Привіт Ти.
Це я.
Дивно.Ми з тобою ніхто.А хочемо бути кимось?Мабуть ні.Навіщо.Ми аморфні продовження роду,аморфно продовжені аморфними тими.Анабіозно сидимо по своїм коміркам,і боїмось заглянути в чужу.Згорнулись калачиком у своїх мріях,і огидно облизуємо плаценту своїх бажань.Зробили собі стіни із різноманітних фобій,і прикриваємо ними нашу бездіяльність. До завтра. Завтра будемо жити. У нас немає імен.Вони з”являться завтра.Завтра будем відколупувати себе від гарячої прогнившої підлоги.Завтра крикнемо світу що ми в ньому є.Крикнемо.Та хто нас почує..?
Під’їзд, під’їзд, під’їзд, і ще під’їзд. Перший поверх, другий, третій, восьмий, сто п’ятий, тисячатридцятьшостий, а потім ще і ще іще під’їзд, під’їзд, під’їзд, під’їзди, вікна, вікна. Тошнить. Люди. Мертві. Мертві люди. Я вмираю. Я вже не жива. Ці вікна. Так. Це вони. Саме вони. Вони вбивають. А ще під’їзди. Поверхи…
Де там мій напалм? Здається в правій кишені. Ага. Сірники. Що, лікуємо світ..?
