Сьогодні я не здатна створити щось цілісне, я розбита. Наголову. На друзки.
Я – кинутий м’яч. Поки все добре, але стіна близько.
Я – м’яч, гравець – я?
Я місто. Ліхтарі й чистота у центрі, смііття, руїни, закинуті будинки – на околиці.Небо – усюди однакове.
Я втомилася від монологів і блукань між стін та зачинених дверей, проблисків освітлених облич за склом. Мені холодно, сльози в очах – скалки. І знову стіна.
А якщо стіна – я сама?
Я в мережі, мене тримають нитки, які стають живими й болючими, коли підходиш до межі. Сьогодні я на грані. Здатна звільнитися. Чи то втекти.
А якщо нитки - моїх руках?
Мій об’ємний рухливий світ - малюнок на стінках скляної кулі, яка мене захищала. Я перебираю скалки, мені страшно. Це – свобода?
Зеленкуватий місяць на рожевому небі крізь весняне гілля.
Якщо виплакати себе, можна побачити інших.
Коли ти не вмієш бачити співрозмовника у житті, то чому вважаєш, що його вдасться відгадати у віртуальному світі, Френні?
Якщо ти порожній, стережись ходити по звичних місцях, бо наступити на сліди власних думок означає дати їм знову заповнити тебе ущерть.
Люди – як повітряні кульки різної форми й кольору. А всередині – шматочок неба.
