Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2627
Творів: 47997
Рецензій: 92786

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Як двадцять два сумних дембеля посміхнулися

© Владислав Івченко, 14-10-2020
Двадцять два сумних дембеля приречено дивилися на старий, забрьоханий автобус, який заднім колесом глибоко устряв у калюжу на узбіччі. Падав дощ. Останнім тижнями він падав постійно, до нього так звикли, що дуже б здивувалися, якби він припинився. А може б і не здивувалися, бо не помітили б. Дембеля стояли і байдуже дивилися на автобус, який мав вивезти їх з позицій додому, а тепер ось так підступно застрягнув, від’їхавши лише кілометрів двадцять від штабу.
− Буханич і треба ж тобі було срати?
Спитав Самоса, невеличкий капловухий чоловік без чотирьох передніх нижніх зубів, які втратив, впавши нетверезим на ящик з-під набоїв. Самосою його звали через прізвище Самусь, яке ще в школі переробили на Самосу, на честь якогось кривавого латиноамериканського диктатора, про якого розповідали на політінформаціях «Вікно у світ». Вже скільки років минуло, про того диктатора і думати забули, а Самосу називали Самосою і вдома і тут, у армії. Він так до цього прізвиська звик, що ото аби покликати його «Самусь!», то і не озирнувся б, бо вже і для себе став Самосою. Навіть дружину його називали Самосихою, доньку – Самосяткою, а сина – Самосятцем.
− Так а що мені, всиратися було? Шлунок скрутило! Вже котрий тиждень дрищу!
Буханич гірко зітхнув. Він був високий і худий, трохи незграбний, під час ходи схожий на червака, що звивається. Буханичем його призвали, бо легко міг злиманити буханець хлібу, без тушонки, масла, чаю чи навіть, води. Ото просто відламував шматки, кидав до рота і меланхолійно жував небагатьма зубами, що залишилися. Ось тільки почав скоринку з одного боку, а ось вже пройшов всю м’якоть і доїдав другий бік. Буханич завжди був голодний, ніколи не відмовлявся від їжі, завжди доїдав те, що залишалося в термосах, які привозили бійці господарського відділення. Коли ще привозили. У взводі любили поговорити, де все те їдло дівається у Буханичу, який жер, наче не в себе, але залишався худим, з майже відсутнім черевцем. Всі вважали, що то глисти Буханича їдять зсередини. Буханич же клявся, що з глистами його б не допустили працювати кочегаром у дитячому садку. «Буханич, та за хабар у нас і безрукого шофером посадять!» говорив на це Худрук і продовжував: «Ну от нехай Центнерик, по ньому ж видно, куди жрачка дівається! А ти ж худий, наче шкапа! Ні, глисти, точно глисти!».  
Центнерик був найбільшим бійцем у взводі і важив сто двадцять сім кілограмів при зрості трохи більше ста сімдесяти сантиметрів. Вдома, у великому селі десь на Полтавщині, Центнерик легко міг з’їсти гусака, начиненого гречаною кашею, або величезну пательню карасів, смажених у сметані, а ще стопку млинців в які для ситості загортав окрайці хліба. Центнерик дуже не хотів до армії. Коли прийшов дільничний з повісткою, Центнерик спробував втекти з двору, але завалив паркан при спробі перелізти і був знайдений. В армії Центнерик вибив собі подвійну порцію і все одно дуже страждав від голоду, постійно розповідаючи про свої гастрономічні подвиги вдома: з’їдені в одно рило шестилітрові каструлі борщу зі свининою, вісім пиріжків з лівером, а пиріжки в селі Центнерика пекли зазвичай у формах для хлібу, тобто кожен важив ледь не кілограм, дві курки і півсотні картоплин, запечені у чавунку та ще багато різного. Центнерик готовий був говорити про їжу постійно, цікавила його тільки їжа і він дуже страждав на передовій, де годували так собі. Центнерик з розпачу їв глину, наче щоб вгамувати скажений апетит, а насправді, в надії зіпсувати собі шлунок і потрапити до шпиталю, де можна буде доїдати за хворими. Але шлунок Центнерика не реагував ані на жовту глину, ані на брунатну, ані на землю, ані на пісок та інші види навколишніх ґрунтів. «Чортів Донбас! Тут і земля херова!» – скаржився Центнерик, впевнений, що полтавський би чорнозем йому неодмінно допоміг. А так Центнерик змушений був залишатися у взводі. З Буханичем вони один одного дуже не любили, бо ж претендували на недоїдки.
Зараз Центнерик шепотів своїми пишними губами, що від того Буханича одні неприємності, бачиш. Інше не дратувалися на товариша, бо половина взводу страждала шлунковими розладами та бігункою. А чого чекати, коли останні місяці харчувалися виключно жирно-жилавою тушонкою, відсирілою перловкою, пліснявими сухарями та згущеним молоком з м’ятих банок?  
До краю калюжі підійшов Худрук,  торкнувся носаком берця багно, наче холодну воду під час ранкового купання. Зітхнув.
− Ну що, «жабулії», треба пхати пердячим паром.
Худрук колись дійсно був художнім керівником колективу самодіяльності при сільському клубі, вигравав районні та обласні конкурси, неодноразово їздив до Києва, де кілька разів співали перед президентами. Спочатку перед Кучмою, потім – Ющенком. За Януковича кар’єра Худрука урвалася, бо чинуші з області вимагали хабар за відбір до Києва. Худрук платити не збирався, бо ж його колектив був найкращим. Але засудили. На очах всього залу в Палаці культури. Всім було видно, хто виступив найкраще, а журі обрало інший колектив. Худрук не витримав, підійшов до голови журі і пару раз встиг пригостити своїм дебелим кулацюгою. Зламав негіднику ніс і розбив губи. Худрука арештували, обіцяли посадити, але лише звільнили, пообіцявши, що по всій Оклунковщині не візьмуть його на роботу до жодного Будинку культури. Так і сталося, то Худруку довелося іти працювати у лісництво, де керівництво цінувало його гру на акордеоні та спів під час корпоративів, які у лісників траплялися часто, бо дуже вже веселі люди та й гроші за крадений ліс пекли у кишені, то від них радо позбавлялися. Худрук вважав нову роботу страшним приниженням, відчував себе блазнем, але треба було годувати родину. Та коли почався призов, Худрук охоче пішов служити, щоб більше не виспівувати для п’яних лісників. Лісники пропонували «відмазати», казали, що це обійдеться у кілька кубометрів дров для районного військового комісара, але Худрук відмовився і пішов служити.
Мріяв задіяти свої таланти мистецького керівника, але ані в військкоматі, ані в бригаді цим не зацікавилися і відправили його рядовим на передову. Високий, огрядний, з сивим волоссям на великій голові і правильними рисами обличчя, Худрук вирізнявся у взводі, бійці якого були здебільшого миршаві і підтоптані.
− Та ну заїбало.
Видихнув Коля Півлітрик, якого так прозвали, бо колись пішов за шість кілометрів у сусіднє село і примудрився принести не дволітрову пляшку самогону, як очікувало товариство, навіть не півтора-літрову, а півлітрову. Така нерозважливість дуже всіх вразила і Коля, який до того був Пальцем, бо мав на правій нозі чотири пальця, став Півлітрик, взводним диваком, який що хочеш може устругати: купити закуску, а про питво забути, або принести за шість кілометрів в один кінець лише півлітра. Худрук гнівно подивився на товариша.  
− Ти, Півлітрик, думаєш один тут зайобаний? Тут всі зайобані. То що ж нам, тут тепер і жити? На узбіччі? Мужики, треба штовхати.
− Та не виштовхаємо. Глибоко сів.
Похмуро сказав Камазич. Він до війни в райавтодорі працював на «камазі», весь час згадував про свою машину, вихвалявся, який у нього був догляданий самоскид, забембав всіх у дошку постійними розповідями, де що в кабіні і як було зроблено, то і став Камазичем. Він був мужик розумний і спокійній, хоча як напивався, то легко ловив білочку, міг схопити щось важке і кинутися в бійку. Тоді краще від нього було тікати. Бігав Камазич так собі, ноги мав криві, ходив, наче матрос у шторм. «А мені ноги потрібні тільки щоб на педалі тиснути, а ходити, ви самі ходіть, пішкодрали» – казав він. Зараз присів біля краю калюжі, дивився на занурене ледь не під вісь колесо і крутив головою.
− Не виштовхаємо. Ніяк не виштовхаємо. Треба було тобі, Буханич, у вікно срати.
− І я про що! Пряма кишка і так випадає, наче ото шланг на заправці, виставив би у вікно і вперед!
Доєднався до розмови Карапет, невеличкий, червонощокий і носатий. До армії працював оператором асенізаційної машини, що сформулювало його цинічний світогляд. У взводі Карапет був головним балагуром і жартівником, але зараз ані він не сміявся, ані інші дембеля. Бо що тут сміятися, коли у половини взводу кишки почали випадати через часте і довге сидіння з бігункою?
– Може когось попросимо смикнути?
Спитав Зайчик, молодий хлопець, названий так за нижні зуби, які стояли не вертикально, а майже горизонтально, наче для того, щоб зрізати траву при землі. Зайчик в школі тричі залишався на другий рік, ледь вмів писати, читав по складах, а рахував на пальцях. У військкоматі він не зміг здати найпростіші тести, але до армії хотів, бо мав шість молодших братів та сестер, яким був за няньку і хотів від того втекти. Втік. У взводі Зайчика любили за простоту, хоч тут мало хто був дуже вже складний. Але на варту Зайчика не ставили, бо побачивши ворожу ДРГ він міг би попросити цигарку, замість того, щоб бити на сполох. Занадто простий.
− Зайчик, ну ти тупий! Смикнули вже раз, «морду» відірвали і цілий день ремонтувалися!
Нагадав Худрук. Всі добре пам’ятали, як довго чекали під штабом, поки там оформлять всі документи. Дембеля чекали ледь не з Нового року, зараз вже була весна, можна було б все оформити, але в штабі не поспішали і кожен взвод змушений був чекати день, а то і два. З харчування бійців вже зняли, то змушені були бігати в крамниці за пиріжками. Коли, нарешті, документи винесли, автобус відмовився заводитися. Попросили БТР смикнути. А там був молодий механік-водій, який так смикнув, що вирвав автобусу крюк разом з усією «мордою». Довелося чекати, поки «морду» приліплять на місце.
− Ну, що, жабулії. Заходьте у воду, це ж наша стихія. Будемо попихати.
Худрук зайшов у калюжу першим. Став біля автобусу. Подивився на дембелів, які тупцювали на місці у брудних бушлатах та розношених берцях.
− Ква-ква! Ква-ква! Штовхаємо, «жабулії»!
Спочатку їх взвод називали «кротами». Бо встигли лише з місяць пожити на облаштованій попередниками позиції, як прийшов наказ просунутися на пів-кілометра вперед, у «сіру» зону. Просунулися, відкопали бліндажі, окопи, землянки, встановили пічки, лежанки, навіть зробили пару більш-менш пристойних туалетів, натоптали стежини у сусіднє село, куди бігали за самогоном. Планували нормально зазимувати, але де там, знову наказ просунутися вперед, зайняти давно не оране поле між двома невеличкими пагорбами. З матюками виконали наказ, знову днями окопувалися, стали «кротами», до крові стерли руки, бо ж техніку ніхто не дасть, нульовка, неподалік сепари, які любили постріляти з мінометів. У взводі майже всі були мужики з сіл, звиклі до важкої, монотонної роботи, то вривалися, заспокоювали себе тим, що знову не смикнуть, бо попереду вже сепари, це хіба що у наступ іти, а хто там буде наступати? «Мої бійці наступати не можуть. Бо поки добіжать до ворожих позицій, у половини серцевий напад буде, а в половини пряма кишка випаде. А ось якщо відбиватися, то ви моїх «кротів» зарийте, а вони з-під землі стрілятимуть!» − говорив комвзводу лейтенант Міхєєв, або Міхлей, як його всі називали. Міхлей влітку 2014-го року потрапив в оточення, де заробив виразку і погані нерви, які підсилювалися і так непростим характером. То командування намагалося тримати Міхлея подалі, отже його взвод завжди був казна де.
«Кроти» збиралися спокійно перебути зиму і дочекатися дембеля, такий був план і спочатку він здавався цілком реалістичним. Але сюрпризи почалися ще з зими. Спочатку вдарили морози. Це ж південь, тут морозів могло не бути і до Нового року, та всю зиму могло не бути, а тут вдарили до мінус п’ятнадцяти. Трималися днів десять і земля промерзла. І хай би, але не був ще виритий «зіндан», яма для порушників статуту в царині алкоголю. Міхлей, який за станом здоров’я сам не пив, був впевнений, що без «зіндану» його взвод геть зіп’ється, то наказав рити зіндан не дивлячись на погодні умови. «Кроти» почали тюкати землю лопатами, лише іскри вибивали, бо перед тим були дощі і зараз ґрунт узявся льодом. Тоді Ваня Рейдер, якого так назвали, бо завжди стріляв цигарки і ніколи не здавав гроші на самогон, хоч громадську чарку тягнув охоче, притягнув з села два лебедя, вирізані з шин. Лебедів поприскали дизпаливом і підпалили. Вони охоче загорілися, але сильно задиміли. А тут ще і вітру не було, то просто чорний стовп до неба. Сепари побачили стовп чорного диму і чомусь збудилися, почали гатити зі своїх мінометів. Тут і зі штабу вийшли на зв’язок, спитали, що воно там горить, що аж комбригу видно. Міхлей наказав терміново загасити лебедів, але сепари далі стріляли, то бажаючих закривати вогонь власним тілом не знайшлося. Зі штабу знову запитали про дим, матюкалися, що спостерігачі ОБСЄ мають приїхати, а тут дим. Штаб обіцяв Міхлею неприємності, Міхлей кричав у відповідь, що по ньому в окопі кацапський танк їздив, які ще неприємності? Бозна чим би закінчилося, та тут одна з сепарських мін влучила точно у палаючих лебедів, знищивши багаття і виривши у розталій землі добрячу яму. Далі вже була справа техніки, та і «кроти» ж, вирили хорошу нору, оздобили її лежанкою, ще і з гори увігнали лист шиферу, щоб на голову не сипалося. Розуміли, що всі там будуть.
Всі, не всі, але за зиму десь половина взводу у тій ямі перебула. Бо ж хлопці були прості, звикли випивати добряче, а тут ще ж і нудно було страшено, сидіти днями в бліндажах, стояти на варті і їсти хліб з тушонкою.
З їжею проблеми почалися після того, як цілий тиждень валив сніг. То морози, а потім сніг, якого навалило багацько. «До хуя, а в деяких місцях і по груди» − говорив з цього приводу Карапет, який особливо страждав через малий зріст. Місцеві такого снігу не пам’ятали. А тиловий «газон» спробував підвезти термоси з їжею і застрягнув так, що довелося виривати двома БТР-ами. То «кротам» наказали самім ходили за їжею у тил. Міхлей послав чергових з санчатами, знайденими у покинутому дитсадочку. За їжею поїхали Самоса та Зайчик, по дорозі примудрилися перевернути санчата і розлити суп та більшу частину каші з тушонкою. Міхлей відправив Центнерика і Буханича, ці нічого розлити не мали. Не розлили, але по приїзду у термосах виявилося менше половини супу і лише третина каші. Причому з супу були вибрані вся картопля, а з каші – волокна м’яса. Рятуючи від товариського суду, Міхлей відправив Центнерика і Буханича до «зіндану», а наступного дня відправив за їжею Рібентропа та Бацмана.
Рібентроп був насправді Рубаном, але Карапет якось назвав його Рубантропом, що згодом перетворилося на Рібентроп і прижилося, хоч Рібентроп ображався і розповідав про діда, який Будапешт брав, щоправда, незрозуміло в якому році. Бацман був і за паспортом Бацман, що викликало підозри стосовно національності. Карапет його дражнив єдиним у світі жидом-пастухом, бо Бацман у рідному селі з весни і до осені пас череду, від чого був засмаглий, наче мурин. Бацман від свого єврейства відмовлявся, показував хрестик і готовий був продемонструвати відсутність обрізання, але прізвище пояснити не міг. Пацанів відправили, Карапет реготав, що годуватиме взвод єдиний у світі фашистсько-іудейський союз. Але коли Рібентроп і Бацман поверталися, то пішли через позиції сусіднього взводу, який називали «худобою», бо він стояв на руїнах ферми. До «худоби» була пробита танком дорога, по ній Рібентроп і Бацман легенько дотягли санчата, а потім пішли уздовж окопів. Спочатку пригиналися, а потім осміліли, впали в око сепарському спостерігачу і той навів міномети. Прилетіло три міни, Рібентропу посікло праву руку, Бацману осколок пробив бронежилет і устряв у спину. А санчата з термосами були знищені прямим влучанням.
Пацанів відправили до шпиталю, звідки Рібентроп вже не повернувся, бо комісували, а Бацман повернувся і знову потрапив до шпиталю, вже з запаленням легень, яке лікував досі. І тоді Міхлей вирішив, що житимуть на сухпаї, поки сніг не зійде. Думали ж, що тиждень-два, та де там.  
− Може і дійсно випхаємо?
Спитав Саня Баптист і зайшов у калюжу, став за Худруком біля автобусу. Баптистом Саню прозвали, бо мав купу дітей. Восьмеро, а то і більше. Таке тільки у баптистів і буває. Воно ж і при трьох дітях вже не призивали, але проблема Баптиста була в тому, що діти були від різних жінок і на нього не записані. Записаних в нього було тільки двоє, від дружини, але цього для відстрочки не вистачало. Хоча Баптист і не жалкував, що потрапив до армії. Казав, що заманали вже жінки з тими дітьми, всі жили з нього тягнули, то в армію побіг, наче у відпустку. Щоправда і тут від нього не відчепилися, дзвонили і вимагали грошей, тільки зарплатня прийде на карточку, як вже не дають Баптисту спокою, поки він не поїде до міста і там перекине грошових знаків численним нащадкам. То Баптист був завжди без копійки, але хлопці, знаючи його ситуацію, допомагали, коли цигаркою, а коли чаркою. Баптист був людиною незлобивою, трохи загнаною життям. «Баптист, як ти примудрився стільки дітей устругнути?» − питали в нього. Баптист знизував плечами. «А що я? Це в мене сім’я таке. Іншим не один рік потрібно, а я раз той-во і получай дєрєвня трактор. Мені лікар казав, що маю дуже швидкі спермотозоїди. У всіх вони пішки йдуть, а в мене, наче на моторці їдуть! Оце таке щастя привалило» − Баптист зітхав. «Моторкою» у них в селі називали велосипед з двигунцем, який у інших селах називали «дринчиком».
За Баптистом пішли до автобусу і інші. Хлопці ставали біля автобусу, впиралися ногами в багно і руками в брудну стінку.
– На три! – крикнув Худрук  і почав рахувати. − Один, два, три!
Хлопці напружилися і навалилися на автобус. Водій газував, з-під колеса вилітали шматки багна, на які ніхто не звертав уваги. Останні тижні взвод жив виключно у багні. А вони ж так чекали на весну! Кожен уявляв собі ту весну, як щось тепле, сонячне та сухе. Травка зелена, квітне все, на небі ані хмаринки, до взводу возитимуть не тільки гарячу їжу, а й бригадна пересувна лазня прибуде. Чистенькі, сухенькі, на сонці вигріваються, цигарки покурюють, самогончик (в межах дозволеного Міхлеєм, попивають), Батьківщину захищають, а тут і дембель. Та не так сталося, як гадалося. «Бо ж «кроти» − сліпі, ніколи їм щастя не бачити» − сказав з цього приводу Лахоня, головний песиміст взводу. Якось Лахоня поїхав у відпустку, в Києві на вокзальному пероні Лахоня здибався з якимись циганами, випивав, був обібраний і залишений в одних трусах на сходах підземного переходу біля Південного вокзалу. В такому вигляді Лахоню і знайшли перехожі, які Лахоню відпоїли водичкою. Лахоня плакав і обіцяв з розпачу кинутися під поїзд. Якісь хлопці, що поверталися на фронт, скинулися йому на одяг та квиток, пригрозили циганам і ті повернули документи. Так Лахоня повернувся у взвод, констатував навколишній кінець світу і з задоволенням прогнозував, що далі буде тільки гірше.
Далі воно дійсно було гірше. Бо почалися дощі, безперервні дощі, які швиденько зігнали з землі весь сніг. Вірніше, перетворили сніг на воду, якої стало дуже багато. Усюди була вода, в окопах, де по коліно, а де і по пояс, у землянках, бліндажах. Дороги залило, стежини розмило. Більш-менш сухим залишився лише арсенал, де вода не піднімалася вище рівня палет, які поклали замість підлоги. Тепер в тому арсеналі сидів весь взвод. Страшенна тіснява та духота, сморід від сирих тіл та одягу, вітри з хворих шлунків, несвіжий подих гнилозубих ротів. А ще ж якщо влучить міна, то всіх і поховає. Але взвод все одно сходився до арсенального бліндажу і ховався там.
«Сповзлися, наче жаби на весілля!» кривився Пропитий, затятий рибалко з Посульщини. Він сам не пив, а Пропитим його називали, бо до армії він потрапив лише тому, що батя його, після народження сина, так забухав, що спочатку місяць не міг протверезіти, а потім потрапив на тракторі в аварію і лікувався. Лише за півроку пішов сина записувати і оті півроку виявилися вирішальними, бо аби записав батя правильно, то Пропитого не призвали б за віком. А то довелося служити. Пропитий більше всього сумував за любимою рибалкою, розповідав, що чи не щоночі снилося йому, як ловить рибу. І з човна і з берега і з льоду і на перетяжку і на донку і кімлею і екраном, як тільки ні.
− Чесно слово, щоночі сниться!
Пропитий зітхав і починав проклинати ці страшні краї, де і порибалити немає де. Ані тобі річечки, ані ставка, одні калюжі.
− Вірю, Пропитий, вірю, що сниться тобі рибалка. Бо ж ти кожного разу під ранок хапаєш своє вудило і закидаєш!
Карапет зареготав і хлопці зареготали. Тоді ще реготали, а Пропитий ображався. Потім не стало сил ані на те, ані на те. Бо вода і глина, суцільне багно, від якого не було порятунку. Те багно тяглося за берцями здоровезними кавалками, перетворюючи кожен крок на подвиг. Звичайний похід до сусідів (ліворуч стояли «худоба», а праворуч – «собаки», бо їли собак) перетворювався на ледь не хресну ходу: ноги з налиплим багном тягнути було важко, а ще ж слизько, обов’язково десь та гепнешся, глина налипне на одяг, потім в бліндажі трохи підсохне і візьметься панциром. Ну і сепарські міномети можуть вдарити. Тоді треба стрибати у окоп, вже як пощастить, чи по коліно, чи по пояс, перечікувати, вилазити з мокрими ногами, чвакати багном у берцях, намагатися просушити одяг на собі, але як ти там його просушиш, коли в бліндажу було мокро і в спальниках було мокро, усюди було мокро.
− Мені здається, що у мене і в голові вже мокро!
Це ремстував Толик Католик, сільський поштар з Полісся, справжній католик, який щодня молився. Поки не почалися дощі і багно, бо тоді Толику віри вже не стало.  
− Католику, у тебе в голові порожньо! Ти б міг картку поляка отримати і поїхати на заробітки, а ти тут гниєш!
Католику дошкуляв Вовка Попунктах (наголос на останній склад), взводний сутяжник, який всіх вчив, як треба було оскаржувати, вимагати, домагатися, але сам ніколи не робив. Вовка прославився тим, що був зупинений нетверезим самим комбригом, який в матюках запитав, чого це Вовка п’яний вештається біля штабу, а не тверезий несе службу на передовій. Вовка, замість того, щоб визнати провину і спробувати зменшити негативні наслідки зустрічі, підняв до гори палець, захитався, видихнув перегаром і пообіцяв довести по пунктах, що пан комбриг неправий. «Пункт перший» − встиг сказати Вовка і отримав в обличчя. Впав і був доставлений до гауптвахти. Вовку оштрафовали і повернули до взводу. Вже почалися дощі і всі розуміли, що то найсерйозніше покарання, сидіти серед інших «жабулій», як тепер стали прозивати взвод замість «кротів». У взводі вже чули про зустріч з комбригом і призвали Вовку Попунктахом.
− Ще раз! На три! Один, два, три!
Худрук дорахував і з усієї сили штовхнув автобус. Всі інші дембелі теж напружилися. Двигун ревів, колесо крутилося в багні, автобус смикнувся, наче ось-ось мав вилізти, але потім знову посунув назад. Матюки, розчарування, відчай.
– Не виштовхаємо, хотя. Глибоко сів, хотя. Все, хотя, приїхали, хотя.
Хотю звали Хотьою, бо він і трьох слів сказати не міг, щоб не додати те своє «хотя». Що воно означало і для чого вживалося, сам Хотя не знав, але обійтися без слівця не міг. Навіть, раз на гауптвахту потрапив, коли сказав комбригу «Бажаю здоров’я, хотя, пане комбригу, хотя».
− Не все! Не все! Гілок треба під колесо. Водій, сокира є?
Худрук пішов до водія, повернувся з сокирою і з нею пішов у лісосмугу.
− Худрук, я нарубаю!
Крикнув Суперприз. Він спочатку був Лоба, бо Лобода. Але потім двічі наривався на розтяжки сепарів і обидва рази вони не спрацьовували. То Лоба став Суперпризом, бо ж дуже щастило хлопцю. А ще якось Суперприз вийшов до вітру, присів у кущах, а тут прилетіла сепарська міна. Пацани потім міряли від вирви до гори, яку боєць навалив, – чотири метри сімдесят два сантиметри. Суперприза тільки на бік завалило і багном прикидало. Жодного поранення, якщо не рахувати крові з вуха. Після того Суперприз повірив, що заговорений, принаймні, від мін та розтяжок. Тепер он узяв у Худрука сокиру і пішов рубати гілки.
− Ох, ванну б зараз. Гарячу, повну, повідкисати хоч би годину!
Помріяти під дощем дозволив собі ЧиЧе, єдиний у взводі, хто був з міста і звик до ванни. Інші мужики були з сіл, звикли митися влітку у ставках. А взимку? А скільки там тієї зими? Інколи приїздила пересувна бригадна лазня, але до них на «нульовку» не потикалася, ставала за три кілометра, в тилу. Ще взимку, поки снігу не навалило, до лазні ходили, а потім бажаючих ставало все менше. Коли ж сніг зійшов, то до лазні бігав лише ЧиЧе, скорочено від Чистий Четвер. Так його прозвали, бо ще коли стояли на попередній позиції, Пихалич привіз якихось дівок. Пихалич був єдиний у взводі донжуан, через що двічі за час служби лікувався від гонореї, а зараз лежав у шпиталі з ножовим пораненням, отриманим від якогось артилериста, якому Пихалич перейшов дорогу до якоїсь місцевої дами. Так от Пихалич привіз дівок, та як ЧиЧе був на посту, то запропонував і йому розговітися. А ЧиЧе сказав, що не може не помившись, чим всіх дуже здивував, аж були розмови, що до чого докотилися, прибацаних вже до армії беруть. Мужики такого чистунства не розуміли.
Походеньки ЧиЧе до пересувної лазні закінчилися, коли він одного разу повертався чистенький та розпашілий, і потрапив під обстріл. Кілька мін лягли метрах у ста. ЧиЧе хотів добігти до горбочка з травою, щоб залягти вже там, але послизнувся і гепнувся у калюжу. Таку глибоку, що ледь не втопився. Поки виборсався, страшенно забруднився, а потім ще в окоп поруч потрапила міна, яка підняла цілий вал багна, яке накрило ЧиЧе з головою. То коли зайшов ЧиЧе до бліндажу, був брудніший за всіх. Коля Зюзя, ще живий, подивився на нього і сказав: «Ну нехуйово ти до лазні сходив». Ніхто навіть не засміявся. Ще взимку мужики сміялися, курили в окопах, грілися біля пічки в бліндажах, розмовляли, пиячили, мріяли, чекали на дембель. Але як почалися ці дощі, всі наче відсиріли. Ніхто не голився, не чистив зуби і не мив руки. Тільки Міхлей якось тримався, бо йому час від часу треба було ходити до штабу. А всім іншим стало байдуже. «Жабулії» бруду не бояться, вони у багні живуть. А відмиються вже на дембелі.
Але дембелю все не було. Їх давно вже мали демобілізувати, але тягнули. Подейкували, що їх просто ніким замінити на тій нульовці, з залитими окопами, з пліснявим хлібом, сирими цигарками, регулярними обстрілами, повсюдним багном і подвоєними чергуваннями. Подвоєними, бо люди хворіли. Чи не щодня когось відправляли до шпиталю. Кахикання чи 38 градусів температури не були достатніми підставами для шпиталізації, бо майже всі ходили з температурою і майже всі кахикали, майже у всіх текло з носів, сльозилися очі і малися проблеми зі шлунком. А ще дощі. І зараз дощ.
Суперприз приніс гілки, Камазич уклав їх під колесо, Юра Ворота, приніс ще кілька цеглин з узбіччя. Юра став Воротами ще в учебці, де спалив ворота біля свого посту. Була зима, в караульній було страшено холодно, а до лісу треба було бігти з кілометр. То Юра спочатку спалив десять метрів штахетнику, який невідомо ще і від кого огороджував у степу, а потім і ворота, які були в комплекті зі штахетником. Може все б і минулося, бо пост був далекий, ніхто там днями не з’являвся, так коли Юра допалював залишки воріт, приїхала якась комісія. Яка побачила у багатті колоду з інвентарним номером (Ворота були пронумеровані! Аякже, армія, порядок!). Скандал, Юру ледь не під суд віддавали за псування армійського майна, але потім таки лише оштрафували. Юра ті ворота досі згадував в тому сенсі, що з їх треба було починати, а потім вже штахетник палити, бо на штахетнику номерів не було.
− Узялися, хлопці, зараз випхаємо!
Худрук більше всіх хотів виїхати, бо у нього онук народився. Сподівався встигнути на обмивання пупка. Іншим було байдуже, всіх їх бажання змив дощ. Але стали навколо автобусу, узялися. Двигун завівся, хлопці навалилися, двигун заревів, автобус посунувся вперед там сильно, як ще ніколи не сунувся.
− Ще! Ще!
Ричав Худрук і його відчайдушний крик допоміг. Автобус застиг, а потім наче вирвався з обіймів багна і швидко виїхав на дорогу. Багато бійців попадали, не встигнувши за автобусом. Ті хто був на асфальті, вже підводилися, а ті, що у багні, борсалися.
− Артист, Артист, що з тобою?
Школярик (Школяренко − прізвище) нахилився над товаришем, почав витягати його з багна.
− Артист! Артист!
У Школярика затремтів голос, але ніхто не звернув уваги, бо всі звикли, що Школярик легко лякається. Він був наймолодший у взводі, а бачив дві смерті. Спочатку, повішеного Марадону. Вночі Школярик вийшов до вітру, у темряві наштовхнувся на тіло, що висіло на сосні. Марадона повісився, бо вирішив, що дружина загуляла. Якась падла прислала йому пару фотографій поганої якості, на яких дружина підкурювала у якогось чолов’яги. Підкурювала і підкурювала, що тут такого? Всі заспокоювали Марадону, що то нічого не значить, але Марадона звертав увагу, що не просто так підкурювала, а з рук підкурювала.
− Так яка різниця, Марику, як вона підкурювала?
− Є різниця. Ми коли познайомилися, вона заміжня була. Заговорили, те да се, а потім вона у мене ось так само з рук підкурила. І ночувала вже у мене. Розлучилася з чоловіком, за мене вийшла. Є, блять, різниця.
Марадона сидів, наче чорна хмара. У футбол він ніколи не грав, але був невисокий, плечистий, з сильними руками і ногами, а також пишним кучерявим волоссям. Дійсно схожий на справжнього Марадону. Пацани тоді його заспокоювали, що фігня, не треба звертати увагу, радили подзвонити дружині і все з’ясувати, якщо є, що з’ясовувати. Марадона мовчки кивав, наче заспокоївся. Ніхто не помітив, як вийшов з бліндажу. Потім помітили, але подумали, що він став на варту. А потім Школярик пішов до вітру і закричав. Всі злякалися, подумали, що сепарська ДРГ прийшла різати, вискочили в очікуванні автоматних черг та гранат. Але знайшли Марадону у зашморгу, зробленому зі шнурків берців. Шнурки там були міцні.
Тіло Марадони забирала його дружина. Худрук спробував її розпитати, то послала подалі. Так і невідомо, чи було через що Марадоні вішатися, чи ні.
А потім Школярик сидів на варті, Коля Зюзя ішов його змінити. Зюзя, бо завжди напивався до того, що не міг говорити, а лише щось «зюзюкав». Але напивався нечасто. І був людиною товариською та веселою. У окопах було повно води, то Зюзя пробирався поруч. Так всі робили, Зюзя вже був у кількох метрах від Школярика, коли пролунав постріл. Снайпер, у голову, половину черепа знесло. Але Зюзя не помер одразу. Дихав, хрипів. Михлей наказав нести у тил, хоч біло зрозуміло, що не жилець. Понесли на ношах, кілька разів падали, бо слизько. Донесли до штабу роти, звідти вже мали везти в тил, але Зюзя нарешті помер.
Школярик після цих випадків зробився нервовий, часто кричав вночі і почав мочитися у сні. Попунктах радив Школярику комісуватися, мовляв з онурезом легко демобілізують, але Школярик не хотів повертатися з таким діагнозом. Та і дембель здавався вже близьким.
− Артист! Артист! Кров!
Школярик заверещав так, що до них з Артистом підбігли. Артиста ніхто в очі не називав Артистом, бо він бісився і ліз битися. Хоч навіть у їх малорослому взводі був один з найменших. Малий, кривоногий, зі схожим на м’ячик черевцем і тонкими руками, йому майже кожен міг навішати, але Артист все одно ліз у бійку, отримував і ліз, аж поки таки домігся, щоб в очі його Артистом не називали. Артистом він став так: Пихалич привів якихось чергових блядей. Засіли у покинутому будинку, пиячили, їблися, хтось знімав на телефон. Не Пихалич, бо він був на відео і не Артист, бо він, п’яний, спав під стіночкою на ліжку, на якому все і відбувалося. Те відео потрапило в інтернет і там його знайшов сусід Артиста, в якого була з ним суперечка за межу. Сусід показав відео дружині, а та була жінка вольова, подзвонила Артисту і сказала, що їде, збирається йому дещо відірвати і на шиї вузлом зав’язати. Артист так боявся дружини, що хотів застрелитися, але після випадку з Марадоною суїцідальні настрої відстежували, то автомат у Артиста забрали. Тоді Артист пішов здаватися сепарам. Краще було йому в них на підвалі сидіти, аніж з дружиною зустрітися. Якимось дивом пройшов неушкодженим мінними полями, звалився у окоп до двох сепарів. А ті якраз вмазалися ширкою і були ніякі. Тут Артисту подзвонив Міхлей, схвильований його відсутністю, питав, де він. Артист сказав, що у сепарів. Міхлей багатоповерхово висловився і наказав повертатися. Артист сказав, що не може, бо дружина вб’є. Міхлей збрехав, що дзвонив у штаб і військова поліція арештує її ще на станції. Це якась дурня була, але Артист, він не те щоб дуже вже розумний, забрав у сепарів автомати і пішов до своїх. Знову пройшов мінні поля, потім сепари почали стріляти, трохи поранили в руку. Артиста відправили до шпиталю, там його таки знайшла дружина, що закінчилося для нього зламаним носом, двома вибитими зубами та вивихом руки. Попунктах підговорював Артиста написати заяву до міліції і покарати дружину, але Артист і думати про таке боявся.
Тепер висів непритомний на руках товаришів, з його чола чомусь текла кров.
− Цегла! З-під колеса цегла!
Камазич показав цеглину. Одну з тих, які приніс Юра Ворота. Юра сполотнів. Водій почав тихо лаятися і плакатися, що вже заїбався, одні неприємності у цьому рейс. Біля Артиста присів Чикатило. Взагалі-то його прізвище було Гуменюк, але займався він тим, що різав кролів. Бувало, що і по сотні в день. Кролів вирощував дядько Чикатила, який постачав їх в київські ресторани та супермаркети. Чикатило про свою роботу мовчав, але якось Курара приніс зайця, якого спіймав на зашморг з металевого дроту. Курара був такий: то полював на собак, то підстрелив підсвинка зі здичавілих свиней, то ловив перелітних птахів. Кураре єдиний зі взводу ходив у розвідку, а частіше до диких заростів коноплі, якої було багато в сірій зоні. Потім сушив її і відправляв своїм товаришам десь під Шосткою. Сам теж покурював. Замели Кураре, коли він їхав у відпустку, в валізі знайшли кілька кілограмів сушеної коноплі. Тепер сидів десь в СІЗО, чекав на суд.
Але тоді ще Кураре був на свободі, приніс зайця, ніхто не знав, що з ним робити, коли підійшов Чикатило, узяв ніж, нагострив і за кілька хвилин зняв шкіру та випотрошив тушку. Всі були приголомшені, а Карапет сказав: «Та ти прямо Чикатило!». Так Гумен і став Чикатилом. Тепер он мацав Артисту шию. Потім різко вдарив по щоках. Артист відкрив очі.
− Живий!
Скрикнув водій, який вже встиг подумати про карну справу за вбивство по необережності.
− Артист, ти як?
Худрук нахилився до Артиста, а той спробував вдарити. Але удар був занадто кволий.
− О, пам’ять не відшибло. Узяли його і понесли.
Артиста підняли, занесли у салон, сідали самі. Брудні, неголені, в дірявих берцях і бушлатах з шаром засохлогобагна. Коли їх у штабі почали годувати обіцянками і не видавати документи, «жабулії» вийшли з автобусу і посідали прямо на асфальт. Рейдер почав старцювати цигарки у цивільних, Суперприз сказав, що сушитиме шкарпетки і зняв берці. Падав дощ, але з духаном і він нічого не міг вдіяти. Начштаба, побачивши «жабулій» з вікна, наказав знайти Міхлея, який один мав над ними владу. Але Міхлей поїхав до шпиталю з черговим загостренням виразки.
− Ох, єбать, військо.
Сказав комбриг і наказав видати всі документи тут і зараз та відправити «жабулій» подалі, бо боронь боже командування побачить, скандал же буде. Документи видали, але БТР смикнув автобус і вирвав морду, довелося ремонтуватися. Комбріг наказав допомогти з ремонтом і «жабулій» відвезли на рембазу, щоб не лякати цивільне населення, заїжджих кореспондентів та міжнародних спостерігачів. Хоч взвод був вже знятий з харчування, комбриг наказав погодувати гарячим. «Жабулії» наїлися і поснули на сидіннях в автобусі. На те і був розрахунок. Не заснули тільки Рейдер, який «настріляв» півсотні цигарок, та Центнерик з Буханичем, яким з їдальні винесли ціле відро недоїдків: гречана каша, накусані сосиски, шматки хліба та масла. Хлопці присіли біля відра і все з’їли, потім ще хлібцем витерли.
− Блять, вас хоч в цирку показуй!
Завідувач їдальні здивовано дивився на бійців, потім виніс по десятки смажених пиріжків з картоплею. І їх з’їли. Потім ледь допленталися до автобусу і всілися спати. Центнерик один на двох сидіннях, бо поруч з ним ніхто не вміщався. Центнерик і зараз сидів сам, дивився з сумом в очах, що означало: знову хоче їсти.
− Всі сіли?
Худрук, який за звичкою був за старшого, дивився, щоб нікого не забути.
− Хотя он сцить.
− Хотя, швидше!
Той забіг, до автобусу, Худрук порахував бійців.
− Двадцять дві «жабулії», всі. Поїхали, тепер до Харкова без зупинок. А хто срати захоче, то у вікно!
Автобус рушив, двигун його сильно гудів, в салоні смерділо дизпаливом, більшість вікон протікали,  але взвод на це не звертав уваги. Після тижнів по шиї в багні важко вже було чимось дошкулити. Сиділи у кріслах, навіть не намагалися витерти бруд з обличчя чи одягу. Похер.
Хтось дрімав, хтось про щось думав, а більшість просто сиділа з закрити очима і вимкненим мозком, як часто доводилося робити на позиціях, чекаючи, поки мине час. Просто чекати. Автобус збавив швидкість, а потім і зовсім зупинився. Ніхто не звернув уваги.
− Дембелів везу. Ось документи.
Водій віддав заздалегідь зібрані військові квитки. Відкрилися двері. Гупання, дзвінкий голос.
− Всім на вихід!
Голос наче потонув у байдужості, яка наповнювала автобус.
− Всім на вихід! Не почули?
Молодий боєць Нацгвардії у новенькому камуфляжі і берцях, з налокотниками і наколінниками, у шоломі і тактичних окулярах, з красивим автоматом, він наче зійшов з якоїсь пропагандистської картинки про нових українських солдат. Він з презирством дивився на двадцяти двох сумних дембелів, ніхто з яких навіть не вдостоїв його поглядом. Презирство перейшло у роздратування.
− На вихід, я сказав! Загальний обшук! Швиденько!
Голос бійця трохи затремтів чи то від хвилювання чи то від злості. Підвівся Худрук.
− Зараз хлопці.
Посунув до виходу, щоб пояснити цим клоунам, що пацани їдуть з передової, виснажені і нервові, то для чого цей цирк? Та Худрка майже одразу поклали обличчям в землю, два новеньких «хамві» наставили на автобус свої кулемети, до салону забігли ще бійці, всі як один молоді, атлетичні, добре екіпіровані. Вони витягали дембелів з крісел, штовхали до виходу, кидали на асфальт дороги. Падали дембелі, падав дощ.
− Пацани, ви чого?
− Їбало завалив!
− Ми на передовій були!
− Та мені насрати, де ти був!
− Ми ж воювали!
− Їбальник затулив, село неасфальтоване!
Стусани, товчки, крики, наказ перевірити багажне відділення. Звідти почали викидати наплічники, кричали, де зброя і боєприпаси. Частина з дембелів лежала на асфальті, частина стояла на колінах з руками, складними на потилиці. Браві нацгвардійці проходилися між дембелями, гримали, замахувалися, могли і вдарити. Гоготали, молоді та збуджені. Один зарядив носаком у спину Самосі, той впав і заплакав.
− Та ну йоб вашу мать!
Це не витримав Суперприз і ось вже двоє кинулися до нього лупцювати. Один стояв боком до Артиста. І той несподівано потягнувся і зірвав з поясу нацгвардійця гранату.
− Ти що, блять?
Нацгвардієць хотів ударити, але помітив чеку в правій руці Артиста, а гранату в лівій. Заверещав.
− Кидай! Кидай!
− Тобі у труси?
Артист витягнув руку з гранатою. Гвардійці наставили на нього свої автомати. Намагалися виглядати сміливими.
– На землю! Лягай! Лягай!
− Та пішли ви.
Гвардійці оточили його, але боялися наблизитися. Підійшов офіцер.
− Встав чеку у гранату! Зараз же!
− І ти пішов! Всі в сраку!
Артист тримав гранату у витягнутій руці і заморено говорив. Зовсім не хвилювався, наче то порожня пляшка у лівиці. Офіцер озирнувся. Могли застрелити цього дебіла, але граната вибухне і будуть неприємності, а він тільки капітана отримав… Тут він побачив вдалині три білих позашляховика спостерігачів ОБСЄ. Подивився на своїх бійців, що наставили автомати, на цих бомжів з армії, на руку з гранатою. І зрозумів, що зараз може трапитися пиздець. Всю кар’єру зіпсує.  
− Опустіть зброю. Опустіть!
Крикнув своїм, подивився на дембелів.
− Уябуйте звідси. Тільки швидко! Швидко!
Дембелі почали підводитися. Закидали у багажні відділення наплічники з речами. Позашляховики збавили швидкість і неспішно наближалися. Коли були на блок-пості, дембелі вже повантажилися, автобус рушив. Їхали пару хвилин мовчки. Потім Худрук підвівся, подивився по проходу назад.
− Артисте! Ну ти ж, блять, Артист! Артистище! Як же ти їх! Ох!
І двадцять два сумних дембеля вперше за ці тижні посміхнулися, зареготали. Навіть, Артист, який не поліз дратися, а тільки кивнув, ошелешений сам собою.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Вікторія Штепура, 17-10-2020

Респект!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Надія, 16-10-2020

[ Без назви ]

© Інра Урум, 14-10-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.89361214637756 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …