| © Михайло Нечитайло, 16-09-2020
|
– Не треба так, не треба, – відвів очі. – Я теж не збираюся кидати революційних ідей. Та й що це за полюси такі – або революція, або борщ. Я тебе що, від революції відриваю? Я просто хочу, щоб ти зварила мені хоч колись борщу. Бо я його хочу. Бо я людина, я люблю, окрім усього, ще й борщ.
– Я борщу не варила й не варитиму, – не очі стали в Люськи, щілини.
– Інші наварять, – бризнув у ті щілини своїм вогнем.
– А що, вже є на прикметі? – кулі летіли зі щілин.
– Якщо не випхаємося з цієї тріщини, – обвів кімнату, – в якийсь трохи вагоміший прихисток…, буде… Я хочу борщу, – і загус, затужавів.
– Тут, – тицьнула пальцем Данилові в груди, – гниль. Їй трудно серед вогню борні, серед незгод, поневірянь. Їй би мокрого та рідотного. Якщо не висохнеш, Даниле, я у твою гниль не піду. Якщо тобі зі мною важко, незручно, я не тримаю, літай над борщем, там, між капусточки та картопельки, тобі легше буде потонути. Потонути завжди легше, ніж згоріти – принаймні, не пече. Думай, де тобі краще – орлом зі мною, чи мухою над борщем. І то, й то – політ. Різні тільки висоти, далі та цілі. Та ще пахнути в горах і над каструлею однаково не можна. Вибирай, орел ти чи муха, летиш за мною чи я йду сама.
Стиснув губи.
– Йди, – видихнув. – Якщо невтямки тобі, що для борні потрібен той самий борщ – іди.
Так подивилася, мов прощалася, схилившись над домовиною.
– Даниле, – аж скрикнула, – схаменися! Я ж не хочу йти.
– Я не жену, – суворим був. – Пішли на нову квартиру. Вдвох. У щастя наше, Люсю.
– У щастя, кажеш? – і сльозу Люся, товариш Люся Клай витерла сльозу! – Щастя наше, мабуть, відбуло, бо там, серед буржуйського лахміття, куди тебе верне, там мого щастя немає. Немає, Данилку. Бо його для мене немає ніде, крім нового мого світу. А ти мене гукаєш літати над борщем. Я ж задихнуся!
– Але не можна літати над світом, – кричав, – не літаючи над борщем. Не можна жити, не поївши. Не можна жити, не живучи по-людськи. Не було раніше такої можливості, літали, як могли, як могли й жили. А зараз є можливість. Ми ж не бродяги, Люсю. Ми – борці. Хіба борня від того змаліє, що ми з кращої квартири на неї йтимемо щодня?
– Не змаліє, – витерла неждану сльозу, – зміліє, замулиться і затхнеться в болоті.
– Ну чому, чому?
– Бо коли в тебе в крилах чемодани замість волі, ними не змахнеш належно. Оце майно, оце обкладення себе подушками – це припинення польоту. Це буржуїноповернення, Даниле. Це не новий світ, це недоліт до нього, це приземлення у старий світ. Літаючи над борщем, неможливо сягнути нового світу. Замалий для цього кухонний простір.
– Але не літати над борщем означає здохнути з голоду, безпутнім птахом упасти на поталу черві та шакалам. Треба виторочувати зі старого світу ті нитки, без яких не сягнути нового. Не можна палити рядно серед скель, бо задубієш на них, а з каменю нового не витчеш. Люсю, вдумайся, – благав.
– Не торочи про рядна, – якось ураз не Люська стала, а секретар райкому, – скажи чесно: квартири хочу, багатства та гарячого борщу щоднини в пузо.
– Ні! – вереснув.
– А чого? – спитала строго.
– Просто поліпшення житлових умов, – мовив Данило, – і…
– І борщу, – добавила.
– А хоч би й борщу, – закипав. – Що тут буржуйського – їсти борщ?
– В поїданні борщу – нічого, – відкрила двері. – В літанні ж над каструлею, в радості – моя вона, моя – все буржуйське. Все. Я пішла.
Промовчав.
– Я пішла, – наголосила.
– До вечора, бувай, – попрощався.
– Я пішла назавжди, – поправила. – А ти звільни цю квартиру.
– Люсю!...
Хряснула дверима.
Через мить відкрила їх знову, влетіла до кімнати.
– Даниле! – припала, обклала цілунками.
– Переїжджаємо-таки на нову квартиру? – зрадів.
– Немає Данила, – опустила руки. – Лишився борщ. Щоб не смерділо тут до вечора, – зігнулася, пішла.
– Ну й іди! – крикнув. – Борщ, борщ, – передражнив. – А що ж мені, помиї весь вік хлебтати? Я боровся, щоб трудящі люди ставали людьми, а не собаками. А я теж трудящий. Теж. І я не собака, щоби в цій буді… Я людина.
Зібрав свої нехитрі пожитки, склав у куток.
– Злякала, думає, – брів на роботу. – Дурепа! Не відмовлюся від квартири, горло всім перегризу за неї – і Явдосі з лутенятами, й будь-кому іншому. Ще дякуватимеш мені, Люсю, за нову простору нору, ще в дяку й борщу навариш. Життя – не перелаз, що туди-сюди через нього стрибаєш, на місці товчучись; життя – дорога, на ній і села, й ліси, й міста, все треба пройти, як хочеш дійти до чогось. І над борщем треба літати, як хочеш злетіти над горами. Моє візьме, Люсю, бо від життя воно, живе, а твоє – видумка, тин, яким відгороджуєшся від світу. Як не відгороджуйся, а їсти захочеш, то вийдеш за хвіртку та й сьорбатимеш борщ. Отак.
І заходився біля квартири. Коли розглядалося питання, кому ж квартиру – Явдосі чи товаришеві Круцю; коли товариш Клай криком кричала – Явдосі; присутній люд зирив на Данила – то це ж чоловік законний товариш Клай, а крик, певно, про людське око; то й проголосували – товаришеві Круцю квартиру.
Так з меблями, зі статуетками, з картинами й прийняв житло товариш Круць. Вніс у нього нехитрі свої пожитки, склав на килимі.
«Ось покомизиться та й прийде Люся, – мріяв, – обдивиться, зрадіє…»
Та вона не прийшла. Подала на розлучення.
– Ти що? – отетеріло вибалушив очі Данило. – Ми ж на таких посадах, як оцінять наше розлучення? Це ж, це ж… крах кар’єрі може бути.
– Аби борщ не вихолов, – кинула. – Все інше для вас не крах, еге ж, товаришу Круць?
Більше не розмовляла, аж доки не розлучилися.
– І як же без мене в новий світ? – перепитав. – Казала ж – не покинеш. Нізащо.
– Я й не кидала тебе, Даниле, – пильно-пильно глянула в очі, – я тебе з собою й далі понесу. Але того ще, не гнилого. Щоб хоч у думці лишився. Бо в житті ти вже пропав.
– Ов-ва, – іронічно мовив, – утопився в борщі.
– Ти ще над борщем утопився, – поправила. – В борщі ти просто догниєш.
Через якийсь день, не дивлячись на невдачі в особистому житті товариша Клай, її все ж таки відмітили за ініціативу в борні з релігійним дурманом і підвищили в посаді до обласного рівня, тож нитка, що з’єднувала товариша Круця і товариш Клай, розірвалась остаточно.
Жив у новій квартирі, як пустельник. Зате в спокої й тиші – навіть відсипався по ночах, навіть не так мучився від надокучливого головного болю.
З борщем тільки не зовсім складалося – сам варити не вмів та й не було коли, тож харчувався виключно в буфеті. Підгодовувала Данила там смачними пирогами та іншою всячиною буфетниця Марія – тиха, симпатична жіночка, в якої помер ще в громадянську від тифу син і загубився десь назавжди чоловік. І ті пироги та тиха, мов джерело в затінку, Маріїна мова, зачарували Данила.
– Маріє, – мовив раз, – переходьте до мене жити.
Марія соромилася, вагалася, доки не відважилась одного вечора прогулятися з Данилом містом, не завітала до нього на нову квартиру в гості та й залишилася вже назавжди.
І зажив Данило, як у раю. Ошатна квартира, завжди свіжі сніданок, обід, вечеря, спокій після нелегкого трудового дня, одним словом, не життя – мрія. А тут ще радість – бути Данилові батьком. Люська-то дітей мати не могла, десь на життєвій дорозі плодючість свою втратила, а Марія…, Марія… ощасливила, сонце подарувала, душу оживила, окропила.
Та хіба міг Данило проміняти Марію назад на Люську, хай навіть Марія тисячу разів ні бельмеса не тямила в революції, ні на грам не розбиралася в класовій боротьбі й навіть натяку не мала в плані ненависті до буржуйського охвістя? Ні, не міг. Бо якось разом обридли суцільна ідейність, голодний фанатизм, круглодобова революційність, і захотілося тихого дому, де лежиш, простягнувшись, на канапі, ні про що не думаєш, дрімаєш, а з кухні лине, лоскоче ніздрі ніжний запах свіжоприготовленої страви, і тихий жіночий голос розгонить сон-дрімоту:
– Данилку, пора вечеряти.
Ех, Маріє-Маріє, та Данило, між нами кажучи, тебе й на революцію не проміняв би, не те що на Люську.
Аж на дивані припіднявся – чи ніхто крамоли з мозку Данилового не вчув, не внюхав.
Та й у чім крамола? Протиставляти Марію та революцію – це, звісно, з дрімоти, з дурного сну. А в іншому… Ну, хіба жити з Марією звичайним добрим життям означає зрадити всьому іншому своєму життю, його ідеї наблизити щастя люду трудового? Адже й сам пролетар. Тож твоє щастя – краплинка з моря щастя загального. А море – то і є сонмище краплинок. Не буде їх – не буде й моря.
Ех, Люсю, Люсю, і дався ж тобі той борщ. По-твоєму, й поїсти – зрада. Невже в голоді щастя, невже у зсиханні на кістку? І чи щастя то є? Людське, наше.
Може, шукаєш ти нового світу, тягнеш у нього спільноту, рвеш, волочиш у далину все суще й присутнє – але куди, задля чого? Може, варто зупинитись, оглянутися, поспитати тих, кого тягнеш – а чого ви хочете, люди? Дороги, ходьби, рвання-завзяття? Чи затишку на м’якій канапі над мискою паруючого борщу?
І що ж робити тоді, Люсю, як люди виберуть борщ? Перекинути тарілку та тягнути злу, голодну спільноту за собою? Чи присісти на канапу й теж припасти до борщу?
Над борщем, Люсю, не гниють, над ним зупиняються в задумі й навіть, буває, знаходять щастя.
Ех, Люся, Люся, хай не чує мене Марія, обняти б тебе, стиснути не на скрипучому ліжку, на розкішному дивані… Та між нами, смішно сказати, борщ.
Така проста, нехитра страва – а на весь всесвіт пахне. І запахом тим руйнує, валить навіть незрушне кохання, що вже про долі згадувати.
Давні богатирі теж усі однією дорогою йшли та впиралися в камінь на роздоріжжі. А ми, Люсю, в казан з борщем уперлися – і розкришили дорогу. Міцний міст, битий шлях нас вів – та все змило простим борщем. Бо над ним немає моста, як між берегами двох світів. Над ним життя з його потребами й ідеями. А це не споруда, не міст, це – повітря. Ну, хіба летять птахи однією дорогою, навіть якщо летять в одному напрямку?
Ех, Люсю, Люсю, як пояснити тобі, як дати знати, що ми, люди, є птахи, ми не воли, не верблюди, зв’язані у вервечку на гірській стежці.
Наш лет – один, лише пунктири різні. Над борщем пролітати треба, а не брести через нього, ніби через болото. Щастя люду трудового треба ставити поза борщем, вище, вище, а не вмочати в борщ і тим цінити: розкисло – казна-що; не розкисло – щастя.
Мілко йдеш до нового світу, Люсю. Тобі б крила, та як їх учепити, коли огризаєшся ти, мов звір, на кожен порух поза тобою.
А звір, він урешті-решт виє на самоті. Та чи щастя то – вити?
Ех, Люсю, Люсю…
– Данилку, пора вечеряти, – Марія у дверях, – свіженький борщик, іди хутенько, поки теплий.
– Борщик, це добре. Йду, біжу.
Ех, Люсю, Люсю…
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
