- Коли ти знов це учинила, Жанно?
- Учора вранці.
- Навіщо?
- Бо так мені більш личить!
- Може хтось спонукав тебе до того?
- Ніхто! Я зробила так з власної волі.
- Проте три дні тому, на цвинтарі Сент-Уен, ти привселюдно дала обітницю перед Господом більш ніколи цього не чинити!
- Я дала її у відповідь на вашу - негайно розкути мене, допустити до меси та таїн причастя і утримувати надалі в церковній в'язниці під жіночим наглядом! Але тут, у суцільному чоловічому оточенні, мені так ліпше.
- Ти розумієш, що тепер на тебе чекає вогнище?
- Так. Я боялася цього, але зараз - ні! Ви б раді були мене спалити. Але начувайтесь! Якщо я пройду через вогонь - я увійду в серце мого народу і залишусь там навіки!
- Але три дні тому, Жанно, ти міркувала інакше.
- Інакше? Та мене проймає пекучий біль від зради, що я вчинила, згодившись відректися, щоб врятувати власну шкуру.
Кошон аж сполотнів і судомно сіпнувся. Скриптор інквізиційного суду занотував на полях, обіч протоколу: "Responsio mortifera" - "Відповідь, що страчує".
- Добре! Але я знову питаю тебе, Жанно, коли ти змусила себе зробити це вперше?
"Боже, мій Боже! Нащо мене покинув? Святі Катерино і Маргарито, оступіть їх! Вони знов торочать про те саме. Вони знову, як скажені пси, вп'ялись іклами в цей дріб'язковий привід... Хіба ж то гріх? Хіба я могла інакше? Хіба Господу не однаково, в чому і як я була вбрана, коли вершила Його волю?"
Вона мовчки вдивлялася широко розчахнутими очима в похмуре руанське небо за стрілчастим вікном і згадувала...
Так, так, то було ще в січні двадцять дев'ятого. Вона щойно познайомилася зі своїм першим оплічником, шляхетним Жаном де Мецом. Він тоді поспитав її, в якому одязі вона має намір здійснити подорож? Бо ж ліси і путівці Франції, як блошва, обсіли розбійники і мародери. На його думку, подорожувати дівчині в сукні та ще й верхи було б вельми нерозважливо. Жанна з тим погодилася. Звичайно ж, одіж мужчини більш пасує для такої місії!
І от нарешті! Відповідь з королівської резиденції в Шіноні - дофін бажає бачити незвичайну пастушку з Домремі, про яку балакають по всіх усюдах, що саме про неї йдеться в пророцтві, що нібито "жінка, насправді - його мати, розпусна Ізабо, що зреклася його і оголосила бастардом - збавила Францію, але врятує її цнотлива дівчина, що має прийти звідкись зі сходу!" Чи не з Лотарінгії, часом?
Хоча її перша поява перед очі людські викликала щирий подив і навіть розчарування.
Хто цей тендітний, субтельний паж, обчублений під горщик, із зовсім ще безвусим, гладеньким личком, що так самовпевнено виструнчується на невеличкому баскому конику? Де ж обіцяна Діва?
Який то був день? Згадала - четвер. 23 лютого 1429 року, Anno Domini. Отже - в дорогу! Було враження, що всі мешканці Вокульора повибігали з домівок проводжати її. Це вони придбали для неї коня і замовили чоловічий костюм, бездоганно скроєний за міркою. Це вони спорядили чудові м'якенькі чобітки з припасованими делікатними шпорами, що охоплюють литку як влиті! І відтепер можна не потерпати від дощів і розгрузлої дорожньої твані.
Сам вокульорський комендант, суворий, посічений шрамами Робер де Бодрікур, спішився, зійшов з коня, відчепив і простягнув тоді їй свого меча. І вона взяла. І відчула вперше вагу справжньої чоловічої зброї.
А потім був довгий, повний небезпек, що чаїлися на кожному кроці, шлях через спустошену голодом і столітньою війною нещасну її Францію. Ворог загарбав все чи майже все, що тільки міг загарбати. Як тятиву велетенського лука натягнув англієць Луару. Стрілу вкладено біля Орлеана. Впаде Орлеан, остання надія Франції - і смертоносна стріла, пущена влучною невблаганною рукою, прохромить її серце.
І тоді... Жах навіть думати про таке! Обернена на рабиню Франція буде приєднана до острівних володінь англійського дому Плантагенетів.
Отже мерщій, не гаючи ні хвилі! Там зараз розташувався куций двір бідного дофіна Карла, справжнього Валуа, єдиного законного спадкоємця престолу, який щомиті може втратити його.
Карл VII чекає на неї. Витлумачивши з листів капітана Бодрікура, що мова йде лишень про "звичайну" віщунку, "народну" пророчицю, нібито наділену спроможністю яснобачення, а таких коло нього цілий гурт, він майже мимоволі погодився на її приїзд. Але, як доповідає шамбелан Треймуль, замість чергової "прекрасної Кассандри" сюди простує скажена, навіжена сімнадцятирічна дівуля, що нестримно рветься до кривавих бойовищ. До того ще й перебрана в чоловіче! Що вже само по собі страшний гріх і блюзнірство, які Мати Церква карає безжально. І от ця мужичка має зухвалість проголошувати, що вона на чолі воїнів урятує Орлеан і приведе його, Карла, в Реймс для завершення обряду коронації. Це ж майже маячня божевільного!
Але іншого виходу не видко.
Діва... вони називають її Дівою! Ну що ж, побачимо...
І ось він, вечір восьмого березня. Шінонський палац сяє вогнями. Жанна услід за графом Вандомським вступає до приймальної зали. Вона знов у жіночій сукні. Цей туалет саме для цієї нагоди вигадала і подарувала їй сама королева Сицилії, добра фея Іоланта (до речі, згодом героїня однойменної опери П.І. Чайковського).
Але де ж король?
Виблискуючий коштовностями натовп оточив підковою трон під балдахіном. Дами, обіпнуті в атлас, сап’ян і оксамит, просто осліплюють лебединими шиями і чарівною витонченістю модно-безбрових облич. Корсети талій затягнуті до нестями. Високі головні убори, що нагадують місячні роги ачи казкові вежі замків, ховають коси так, що складається враження, ніби їх власниці голомозі!
Каваліри, навпаки, хизуються довжиною кучерів, що щедро спадають на коміри розкішних камзолів і шуб, підторочених дорогоцінними хутрами. Різнобарвні трико стягують стегна. Обсіяні бісером черевики гнуть свої страхітливо довжелезні носи.
Тихо. Всі завмерли. Чекають. Тільки дзвоники тремтять на блазневому капшуці.
Мати Божа, але ж на троні - не король! Цей начепурений, розчепірений черевань зовсім ніякий не дофін! Хоча вона й ніколи його в очі не бачила, але то не він!
Заціпеніння тривало лише мить. Та он, ондечки він! Блідий, незграбний юнак, вбраний майже як конюх. Навіщо він ховається в задніх рядах? Ага - це перевірка, іспит, пастка для неї!
- Воn soire, mon dauphin!
Але "бурзький королівський престол" ще довго вагався, краючись сумнівами щодо богообраності безрідної селючки, котра негодна навіть написати власне ім’я!
Вони спровадили її в Пуатьє, де спочатку її мучили видатні богослови у чернечих рясах та університетських мантіях. А потім... Потім у замкненому покої її роздягли й обмацали півтора десятка жінок, вельможних дам і заможних міщанок - матрон і повитух, з метою точного визначення її незайманості, істинності цноти, так би мовити.
"Virgo intacta. Innocentia!" - "Невинна!" - був їхній одноголосний вирок.
Нарешті! Тепер до зброї. У славетному Турі, знаменитому місті зброярів, король замовив для неї повний лицарський обладунок, кований з найліпшої сталі, обкладений сріблом, вигадливо потенькований карбованими візерунками. Начищений до блиску, він сяяв, як люстро!
А вночі вона угледіла сон, і небесні голоси повідомили, що в олтарі костьолу Святої Катерини у Ф’єрбуа сховано меч самого Карла Мартела, який ще сімсот років тому дощенту розтрощив тут, при Пуатьє, військо сарацинів.
І справді, його видобули звідти, відшкребли від іржі, зробили новий держак і червоні піхви. Але наточувати його Жанна заборонила - вона нікого не збирається ним убивати! І воістину, так воно згодом і сталося - нікого той меч навіть і не подряпав. Але годони лякалися його, як вогню.
- Я ціную свій меч, але в сорок разів більше люблю своє знамено!
Те знамено вигаптував шотландець Джеймс Павер, вигнанець з батьківщини, що люто ненавидів англійців. Воно було з тонкої білосніжної парчі, оторочене шовковою бахромою, всіяне золотими ліліями. З одного боку - Спаситель благословляє мир між двома янголами, з підписом "Єзус - Марія", з другого - янголи підтримують корону Франції. Павер зробив також і корогву. На білому тлі білий янгол простягає білу лілію Діві Марії, як дві краплі схожій на саму Жанну. До останньої битви вона ніколи потім з нею не розлучалася.
Але лати, лати! Важелезний шолом із підйомним заборолом, увінчаний білим плюмажем. Панцир, що стискає груди і давить хребет.
Наплічники! Налікотники! Нарукавники! Настегонники! Наколінники! Шпичасті рукавиці і ноговиці! Ще й до того складчасті, як у хруща бжух, черевики з коліщатковими шпорами! Спочатку їй здалося, що вона не спроможна ані на дюйм поворухнутись.
Увесь шлях до Блуа Жанна не здіймала лат. Навіть спала в них! Так їй порадили досвідчені вояки. Тіло гуло, нило й просилося на волю, наче поховане в залізній домовині. Та вона мусила терпіти - адже попереду Орлеан! З останніх сил, крізь сльози, вона всміхалася, високо тримаючи корогву.
І от нарешті вона вже в обложеному Орлеані. Сили небесні, яке море смолоскипів затопило вулиці напівзруйнованого міста, що вже більш як півроку знемагає в оточенні! Вони ладні нести її на руках разом із конем! А поряд з нею височать у сідлах славетні Дюнуа і Ла Гір, відомі кожній французькій дитині. Чи могла вона мріяти про таке?
То був знаменний вечір 29 квітня 1428 року. П'ятниця. А четвертого травня, коли наступ де Гокура на бастілію Сен-Лу захлинувся, вона, розгорнувши знамено, повела знесилених оборонців на штурм. І Сен-Лу впала!
- Хто в мене вірить - за мною!
І вона вже наступного ранку власноруч приставляє драбину до турельського бастіону. Та на східцях влучна годонська стріла встрягає їй в праве плече, між панциром і наплічником. Сонце зчорніло в її очах. Наступ стух.
Але вона очуняла, підхопила корогву і пішла! А за нею ніби потік зірвався з гори. Лава відчайдушних звитяжців, волаючи: "Ді-і-іва!", затопила рів... І Турель було взято!
Усю ніч і весь день 8 травня не змовкали орлеанські дзвони. Мало не знепритомнівши від болю, вона скинула панцир і перебралася в легку кольчугу. Плече пекло нестерпно, але цей день вона не забуде до скону.
Адже того дня вона стала Орлеанською Дівою! Годони на чолі з "непереможними" Фастольфом і Толботом відступилися від стін луарської твердині. Більше двохсот днів тривала ця облога, але Діва зняла її за дев'ять. І впали по троє до ніг її пихаті леопарди Плантагенетів! Так почалося визволення Франції після майже ста років суцільних втрат і поразок.
(До речі, сер Джон Фастольф, або Фальстаф знеславився у віках, згодом послугувавши прототипом до "Генріха IV" та "Віндзорських пустунок" Вільяма Шекспіра!)
Нумо тепер тюпки в Реймс! Тільки там, у домовому соборі французьких королів, можливо легітимно перетворити дофіна на законного монарха.
Але перед тим ще треба було розірвати цупкий ланцюг ворожих фортець на середній Луарі. Тоді при Жаржо кинута каменюка влучила їй прямісінько в голову. Вона захилиталась і впала в рів. Та Захисники Небесні і добра турська криця і цього разу оборонили її! Жаржо здався.
Потім капітулював Божансі.
І врешті-решт луарська кампанія була завершена нищівною поразкою англійців при Пате, коли Фастольф чкурнув, як заєць, а Толбот потрапив у полон.
Тоді вона заборонила страчувати полонених, що було скрізь нормою Столітньої війни. Чим викликала великий подив шляхетного лицарства.
- Навіщо, Діво? Адже вони завтра ж знову піднімуть зброю на нас!
- Мені досить їхнього слова, що вони не чинитимуть цього.
Опісля десять днів передиху і насичення сил у Ж'єні. Тоді Його Величність милував її і її братів спадковим дворянством, і навіть герба їй вигадав, і нове прізвище - Дю-Лі! Але до того всього їй було байдужісінько! Від того часу в неї був постійний почет двірської прислуги, декілька комплектів озброєння і власна конюшня. Відтепер тільки придворні кравці кроїли для неї новісінькі, найбільш вишукані шати!
Але все те пусте! Скорше, не гаючи ані дня! Тра вирушати на північ, через Шампань - на Реймс і Париж! Чому Карл зволікає?
І все ж фіра рушила, не могла не рушити! То був справжній, суцільний тріумф. Міста, віддані годонам і бургундцям, котрі спочатку нізащо не хотіли коритись арманьякській армії на чолі з "відьмою", хутко переміркували і таки розчахнули свої брами! Труа, Шалон, Реймс... Три тижні тривав той, наймиліший у згадках, легендарний "безкровний похід"!
- Чим менше крові, тим догідніша така перемога Господові!
Вона ворухнулася. Кайдани забряжчали, як жменя дублонів, швиргонутих на підлогу. Кортіло перехреститись, але залізний ошийник боляче вп'явся в карк. Безжально поголена голова горить, як піч. Збите до суцільних синців тіло палає від побоїв і наруги...
"Прости їх, Діво Пресвята, бо не відають, що діють!"
Знов перед очима осяйний ранок 17 липня. Мерехтить різнобарвна веселка на її білих латах, відбивають її гостроверхі вітражі древнього собору. Тут споконвічно спочивають і легендарний Хлодвіг. і Карл Великий, і Гуго Капет, і Пилип Валуа... Золотіють антиквами картуші епітафій. Всі, всі французькі королі тут!
А ось і останній. До його мантії можна навіть доторкнутися, так він близько! Архієпископ Реньйо де Шартр саме мастить єлеєм його скроні. Різноколірні очі божого помазаника виблискують переможною втіхою. Видихнувши повітря крізь ніздрі, він повільно накладає корону на високе бліде чоло. Звершилося! Вона впала навколішки і дякувала Господові за цю вимріяну мить.
- Встань, Жанно! Ти врятувала Нас. Яку за це нагороду ти бажаєш для себе?
- Ваша Величносте, звільніть, будь Ваша ласка, Домремі, моє рідне село, від податків!
- Добре! Що ще?
- Це все. Мені більш нічого не тра! Нічого.
- Триклята відьма! Він зрадив тебе, твій король, негідний єретик і віровідступник.
- Клянусь Ісусом, що він - найліпший з християн і щирий поборник Віри і Церкви!
Тоді, у вересні, армія Жанни вже увійшла в Сен-Дені. До Парижа пишалося пише кілька льє - рукою дотягтися! Ще крапля зусиль, і столицю було б визволено. Але... з королівської ставки раптом надійшов дивний наказ - негайно відійти! Вона ще не знала тоді, що вони підписали напередодні зрадницьку угоду з ворогом і оголосили перемир'я. І звитяжне, непереможне, сильне як ніколи військо повернулось у Ж'єн. Там воно майже всеньке розпустилось, розпорошилось, розтануло, як лід у повінь...
Лише зі жменькою таких, як сама, відчайдухів вона виборола в бургундців Сен-П'єр-Ле-Мутьє. А на Ля-Шаріте сили вже не лишилося!
Захлюпали холодні дощі, і потягнулися довгі осінні тижні безперервного чекання. Потім завіяла віхола і почала сіяти сніг.
Усю зиму вона чекала звісток з обложеного Комп'єна. Невелике містечко, вірне французькій короні, затято не бажало упокоритися Пилипові Доброму, герцогу бургундському. Але споряджати нову експедицію на поміч двір Карла VII не поспішав. Перемог і здобутків і так уже задосить! Тра трохи перепочити, відволіктися від кривавих битв на бенкетах і полюваннях. А Комп'єн і Суассон почекають. Хай сам Бог їх боронить!
Вона втекла-таки квітневим ранком із ситого, сонного палацу з кількома сотнями патріотів і ротою італійців - і подалася на Комп'єн. А вже 13 травня 1430 року - вона в межах стін блокованого міста, і капітан Флаві радиться з нею про блискавичну вилазку на той бік Уази поблизу Марньї.
Калаталось у тяжких передчуттях серце, але не відала вона тоді, що вже підло зраджено її і продано. І ввечері 23 травня, перед самісіньким носом її гинучого загону гримнуть спущені грати комп'єнської брами і її підступно оточать, скинуть з коня і скрутять мотузками оскаженілі бургундці. А Гійом де Флаві буде зловтішно шкіритись, позираючи на те з-поза зубців надбрамної башти.
Три дні тому минув рік її ув'язнення.
Спочатку вона ще плекала надію, що її король, облагодіяний нею, її "любий дофін" надішле врешті-решт викуп і визволить "свою вірну Діву" з лапищ "доброго" герцога. Але намарно! У грудні бургундці продали її годонам. Її перевезли сюди, в Руан, і кинули в кам'яний мішок Буврейського замку.
Ось уже півроку день і ніч тривають безкінечні, виснажливі допити. Шістдесят троє суддів - видатні церковні законники, професори Паризького університету, очолювані цим злющим гладуном П'єром Кошоном, єпископом міста Бове - гуртом накинулися на неї одну.
Три дні тому вона припустилася помилки, потрапивши, зовсім знесилена, у казуїстичну пастку - погодилась "підкоритися Матері Церкві, поголити на ознаку каяття голову і перебратися знову в жіноче". Вона було повірила цим бездушним, підступним лицемірам - і дорого заплатила за це!
Учора вранці, прийшовши до тями від побоїв і зґвалтування, вона не знайшла коло себе сукні. Натомість поруч лежала її стара чоловіча одежа - лоплий під пахвами журнад та продерті на колінах панталони. І вона, повагавшись хвилину-другу, знову натягла їх на себе. Цього тільки й чекали той кнур Кошон і вся англійська банда!
- Ти знову вчинила це страшне блюзнірство, Жанно. І тепер тебе жде вогонь!
А потім тисячі простолюду в передостанній день травня 1431 року від Христового Різдва, впавши навколішки, повними сліз очима проводжали її до стовпа, обкладеного в'язанками хмизу і стосами дров...
За чверть століття по тому, коли Франція нарешті буде звільнена від англійської навали, за наказом Карла VII, буде проведено повторний процес у Парижі, що начисто виправдає Жанну д'Арк і реабілітує кожну її дію і вчинок.
Промайнуть віки і навесні 1920 року Ватикан прийме рішення про канонізацію Орлеанської Діви. Вона стане Святою Жанною для усього католицького світу!
Але у цю фатальну мить ніщо її вже не врятує, не відверне від дев'ятнадцятилітньої визволительки Франції ненажерні язики пломеню.
- Якщо одну лозу у винограднику висушує хвороба, то її спалюють, щоб уберегти інші! Жанно, відтепер Матір Свята Апостольська Церква позбавляє тебе свого покрову. Іди з миром!
Дим піднімається, ріже їй очі, забиває подих...
"О, Святий Михаїле! О, Святі Катерино і Маргарито..."
Ох, Жанно, Жанно,
дитинчатко Жанна!
Хай у короні
Кароль твій -
яка за теє шана, дяка?
Вщуха чарівний бук
І знову щось шепоче голос,
А ти гориш,
вогнем гориш
в сорочці, шитій не за зростом!
("Дерево Жанни", Арсеній Тарковський, переклад автора з російської)
- Хіба Господові не однаково, у чому і як я була вбрана, коли вершила Його волю?
Її серце, дивом не торкнуте полум'ям, кинули вранці у чорні води Сени.
