Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2623
Творів: 47908
Рецензій: 92719

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Частина друга роману "Як один день..."

ПОНЕДІЛОК ч.1

© U96, 14-09-2020
Будильник грав Шопена. Спокійна, врівноважена, подекуди примхлива, з нотками якоїсь незначущої стурбованості, яку можна легко подолати, а разом з тим несподівано гнучка і мінлива мелодія примушувала себе слухати все далі й далі. Звуки текли звідусіль і входили в єство крізь усі його кордони з усіх боків. Ця гармонія могла продовжуватись безкінечно – повне зібрання творів великого майстра ще не закінчилося жодного разу, хоч кожного ранку підйом починався з того місця, де закінчувався вчора. А може ця музика вже звучала втретє, чи вдесяте, кожного разу здаючись новою і нечуваною?
Не дивлячись на витончені, заспокійливі переверти мелодії, якій припало розпочати новий день сьогодні, тіло пізнало себе повністю вже під кінець першої прелюдії чи сонати, чи першого ноктюрна, й тепер тілу однієї музики ставало занадто мало. «Ні-і… будильник потрібно змінювати… поставити «Рамштайн», чи що…»
Відріз килима під ногами вдало доповнив, навіть замінив раювання у вухах, і Шопен, чемно вклонившись публіці, поправивши звичним рухом неслухняну гриву на голові, неквапливо пішов відпочивати за завісу, де зазвичай відпочивають усі великі. Білий китайський чай, кава по-арабськи з молоком і французький сир на блюдці також повторили свій щоденний великий шлях від споконвічного вподобання до втамованої жаги. Кохана, як і кожного робочого дня, пристрасно розцілувала біля дверей, пильно оглянула свого коханого з ніг до голови, похитавши головою цмокнула язиком, і щасливо усміхнулася.
– Будь обережний там.
– Ти теж.
Водійські двері «Мерседеса» відчинилися самі й салон авто дихнув у лице неймовірно приємним запахом нового автомобіля. «Здрастуй, ріднесенька! Як давно я мріяв про такий ранок!» Думка про те, що кожен на світі водій має своє авто мрії, не покидала другий день.  Кермо, як і весь салон, обтягнуте світло-сірою екошкірою, привіталося за обидві руки, і від цього дотику панель приладів раптом блимнула всіма вогниками і потухла, залишився світитися лише невеличкий червоний квадратик у правому нижньому кутку панелі. На квадратику вирізнявся чорними короткими лініями овал, зображений ніби відбиток людського пальця. Двері хлопнули коротко і глухо, і, коли вже зачинилися, автоматично притягнулися до кузова ще щільніше. «А вчора я цього й не помітив…» Зовнішній світ заглух, залишився повністю відокремлений від світу, що запанував тут, всередині. Ніщо суттєве тепер не могло просто так звідси втекти, або потрапити сюди ззовні. «Вставити ключ в замок запалювання… прикласти вказівний палець правої руки до кнопки пуску… і натиснути…» Кнопка спочатку засвітилась яскравіше, потім натиснулась і двигун завуркотів з такою приємністю, яку, один раз почувши, вже не переплутаєш ні з чим на світі. Всі цифри та стрілки на панелі засвітилися насиченим червоним. «Бензин – червоний…», – голос кремезного в чорному знову зазвучав ніби збоку. – «Якщо перемкнути на…», – поряд із червоним на панелі з’явилося ще й блакитне підсвічування і вуркотіння стало дещо тихіше. – «…Неповний гібрид… будуть працювати обидва мотори, але бензиновий лише для підтримки… А якщо перемкнути…», – вуркотіння зникло зовсім, і стало тихо-тихо. – «…То засвітиться одне блакитне… і авто перетвориться на повного еко», – автомобіль викотився із гаража і зупинився. «А блакитне набагато приємніше для очей, ніж червоне… Але його десь заряджати потрібно… А де? Ні́де… Своє обладнання купувати необхідно… Ось тобі, люба, і перші витрати…»

Якщо покласти руку на серце, себто перевіритися на власному, природному детекторі брехні, то серце, втім як і будь-який інший, рукотворний детектор, скаже, що більшого задоволення, ніж те, що тільки що взяло паузу біля воріт роботи, за останній час не було. Таке задоволення можна порівняти тільки… тільки… ні, його таки ні з чим не можна порівняти! Навіть кохання, навіть секс із найпривабливішою жінкою на світі – з коханою – не може заповнити всі чарунки, усі-усі закутки цього відчуття.
Довгий капот із емблемою «Мерседес-Бенц», яка височіє там, де попереду неї починає бігти дорога, відкриває в пам’яті численні фільми про детективів та бандитів, які тікали і доганяли одне одного на автомобілях цієї марки. Про рівень зовнішнього шуму, в порівнянні зі стареньким «Опелем», а тим паче з «Москвичем», можна взагалі нічого не говорити – це як порівнювати перон столичного вокзалу та колодязь. У режимі «еко» взагалі ніякого шуму, навіть шурхоту шин майже не чується. Враження таке, ніби заклало вуха і потрібно зробити ковток. Щоправда, можна вмикати пристрій, який спеціально створює звичний звук автомобіля, що їде, наприклад, для пішоходів, які кожнісіньку свою вільну хвилину труть пальця об телефон і керуються більше слухом, аніж зором. «Мабуть, його вимикати не можна…», – перша ж думка, яка прийшла відповіддю на потенційне запитання, зайняла місце найголовнішого висновку й уже напевно знала, що ніщо її звідти не вижене. – «…Мабуть, увімкну – та й забуду, де воно вимикається…»
Перші працівники біля автостоянки, хто побачили, що їхній співробітник виліз із новесенького блискуче-сірого «Мерседеса», спочатку на мить заклякли кожен на своєму місці, де стояли у той момент, а потім підсунули ближче і взялися перевершувати одне одного у влучності та соковитості реплік.
– Севастяновичу, ти що, лотерею виграв?
– Привіт, так, виграв, але не лотерею, а квиток. В один край!
– Доброго ранку, Севастяновичу! Багаті родичі з-за кордону приїхали, що ти колись розказував, та ти взяв покататися?
– І так, і ні, – іронічна посмішка напівглузливого обличчя ніби розповідала якийсь усім відомий анекдот. – Родичі-то приїхали з усім гамузом, що й спати ніде, тільки на підлозі, але машину подарували, а не дали покататися. Доброго ранку!
– Коли ж це Ви встигли, Севастяновичу? На вихідних? – молодий монтер Юрко в захопленні оглядав автомобіль з усіх боків. – Мер-се-дес! «Еко»! Ні-і-іхрена собі! Та ще в якій фо-о-ормі! Ніколи ще такого не бачив!
– Привіт, Юрчику! Я ж тобі, здається, вже казав: працюй так, як відчуваєш – і в тебе така буде!
– Назовсім подарували? – пенсійного віку охоронник, що підійшов на мить пізніше і не встиг побачити відвертої іронії на обличчі, а лише почув звістку про подарунок, не зміг втриматися, аби не виказати такої нестримної туги, що в разі, якщо подарували назовсім, він розплачеться обов’язково.
– Петровичу, тільки не плач, благаю тебе, у тебе ж серце хворе! Ну звичайно не назовсім, хіба можна подарувати назовсім? Крим же он – були ж подарували?
Охоронник, який часто любив розповідати, як він колись працював і відпочивав у славетному Криму, збентежився, зніяковів, кілька секунд морщив лоба з бровами, ковтав слину, але ніяк не міг зрозуміти сказаного.
– Та я і не плачу… і не хотів плакати…
– А я думав, що ти, Петровичу, від щастя за мене той… не втримаєш сліз…
– А-а, ну від щастя звичайно! Від щастя можна й поплакати!
– Ти приймаєш зміну, чи здаєш?
– Здаю.
– Маршрутку будеш чекати?
– Так.
– Можеш зачекати мене трішки, я тільки до директора і назад, і підвезу тебе до центру, тобі ж туди?
– Так, добре, зачекаю тут… біля «Мерса»… твого… А якщо маршрутка перша приїде, то нею поїду.
– О’кей.
– Це ж як акуратно їздити потрібно, щоб ніде не дряпонути! – головний бухгалтер Святослав Іванович підійшов і, не вітаючись,  не зводив очей з автомобіля, ніби говорив до нього, а не до людей.
– Здрастуй, Івановичу! Та я вже й дряпонув, он на дзеркалі, бачиш? Заїжджав у гараж, а виявляється складати дзеркала потрібно, бо двері вузькуваті! Але то нічого страшного, буде на почин, у перший, як-то кажуть, день… Тепер не так до тих подряпин…
– Та так же, та так же… – Святослав Іванович нарешті відірвав погляд від авто, недовірливо оглянув усіх ближніх, потім дзеркало, справді знайшов на ньому невеличку подряпинку і його обличчя стало щасливішим. – Скільки ж така коштує, якщо не секрет?
– Віриш, ні – ще й досі не знаю!
– Ну-ну… та й зрозуміло… про таке не питають… – Святослав Іванович зітхнув і почухав потилицю.
– Та хто-хто, а Ви, Севастяновичу, на таку машину заробили! Доброго ранку! – Остап із юридичного відділу мельком глянув на авто і пішов поряд до прохідної.
– Подарунок це, привіт, Остапе, яке там заробили?! Подарунок.
– Подарунок? – Остап на мить зупинився, а потім наздогнав. – Я ще не чув, щоб Ви коли-небудь обманювали. – Остап ішов поряд і притримував за лікоть, намагаючись стишити хід.
– А я й не обманюю! Кажу тобі – подарунок!
– Оце да-а! – Остап відпустив ліктя. – Так що це – таки буває справедливість на білому світі?!
– Виходить що буває, я сам в шоці!
– Севастяновичу, а стару машину продав уже? Привіт! – водій директора наздогнав у дверях контори, і довго не відпускав простягнутої йому руки.
– Чому стару? Нічого вона не стара, є багато ще старіших.
– Так отож і я кажу…
– А ти що, купити хотів?
– Ну, якщо… Так, хотів би! Просто вона мені так подобалася… подобається… То продав уже, чи що? Чи не продаєш?
– Ні, не продаю.
– А жаль… Я би купив. Вона мені так подобається…  подобалась…
– Я її тобі подарувати можу.
– В якому розумінні?
– У звичайному!
– Подарувати? – лице директорського водія почало набувати виразу, коли людина починає розуміти, що її дурять, що з неї знущаються.
– Так, подарувати, але за однієї умови.
– За якої? – обличчя остаточно набуло такого виразу.
– Що ти всім на світі будеш казати, що купив її у мене за… за… скільки вона коштує?
Обличчя водія почало перетворюватися знову. Цього разу воно зображувало спочатку повну розгубленість, а потім, майже відразу, щасливий, життєрадісний скепсис.
– Ну ти вмієш торгуватися!! Ну ти молодець, Севастяновичу! Це що ж виходить, якщо…
– Ти мене не так зрозумів! Я не знаю, про що ти подумав – я справді можу її тобі подарувати! Просто я не хочу, щоб про мене потім говорили, що я машини дарую. То хочеш ти на такій умові, чи ні?
– Повтори ще раз ту умову, бо я щось її не зрозумів. – лице директорського водія знову набуло театрального вигляду повного нерозуміння.
– Я подарую тобі свого «Опеля» за просто так, а ти всім будеш казати, що купив її в мене. То стільки коштує мій «Опель»?
Водій директора нарешті розслабився, став у повний зріст, випрямив спину і відкинув усі театральні маски. Лише губи злегка підтискали під ніс, залишаючи на обличчі чи то здивування, чи то розгубленість.
– Знаєш, Севастяновичу, якби я, коли заїжджав у двір, не бачив, як ти вилазиш із «Мерседеса», новенького, та що там новенького – супернового,  – то я би подумав… що ти чокнувся! Їй-бо! А так… я навіть не знаю, що далі говорити… і думати…
– Скільки коштує такий «Опель», як у мене, ти можеш мені сказати?
– Ох… ну тисячі чотири з половиною-п’ять, це точно.
– Долярів? Чи єврів?
– Доларів. Євро, взагалі-то, зараз тільки в магазині.
– Отож домовились? Ти даєш мені… сто доларів, бо кажуть, що зовсім даром не можна, ти ж чув про таке?
– Так, чув, бо рости не буде… чи ламатися буде…
– А всім кажеш, що купив за п’ять тисяч. Я буду підтверджувати це всім, навіть своїй жінці.
– Своїй?
– Ну да.
– Так-так, вона ж… А як же вона гроші…
– Та не хвилюйся, я їй інші гроші покажу.
– А моїй?
– Що твоїй?
– Ну… про п’ять тисяч?
– Не зрозумів?
– Ну… як не розуміти… я їх візьму, а ти їй казатимеш, в разі чого, як усім… Та може й не прийдеться, але…
– Стривай-стривай, ти хочеш сказати, що візьмеш вдома гроші кудись, а скажеш, що машину в мене купив?
– Ну-у… виходить, що так…
– А куди ж їх подінеш?
– Ну так… Севастяновичу, що, нема куди? Ми ж той… ми ж… самці… Ти ж розумієш… сам же такий, веління природи… найсильніше… а вони того тільки й чекають…
– Такий… та так же… чекають… Слухай… Жека…
– Севастяновичу! Я Кока! Ми з Жекою просто разом влаштувалися до вас, вже майже рік, а Ви ще й досі нас плутаєте!
– Вибач, будь ласка, Миколо, і Євгену вибачення передаси! Мене там Петрович на вулиці вже чекає, а мені ще до директора потрібно. Навіть не знаю… І говорити твоїй жінці не можна, що подарував, бо вона всім рознесе?..
– Ой рознесе! Хто-хто, а моя Катерина рознесе! Своїм родичам в першу чергу!
– Ну от, знову вгадав… І робити так, як ти… краще б не признавався…
– Ну так а що мені з грошима робити? В будь-якому разі їх же з дому виносити потрібно, раз усім казати, що купив?
– Значить так: якщо хочеш, щоб я тобі подарував «Опеля», приїжджаєте до нас додому удвох із дружиною, бажано сьогодні… ні, тільки сьогодні, відразу після роботи… ні… десь після сьомої, бо потім вже пізно буде, і я все їй поясню. А потім ми утрьох бомагу підпишемо, що якщо ти чи твоя дружина розголосять умови угоди, то ви передасте автомобіль… ну… скажімо… дитячому центру, там де для діток-інвалідів, пам’ятаєш, їздили з директором нещодавно?
– Та знаю… Взагалі –то… ні-ні, я нічого не хочу сказати, але для дійсності такої бомаги нотаріус же… в разі чого – я його готовий оплатити!
– Не потрібно ніякого нотаріуса, я замість нього буду, причому повноправно!
– Так Ви ще й таке вмієте?!
– А ти не знав? Вибачай, мені до директора терміново потрібно. Приїжджайте, буду чекати. Перед тим, як їхати – подзвониш, чи я вдома.

В приймальні директора секретарка Яна зустріла з улесливою посмішкою:
– Доброго дня! Чула, Ви нову машину купили?
– Вже й чула? Доброго ранку! І… Яночко… до десятої години, я вже ж, здається, казав, – то ранок! Навіщо ж його урізати? А день – то вже після десятої. І саме́ оце «доброго дня» - то є неправильно! Я ще не казав такого? Правильно «добрий день»! А «доброго» – то ранку! А машину не купив, ні, казали, що в лотерею виграв. Директор сам?
Яна посміхатися не переставала, але щось в її обличчі змінилося.
– Ні, там є, але зараз вже мабуть вийдуть. Я, Севастяновичу, «доброго дня» по телевізору чула, і не раз… багато разів…
– Телепні вони всі, Яночко, навіщо ж їх, телепнів, наслідувати? Ну та к бісу його, головне вітатися.
– І дійсно! – Яночка знову повеселіла. – Ви кажете – виграли? Як виграли?
– Родичі в мене за кордоном живуть, вони мені білет лотерейний подарували, їхній, закордонний, а він виграв. Я їм потім вислав білет, а вони мені пригнали машину. Ось так і виграв.
– Капець! Оце пру-уха! А з якої країни? – Яночка стояла поряд з кріслом і сперлася руками в стіл, ніби зараз буде брати якісь папери. Пряма, навіть прогнута спина виказувала демонстративну навмисність її постави.
– З Німеччини.
– У Вас же родичі за кордоном… Ви колись говорили… ніби не в Німеччині, у… Франції… і ще десь?..
– Тепер і в Німеччині є.
Із кабінету вийшло кілька людей. Вони голосно між собою про щось сперечалися і було видно, що всі вони чимось незадоволені.
– Заходьте, Севастяновичу, – Яна вильнула станом навколо столу і зачинила за ними двері в коридор. – Ходаки ходять і ходять, задовбали вже!
– Які ходаки?
– Та все щось просять, просять! Заходьте, директор, може, Вам сам розповість.
– Яночко, ось що… на тобі… папірець із адресою… ось… і ще ось… відправиш з нашою живою поштою туди мою трудову книжку.
– Вашу трудову книжку? – очі Яночки стали як блюдця для лимонів.
– Так, ну… після того, як зробиш у ній необхідні записи… не забудься, будь ласка, це дуже важливо – адреса на папірці!
– Дякую за шоколадку! – Яна усміхалась, але блюдець для лимонів так і не прибрала.

Директор Василь Вікторович сидів у кріслі, відкинувшись на спинку, і розглядав свої нігті. На привітання він підняв очі і ледь махнув головою. Потім, ніби спохватившись, устав і з посмішкою простягнув руку. Привіталися.
– Севастяновичу, я саме хотів викликати тебе, а ти й сам… Присідай, будь ласка. Тут таке діло… я особисто такого тобі ще ніколи не казав, скільки ти в нас працюєш… – директор зручно всівся у кріслі й знов оглянув свої нігті.
– То скажіть…
– Та скажу… Куди мені діватися? Діватися нікуди… Хочеш заробити? Вірніше – заробляти?
– Як це?
– Ну як це як? Як звичайно!
– Знову ставку піднімають, а з нею премію, тільки для цього щось потрібно зробити?
– Ну що це за розмова… – директор важко зітхнув, махнув рукою і на хвильку замовк. – Буду відвертий… Це мимо зарплати… Тисяча доларів за кожен раз.
– Тисяча? Нічого собі! І справді… А чому не євро?
– Якщо скажемо, що євро, то будуть і євро!
– А робота яка?
– Та яка робота… наша… рідненька… Я вже старий стаю, недобачаю… та й… заробіток в мене й так є… а цю роботу ладен вже передати… а ти – якраз!
– Креслення?
– Ну звичайно! Оці ж… як їх… грантоїди приходили… А тільки ти… ну ти ж розумієш… з повним вижимом, ніякісінької економії… воно ж все тілько на бомазі… А так – ніби насправді! Це їм так потрібно, не нам.
– Ну звичайно нам не потрібно! Від п’яти до восьми.
– Що від п’яти до… ти про що?
– Про те, про що Ви подумали.
– В тебе… в тебе що, голова болить?
– Ні, не болить, але зараз може почати.
– Щось ти якось так балакаєш… хамовито… і… в тебе все нормально? Жінка? Сім’я?
– Більше, ніж Ви собі уявляєте! І раз Ви їх згадуєте, то… як Ви любите казати – відступати нікуди… ось… нате, прочитайте відкриту сторінку.
Директор взяв у руки посвідчення, оглянув, перегорнув його на самий початок, заклавши на запропонованій сторінці пальця.
– Спеціальний помічник Президента… Що це? – директор спочатку єхидно усміхнувся, а потім почав то розглядати фото з печаткою, то піднімати голову. – Де це ти взяв? Хто це так вміє?
– Підпис Президента бачили колись?
– Якого президента?.. Президента?! Ти серйозно?
– Прочитайте ту сторінку, що я дав.
Директор встав із-за столу і підійшов ближче до вікна. Читав разів зо два чи зо три, потім кілька разів листав усе посвідчення з краю в край, а потім повернув голову і, ніби перед ним стояв загін інопланетян, приречено мовив:
– Так зроблено, що схоже на справжнє…
– Воно справжнє.
– І що? – директор не знав, що більше до речі – посміхатися чи бути серйозним.
– Я тут більше не працюю.
– Зовсім?
– Назавжди.
– А мені що робити? – директор ніби полегшено зітхнув.
– Не знаю, що хочете… в сенсі… що можете… тобто… мені все одно. Я саме прийшов сказати, що від сьогодні я на роботу не виходжу.
– І як тепер до тебе… до Вас… звертатися?
– Ніяк. Або як знаєте. Мені всяк подобається. Але якщо я узнаю за ту тисячу, а я таки узнаю, якщо це станеться, то звернуся я.
– Ну ти даєш… даєте… Не взнаєте, обіцяю! Точно обіцяю! Та й хто у нас таке креслення зробить без входу в програму… Ви ж… звільняєтеся? – директор дістав платочка і витер лоба і біля рота.
– Мені все одно, чи звільните Ви мене, чи просто вигоните…
– Ну чому відразу вигоните… Можна… переводом, наприклад… дасте Яні посвідчення, вона відксерить…
– Це посвідчення не можна фотографувати, тільки дивитися, та і то не всім.
– А кому? – директор поклав платочка назад до кишені.
– Тільки тим, хто буде в базі.
– В якій базі? – у директора округлились очі й зморщилось чоло.
– В базі даних. У мене їх дві, Ви будете в кращій.
– В кращій? – у директора очі округлились ще дужче, і він знову дістав платочка.
– Так, там де причина злочину усунута.
– Злочину?.. Усунута?.. Президента… Господи… мені тільки сьогодні… ні, вчора… дурний сон снився!
– Якщо не секрет, про що?
– Та чому секрет… Вам… не секрет… Ніби я стою біля свого паю, що ніяк його здихатися не можу, пшениця виросла до поясу, вже збирати пора, а до нього ж ніхто, крім мене… а тут хмара заходить. Та така хмара – чорна, велика, на все небо… – директор артистично, з високо піднятим ліктем, поклав долоню на лоб.
– Здихатися не можете? Та Ви ж про землю тільки й розмовляєте, як її обробляти, що коли сіяти, як…
– Старий я вже став… розумієш… здоров’я… – лице директора раптом стало справжнім і відвертим. – Нікому ще не казав… мемуари почав писати… розумієш? Хочеться розказати, застерегти… стільки знаю і розумію…
– І в чому проблема? Пишіть собі!
– Часу немає! Це потрібно сісти, згадати все, як було… не відволікатися… – директор запитально глянув ув очі.
– А до пенсії Вам…
– Та пів року ще! Дочекатися не можу!
– Не переживайте, Василю Вікторовичу! Вони швидко пройдуть. Будете потім писати в своє задоволення! І ще, вибачте – я нічого не можу більше зробити – в базі Ви будете все одно, але в хорошій. До побачення Вам! І щасти!

Петровича біля «Мерседеса» не було. Зате було кілька співробітників, котрі гаряче щось обговорювали.
– Та я по телевізору бачив, кажу тобі!
– Та що по тому ящику дивитися! Там все що завгодно показати можуть!
– То був документальний фільм про ці, нові… гібриди… я в нас біля «АТБ» бачив, «Тойота гібрид», так і написано, ну не нашими. Тілько той джипіком! А цей – низенький…
– О-о, Севастянович якраз іде! Севастяновичу, скажіть хоч Ви – якщо он ззаду на багажнику написано «еко», то це значить електричний!
– Так і є!
– А повністю електричний, чи ні? Чи гібрид?
– І так, і так.
– Ого! А як же ж тоді…
– Хлопці, вибачте будь ласка, мені трохи ніколи, поспішаю, ви Петровича, охоронника, не бачили?
– Бачили, він пішки недавно пішов.
– Пішки пішов? А маршрутки що, не було?
– Була!... Гм… точно… маршрутка ж була… він на неї ще подивився так… і пішов…
– Давно це було?
– Хвилин десять.
– Ну, пока, хлопці! Щасти вам!
Від’їжджаючи від стоянки ще можна було розчути спір, який, схоже, набував нових обертів:
– Ну ти чуєш, що вона гуде?! Га?!
– Дійсно, дирчить, ніби… а не повинна? Чи повинна?
– Він казав, що наполовину!
– У мого сусіда мопед електричний, на акумуляторах, так він зовсім беззвучно їздить! Тільки підшипники в колесах…
«Потрібно буде подивитися на обличчя і дослухати з камери заднього виду… Заразом перевірю її… Говоруни… І що тепер? Що робити? Куди поїхати? Скільки за сьогодні, перший день, кілометрів намотати?»
На дорозі було як ніколи людно. Автомобілі рухалися в обох напрямках, пішоходи на світлофорах впевнено переходили проїжджу частину на свій зелений, часто не звертаючи уваги, чи почали вже зупинятися автомобілі на свій червоний. На кільці двоє знову сигналили одне одному, тому що один по зовнішній смузі кільця їхав далі, минаючи поворот направо на вулицю Василя Кука, а другий, із внутрішньої смуги  кільця, хотів виїхати на ту вулицю. Справедливо переміг той, хто справа – йому потрібно було менше крутити кермом, тому він навіть не пригальмовував.
На перехресті біля лікарні, яке має форму правильної трипроменевої зірки і вигулькує з-за рогу трохи несподівано, завжди потрібно бути обережним – там колись стояли знаки, які вказували, де головна дорога, а де другорядна. Тепер тих знаків немає жодного, але залишилося багато водіїв, котрі пам’ятають, які знаки і де стояли, і вважають, що якщо знаки стояли, значить так і потрібно їздити. Причому, хтось колись навчив дуже багатьох місцевих, що «вмикати сигнали повороту потрібно тоді, коли з’їжджаєш з головної дороги». Твердження-то по-вчительськи ніби й вірне, але зовсім неповне, і кінець-кінцем неправильне, бо коли на «Т»-подібному перехресті, наприклад, головна зліва повертає вниз – чи потрібно вмикати сигнал повороту, коли їдеш по ній? Звичайно потрібно! Хоча ти з головної і не з’їжджаєш! А якщо на цьому самому перехресті тобі не потрібно повертати вниз, а потрібно проїхати прямо, тобто фактично з’їхати з головної, чи потрібно вмикати сигнали повороту? Звичайно ні! Це ж рух прямо! Потрібно пропустити того, хто їде справа, теж по головній, і, не вмикаючи ніяких сигналів, проїхати прямо і з’їхати таки з головної, не вмикаючи поворотів! Так ні ж! Багато хто робить все абсолютно навпаки! Їдуть прямо і вмикають лівий сигнал повороту, бо вони з головної з’їжджають! На запитання: «Як це ти лівий поворот увімкнув, а сам прямо поїхав?! Ти ж ніби хотів з дороги у внутрішній двір заїжджати?», вони так і відказують: «Який внутрішній двір?! Я з головної з’їжджав!!» А повертаючи зліва униз – не вмикають ніяких сигналів, бо вони по головній їдуть! Хоча напрям руху, як кажуть «Правила дорожнього руху», на перехресті змінюють. Репетувати про це, можливо, й не варто надто, коли ти позаду такого,  а коли навпроти?
Проїхати ж трипроменеве перехрестя біля лікарні, схема якого зовсім схожа на емблему автомобіля «Мерседес», та ще й для тих водіїв, котрі не гребують керуватися неіснуючими, уявними дорожніми знаками, ще складніше! Хоча, якщо розібратися, повинно бути легше. Справа в тому, що на такому трьохсторонньому перехресті, де немає прямої дороги і всі кути приблизно однакові,  вмикати сигнал повороту потрібно в будь-якому випадку, куди б ти не їхав! Куди б не повертала головна – чи їдеш ти по ній і далі, чи з’їжджаєш на другорядну дорогу, – все одно потрібно вмикати сигнал повороту, бо це перехрестя і дорога на ньому повертає. Тільки такий варіант поведінки на цьому перехресті єдино-правильний, і тільки в такому разі ніхто із водіїв не буде введений в оману, і всі будуть розуміти, хто куди їде.
Але тут, біля лікарні, на такому «мерседесівському» перехресті дуже часто трапляються ситуації, коли правила дорожнього руху змагаються з місцевими традиціями. Який рахунок цього змагання – важко сказати, але кожного разу потрібно вміти розібрати відразу, чи навпроти не місцевий ветеран за кермом, або не його син чи внук, котрого той ветеран навчив їздити, а той його за це дуже слухається? Тож коли біля лікарні не зустрічається нікого, то завжди приходить видих полегшення, і після цього поїздку можна вважати щасливою.
Сьогодні ж доля, яка хоча б силами молитов своїх вірних має право на існування, вирішила себе показати. Чи то був збіг такий, а якщо збіг, то чи від темних він був сил, чи від світлих, чи то був не збіг, а щось інше, але перед самим носом на повній швидкості без попереджувальних чи будь-яких інших сигналів перехрестя пролетів поліцейський джип. Його швидкість була не дуже вже й велика, але й не така, щоби принизитись і загальмувати, зупинитися і пропустити сіренький «Мерседес», який вже впритул наблизився до перехрестя справа. Замість того в джипі дали газу, з-під вивернутих передніх коліс в шипованій гумі вилетіли кілька шматочків асфальту, в самому центрі повороту відкрилося переднє пасажирське вікно, звідти спочатку висунулася рука і викинула недопалок на дорогу, потім показалася голова у поліційному кашкеті і… смачно виплювалася. Якби «Мерседес» не зупинився відразу, пропускаючи порушника правил, а продовжив рух трішки далі, впритул, то бризки потрапили б і на нього.
«Ну що ти сядеш, будеш робити!! І треба ж тобі! Не міг він хоч на одну хвилинку раніше проїхати… Або хоча б червоні проблискові увімкнув… Навіть не боїться, що його запишуть звичайним відеореєстратором та в інтернет викинуть… Що робити? Починати? Хоча Василь Вікторович вже почав… Чи вважати це таким, що не варте уваги?»
Поліціянти помчали далі, не звертаючи уваги на хвіст, що причепився до них ззаду і тримався так, ніби його тягнуть на мотузці. Та коли з хвоста на всю вулицю, перекрикуючи ревіння двигунів, із гучномовця пролунало: «Увага! Увага! Автомобіль «Мітсубіші» державний номер десять п’ятдесят чотири, негайно зупиніться!!!», поліцейський «Мітсубіші» зменшив швидкість на 10 км/год, але рухатися продовжувався, – це означало, що водій зняв ногу з педалі акселератора, але швидкість не вимкнув. Коли вимога зупинитися із гучномовця повторилася вдруге, «Мітсубіші» як їхав, так раптово і зупинився посеред дороги, ввімкнувши аварійну сигналізацію. Сірий  «Мерседес», як укопаний, спинився рівно на тій відстані від нього, як і їхав. З поліційного авто, залишивши всі двері відчиненими, вискочили троє поліціянтів. Вони спочатку кинулися підійти до «Мерседеса» швидко, але потім, побачивши синій і червоний вогні, що блимали почергово між передніми фарами, на мить зупинились, ніби спіткнулись, та все ж рушили далі, але вже повільно. Вони, мабуть, зрозуміли достеменно, що з такими вогнями і гучномовцями «самовбивці» жартуватимуть навряд чи.
– Добрий день вам, панове поліція! Чому порушуємо? – голос ізсередини «Мерседеса» лунав так, ніби його власник стоїть поряд, але говорить крізь гучномовець. Поліціянти здивовано переглянулися і ще пильніше стали вдивлятися в лобове скло. Нарешті один із них не витримав:
– Що це за спектакль? Може вийдете?
Коли його прохання було виконане, поліціянти знову здивовано переглянулися між собою, двоє із них знизали плечима. Вони багато разів бачили цю людину, вони з нею жили в одному місті і безліч разів перетиналися на вулицях, вони колись зупиняли її на синьому «Опелі» і перевіряли документи, навіть дихнути примушували. Можливо, що вони навіть знали, де ця людина працює, тому що той блакитний «Опель» щодня їздив однією і тією ж дорогою. Але зараз… при такій «збруї»…
Один із поліціянтів вийшов наперед.
– Я старший, дядьо, а може Ви представитеся? – і поклав руку на кобуру.
– В мене немає такого обов’язку, а от у вас – є! І це вже шосте порушення за останні… три хвилини! Покажіть, будь ласка, ваші посвідчення.
– Ти що, дядьо! А може ти перший?!
– Ну що ж, нате, читайте, можете навіть порвати його  - мені ще одне випишуть.
Поліцейські взяли посвідчення і всі троє схилились над ним. Спочатку гортали, потім трохи читали, потім старший пішов до машини, а двоє залишились читати далі.
Через кілька хвилин старший повернувся.
– Зараз почекаємо, телефон задзвонить, і скаже нам, що робити далі, бо такі дії ніде не прописані. – він жував губами і тупцював на місці. – Так а в чому, власне, проблема?
– Проблема в тому, що ви за останні… п’ять хвилин зробили вже не шість, а сім правопорушень!
– Які ще сім право… ру… порушень?!
– Перше – це коли не показали сигнал повороту на перехресті, друге – це коли не пропустили мене як «перешкоду справа», третє – це коли порушили всі приписані вам норми етики і непристойно виплювалися перед відеореєстраторами, ще й недопалок викинули мені під колеса! Четверте – це коли перевищили швидкість на тридцять чотири кілометри за годину, рухаючись в населеній зоні, п’яте – це коли при зупинці не прийняли вправо, а зупинилися посеред дороги, як їхали – так і стали, добре, що тут хоч тупики та мало хто їздить. Шосте порушення – це коли ви, всі троє, підійшли, і жоден не назвав себе. А сьоме – це коли на вимогу показати посвідчення, ви…
– Ми не маємо права…
– Не маєте права передавати в чужі руки, настільки мене навчили. А я прошу просто показати, щоб побачити прізвища.
– Знаєте… Ви так… бо може це… на приховану камеру… знімають? – старший зробив спробу усміхнутися.
Один із поліцейських, водій, повернувся до свого авто і позакривав усі троє дверей, що й досі були відчинені. Саме тоді у старшого задзвонив телефон. Він відійшов убік. Розмова була недовга, старший поліцейський мовчав, нахиливши голову. Вкінці розмови він щось нерозбірливо і ледь чутно проказав у відповідь, але слова: «То й дери його жопу хвіст!» почули всі. Потім він підійшов до своїх, вирвав у одного із рук посвідчення, що той його тримав, і віддав власнику. Зробивши паузу, єхидно запитав:
– І що ж далі?
– Далі? А що сказали по телефону?
– З Києва підтвердили… – старший поліціянт важко здихнув і багатозначно глянув на своїх колег. – Сказали, щоб виконали всі… Ваші… вимоги… але сказали… що… що…
– Що сказали? – водій джипа не витримав перший.
– Що можна попроситися…– старший, а це він був на передньому пасажирському сидінні «Мітсубіші», знову важко здихнув і ковтнув слину.
– Хлопці, давайте так: ви покажете мені свої посвідчення, я запишу з них, що мені потрібно, а потім ви їх порвете.
– Порвете? – тріо Мареничів неодмінно позаздрило б такому триголоссю.
– А що тут такого? Це ж не виганяти з роботи… той, служби! Випишуть вам нові, та й усе! А ці – ніби загубили.
– За «загубили» голови повідривають. – старший кожну секунду крутив головою і дивився вдалину то туди, то туди і не міг на чомусь одному зосередити погляд. «Шукає і ніяк не може знайти якогось іншого варіанту вирішення проблеми… Винахідливий!»
– Водій нехай рве, а я причому? – третій поліцейський, що до цього вимовив тільки одне слово «порвете?», виступив наперед. – Він не пропустив, він не показав повороту, він перевищив, він і винен! Нехай тепер він і рве!
– Ну добре, Ви один можете не рвати, бо Ви порушили найменше… а ви двоє – будь ласка!
– А якщо ні? – старший примружився і почав пильно вдивлятися в обличчя.
– Якщо порвете – інцидент буде вважатися завершеним, якщо ні – то буде продовжуватись далі. Але не тут, а… а в чому, як ви кажете, власне проблема? У вас у конторі що, нового посвідчення не випишуть?
– Ще ніколи такого не було… щоб ми… і посвідчення… Це ж… як…
– Можете сказати, що втопили, наприклад.
– А без цього що, не можна? Просто це… зрозумійте і нас… це як приниження… і… сміятися ж будуть! Ще й триндюлів заробимо… ми й вибачення попросити можемо! – старший зняв кашкета і зім’яв його в руці.
– Послухайте, хлопці, якщо ви ще не зрозуміли: вся ця наша розмова, як і все, що відбувалося на дорозі, і на перехресті, все пишеться з мого автомобіля. Пишеться вусібіч. І крім усього, що ви порушили, там є запис, де я сказав, що якщо порвете свої посвідчення – то пригода буде завершена і тільки записи залишаться в архіві, але над ними вже працювати ніхто не буде. А якщо не порвете – то справа продовжуватиметься далі, тобто всі записи підуть… нагору… на розгляд комісії.
– Якої комісії?
– Комісії, де головним доповідачем буду я. А поряд, мабуть, сидітиме Президент.
У поліціянтів видовжились обличчя і вони, всі троє, зробили тілом порух назад, один навіть на крок відступив.
– А стерти запис? – старший все ще заглядав у лице своєму напаснику і м’яв у руках кашкета.
– Хлопці!! Та ви що, здуріли?! Це вже накльовується восьме порушення – знищення доказів, від п’яти до восьми. Ви ще хабар запропонуйте! Ви що, збожеволіли? Та порвіть ті посвідчення і відразу поїдьте, щоб вам нові виписали! Та й усе! Бо ми тут увесь рух загородили.
Мимо, не поспішаючи, проїхав легковий автомобіль. Із опущених вікон водій здивовано висунув і повільно повертав голову, ніби розглядаючи якусь дивовижну картину.
– І як їх рвати? – старший діждався, поки легковик проїде, дістав своє посвідчення і вийняв його із обкладинки.
– Покажіть його спочатку лобовому склу… так-так, лобовому… ну що Ви на мене так дивитеся? Ви зовсім не чуєте, що я кажу! Лобовому склу покажіть, воно запише… ось так… пальці приберіть… ось так… тепер можна і… рвати… Зачекайте, в мене інструмент в машині є… – і великі ножиці перекочували з багажника «Мерседеса» до рук поліціянта. Той зачудовано дивився то на ножиці, то на посвідчення, то на «Мерседес».
– Та що, різати?
– Іншого виходу немає! Вірніше це – найкращий вихід!
Поліціянт плюнув під ноги і, тримаючи в одній руці ножиці, а в другій посвідчення, почав його різати.
– Якби мені вчора сказали, що я сьогодні буду таке робити, я б йому!..
– І впоперек, будь ласка, ріжте, і впоперек! Ось так… Ну досить… Ні-і, навіщо Ви мені його простягуєте? Забирайте його собі, на пам’ять, мені воно не потрібне. Та дивіться, не викидайте ніде, бо хтось іще підбере та склеїть!
Третій поліцейський, якому поталанило не різати, мовчки пішов у «Мітсубіші» і голосно хряпнув дверима. За ним пішов старший. Водій усю процедуру зі своїм посвідченням зробив без єдиного слова, віддав ножиці, рвучко розвернувся і майже побіг до машини. «Мітсубіші» пискнула шинами, та так і помчала з увімкненою аварійкою, і тільки потім, метрів через двісті, її нарешті вимкнули.

(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.59578800201416 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …