Коли за вікнами машини часу розвіялася завіса темпоральної плазми, я, врешті, зміг подивитися довкола. Ура! Як і планувалося, опинився на безлюдній місцевості. Це обнадіює! Коли користуєшся краденою машиною часу, принципу роботи якої поки ніхто не розгадав, ні в чому можна бути впевненим. Але, дякуючи мудрим винахідникам з майбутнього, все спрацювало. Сподіваюся я таки в 2800-му році, де мене ніхто не шукатиме, а не в 2500-му звідки до нас потрапила ця хитромудра машина. Величезна вдячність мандрівнику часом, який мав необережність відвідати наш шалений 2025-ий і зараз зміцнює душевне здоров’я в психлікарні. Я ж отримав завдання відвідати далеке майбутнє з метою крадіжки технологій.
Світало. Розрахунковий час прибуття – 4:30 ранку. Година коли сплять і «сови» і «жайворонки». Залишалося добратися до дороги і докотитися до міста. Точка приземлення була вибрана на схилі невисокого пологого пагорба, що забезпечувало можливість як огляду околиць так і спрощувало спуск до шосе. На горизонті ледь жевріли вогні хмарочосів. Вочевидь, мені потрібно туди. До околиць міста доїхав без пригод. Хіба що здивували дорожні знаки. То червона черепаха, то синій леопард. Після десятка кілометрів приватним сектором під’їхав до величезного гіпермаркету. Це те, що потрібно! Припаркуюся, пороззираюся. Дивно, але традиційної в наш час вивіски з назвою на будівлі не було. На її місці висіла неонова реклама з зображенням гори різного розміру коробок. Гм, що б це означало? Деякий час нічого цікавого не відбувалося. Аж поки в десятку метрів від мене не припаркувався чудернацький автомобіль. Авто майбутнього було усім схоже на своїх попередників, окрім повної відсутності вікон. Що ж, значить водій бачить «очима» камер. Нічого надзвичайного. Авто виявилося двомісним. Крісла пасажирів були вмонтованими в двері, тобто вони сиділи не обличчям в бік руху, а боком. Керування це ускладнює, але нічого дивного, якщо шоферує який-небудь штучний інтелект. Пан та пані, мабуть, сімейна пара, зіскочивши з крісел на грішну землю, почимчикували до входу в гіпермаркет. За відсутності інших об’єктів для спостереження, я розглядав їх авто. Взагалі, фільмування з машини часу велася постійно: якщо я щось не помічу, помітять інші.
Здавалося, що скуповувалися вони цілу вічність, хоча насправді минула лише година. Врешті, парочка з’явилася на горизонті. Попереду йшла дружина, дивлячись то в аркуш паперу, який тримала в руках, то перед собою, щоб ні на що не наткнутися. Позаду неї мужчина тягнув два здоровенні пакети з покупками.
- Як в старі добрі часи, – радісно подумав я і вивів на максимум чутливість зовнішніх мікрофонів. Тим часом парочка підійшла до свого авто.
– Ууууу! – промовила дружина тицяючи папір під ніс гасбенду.
– У! – коротко відповів той, завантажуючи пакети в авто. Чи то здалося, але його вигук мав інтонацію: «Ну що вдієш?»
– Ууууу! – погрозливо повторила дружина дивлячись чи то в небо чи то на вивіску гіпермаркету. Глухонімі вони, чи що? Але ж у тих мова жестів, а не просте укання.
Парочка всілася в своє авто і зникла в невідомому напрямку. Тільки зіжмаканий аркуш, кинутий на бруківку нагадував, що вони були тут.
– Чому б його не підняти? – подумав я і перепаркувався так, щоб це було зручно зробити не виходячи з машини часу. Який він – чек майбутнього? Відповідь на це питання мене трохи шокувала. На папірці було зображено дрібненькі фото товарів, які вони купили і навпроти них більші чи менші купки різного розміру та кольору кристалів, що, мабуть, мало означало ціну купленого в невідомих одиницях. Жодних букв, цифр чи навіть ієрогліфів на папірці не було.
– От і вирішили мовну проблему! Прокляття вавилонської башти подолано! – радісно відзначив я.
На майданчику перед гіпермаркетом нічого цікавого не відбувалося, заходити всередину, залишивши машину часу напризволяще, не хотілося. Тому я вирішив покататися містом, роззирнутися.
При виїзді на головну дорогу побачив знак, на якому було досить схематично зображено ракету і поряд з нею стрілку «направо». Космодром? Чому б не відвідати? Може там вдасться поцупити якісь надтехнології? Врешті, завдяки стрілкам-підказкам я добрався до мети. Три здоровенні, досить примітивні на вигляд ракети виднілися здалеку. Що ж, говорити розучилися, а ракети будувати – ні. Якщо проаналізувати, то нічого нелогічного. В моєму рідному 2025 році люди літають в космос на трохи вдосконалених ФАУ-2 часів другої світової. Як і на гіпермаркеті, на ракетах не було жодних написів. Тільи зображення зірок, з’єднані пунктирними лініями. Одна з зірок була і набагато більшою за розміром і виділена яскравішою фарбою. Порівнявши малюнки на ракетах, я здогадався, що зображено різні сузір’я, а більші зірки – то, мабуть, мета мандрівки. Біля однієї з ракет тусувалося біля сотні людей. Я під’їхав ближче: настільки, щоб і все почути і не привертати увагу.
– Ууууу! – закричав промовець, супроводжуючи це рухами рук, якими ніби намагався обняти всіх присутніх і притиснути до себе. – Уууу! – повторив він, зображаючи пальцями серце, як це люблять робити сучасні футболісти. Це серце він тикав вліво і вправо, і вище і нижче, ніби намагаючись зізнатися в коханні всім присутнім.
Тим часом, почалася посадка людей в зореліт. З точки зору людини ХХІ-го століття це виглядало трохи шокуюче. До вершечка ракети була прикріплена балка з блоком, через який був перекинутий трос. Внизу кілька чоловіків міцної статури готувалися крутити лебідку, а двоє підкорювачів космосу зайняли місце в кошику. Після недовгих приготувань люлька з людьми розпочала підйом. Ведучий побачивши це закричав:
– Ууу! Ууу! Ууу! – цього разу, окрім сердечок в бік люльки полетіли повітряні поцілунки. Натовп теж неорганізовано заукав, дехто махав руками, прощаючись, дехто за прикладом трибуна, зображав сердечка.
Куди оці укальники зібралися? Що вони зможуть підкорити? Хоча, якщо пощастить, то вогонь викрешуть. Яку-не-яку цивілізацію заснувати зможуть. А там і балакати знову навчаться.
Я ще трохи поспостерігав за завантаженням зорельоту та навтовпом проводжаючих, а потім розвернувся і поїхав за місто, до точки прибуття. Схоже, тут мені красти нічого, потрібно повертатися домів.
