– Земля, Земля, я Колібрі, іду на посадку.
– Колібрі, смуга поки що зайнята, доведеться піти на ще одне коло.
– Я Колібрі, вас зрозумів.
Олексій Данилюк спрямував літак на нове коло. Сонячний вересневий день був у розпалі. Яскраво-синє небо, подекуди білі хмаринки. А під крилами блакитна стрічка Дніпра, ще не пожовклі прибережні ліси і нарешті квартали стародавнього Києва, оповиті сизим маревом. Олексій Данилюк мав повне право пишатися тим як складається його життя. Далеко не кожна молода людина в свої 23 роки після закінчення університету вільно володіє кількома іноземними мовами, має ліцензію пілота і віртуозно літає на цілому ряді легкомоторних та спортивних літаків. Батьки Олексія були досить відомими представниками бізнесу, маючи в багатьох містах України досить широку мережу магазинів побутової техніки. Хлопець був представником тієї верстви населення, яку називають іноді іронічно «золотою молоддю», які маючи забезпечених батьків можуть проводити час на власний розсуд та власне задоволення. Але Олексія Данилюка не цікавили типові розваги сучасної «золотої молоді», – нічні клуби, шалені перегони на авто вулицями нічного міста, вечірки з випивкою та використанням більш міцних речовин, тощо. На здивування батьків його цікавила авіація та історія її розвитку. Настільки, що його в малолітньому віці батько був змушений записати до елітного аероклубу. Вдома всі полиці в його кімнаті були заставлені безліччю книг та журналів, які стосувалися авіації: різні довідники, мемуари відомих та маловідомих пілотів, технічна документація зразків раритетної авіаційної техніки. Ніхто не міг пояснити його фанатичної тяги до авіації. Вже у 15 років Олексій Данилюк здійснив свій перший самостійний політ на легкомоторному літаку. А за вісім років він налітав вже понад півтори тисячі годин на різних типах поршневих та реактивних спортивних машинах. Також всякими правдами і неправдами він неодноразово приймав участь в різноманітних авіашоу по всьому світу. Особливо він пишався польотами на різних раритетних зразках різноманітної авіатехніки, як невійськової та військової. В його колекції були польоти і на копії стародавнього біплана «Авро», старому радянському моноплані І-16, славнозвісному винищувачі Віллі Мессершмітта Bf-109, американських Мустангу, Аерокобрі, британському Спітфайрі. Випробував у польоті копію радянського винищувача Як-3.
– Колібрі, смуга вільна, можете сідати.
Сессна м’яко торкнулася колесами бетону і поступово втрачаючи швидкість покотилася злітно-посадковою смугою летовища. Олексій зарулив на стоянку і через мить вже був на землі. До літака підійшов літній чоловік в потертому сірому комбінезоні.
– Ну і як машина поводила себе в повітрі, як двигун?
– Андрійовичу, мотор працював мов годинник. Трохи затримався в повітрі через зайняту смугу, – відповів Олексій.
– Олексо, будеш ще літати?
– Ні, на сьогодні мабуть вже досить, допоможу хлопцям з клубу. Вони в ангарі?
– Так, всі вже зібралися навколо свого фокке-вульфа.
Залишивши літак під опіку Івана Андрійовича Зощенка, Олексій попрямував до ангара. Скинувши з себе льотний костюм він одягнув засмальцьований комбінезон. Ангар був заставлений різноманітними старовинними літаками. Тут були десятки моделей винищувачів 30 – 40 років ХХ століття. Були як дерев’яні моделі так і металеві, покриті блискучим дюралюмінієм. Це були копії старанно відтворені такими ж ентузіастами як і Олексій. З однією тільки різницею – Олексій Данилюк був серед них єдиним пілотом.
– Олексію, швидше йди сюди, двигун прибув, – гукнув йому Денис.
Обійшовши копії радянського винищувача Ла-9 та румунської машини Іар-80, він нарешті побачив свою команду. Хлопці поралися навколо напіврозкритого великого ящика з якого поблискував свіжим металом двигун замовлений в самій Німеччині. Майже всі деталі члени клубу, такі ж хлопці із заможних сімей як і Олексій Данилюк замовляли на підприємствах як України так і багатьох країн Європи, США, Ізраїлю. Так за клопотами пов’язаними з монтуванням стародавнього німецького винищувача Фокке-Вульф-190, збіг до кінця ще один вихідний день. Можна було відправлятися додому. «Феррарі» керований Олексієм мчав вулицями міста на яке вже почали опускатися вечірні сутінки. Ось нарешті і квартира. Її Олексій два роки тому купив у одного пенсіонера, дуже схожого на якогось літнього викладача ВУЗу чи працівника Науково-дослідного інституту ще радянського періоду. Цей старий перебрався з проданої квартири в свій заміський будиночок, де й помер кілька місяців тому. Крім меблів квартира була заставлена тренажерами для силових вправ, гирі, штанга, бігова доріжка, гантелі. Цим всім інструментарієм Олексій користувався щоранку, а біговою доріжкою переважно взимку та в негоду. «Пілот, який не товаришує з двопудовою гирькою, штангою та біговою доріжкою, рано чи пізно поплатиться за це», – говорив літній інструктор аероклубу. І цей урок Олексій запам’ятав на все життя. Прийнявши душ та переодягнувшись, Олексій заходився готувати вечерю. Та не судилося провести тихий спокійний вечір. Саме в цю мить продзвенів дзвінок вхідних дверей. Відчинивши двері Олексій побачив чоловіка років тридцяти, одягненого в сірого плаща.
– Доброго вечора, Натан Іванович Феденко тут мешкає? Мене звати Володимир Бутко.
– Ні, Натан Іванович два роки тому продав цю квартиру мені і переїхав у свій заміський будиночок.
– Тоді вибачте, – і гість попрямував в напрямку сходів.
– Зачекайте будь-ласка, – зупинив його Олексій. – Мені шкода, але Натан Іванович Феденко помер чотири місяці тому. Моє ім’я Олексій Данилюк. Прошу вас, зайти до квартири.
Гість після хвилинного коливання переступив поріг, а Олексій тим часом дістав із шухляди невелику ретельно запаковану картонну коробку.
– Незадовго до своєї смерті Натан Іванович раптом зателефонував мені. Він вже був тяжко хворий, сказав що йому недовго залишилося жити і просив, щоб я виконав його останню волю. Передати цю коробку чоловікові, на ім’я Володимир Бутко. Він говорив, що Володимир Бутко сам прийде.
З цими словами Олексій передав коробку гостеві.
– Не знаю як вам віддячити, але я спробую. А поки що прощавайте.
Володимир Бутко швидким кроком попрямував до сходів і почав швидко спускатися з другого поверху. «Дивний суб’єкт», – подумав Олексій.
Наступна думка примусила його одягнути куртку і він почав спускатися вниз шукаючи очима недавнього відвідувача. Надворі вже зовсім стемніло, але ліхтарі добре освітлювали територію. Побачив він Володимира Бутка вже на паркувальному майданчику. Той якраз сідав до таксі. Олексій пошкодував, що його «Феррарі» зараз замкнений у гаражі за квартал звідси. Озирнувшись по боках, хлопець помітив ще одне таксі, з якого якраз висаджувався клієнт.
– Слідуйте за тим таксі, – сказав Олексій водієві подаючи йому п’ятисотенну банкноту.
– У мене вже є терміновий виклик, – заперечив той.
Олексій мовчки поклав в долоню таксиста ще дві п’ятисот гривневі купюри. Вигляд грошей примусив нарешті того прийняти швидке і правильне рішення. Авто помчало вулицями нічного міста, тримаючись все-таки на певній відстані. Покружлявши вулицями з годину, таксі зупинилося поблизу аеропорту Жуляни. Гість майже вискочив із таксі, тримаючи в руках коробку і швидко попрямував усередину вокзалу. Олексій вискочив з авто і швидко попрямував услід. На здивування Олексія, Бутко не пішов ні до каси, ні до зали очікування, а відразу пройшов на летовище. «Це ж на який терміновий рейс він так поспішає», – подумав Олексій, і швидким кроком попрямував вслід вже майже не ховаючись. Всупереч очікуванням Олексія, Бутко пройшов повз термінали та попрямував прямо до пустиря. Олексій прискорив крок, побоюючись загубити об’єкт в темряві. «Чому тут так темно», – мимоволі подумав Олексій. Раптом Бутко зник. «Що я тут роблю і навіщо?» – мимоволі подумав він. Олексій, пройшовши ще кілька десятків кроків уперед навмання, раптом наштовхнувся на величезну автофуру. Настільки велику, що вона не поступалася за розмірами залізничному вагону. «Звідки вона тут»? Обережно ступаючи він підійшов до фури упритул, і обережно почав обходити її. Раптом він почув людські голоси.
– Ну як приніс? – запитав чийсь незнайомий голос.
– Так, він у мене, можемо вирушати, – почувся знайомий голос Володимира Бутка.
– От і добре, бо рівень тахіонів незабаром досягне критичної межі. Негайно закривайте двері.
Олексій обійшов фуру позаду і раптом наштовхнувся на відкриті, слабко освітлені двері і зустрівся поглядом з Володимиром Бутком, який якраз їх закривав. На його обличчі раптом відбився переляк.
– Ой ні, тільки не це, – вигукнув той, – негайно зупиніть запуск.
– Пізно, це вже неможливо, генератор запущено, закривай негайно двері, – почувся перший голос.
Раптом навколо фури та Олексія виник якийсь дивний темний вихор пронизаний безліччю розрядів. Олексій мимоволі доторкнувся до мерехтливої стіни і в ту ж мить отримав сильний удар, який нагадував удар електричним струмом. Його відкинуло майже до дверей. Але в ту ж мить, він відчув, що якась невідома сила тягне його до мерехтливої стіни і ця сила щосекунди стає все сильнішою.
– Олексію, давай руку, – вигукнув Володимир Бутко і якимось дивом устиг ухопити Олексія за руку.
Невідома сила з неймовірною силою тягла його до мерехтливої стіни і щомиті все сильніше та сильніше. Рука Бутка почала вислизати.
– Володю, негайно закривай двері, ти вже йому не допоможеш, – знову почув Олексій чийсь голос.
– Допоможіть мені, я його тримаю.
В ту ж мить, якась неймовірна сила вирвала Олексія з руки Володимира Бутка, і Олексій полетів прямо у стіну мерехтливого, прошитого розрядами вихору. Ніби тисячі блискавок впилися одночасно в тіло Олексія. В наступну мить відчув нестерпний пекучий біль зник в темній безодні.
