захопили Білорусію, Прибалтику, захопили Брянськ, ведуть вуличні бої в Ленінграді, їхні передові частини вже під Москвою, – відповів за Олексія Аблаєв.
Ввечері у них був смачний шашлик, який готувала вся ескадрилья та смажив Ніяр Аблаєв.
