Прокинувся він на світанку і відчув що ніби заново на світ народився. Під приводом ранкової пробіжки Данилюк вирішив оглянути аеродром. Зробив кілька кіл навколо летовища. Вже знайомі йому винищувачі Гайдамак-5 стояли в добре замаскованих капонірах. Серед них він помітив кілька двомісних навчально-тренувальних спарок, а також незнайомі легкі двомісні літаки-моноплани. «Мабуть ластівки, про які вчора говорив Войцех Пісоцький». Крім вартових в таку ранню годину на летовищі ще нікого не було. Олексій побачив обладнаний спортивний майданчик з турніками, штангами, гирями, різними спортивними снарядами і попрямував до нього. Час за двома годинами інтенсивних вправ пробіг непомітно. Нарешті прийшов Іван Марченко.
– З фізичною підготовкою в тебе все гаразд, мало хто з наших хлопців може похвалитися таким тренінгом, – схвально відгукнувся він.
Потім хорунжий відвів його до умивальників, Олексій переодягнувся. Марченко провів його до вже знайомої їдальні. Олексій спитав його про військові звання прийняті у них.
– Наш табель про ранги складається з двадцяти щабелів. Перші вісім це молодший армійський склад: рядовий, старший солдат – скорочено старсол, віце-єфрейтор, єфрейтор, віце-сержант, сержант, віце-хорунжий, хорунжий. Далі йде офіцерський склад: віце-лейтенант, лейтенант, віце-капітан, капітан, віце-майор, майор, віце-полковник, полковник. Потім йде вищий командний склад: бригадний генерал, корпусний генерал, генерал армії і нарешті генерал збройних сил – найвищий ранг.
Аеродром тим часом оживав. Все частіше було чути гудіння моторів. Нарешті Іван Марченко відвів його на стоянку літаків. Войцех Пісоцький вже стояв одягнений в льотний комбінезон, шоломофон, окуляри, рукавиці, хрест-нахрест підперезаний ременями з парашутом за плечима, поряд з тим самим легким монопланом який Олексій правильно ідентифікував як ластівку. Навколо літака вже поралися авіатехніки. Виявилося, що для Олексія вже підібрали льотне спорядження і через двадцять хвилин він вже був одягнений так само як і Пісоцький. Войцех схвально кивав головою, бачачи що Олексій знає як перевіряти та правильно одягати комбінезон, спорядження, парашут.
– Сідай на переднє сидіння, – наказав він Олексію.
Всі прилади йому були знайомі. Серед них він зі здивуванням побачив авіагоризонт, радіостанцію яких ще не повинно було бути в учбових машинах. До того ж радіостанція була не ламповою, а на транзисторах, які в його лінії часу витіснили вакуумні лампи набагато пізніше. Пісоцький лише схвально кивав, переконуючись, що Олексій дійсно знайомий з обладнанням літака. Переконавшись що Олексій пристебнувся, віце-капітан впевнено заскочив до кабіни. Потреби розкручувати гвинт, як це робили в стародавніх літаках щоб запустити двигун не було, тут це робив електричний двигун. Пісоцький запустив вже прогрітий авіатехніками мотор. Гвинт обертався все швидше і нарешті літак рушив по полю вирулюючи на злітну смугу. Опинившись на ній Войцех дав повний газ і літак набираючи швидкість покотився смугою. Нарешті вони відірвалися від землі. Засвітилася зелена лампочка, яка свідчила що шасі прибрано. Пісоцький вивів машину на висоту чотирьох тисяч метрів. Під ними пропливали квартали Києва, поля, ліси, блакитна стрічка широкого Дніпра. Хоча обриси міста суттєво відрізнялися від знайомих йому з його лінії часу, але рельєф залишався тим же.
– Спробуй взяти керування на себе, – наказав він Олексію через переговорний пристрій.
Олексій взяв кермо на себе, поступово звикаючи до машини. Літак летів на диво легко і плавно, добре слухався керування. Олексій Данилюк відчував, що віце-капітан контролює кожен його рух. З кожною секундою Олексій звикав до машини. Він то пускав літак на невелику гірку, робив невеликі повороти, випробовуючи свої сили.
– А тепер спробуй петлю Іммельмана, – раптом запропонував Пісоцький.
Олексій миттєво виконав розворот.
– Непогано, – зреагував Пісоцький, і раптом рішуче, – а тепер давай весь комплекс фігур пілотажу завершуючи штопором.
Олексій одну за одною по черзі виконав комплекс фігур простого пілотажу: віраж, горизонтальну вісімку, спіраль, пікірування, гірку, бойовий розворот. Потім перейшов на складний пілотаж: крутий віраж, переворот, петлю Нестерова, переворот Іммельмана, круте пікірування, крута гірка, переворот на гірці, переворот Ранверсмана, переворот на вертикалі, поворот на вертикалі і нарешті штопор і штопорна бочка.
– Все, досить, пішли на посадку, я вже побачив більше ніж розраховував – скомандував Пісоцький.
Через хвилину ластівка вже котилася по смузі аеродрому Чоколівка. Пісоцький вискочив з другої кабіни і дочекавшись коли Олексій зіскочить на землю сказав:
– Ще раз так зробиш без попередження, я тебе придушу.
– А хто мені казав давай весь комплекс комплекс фігур пілотажу завершуючи штопором? – парирував Олексій.
– І справді, – відразу охолов віце-капітан, – я думав ти не знаєш що це, почнеш перепитувати, але помилився. Тепер давай, перший самостійний політ, зроби коло навколо летовища, тільки без фігур.
В цей час їх оточив цілий натовп.
– Войцех, навіщо знущаєшся з хлопця, у нього мабуть запаморочилося в голові від твоїх фігур? – запитав Марченко.
– Іване, це не я, а він керував літаком. Розступіться! Він зараз вилетить самостійно.
Натовп розійшовся, звільнивши простір і Олексій вирулив на смугу. Літак розбігся і знову злетів. Під крилами промайнули будинки Чоколівки. Олексій зробив коло, тримаючись аеродрому і пішов на посадку. На землі його зустрів ще більший натовп, серед якого був і віце-полковник Свириденко. Очевидно йому вже про все розповіли та й він сам бачив обидва його польоти.
– З таким темпом він ще до вечора може отримати блакитного орла, – сказав хтось із натовпу.
– Жарти, жартами, а це цілком можливо, – відповів Свириденко. – Підготуйте до польоту п’ятірку Баришева.
– Вона завжди готова, ми щодня перевіряємо всі літаки і щойно її також перевірили, – доповів хтось із техніків.
– От і добре, проінструктуйте хлопця і нехай летить. Зробить два кола навколо летовища.
Олексій сів у кабіну. Її обладнання було практично ідентичним обладнанню ластівки на якій він щойно літав. Тільки тут був ще приціл для стрільби, а на рукоятці штурвала зручно розташувалися дві гашетки закриті прозорим ковпачком запобіжника. Помітивши що Олексій їх розглядає, механік сказав:
– Це гашетки озброєння. Літак має одну двадцяти міліметрову гармату та два кулемети 16 міліметрів. Гармата стріляє крізь трубчастий колінчастий вал, а кулемети з допомогою синхронізатора крізь гвинт. Зараз вони не споряджені.
Олексій оглянув суцільний ліхтар-крапельку з товстого прозорого скла.
– Це бронескло, – перехопив його погляд механік. І представився – Павло Кобзар, я авіатехнік цієї машини.
– Олексій Данилюк.
– Ну от і познайомилися. З того часу коли Сергій Баришев покинув наше авіакрило, ця машина була без господаря.
– А що з ним сталося?
– Нічого, просто він перевівся на флот у морську авіацію.
Павло продовжував пояснювати. Скоро Олексій вже знав, що двигун Гайдамака розташований позаду пілота, що дозволило винести кабіну пілота трохи вперед. Кабіна через це не перегрівається від двигуна, а взимку кабіна гріється автономною системою опалення. В бою пілота захищає крім броньованого скла ще й легка титанова бронекапсула навколо кабіни. Всі конструкції літака зроблені з легких трубок виготовлених з міцної легованої сталі, корпус вкритий дюралюмінієвою обшивкою. Максимальна швидкість літака – понад шістсот кілометрів на годину, літак здатен піднятися на висоту до 10 кілометрів, а якщо заправити невеликий спеціальний бачок метанолом та поставити балон з киснем то і значно вище. Для таких польотів машина обладнана кисневим балоном з кисневою маскою для пілота. Машина може вести маневрений бій як на малих так і на середніх і великих висотах.
– Ну тепер пробуй запустити двигун і з Богом.
Люди навколо відразу ж розступилися, заревів мотор. Олексій перевірив гальма, вирулив на злітну смугу. Літак розбігся і злетів. Олексій прибрав шасі і став набирати швидкість. Машина була легкою у керуванні, швидко набирала висоту, легко виконувала віраж. Очевидно конструкція крила забезпечувала ламінарний потік повітря перешкоджаючи утворенню турбулентності. Зробивши два кола Олексій м’яко посадив машину точно біля знака посадки. На стоянці його вже чекали люди. Всі вітали його з вдалим польотом. Свириденко попросив тиші.
– Віце-капітан Пісоцький, ти вже деякий літаєш без напарника. Було б непогано щоб ти взяв веденим Олексія Данилюка. Ти згоден? Я розумію – ситуація нетипова. Ти вже маєш великий досвід польотів в різних умовах, вдень та вночі, в різну погоду, а головне у тебе солідний бойовий досвід двох війн.
Войцех замислився. Потім нарешті заговорив:
– Враховуючи що Данилюк єдиний хто не має синього орла і відповідно бойового досвіду, я буду змушений проводити його підготовку в дуже інтенсивному режимі.
– Отже з Богом. Вже сьогодні Олексій Данилюк матиме знак пілота – синього орла, а найближчі дні і військове звання – хорунжий. Якщо все буде йти добре і він матиме триста годин нальоту, йому буде присвоєно перше офіцерське звання – віце-лейтенант. Час у нас зараз тривожний. Триста годин бажано налітати до початку осені. До цього часу слід пройти і повноцінну льотну, вогневу і тактичну підготовку. Хорунжому Марченко – взяти на себе технічну підготовку. Олексій Данилюк повинен до першого вересня до гвинтика знати «п’ятірку». Заступнику командира авіакрила майору Юрію Куценко ввести новачка в курс справ з історії нашої частини, тактики і стратегії бою як нашої авіації так і ймовірних супротивників, а також щодо загальної суспільно-політичної обстановки.
– Так точно, пане віце-полковнику, – одночасно відповіли всі троє офіційним тоном.
***
Так Олексій Данилюк став пілотом третьої ескадрильї, третього авіакрила, 11 ескадри Військово-повітряних сил України. Ескадрилья мала 12 літаків і тепер включаючи Олексія і 12 пілотів. Командував ескадрильєю Войцех Пісоцький. Ескадрилья складалася з трьох ланок – по чотири літаки і пілоти в кожній. Літали вони парами, пара була найменшою бойовою одиницею. Також по 12 літаків і пілотів мали дві інші ескадрильї. Всього в авіакрилі було 40 літаків і пілотів – ще на чотирьох машинах літали сам командир віце-полковник Максим Свириденко, його заступник майор Юрій Куценко, заступник командира зі стрілецької та тактичної підготовки майор Антон Семенюк та штурман полку Марко Шелест. Заступником командира третьої ескадрильї був лейтенант Василь Татаренко. Він же очолював другу ланку. Третьою ланкою командував кримський татарин лейтенант Ніяр Аблаєв. За кожним літаком і пілотом був закріплений технічний персонал – авіатехнік, механіки, зброярі, укладальники парашутів, оператори електрорадіообладнання, тощо. Технічний персонал літака Олексія очолював авіатехнік Павло Кобзар. Старшим авіатехніком третьої ескадрильї був Іван Марченко. Тренували і навчали Олексія дуже ретельно та інтенсивно. Пісоцький, Татаренко займалися льотною підготовкою. Спочатку на ластівках – за кожною ескадрильєю їх було закріплено по дві, а потім на учбово-тренувальній спарці «п’ятірки», яких кожна ескадрилья мала по одному екземпляру, потім і на бойовій машині. Після відпрацювання техніки індивідуального пілотажу, його навчали триматися в парі, у складі ланки, групи, ескадрильї.
– Щоб перемогти супротивника, його перш за все треба бачити. Постійно оглядай простір навколо себе. Ворог може ховатися у хмарах, маскуватися на фоні землі, ховатися у сліпучих променях сонця, – навчав його Войцех Пісоцький. – Після кожного польоту у тебе повинна боліти шия. Якщо не болить то ти проживеш у реальному бою недовго. Щоб не натерти шию комірцем нам видають шовкові шарфи та хустинки. Щоб перемогти супротивника треба мати над ним перевагу, йдеться не про чисельну перевагу, а про перевагу у висоті, швидкості, свободі маневру. Також варто використовувати хитрість та маскування, хмари, промені сонця, фон землі щоб завдати несподіваного удару. Іноді варто ухилитися від запеклої безрезультатної каруселі з ворогом, щоб потім вибрати зручну позицію і час для несподіваної і разючої атаки. Якщо тобі вдалося збити ворога, ніколи не задивляйся на палаючий літак – можеш опинитися поряд з ним на землі. Ніколи не відволікайся на краєвиди та якісь цікавинки, це може коштувати занадто дорого. Всі правила на війні пишуться кров’ю роззяв.
Механіки та техніки на чолі з Марченком примушували його ретельно вивчати матеріальну частину, озброєння та радіообладнання літака. Гайдамак-5 був озброєний гарматою калібру 20 міліметрів та двома кулеметами калібру 16 міліметрів. Їхні патрони мало чим відрізнялися від снарядів авіагармати. Літак мав боєкомплект у 200 снарядів та у 800 патронів на ствол. Для наведення зброї на ціль Гайдамак був обладнаний рефлекторним прицілом, яким можна було користуватися вдень і вночі. Для нічних польотів існували прилади нічного бачення, які працювали від мережі літака. Очевидно, що ці технології потрапили в цю лінію часу з майбутнього. Олексій впевнився в цьому висновку, коли познайомився з системою орієнтування – винищувач крім звичайного компаса був обладнаний гірокомпасом та радіокомпасом. Нові запитання ставила і вже знайома радіостанція. Вона по перше працювала на транзисторах, по друге мала кілька окремих каналів зв’язку і давала можливість незалежно спілкуватися відразу з кількома адресатами. І Олексій Данилюк вже зовсім не здивувався, коли виявилося, що літак обладнаний простим бортовим комп’ютером, синхронізованим з прицілом і системою навігації і системою життєзабезпечення для великих висот. При стрільбі в бою він міг вираховувати кути випередження для точного враження цілі. Легкість з якою Олексій освоював обладнання дивувала Івана Марченко.
Від Юрія Куценка Олексій дізнався, трохи про історію країни в цій лінії часу, історію своєї частини. Виявилося, що починаючи з перших днів після закінчення війни, з 1919 року Володимир Бутко взяв курс на побудову потужної економіки країни. «Використовуючи технології з майбутнього» – зауважив про себе Олексій. Була збудована металургія, паливно-енергетична промисловість. Восьмим дивом світу став Дніпрогес. Потім дев’ятим дивом було названо Олешківську сонячну електростанцію і нарешті десятим стала Азовська вітрова електростанція. Швидко розвивалася авіація. Створені авіаційні концерни-гіганти Гайдамак, Гайдук, Пластун, Характерник, Горизонт та інші постійно створювали все нові і нові типи військових, навчально-тренувальних та цивільних літаків. Швидко розвивалися збройні сили. Для захисту країни по периметру кордонів були збудовані потужні укріплені райони. Вони стали в нагоді під час П’ятимісячної війни 1940 року. Сталін, поглинувши разом з Гітлером Польщу в 1939 році і Прибалтику спочатку розв’язав не дуже вдалу війну з Фінляндією. Потім навесні 1940 року Сталін пред’явив Україні ультиматум, в якому вимагав віддати Кубань та Донську область. Отримав коротку і лаконічну відповідь від президента Володимира Бутка – «Прийди і візьми. Якщо зможеш». В травні 1940 року війська радянської Росії атакували Україну по всій довжині кордону. Російська армія довгих 5 місяців безуспішно билася об мури укріплених районів, зазнаючи величезних втрат. В повітрі точилися масштабні повітряні бої, які з перших днів для росіян стали катастрофою, оскільки вони мали на озброєнні переважно застарілі дерев’яні моноплани та біплани. 11 ескадра також брала активну участь у цих боях. Майже всі пілоти третього авіакрила брали активну участь у боях. Найкращим пілотом став нинішній командир Максим Свириденко з 34 підтвердженими перемогами. Тричі був нагороджений медаллю Срібний Сокіл, яку дають за 10 повітряних перемог. Цікавою особою був і командир третьої ескадрильї Войцех Пісоцький. Народився і виріс в Польщі. Служив у польських ВПС. Коли у вересні 1939 року німці і совіти почали вторгнення в Польщу, Войцех став на захист рідного неба. В боях збив чотири німецькі літаки. Після захоплення Польщі ворогами, Войцех Пісоцький відмовляється здатися і перелетівши українсько-польський кордон приземлився на одному з українських аеродромів. Тут він наполегливо добивався вступу до ВПС України і йому дозволили стати пілотом 11 ескадри. Коли в 1940 році совіти напали на Україну, Пісоцький бере активну участь у боях. За п’ять місяців збив 27 радянських літаків. Має дві медалі Срібний Сокіл. Практично всі пілоти третього авіакрила мають повітряні перемоги в цій війні.
Щодо тактики української авіації, то тут ставка робилася на завоювання переваги у повітрі, вертикальний маневр, новітні прогресивні методи ведення бою. Крім ВПС, свою авіацію мали також війська Протиповітряної оборони, які захищали міста та стратегічно важливі об’єкти, Сухопутні війська, які використовували авіацію для прикриття та підтримки військ, Військово-морський флот також мав свою авіацію. Знаходячись у ворожому оточенні країна активно готувалася до свого захисту, роблячи ставку переважно на оборонні озброєння, зокрема в небо постійно були спрямовані стволи більше ніж тридцять тисяч зенітних гармат, по всій країні працювала ціла мережа радіолокаційних станцій, які довели свою ефективність під час П’ятимісячної війни.
Щодня тривали активні польоти. Літали та готувалися всі пілоти. Особливо діставалося Олексію, який нерідко літав по 5 – 6 годин на день, часто вночі, використовуючи прилад нічного бачення. Войцех Пісоцький був неймовірним асом та майстром вищого пілотажу. Після тренувань з ним Олексій ледве добирався до своєї кімнати. Та поступово він все більше встигав за Пісоцьким, повторюючи його маневри і часто вже не поступаючись комеску у майстерності. Досвід восьми років польотів не минув даремно.
Одного разу командир Максим Свириденко зібрав пілотів і повідомив:
– Через кілька днів ми вилітаємо на південь для відпрацювання повітряної стрільби. Житимемо в наметах на березі водосховища. По друге – цієї неділі звільнення відміняються за наказом згори. Нас переводять у стан підвищеної бойової готовності. Не лише нас, але й зенітників, флот та наземні війська.
Час від часу у вихідний день Олексій отримував звільнення і тоді він міг перепочити. Вихідний день він проходив у місті. Київ у цій лінії часу дуже відрізнявся від того Києва який він знав. Олексій зі здивуванням дізнався, що в місті вже активно працює метрополітен, якого в його лінії часу ще не повинно було бути, та інший електротранспорт. Хрещатик та центр міста предстали перед його очима в первісному недоторканному вигляді, історичні пам’ятки зруйновані у відомій йому лінії часу в 1941 році продовжували існувати. Навколо міста будо збудовано багатосмугове кільцеве шосе, лінія швидкісного трамваю.
Він пошкодував, що цієї неділі не поїде до міста. Графік, який йому запропонували дуже втомлював. Проте щоранку він за звичкою продовжував прокидатися удосвіта, пробігав п’ять кілометрів по коловій доріжці навколо летовища, працював зі штангою, гирями та іншими спортивними снарядами. Постійно там він зустрічав інших пілотів – командири 11 ескадри приділяли величезну увагу фізичній підготовці. Його вже давно впізнавали і поступово почали вважати своїм.
