Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2627
Творів: 47997
Рецензій: 92786

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Казка для дорослих

Казка на ніч

© Олексій, 02-10-2020

Речі було майже зібрано. Михайло Петрович, заслужений академік, стояв посеред спорожнілої лабораторії та обережно влаштовував загорнутий у декілька шарів паперу згорток у дорожню сумку. «Рукавичка», універсальний мультисезонний спальний мішок, інвентарний номер 258974, була одним із найулюбленіших його винаходів. Допрацьовані зразки, які у згорнутому вигляді були менші за дитячу долоньку, а у розгорнутому вміщували п’ять кремезних чоловіків зі спорядженням, вже давно активно використовувалися спецслужбами. Цей же, один із перших, вірою та правдою служив академіку та його дружині,  коли експерименти затримували їх на ніч у лабораторії.
Все інше вже було спаковано.
Лабораторія, яка протягом довгих років була другою домівкою та місцем народження безлічі неймовірних виходів, тепер виглядала спустошеною і нежилою. Зникли улюблені дрібнички: сувеніри з далеких країн, у яких довелося побувати на конференціях і симпозіумах; розмальовані чашки, у котрі завжди раді були налити чай колегам; газетні вирізки, що розповідали про долю винаходів; фотографії улюбленої донечки – на серії знімків можна було прослідкувати, як дівчинка поступово перетворюється на красиву молоду жінку. На останньому фото вона вже тримала на руках власну дитину.
У порожній кімнаті впадали в око почорнілі стіни та стеля в одному кутку лабораторії. Зруйноване вогнем коштовне обладнання вже встигли вивезти. Замінити його було нічим – доки ще дістануть ті секретні креслення, за якими колись конструювали єдиний у світі стабілізатор холодної плазми, доки знайдуть майстрів… Ще рік-два тут точно буде пусто.
За стабілізатор було неймовірно боляче – і досі, коли Михайло Петрович згадував, як своїми руками влаштовував критичну несправність і зачиняв лабораторію, точно знаючи, що під ранок десь всередині важливих мікросхем запалає іскра, і невеликий вибух зруйнує не тільки прилад, але і «забуті» на столі поряд документи. Але на кону стояла доля держави.
І Всесвіт, здавалося, також розумів важливість його місії – за винятком особистих переживань, все пройшло вдало. Невдалий експеримент, невідома помилка обладнання, ніхто не міг цього попередити. Так написано у паперах службового розслідування. Набута за роки роботи академічна вага, непорушна чесність та, що ж приховувати, особисті зв’язки у Міністерстві дозволили вийти з ситуації з мінімальними втратами. Єдина людина, яка задумала цю низку експериментів і могла щось запідозрити – їх замісник Іван Сергійович, талановитий наступник у світі науки, – на щастя, був у далекому відрядженні. Шкода, що йому нічого не можна пояснити…
За спиною почулися легкі кроки та хлопання крил – Михайло Петрович відвів погляд від почорнілого кутка та обернувся. У лабораторію зайшла його дружина, Марія Іванівна. До грудей вона міцно, але ніжно притискала велику рябу курку.
Михайло Петрович простягнув руку до курки та почухав її яскравий гребінець. Курка скосила чорне око та привітно квокнула.
– Віддали без проблем?
Марія Іванівна з посмішкою кивнула та влаштувала курку у заздалегідь приготовану клітку-переноску, що стояла на столі. Потім обернулася до чоловіка:
– Вони знають, що Ряба у нас улюблениця. Проєкт з їхнього розведення все одно провалився, тож їм однією куркою більше, однією менше… Ти тут все зібрав?
Стук у двері не дав Михайлу Петровичу часу на відповідь. У лабораторію зазирнув куратор, який відповідав за зв'язок між вченими та державними структурами. На його обличчі виразно читалася розгубленість.
– Все ж йдете… Ну і тиждень – ця пожежа, і одразу двох таких вчених втрачаємо… Не передумаєте? З вашим хистом до роботи…
– Ваша правда… – Марія Іванівна подивилася на чоловіка. – Ми з ним так запрацювалися, що зовсім проґавили дитинство єдиної доньки. Ці роки вже не повернути, але ж у нас підростає онучка…
– Вона ще маленька, – додав Михайло Петрович, – тож у нас ще є час на те, щоб не здійснити ту саму помилку.
Куратор зітхнув.
– Ну, справа ваша. Хоч заглядайте до нас, ви ж знаєте, завжди будемо раді бачити. – Він кинув оком на сумку. – Ну що ж, всі документи підписані, а те, що забираєте, завірено?
Вчені підтвердили. Куратор кивнув, потиснув їм руки, обвів поглядом опустілу лабораторію, затримавши погляд на дивній плямі бруду на столі, та вийшов. Подружжя подивилося один на одного.
– Ну, час, – сказав Михайло Петрович.
Він підхопив зі столу сумку – між дрібничками з робочих місць та улюбленими винаходами ховалися результати останнього експерименту, – подав клітку-переноску з куркою Рябою дружині, і вони разом, лише на хвилину зупинившись на порозі, покинули приміщення лабораторії.

Минуло 10 років.
Це були, мабуть, найтихіші роки за все життя колишніх вчених. Михайло Петрович та Марія Іванівна купили маленький будиночок подалі від людей – на краю села під Києвом (тут народився та виріс Михайло Петрович), та зажили собі мирним заміським життям.
Завели собі тваринок-компаньйонів, засадили розкішний сад, не полишали й наукове життя – проводили експерименти та досліди, писали статті до міжнародних наукових журналів, телефоном консультували колишніх колег. А особливою радістю подружжя була онука Настя, якій тепер було вже одинадцять років. Онучка росла допитливою та розумною, справжньою маленькою вченою, і Михайло Петрович та Марія Іванівна, яких частіше тепер звали просто Дід та Баба, з радістю присвячували час її розвитку. Настя хапалася за все, чому вони вчили. Чи не кожні другі вихідні вона приїжджала у село, а на канікулах проводила тут цілі тижні.

Ось і зараз, на третій день літніх канікул, онучка знову збирала речі. Попереду було цілих два тижні до початку зміни у науковому дитячому таборі.
У великий рюкзак Настя швидко пакувала все необхідне: прочитані книжки з бабиної бібліотеки (онучка нетерпляче чекала можливості їх обговорити), одяг та необхідні дрібниці, шкільні конспекти, до яких виникли питання та, власне, сам список із питаннями – під час самостійного навчання їх виникало багато. Найважливіший предмет – сучасний планшет, на який було завантажено описи декількох цікавих хімічних і фізичних дослідів. Настя збиралася провести їх там, у невеликій домашній лабораторії.
– Поклади ще це.
Настя обернулася – Валентина, мати, подавала запакований набір нових хімічних реактивів.
– Вони просили купити.
– Добре. – Настя взяла пакунок і почала обережно прилаштовувати між книжок. – Не хочеш зі мною поїхати? Там добре, є озеро, ліс, собака… Баба з Дідом. І багато цікавих занять.
– В мене і тут є багато цікавих занять, – посміхнулася мати. – Ні, не хочу. І робота до того ж.
Настя зітхнула і закрила клапан рюкзаку. Якщо чесно, на іншу відповідь вона і не сподівалася – мати майже ніколи не приїжджала до своїх батьків, та й тоді це були короткі візити. Марно було сподіватися, що зараз буде інакше.
Тож Настя закинула рюкзак на плечі, обійняла та поцілувала матір і вийшла з дому. До автобусної станції ще потрібно було їхати на метро.

Валентина проводжала доньку з вікна поглядом та механічно помічала, що заздрить. Вона, рідна донька, виросла у садочках санаторного типу та групах подовженого дня, на руках нянь та вихователів – професійніших за будь-яких батьків, але все ж не батьків. А Настя легко стала найбільшим пріоритетом колишніх вчених – тим, яким завжди марно прагнула стати Валентина. У роки її дитинства та юності на першому місці для них стояла наука.
Валентина їх не винила і загалом добре розуміла – допомагала освіта психолога. Тепер вони лише намагалися виправити свої помилки. Але подолати роки відчуження між ними було мабуть вже неможливо. Тож так і повелося: вони балували онучку, вона – допомагала іншим сім’ям зі схожими ситуаціями не допустити ті самі помилки. Кожен із них справлявся так, як міг.

У той само час у домі на краю села повним ходом йшла підготовка до приїзду онучки. Марія Іванівна поралася на кухні. Давним-давно, коли онучка була ще зовсім маленькою, Баба придумала особливу випічку – кулеподібні солодкі хлібці. З хрусткою скоринкою та м’якою серцевиною, неймовірно ароматні, вони водночас були і забавкою для дитини, і смачним десертом. Настя настільки полюбила їх, що і досі час від часу просила приготувати такі «колобки», як вона їх назвала.
Але сьогодні серед звичних інгредієнтів – цукор, мука, ванілін та інші – було одне незвичайне. Яйце, яке вперше за десять років нарешті знесла улюблена курка Ряба.
Яйце (а точніше, його шкарлупа) було не простим, а… золотим! Про це чудо Баба пізніше збиралася докладно розказати онучці, тож після того, як розбила яйце у тісто, відклала уламки шкарлупи у бік. Вивіреними рухами замісила тісто, дала трохи відпочити та піднятися, сформувала ідеальний шар та заклала у піч.
Поки колобок випікався, Баба зайнялася редагуванням нової наукової статті, яку планувала випустити за матеріалами минулорічних експериментів з рослинами. А після сигналу таймера, повернулася до кухні та витягла колобок на тарілку. Круглі рум’яні боки, майже ідеальна форма – сьогодні випічка вийшла на славу. Баба накрила його рушником і залишила остигати.
А із двору вже було чутно ляскіт хвіртки та дзвінке:
– Бабо, Діду, це я!
Майже одразу почулися скавучання та нявчання – то прибігли вітатися собака та котик. І Баба сполоснула руки і також вийшла у двір. Настя радо посміхнулася Бабі та Діду, швидко поцілувала їх та нетерпляче сказала:
– Знаєте, кого у лісі бачила? І ведмедя, і вовка, і лисицю, і зайця.
– Таки всіх? – скептично перезирнулися вчені.
– Так! І бігли разом, наче групою. Так дивно! Як так може бути?
– Треба поміркувати… Ну, ходімо, відпочинеш з дороги.
І Баба повела онучку в дім. А Дід залишився на дворі. Історія зі звірами і справді була дуже дивною. Ще й недалеко від хати… Здається, буде краще увімкнути додаткові рівні безпеки.
І Дід попрямував за дім, у невеликий дерев’яний сарайчик. Двері відкрилися з ледве чутним скрипом – всередині було темно, тож одразу за порогом Дід доторкнувся до вмикача. Невелика лампа освітила дивовижного Солом’яного бичка, зовні схожого на збільшену у декілька десятків разів народну іграшку.
Колись він і справді був створений як іграшка для онучки, але, запрограмований найкращими вченими, додатково мав безліч корисних функцій. Хоча, звичайно, Настя сприймала його лише як іграшку. Згодом, коли онучка виросла з таких забав, Солом’яного бичка почали використовувати на хазяйстві як газонокосарку. І натішитися не могли – траву він підстригав безшумно та рівно, а ще зовсім не потребував контролю: сам виходив, шукав, де потрібні його послуги, працював і повертався у сарай на підзарядку.
Тепер настав час підключити додаткові захисні функції. Діду знадобилося декілька хвилин, щоб згадати код активації, але скоро Солом’яний бичок (він же – високоефективна захисна система) вже вийшов у двір на патрулювання. Дід причинив двері сараю – так, аби бичок міг вільно пройти, - трохи подивився йому услід і пішов у дім.
-…Ось так ми і провчилися разом всі роки у КПІ, а перед випуском зрозуміли, що розлучатися не хочемо. Так і пішли разом по життю.
Дід заглянув до кімнати – на дивані, з великим фотоальбомом на колінах, сиділи Баба та онучка.
– А розкажи за це фото, – онучка показала пальцем на сторінку.
Вона вже бачила ці фотографії, але історії були такі цікаві, що час від часу хотілось переслуховувати ще.
Баба розсміялася та лукаво подивилася на Діда.
– Одного разу твій Дід проголосив, що краще за мене знається на рослинах. Знайшов собі шматок городу, посадив ріпку та почав свої експерименти. Виросла ріпка велика-превелика – ми приладами кріь землю дивилися, ледь повірили очам. Таку тільки на сільськогосподарські виставки везти. Але ж не все так просто: виростити виростив, а самотужки витягти ріпку не зміг. Покликав мене – ми разом не впоралися. Потім звірі наші не витримали – теж приєдналися. Добре що Дід увімкнув функцію фотосесія на фотоапараті.   А ріпку ми таки витягли.
– Величезна, але несмачна, – також розсміявся Дід. – Довелося викинути.
Онучка посміхнулася. Баба відклала фотоальбом:
– Ну що, ходімо пити чай? У мене дещо є.
Але на кухні на них чекав неприємний сюрприз. Тарілка була на місці, рушник – також, а от свіжоспечений колобок зник. Баба вкрай здивувалася. Подивилася на кота та собаку – але вони були виховані та колобка не їли.
– Ох і дивна історія… – присіла за стіл Баба. – Як жаль, цей колобок був зовсім незвичайний, замішаний на яйці Ряби.
– А що у тому яйці особливого? – спитала Настя.
Для неї Ряба була всього лишень однією з багатьох курок подвір’я, хіба що мала власне ім’я та отримувала більше уваги за інших.
Баба покачала головою, дістала відкладені шкарлупки і показала онучці.
– Диви.
– Ти ба, золото? Як це так? Це фарба?
– Ні, не фарба, – присів поряд Дід. – Справжнісіньке золото.
Баба тим часом підхопилася готувати чай та нарізати вчорашній колобок, який на щастя нікуди не тікав і лежав там, де його залишили.
– Ряба належить до особливої породи курей, яку ми виводили для розвідки золотоносних місцевостей у Сибіру. Їхній генетичний код скопійовано з геному залізного молюска. Можеш знайти про нього інформацію. Золото, яке потрапляє в організм такої курки разом із їжею, накопичується. А коли кількість стає достатньою, курка замість звичайного зносить яйце з золотою шкарлупою.
– Нічого собі! – онучка покрутила шматки золотої шкарлупи, а потім питливо подивилася на Бабу та Діда. – А чому ж я про них нічого не чула? Нам би у школі розповідали, це точно.
Вчені сумно посміхнулися.
– Проєкт вийшов не дуже вдалий – всі процеси в організмі йшли як було заплановано, але курки несли яйця дуже рідко. Тож його визнали нерентабельним і закрили, цих курей не розводили і не продавали на широкий загал.
Всі притихли та у тиші закінчили пити чай. Кожен розмірковував про щось своє.

Після чаювання онучка прихопила рушник, пакунок із ягодами та планшет із щойно завантаженими статтями про залізного молюска та побігла на річку. За нею ув’язався собака – і охороняти, і розвіятися.
Дід відійшов проконтролювати хід експерименту, який запустив вранці, а Баба почала прибирати на столі. Залишки колобку сховала у кошик, крихти зі столу змахнула рушником, а чашки з залишками чаю та заваркою понесла до вікна. Підгодовані чайним листям, квіти під вікном росли пишними та красивими. Клумба була влаштована з розумом: зайва рідина стікала у заповнену водою траншею, яка йшла від ставка під яблунями прямо до вікна.
На перший погляд, дивне ландшафтне рішення, але воно виникло не просто так. У ставку жила ще одна дивовижна, народжена у лабораторії, істота – Мілдред, як його ніжно звала Баба. Звичайнісінька грудочка багнюки, окрім того, що жива. Мілдред був ніжним, але водночас бешкетливим створінням: він любив гратися з Бабою, часто пародіював її обличчя чи навколишні форми. Під яблунями йому було сумно, тож він підпливав до вікон та заглядав у дім. У теплий сезон, коли вікна були завжди відкриті, Баба завжди знаходила час, щоб поспілкуватися.
Тож і зараз Баба вилила заварку на клумбу, а потім перехилилася через підвіконня, щоб подивитися, чи не видно Мілдреда. Аж раптом у густій траві під квітами помітила рум’яний бік. Ба! Та це ж зниклий Колобок!
Баба, не зволікаючи, підняла Колобка. Перенесла на кухню, оглянула – боки були чисті. Аж раптом відчула, що хлібина у її руках ворушиться. Баба скрикнула від несподіванки та впустила колобка на стіл.
На крик прибіг Дід. Він оцінив ситуацію, зрозумів, що нападників нема, радіо грає, як зазвичай, а Баба виглядає неушкодженою, трохи заспокоївся і вже повільніше підійшов до столу.
– Що сталося?
Баба тільки відкрила рота, щоб відповісти, але знизу раптом донеслося тихе-тихе відлуння:
– …що сталося?..
Подружжя здивовано подивилися униз – вираз переляку та подиву на обличчях швидко змінився зібраністю вчених. Перед ними знову, як безліч разів до того, була дивовижна загадка.
Дід обережно оглянув Колобка з усіх боків, а потім за допомогою рушника переніс його на тацю.
– Це твій останній колобок?
– Так, – кивнула Марія Іванівна та діловито перерахувала: – Рецепт типовий, всі стадії приготування звичайні, обладнання незмінне. Але замість яйця звичайної курки там яйце Ряби.
– Хм…
Вони замовкли, розмірковуючи. Баба швидко взяла листок паперу – перший, що попався під руку, – та почала занотовувати: зміни у рецепті, тривалість випікання, обставини ситуації, характеристики навколишнього середовища. Кожна деталь могла стати ключовою для аналізу та майбутніх експериментів.
– До цього такий ефект ми зустрічали тільки…
– Так, стабілізатор…
Вчені з розумінням подивилися один на одного. Марія Іванівна підсунула ближче до себе уламки шкарлупи:
– Принеси набір для взяття зразків, будь ласка.
Дід повернувся швидко. З портативного набору для взяття зразків він дістав пробірку та ватну паличку, якою обережно провів по шкарлупках. А потім сховав її у пробірку. Додатково, частину шкарлупи він розклав у окремі, щільно закриті пакети. Тим часом Баба перенесла Колобка у миску з глибокими краями, щоб йому було складніше втекти. Тоді вони удвох із Дідом пішли до лабораторії – так було зручніше вивчати зразки.

Приблизно за годину на дворі грюкнула хвіртка, і трохи згодом на кухню вбігла Настя. Мокре волосся розсипалося по плечах. Вона наплавалася і дуже зголодніла, ягід виявилося замало. Тож новий колобок у мисці – напевно, свіжовипечений – Настя помітила одразу та зраділа.
Вона викотила Колобка на стіл, але тільки піднесла до його боку гостро наточений ніж – одночасно сталося кілька подій.
Колобок раптом сіпнувся і, як живий, відскочив з-під ножа.
А у дверях стривожено скрикнула Баба:
– Не чіпай!
Шокована онучка опустила ніж.
– Все сходиться! – почувся голос Діда – він швидко наближався до кухні. – У яйці були всі необхідні речовини. Додаємо температурну обробку, й ось…
Він зайшов до кухні та приєднався до німої сцени. Вони з Бабою стояли в отворі дверей, розгублені несподіваною ситуацією, онучка – біля столу. Однією рукою вона опиралась на стіл, а в іншій все ще тримала ніж. І теж була розгублена. Комфортно почував себе тільки, мабуть, колобок, бо він промугикав:
– …й ось…
– О! – здивовано сказала онучка, подивившись у бік звуку. Але сказала зовсім не те, що збиралася: – Стіл вібрує…
Ця фраза знову включила професійну поведінку вчених. Вони підійшли до столу.
– Що ж, – мовив Дід до Насті. – Коли ти вже його побачила, краще розповісти все. Цей колобок живий. За попередніми спостереженнями, він вміє імітувати слова – ймовірно, вібрацією, реагує на небезпеку та доторки, здатний самостійно переміщатися. За нашою теорією – єдиною, яку можна вивести з наявних даних – на це вплинув вміст яйця Ряби, поєднаний з термічною обробкою. А далі треба ставити експерименти…
Настя, хоч і була дуже здивована, недарма була онучкою вчених та стільки проводила з ними часу. У ній також проявлялася маленька, але серйозна вчена. Тож здивування швидко відступило на другий план – Настя приєдналася до Баби та Діда, і вони втрьох схилилися над столом.
До пізнього вечора вони спостерігали, експериментували та записували. Вони торкалися колобка руками та різними предметами (по черзі й одночасно), пробували різні умови зі зміною температури, світла, слів та інтонацій, музики, поверхні. Так захопилися, що і про вечерю забули! Але зібрали багато даних.
Наприклад, вони з’ясували, що колобок здатний навчатися, відчуває доторки та по-різному реагує на них (у залежності від того, чим торкаються), озивається на мову та здатний її повторювати. Та навіть більше ніж повторювати – в його реченнях потроху з’являлись  почуті раніше слова.
Тільки пізній час розігнав вчених по ліжках.
І наступного дня вони з самого ранку продовжили працювати з Колобком. Тільки погодували тварин і полили рослини – вони аж ніяк не винні, що Баба з Дідом такі одержимі вчені. А потім знову зібралися навколо Колобка. Проводили тести, обговорювали старі експерименти, робили попередні висновки. Кількість записів, які починалися одним аркушем паперу, все росла. Як зростав і інтелект Колобка: вже через декілька днів він розумів мову та міг доречними відповідями підтримати розмову! Відповіді були прості, короткі, деколи не зовсім чіткі – але ж він говорив!
Настя була у захваті. Баба та Дід реагували більш спокійно – зрештою, за роки праці у лабораторії перспективних досліджень (практично на передньому краї науки) вони бачили багато унікального, неймовірного та незвичайного. За кілька днів вони зібрали всі можливі дані, та потроху повернулися до звичайних справ. А Настя залишилася працювати-гратися з Колобком.
За ці дні Колобок вже навчився досить вправно котитися та впевнено орієнтуватися у просторі. За допомогою спеціальних приладів та підказки Баби Настя виявила, що він активно використовує ультразвук, як це роблять дельфіни чи кажани. Мовні навички також значно покращилися – тепер Колобок не тільки повторював за кимось (хоча повністю цієї звички так і не позбувся) чи відповідав на питання, але і говорив сам. А ще Настя виявила, що його форма не була статичною – Колобок за бажанням міг її змінювати: імітувати об’єкти та обличчя, ставати кубічним чи, навпаки, пласким, чи навіть згорненим у рулончик.
Він був таким само цікавим до світу, як і Настя, тож ці двоє, навчаючись один від одного, майже не розлучалися. З кожним днем вони все далі відходили від хати. І не помічали, що з кущів за ними спостерігають декілька пар чиїхось розумних очей…

В один з таких днів онучка вирішила поставити новий експеримент – вздовж звивистої лісової стежки розставила радари та додаткові прилади для виміру швидкості руху. Вона вже робила подібне на рівній прямій дорозі, тож хотіла звірити результати з тестами на складнішій місцевості. Колобку ідея сподобалася, і він з усіх сил припустив стежкою. Без пригод добіг до останнього датчика та розвернувся назад.
Колобок котився стежкою, тепер вже неспішно, та «розглядав» ліс навколо. Аж раптом на стежку вискочив довголапий звір з великими вухами. Спочатку Колобок не злякався – він і раніше зустрічав звірів. Але раніше звірі не намагалися схопити його зубами! Колобок підскочив від здивування, але швидко придумав, що робити: він «залаяв», точнісінько як лаяв домашній собака на особливо нахабних пташок.
Заєць – а це був саме він – злякався та чкурнув кудись у кущі, тільки його і бачили.
Колобок, задоволений собою, покотився далі.
Але чи сьогодні стежка була зачаклована, чи що… але раптом з’явився великий волохатий… пес. Це був вовк. Колобку він був схожий на пса, тільки більшого за звичайних собак. Та доки Колобок визначився, і цей пес спробував його схопити! Колобок розкричався людським голосом, як у побаченому колись бойовику, та агресивно застрибав.
І вовк злякався та втік.
Ще трохи прокотився колобок, аж знову хтось ще більший та ще волохатіший вийшов з-за кущів. Колобок було спробував закричати, але ведмідь не злякався, лише зайшов з іншої сторони. Колобок подумав-подумав – він вже зрозумів, що звірів лякають гучні звуки – та зімітував постріл.
Ведмідь від страху присів на задні лапи, побіг і зник у лісі.
Колобок озирнувся навколо, чи не з’явився ще хтось, і, заспокоєний, з мелодійним насвистуванням покотився далі. Але не міг не замислюватися – у цьому нашесті агресивних звірів було щось дивне та незрозуміле.
Він проходив вже повз третій радар – до Насті було вже недалеко.
Аж тут на Колобка, обережно помахуючи хвостом, вийшла лисиця. Та сіла просто перед ним. Колобок і крикнув як людина, і залаяв як собака, і навіть постріл видав – але лисиця лише вухами заворушила. Вона була хитра тварина – здалеку спостерігала за спробами інших звірів і бачила його прийоми.
І тепер лисиця, впевнена у перемозі, роззявила пащу.
З вузької стежки нікуди було подітися.
На дальньому кінці з-за дерев вийшла Настя – дуже далеко, щоб можна було допомогти. Вона почула крик і постріл, тож занепокоїлася і вирішила забрати Колобка. Аж тут побачила лисицю та від несподіванки зупинилася. Роздумувати було ніколи.
– Ставай пласким! – крикнула вона Колобку.
Той почув – і коли лисиця кинулася на нього, всією поверхнею тіла притиснувся до землі. Її зуби ухопили тільки повітря.
А потім Колобок весь підібрався у тугу кулю, спружинив з землі та так вдарив лисицю по носу, що вона аж заскавчала від болю. А Колобок одразу перескочив через неї та великими стрибками побіг до Насті, а тоді, разом з нею, до двору.
Там назустріч вискочив охоронець-пес. Довелося лисиці зникнути у лісі ні з чим.
Налякана Настя і Колобок розповіли про все Бабі та Діду. Лисиця видалася онучці знайомою, а коли Колобок додав свою історію про зустріч з зайцем, вовком та ведмедем, стало зрозуміло, що це та сама дивна зграя звірів, яку онучка бачила з вікна автобуса.
Домовившись із Настею про те, що поки що заради безпеки вона буде гуляти виключно у дворі (Колобок був змушений пообіцяти те саме), Дід та Баба закрилися у лабораторії, щоб обговорити ситуацію.
– Вважаєш, це Іван? – одразу спитала Баба.
– Кому ще, – зітхнув Дід. – Він так і не змирився зі втраченою теорією. Все намагався розібратися з пожежею, з нами. Дійшов навіть до Міністерства – добре, що міністр зі мною поговорив раніше і підтвердив йому нашу версію подій. Але ж Іван все одно щось підозрював. Пам’ятаєш, приходив до нас?
– Так. Два рази чи три? Ще як переїхали тільки, а потім як відрізало. І не телефонував жодного разу за ці десять років – здається, єдиний з інституту. Дарма що наш замісник, дарма що ми його в науці виховали… – Баба зітхнула.
– Його можна зрозуміти, ми перші його обдурили, як не крути. Але розповісти не можна було, сама розумієш ризики… І до речі, він до нас не приходив, але ж наглядати не припинив.
– Що ти маєш на увазі? Ти мені не казав. (Баба)
– Так, не хотів тривожити. Але тут у нас час від часу ходять якісь люди… Не з села і не по гриби, хоч і з відрами. (Дід)
– Як відстежуєш? (Баба)
– Сейсмологічні датчики на декількох радіусах від хати. Вони видають графіки, хто навколо ходив, як далеко… (Дід)
– Так, зрозуміло. (Баба)
– Ще сітка мікрофонів – розташування за принципом тріангуляції, та аналізатор звуків. Як щось підозріле – удень радіо перестає грати, а в ночі, навпаки, заграє. Тож сторонніх я одразу вираховував. Виходив до них поспілкуватися та спровадити. Та останній рік було тихо. Я думав, він заспокоївся, але…
– Гадаєш, звірі – його створіння?
– Схоже на те. Допрацьовані, з розвинутим мозком, можливістю спілкуватися. Кооперація між різними видами, до того ж заєць серед хижаків… Дуже-дуже схоже.
– Тоді зрозуміло, навіщо вони хотіли захопити колобка.
Вчені перезирнулися і закінчили:
– Бо це схоже на його незавершений експеримент…

А поки вони розмовляли, у спеціальний лаз, що вів до лабораторії перспективних досліджень, вже прослизав звичайний сірий заєць. На нього вже чекали. Керівник лабораторії, Іван Сергійович, сорокарічний чоловік із великими вусами та похмурим виразом обличчя, повернувся на звук.
Заєць швидко доповів ситуацію.
– Тож результат нульовий, – ще більше спохмурнів Іван Сергійович. – Вас обдурила якась кулька тіста.
Заєць винувато переступив лапами.
– Мені він потрібен. Якщо треба – викрадіть просто з дому. – Іван повернувся до призупиненого експерименту, пробурмотівши під ніс: – Я повинен зрозуміти…
І, до зайця:
– Ну, чого чекаєш?
Заєць кивнув, вискочив через лаз і помчав лісом назад, до інших звірів.

Наказ було отримано, тож вже наступної ночі звірі зібралися неподалік від дому Баби та Діда. Їх невелика група успішно пройшла крізь мікрофони та сейсмологічні датчики – адже апаратура не звертала уваги на природні, звичайні для лісу звуки. Кілька діб провели неподалік – спостерігали за домом. Вони виявили, що вдень Колобок ні на мить не залишається один, що поряд завжди хтось із дорослих, а на ніч його забирають у дім. Звірі порадилися та вирішили нападати вночі.
І момент настав. Було темно і тихо. У домі не світилося жодне вікно. Вовк підсадив зайця через паркан, і заєць трьома великими стрибками перетнув двір і зник за домом. Там його вже не бачили інші звірі.
Він зробив четвертий стрибок і раптом… його зупинило щось тверде та липке. Заєць страшно злякався. Передні лапи, груди і морда застряли так, що не поворухнутися. Але сама поверхня, до якої він прилип, рухалася. А потім – ривок, падіння, і ось уже заєць оговтується у підвалі з окованими залізом дверима та решітками на вікнах. Так і не зрозумів, бідний, що з ним сталося.
Звірі чекали-чекали на повернення зайця, а потім вислали вовка на допомогу. Вовк хвацько перестрибнув паркан і забіг за дім. Там побачив бичка – того чорного, який кожен день, неприв’язаний, вештався двором. Бичок навіть не злякався – і вовк, обурений, несильно схопив того за бік.
А звільнитися не зміг! Так і застряг всією пащею у боці. Спробував допомогти собі лапами – і лапами застряг!
А спокійнісінький бичок, погойдуючи смоляними боками та вовком, попрямував до сараю та скинув хижака прямо до підвалу, де вже сидів заєць. І повернувся чатувати у двір.
Лисиця та ведмідь, що досі чекали на повернення спільників, вже непокоїлися. Ведмідь ходив по колу та сердився.
– Все, не можу більше! Де там вони застрягли?! Невже так складно викрасти якусь хлібину?
Лисиця промовчала. А ведмідь, не дочекавшись відповіді, переліз через паркан і також зник у темряві.
На його шляху став бичок. Розлючений ведмідь хотів відкинути його лапою, аж – несподіванка! – лапа приклеїлася. Ведмідь не зрозумів, що сталося. Він замахнувся іншою лапою та вдарив. І ця лапа прилипла.
Ведмідь би заревів зі злості, але ж пам’ятав, що треба бути тихим. Тож роззявив пащеку на всю ширину та вкусив бичка за бік, щоб знав, як заважати. Зуби ввійшли глибоко, а бичку хоч би що! Ввімкнув додатковий двигун (бо ведмідь був важкий) та пішов собі до сараю.
Так серед полонених опинився і ведмідь.
Лисиця прочекала під парканом ще кілька годин, а потім остаточно затвердилася у думці, що щось нечисто. Навіщо ризикувати та лізти туди самотужки? Тож вона розвернулася, махнула хвостом та побігла відомим шляхом до лабораторії перспективних досліджень.

Вранці першим прокинувся та вийшов на двір Дід. Йому в око одразу кинулися сліди на землі, а ще смуги від кігтів і залишки шерсті на боках Солом’яного бичка. Зміркувавши, що відбулося, він попрямував до підвалу, де знайшов підсмолених, пошарпаних і наляканих звірів. Хоча вони й удавали, ніби опинилися тут випадково, Дід одразу зрозумів, що вони приходили за колобком. Покачав головою, приніс їм води та їжі, але випускати не став. Поки що так було безпечніше.
Коли повернувся у дім, на кухні застав Бабу та онучку – обидві вже прокинулися та збирали на стіл. Насті Дід розповідати тривожні новини не хотів, тож мовчки допоміг зі сніданком і сів за стіл. Він планував поговорити з Бабою одразу після сніданку.
Ранок був тихим і приємним: вони снідали вчотирьох – точніше, втрьох, бо Колобок, звичайно, просто сидів за компанію. Аж раптом замовкло радіо. Дід тривожно підняв голову.
У дворі коротко залаяв і замовк собака.
А потім у двері та вікна лавиною вдерлися люди в спец формі. Зброя, гучні накази… Одразу за ними вбігла людина, яку обидва вчених впізнали одразу, дарма що не бачилися понад десять років… Від несподіванки ніхто з сім’ї нічого не встиг зробити, лише Баба перелякано скрикнула.
І, ніби у відповідь на цей скрик, до кухні через вікно хлинув нестримний потік глини, бруду та мулу, який за секунди затопив всіх учасників подій. Кожен опинився у пастці, не в змозі поворухнутися. Кожен, крім… Баби. Вона, спершу так само налякана, швидко зрозуміла, що сталося. Мілдред, улюблене створіння, відчув її переляк і прийшов на допомогу – як зміг. Тільки, бачте, трошки перестарався.
Тож, заспокоївшись, Баба підійшла до родини. Варто було їй лише доторкнутися до грязьової корки, як вона легко піддавалася та відступала. Так Баба звільнила спочатку онучку з Колобком, Діда, а потім – обличчя свого колишнього заступника (а нинішнього керівника лабораторії), Івана Сергійовича, так щоб із ним можна було безпечно поговорити. Дід присунув до нього стілець i сів. Їм давно треба було поговорити.
– Це моє відкриття, – з ненавистю виплюнув Іван Сергійович. – Жива хлібина, ця жива багнюка. Це ж мої розрахунки, мої теорії…
– Так може здатися, але не все так просто…
– Я вам довіряв! Довірив свої теорії, свої експерименти, попросив допомогти – а повернувся до зруйнованого обладнання та знищених документів. Куди ви продали ці ідеї? За скільки?
– Ми їх не продавали. Вислухай мене. – Дід озирнувся, щоб впевнитися – ніхто з опергрупи, залитою багнюкою (тільки носи дихали), не може їх почути. – Колобок – результат іншої реакції, я розповім тобі пізніше. Щодо багнюки – так, це результат твоєї теорії та проведених нами експериментів. Але ж ти бачиш – вона неконтрольована та небезпечна. Винаходи такого плану – занадто небезпечна зброя, аби давати їх спецслужбам. Ти знаєш, ми б не змогли втримати цей винахід лише у рамках оборони. Ми були вимушені знищити обладнання й інформацію про експерименти.
Іван Сергійович, який під час цієї промови переводив прискіпливий погляд з Марії Іванівни на Михайла Петровича та назад, мимоволі кивнув. Він не перший рік працював на країну і розумів, як все працює.
– Ми нічого нікуди не продавали, – впевнено додала Марія Іванівна. – Лише забрали ці винаходи, щоб про них не дізналися. Було дуже неприємно обдурювати тебе, але для всіх нас було безпечніше мовчати.
– Вибач, – і Дід подав йому руку.
Заступник мовчав, розмірковуючи. А потім на його обличчі з’явилося виразне полегшення. Він сіпнувся, намагаючись дістати руку та відповісти на пропозицію миру, не зміг та розсміявся. Баба з посмішкою потягнулася до багнюки, щоб звільнити його.
Аж тут – неначе дежавю – у двері та вікна заскочили нові озброєні фігури у чорному. Баба від несподіванки скрикнула (кімнату знову до стелі затопило багнюкою та глиною) та тут же сплеснула руками:
– Та що ж це за день!
І знову пішла до Діда, онучки, Колобка, Івана Сергійовича. Звільнила також обличчя командира другої опергрупи.
– Це свої, – одразу сказав він знайомим голосом.
– Тато? – здивовано скрикнула Настя.
Вона підскочила до командира та зняла з нього маску.
– Тату, та ти ж психолог?!
– Довга історія.
– Ти як дізнався? – спитала Баба, звільняючи його з мулу.
– Що ж ви думаєте, я вас без нагляду залишив? Донесли, що на вас напали, тож зібрав хлопців – і ось ми тут.
Баба з Дідом тільки головою покачали. А Іван Сергійович повільно сказав, розмірковуючи про своє:
– То якщо шпигуни не ви, хтось інший намагався заволодіти технологією…
– Знаєш, до неї з самого початку виказували багато інтересу, – пригадав Дід. – До нас заходили чи не кожен день.
– Хоча до того лише переглядали результати фінальних тестів, – додала Баба. – А як ти поїхав – чи не два рази на тиждень заглядали.
– Я розумію, про кого ви. Він і після вашого від’їзду все навколо тієї історії крутився. Мене настроював, казав, що якось все дивно. Шукав, що залишилося, намагався змусити нас отримати нові результати. Але без стабілізатора холодної плазми все марно. Ви добре постаралися, – раптом розсміявся він.
– А нам дзвонив, наполегливо назад кликав…
– Може, час вивести цього іноземного шпигуна на чисту воду?
Рішення було ухвалено. Баба потроху звільнила всіх з полону Мілдреда. Обидві опергрупи вийшли до сусідньої кімнати пити чай. Когось на прохання Івана відправили випустити з підвалу звірів.
А головні герої залишились розробляти план.
Через годину після моменту, як до хати увірвалася спочатку одна опергрупа, а потім й інша, селяни, якби хтось із них проходив неподалік, могли б стати свідками незвичайної картини: штурмовики у повному екіпіруванні з усіма пересторогами переводила з хати до закритої чорної машини тихих пенсіонерів Марію Іванівну та Михайла Петровича.
Машина рушила з місця у напрямку Києва.
На той випадок, якщо за домом хтось наглядав, інша опергрупа, якою командував батько Насті, разом із Настею та Колобком залишалася у домі, нібито нейтралізована. Лише через деякий час, коли розвідник доповів, що навколо «чисто», друга машина також вирушила на Київ.

Тим часом Бабу та Діда привезли в Інститут та завели у кімнату для допитів. Там вже було людно – командир опергрупи, слідчий, Іван Сергійович, куратор лабораторії, який явно почував себе некомфортно. Було поставлено і ввімкнено камеру.
Слідчий кинув на стіл грудочку багнюки у пакеті – Мілдреда, який не заперечував стати «підсадною качкою».
– При обшуку у вас знайшли це.
І допит пішов, як за сценарієм.

Після його закінчення всі наглядачі вийшли у коридор. Слідчий закрив теку з паперами та повернувся до Івана Сергійовича та куратора:
– Насправді, у нас немає доказів. Ми зможемо тримати їх лише три дні. Конфісковане під час обшуку буде зберігатися у лабораторії, але потім ми змушені будемо повернути все. А далі тільки спостерігати, та й те – обережно. Зараз – на кого б він не працював, – ми не можемо це довести.
Обличчя куратора спохмурніло. Вочевидь, зрада колишніх працівників, які стільки років були його опорою та підтримкою, вдарила сильніше, ніж можна було очікувати. Слідчий кивнув, і чоловіки розійшлися.
Був вихідний, тож із закінченням допиту інститут спорожнів. Залишилась тільки охорона та Марія Іванівна з Михайло Петровичем, які були зачинені у кімнаті з решітками. Тож дивно було побачити одиноку фігуру, яка з’явилася у коридорах пізнього вечора. І тим дивніше було впізнати у ній куратора.
На його обличчі все ще були помітні сліди похмурості та тривоги, але тривожило його зовсім інше, ніж могли подумати сторонні спостерігачі.
Зв'язок грудочки багнюки з лабораторією довести офіційно не вдалося – і Баба, і Дід наполегливо повторювали, що створили її у домашніх умовах. За офіційними даними нічого, пов’язаного з глиною та брудом, ніколи не було в Інституті. Але куратор згадував ту пляму на столі у день, коли академіки збирали речі… Він був впевнений – що коріння цього відкриття брало початок у лабораторії , і знищений (тепер він був певний, що знищений) стабілізатор холодної плазми мав до нього  відношення.
Він йшов, не вмикаючи світло – за роки добре навчився орієнтуватися у цьому просторі. Йому було очевидно: потрібно було лише добути тестовий зразок, і експеримент можна буде повторити. А якщо не вийде – то викрасти двох вчених, щоб прискорити розробки.
Двері лабораторії перспективних розробок він відімкнув своїм ключем. Цей факт для майбутнього розслідування значно звужував коло підозрюваних, але можна було підставити молодого інтерна. Втім, це був план Б, та куратор був певний в основному: все вийде вдало, йому заплатять стільки, що про будь-які розслідування та навіть цю країну можна буде більше ніколи не думати.
Лабораторія була порожня – тьмяно блимали вогники приладів, відпочивали призупинені експерименти. Куратор ввімкнув світло і з легкою ностальгією оглянув кімнату. Тут відбулося багато чого цікавого та важливого, а тепер лабораторія принесе йому свій останній, найцінніший подарунок. Ось він, лежить на одному зі столів – обережно запакована у пакет та підписана грудочка глини.
За всіма характеристиками та оцінками експертів – звичайна суміш мулу, багнюки та глини. Звичайна, та незвичайна. Куратор взяв її в руки – грудочка обізвалася рухом та трохи зменшилася у розмірі. Чоловік посміхнувся.
З глибокої кишені він дістав схожий пакет з глиняним шматком, уважно оглянув обидва пакети, а потім сховав Мілдреда у кишеню. Звичайна глина залишилася на столі.
Куратор вимкнув світло та вийшов із лабораторії, щоб ніколи більше туди не повернутися.

***
– …тож завдяки сигнальному маячку всередині Мілдреда його накрили просто в момент передачі секретної наукової розробки агенту іноземної розвідки, – закінчив розповідь тато Насті.
Вся родина сиділа на кухні квартири доньки. Вже обговорили і початок історії, що відбувся десять років тому, і всі пригоди з Колобком, і вигаданий арешт, і ніч в імпровізованій кімнаті-камері інституту (досить комфортну, адже Дід прихопив з собою вірну Рукавичку), і навіть викриття та захоплення куратора як іноземного шпигуна.
Медалі та грамоти, отримані з рук самого Президента за заслуги перед країною, вже роздивилися та відклали убік.
– Тато, а як же ти…
– Спецназівець? – розсміявся тато. – Не повіриш. Був елітним охоронцем, вступив до психологічного факультету ВНЗ, бо мав завдання охороняти доньку важливих учених. – Мати посміхнулася на цих словах. – Повинен був стати її другом, а ось що маємо. Тож я – справді психолог, але у спецвійськах.
Всі притихли – на всі питання були отримані відповіді, тепер хотілося просто відпочити. Велика пригодницька історія нарешті прийшла до логічного завершення.
– Ну що, – несміливо запитала Марія Іванівна, підіймаючи очі на доньку. – Може, беріть відпустку та на тиждень до нас? – І, доки та встигла відповісти, додала: – Нам так шкода, що з тобою ми проводили замало часу і завжди були зайняті роботою. Гадали, що важливіше встигнути побудувати кращий світ для тебе, а тільки потім гратися та проводити час. Але… Може, для нас ще не пізно…
Валя мовчала. Батьки дивилися з прихованою надією. Нарешті Баба зітхнула та відвернулася.
А потім донька сказала просто:
– Так.
Всі підняли голови. Валентина щиро посміхнулася.
– Так, чому б і не влаштувати відпустку. – І повернулася до чоловіка та доньки: – Ну що, збираємося? Якраз маємо тиждень до Настиного наукового табору…
І у квартирі закипіла метушня зборів, а трохи згодом їх машина вирушила до села.

З того часу все у родини було добре.
Відтоді й назавжди.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Віктор, 07-10-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.90919017791748 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …