Ти роздягалася повільно. Я міг бачити як тихо спадає з тебе одяг. Він падав до моїх ніг, щось шепотів і плавно опускався додолу. Рухи твої були виважені та впевнені, ніби цей ти ритуал здійснювала не вперше. Руками вимальовувала химерні образи, вони танцювали лініями доріг, тих місць, де ми ще ніколи не були. Ґудзики миготіли ніж пальцями, а волосся куйовдилося сплітаючись у кучері. Ти стояла в одній сорочці. Гойдаючись в такт музиці хизувалася стрункими ногами. Лінії твого стану шепотіли в повітрі. Світ завмер в очікуванні. Я чекав. Хвилини миготіли перед моїми очима. І тільки зараз ти запросила мені підійти.
Я вичікував. Мені не хотілося псувати красу моменту. Я чекав поки ти покличеш. Міг насолоджуватись тобою вічно. Заволодіти. Підкоритися тобі. Пізнати істинну насолоду. Без тиску. Без жодного забороненого прийому. Зіграти в цю гру чесно. Я наважився. І ти дозволила. Тепер я стою перед тобою. Я впевнений, що зроблю все правильно. Цього разу я не відступлюсь. Більше жодних спокус. Мені потрібна тільки ти. Я досі не зрушив з місця. За цей час я не промовив жодного слова. Я хочу розказати тобі все. Про життя без тебе. Ти хочеш це чути. Тобі потрібні ці слова. Але я мовчу. Тепер все зміниться. Я не відштовхну тебе знову. Ти не будеш плакати. Подушка завжди буде сухою. Вечеря ніколи не захолоне. Ти розкажеш як минув твій день. Дорікатимеш, що мене ніколи немає вдома. Що я забув про тебе. Я слухатиму. Не перечитиму. Ти говоритимеш про свою втому. Про мою байдужість. Знову чутимеш мовчання. Я відчую твої вуста. Окутаю в свої обійми. Віднесу на ліжко. Сам ляжу поруч. Ти говоритимеш все тихіше. Наостанок почую твоє спокійне дихання. Все буде саме так. Тепер я знаю точно.
Але зараз я бачу твоє тіло у відблисках світла. Я пригортаюся до нього. Твої руки ніжать мою шию. Заплющуєш очі і гойдаєш мене в обіймах. Я рахую пасма твого волосся. Думаю про далекі планети. Таку як ти мені більше не зустріти. Мені досить світла, щоб освітити тобі дорогу. Мені стане відваги відпустити тебе. Ти сама вибереш свій шлях. Це буде завтра. А зараз, саме цієї ночі прозорість твоїх очей наповнює мене. Ти так і не зняла ту сорочку. Ніби вона це твій останній острів свободи. Ти так і залишилась для мене загадкою. І в цей момент я зрозумів, що вже ніколи не буде так як раніше. Ми змінилися назавжди. Шлях назад завалений камінням. Дороги на повернення немає. Знову думки. Вони надокучають мені. Я втомився. Ніч вкаже як нам бути. Вона порозливала по вулиці чорні фарби. Поєднала тисячі самотніх сердець. Вклала у них стільки любові, скільки не дасть жодна матір своїй дитині. А потім розтанула в пітьмі. А я не зник. І саме зараз лежу поруч з тобою. І тільки Луна світить у вікно. Вона знає нашу історію. Вона схожа на мене. Так і продовжує мовчати тобі у вічі. Ти просиш у неї слів. Марно. Вона німа. Не говори до неї. Дай руку. Я зігрію. Не словами. Серцем.
