Яке диво, коли взимку немає снігу! Літо іде, осінь проходить, а земля залишається присутньою. Вона приходить вночі попід відчинене вікно. Тихо, без зайвих згуків, саме необхідне. Зліва дзюрчить струмочок талої води, кап та кап, дріботить, омиваючи землистий покручений стовбур. Ніби й зовсім не зима, не холод і кімната, а літній вечір, теплий, вогкий після дощу, оновлені дерева з полегкістю віддихують киснем, зелені листочки завзято виробляють хлорофіл, стають ще зеленішими, ще соковитішими. Все рухається, тече, міняється. Світло зникло давно із сонцем, тому увага фокусується у інших рецепторах- слухових та нюхових. Можна відчути навіть як десь дихає їжак, по висхідних та нисхідних шляхах струмують по клітковині рослин соки й мінеральні речовини. Присутність відчувається на рівні ультразвуків. Вона приходить ледь помітно із зірковим світлом, гіпнотично лунаючи у повітрі. Її хода- то електричні струми Всесвіту, пил зелених галактик. Вона вдивиляється в темряву кривавими марсіанськими очима, проте її не помічають. Вона поза помітністю. Її жене домашній затхлий дух- міцний запах котлет, кошачої сечі на килимі, крему для рук та нігтів, дитячий плач, та вечірні телевізійні новини. Та усе це лиш ниточки, тоненькі стрічки, мереживо присутностей. Понад усім панує земля. У такій ієрархії цінностей їй відведено найпочесніше місце, яке, по суті, не має жодної владної ваги. Втім, має воно вагу підсвідомого. Перегніваючому листю, як не намагалось воно бути у формі до середини грудня, та волога робить своє,- довелося пройди усі кола пекла від розжарення на червному червневому сонці, до висохлої ламкості картопляних чіпсів, завершуючи повільним наповненням відмерлих клітин брудною калюжною водою. Чи йдеться цим виснаженим тілам про чистилище зараз? Чи вже вони удостоєні раю, бо хто, як не душі їхні світлі пахнуть затишним лісом, чорними мурахами у траві, дивакуватими бунатнокартузними грибами, молоком, прозорими карими очима корови, собачою шерстю, вогкою долівкою, попелом, чорною несподіваною сажею, небом? Так вільно літати по замурзаному місту можуть тільки вони, нагло втручаються у відчинені долі кватрир, пишуть іномовні літери запаленими вікнами будинків. Вони легко вкривають приспане людське царство червоною стьобаною ковдрою, бажають на добраніч, та непомітно читають казки. Ангели розповідають про схід, прянощі, відкриття індій та америк, насіння помідорів, Тадж Махал, про цивілізації майя, та добрих розумних марсіан, що опинилися у небезпеці. Дівчинка Аеліта у червоній ракеті ще повернеться і всіх врятує, завтра вона вже може бути вдома та робити математику, а жовтий заєць Ілько, буде дивитися короткозорими очами-плямами від клею, що тільки й залишився від справжніх очей, що ним вони були прироблені до його іграшкової голови. Й не втямки буде, що щойно цей понівечений старий звір був у космосі й рятував марсіан.
Гіпноз пролетить, насильно засипаючи очі пилом, прийде до кожного свій клоун у картатих широченних шароварах або лагідна золота кульбаба підмалює тобі носика жовтим пилком.
