Давно знайоме, але все одно дивне і напрочуд приємне відчуття заполонило всі нерви, всі суглоби, кожну клітинку організму від п’яток до маківки, коли гелікоптер відірвався від землі, повільно піднявся вгору, а потім, сильно нахилившись уперед і вбік, помчав раптом із такою швидкістю, яку, на перший погляд, гелікоптеру і не припишеш. Це не була військова машина, що дрижить і деренчить всіма своїми фібрами, це був сучасний, можливо надсучасний, весь в обтічних формах гелікоптер. Двері, що перед тим хряснули, ніби автомобільні, зачинилися так щільно, що звук працюючого двигуна і лопатей, що не переставали крутитися, зменшився до приємного стугоніння потужного спортивного авто. В навушниках, які дали і наказали надіти відразу, стугоніння взагалі перетворилося на якийсь далекий-далекий шум, зате почувся виразний голос велетенського кремезного чоловіка у чорному, що сидів поруч:
– Пристебніться, про всяк випадок.
– А звук двигуна у вас – як у спорткарі! – «і навіщо я це сказав?»
– Не кричіть, тут добре чутно, – голос у навушниках видався з нотками іронії. – Насолоджуйтесь, хвилин через двадцять-двадцять п’ять прибудемо, тут недалеко.
І справді, не встигло ще очам набриднути дивитися вниз на пейзажі з дорогами і лісопосадками, на поля і села, що заворожено текли один за одним, на нерівності ландшафту зі звивистою річкою і її невеличкими притоками, як гелікоптер почав зменшувати швидкість і трохи знижуватись. «А де ж аеродром… ліс якийсь навкруги… де ж тут літак буде злітати?» Внизу, недалеко попереду, посеред зеленого краєвиду виднілася світла пляма, до якої, мабуть, і прямував гелікоптер.
– А де ж тут літаку злітати?
– Якому літаку? – кремезний у чорному виказав справжнє здивування.
– Ну сказали, що із гелікоптера на літак, і в столицю до…
– Він тут.
– Хто?
– Той, до кого Вам.
– Тут?! А де це ми?
– У президентському вертольоті. Зараз вже сідаємо, зачекайте, будь ласка, я Вас проведу. Будьте уважні та чемні, думайте, що кажете, і нічого не бійтеся – все це справжнє.
Коли в гелікоптері відчинилися двері, стало ясно, що він справді сів посеред лісу. Височенні сосни з товстими довгими і рівними стовбурами росли одна біля одної не із землі, як того зазвичай вимагається, – а… із піску, ніби несправжні, ніби зачакловані. «Красиво як… і пісок замість землі… і дерева ростуть палями… десь я таке вже…»
Гелікоптер стояв біля будиночка, повністю збудованого з круглих колод, за ним виднілося ще кілька таких самих будиночків. Пройшли повз перший, потім повз другий. Доріжки, вистелені товстими круглими дерев’яними п’ятаками, відпиляними від величезних колод, дуже приємно дотикалися до підошов. Серед піску їхні острівці створювали ілюзію висоти, теплого жовтого моря і якогось казкового, довгого архіпелагу. Нарешті підійшли до третього, передостаннього будиночка.
– Сюди, будь ласка, заходьте в першу кімнату, сідайте за стіл і почекайте – скоро прийдуть. Як зрозуміло?
– Повністю…
– Не зрозумів?
– Зрозуміло повністю, кажу.
– Це добре. Пам’ятайте, що я Вам казав. – кремезний у чорному різко розвернувся через ліве плече і швидко пішов геть, утворивши позаду себе вітер.
Не встигли очі звикнути до напівтемряви і роздивитися, що то за картини висять на стінах, як у кімнату, через інші двері, зайшов Президент. Ввімкнулося світло. Так, це був він, сам Президент власною персоною!!! У затертих джинсах і синій футболці, з укладеною зачіскою і з широкою посмішкою на обличчі, від якої біля очей зібралося багато зморшок. І трохи менший, ніж показують по телевізору.
– Сидіть, сидіть, не схвачуйтеся. – Президент усміхався, розкуйовдив, а потім пригладив долонями волосся на голові, і сів за стіл навпроти. – Ручкатися не будемо, ми тільки що кліп про пандемію знімали, так що…
– Я підтримую такий підхід, якщо є проблема.
– Дуже добре… Так що здрастуйте так! – Президент ще ширше усміхнувся і поляпав долонею по столі. – А я Вас знаю!
– Знаєте?.. А я Вас теж… здрастуйте…
– Ха-ха-ха-ха! – Президент від душі розсміявся і це вигляділо зовсім невдавано. – А Ви би розсмішили коміка, їй-богу! Не пробували?
– Ні, не пробував. А звідки Ви мене знаєте? Я ж ніби…
– Спостерігаємо ми за Вами, Григорію Севастяновичу! Слідкуємо! Зрозуміло? Вже більше, як пів року! Що на це скажете?
– Слідкуєте?.. За мною?! Пів року?! За що? Що ж я такого пів року тому…
– Так, слідкуємо! Ви не помітили, що крім нас у цій кімнаті більше нікого немає? Вам не здається це дивним?
– Дивним? Так, здається… але ж будинок стовідсотково нашпигований мікрофонами і датчиками, а за кожними дверима… як і надворі…
– Все так і є, і наша з Вами розмова записується теж, і одночасно сканується, як і всі Ваші… Коротше так: все, що я Вам зараз дозволю знати – це велика таємниця! Зрозуміло?
– Так, зрозуміло, таємниця!
– Державна таємниця! І я її Вам розкажу сам і сьогодні, просто зараз. Зрозуміло?
– Так, зрозуміло.
– Те, що Ви можете почути потім від інших, може бути неправдою, так що… Ну Ви ж розумієте – одні можуть говорити одне, другі – друге… І ще, найголовніше. Те, про що ми будемо говорити, Вам не можна більше обговорювати ні з ким, крім мене і мого помічника, того, що був із Вами у вертольоті. А так зовсім ні з ким, ні з якими там… навіть з дружиною, навіть з дітьми, навіть з мамою рідною! Загальними там якимись фразами, щось там про щось, – так можна їм дещо пояснити, але конкретики ніякої абсолютно! Ви розумієте, як це?
– Так, розумію…
– Надіюся! Просто вірю!! – Президент випрямив стан і подивився знизу, ніби зверху вниз. – Буду говорити відверто і коротко, але ємно. Важливе кожне слово! Якщо щось не докумекаєте – по ходу запитуйте відразу, щоб потім не повертатися. Коротше, справа така: ми скануємо всі розмови в усіх мережах і пропускаємо їх через новий детектор брехні. Ця програма працює вже майже рік. Ви знали про неї що небудь?
– Ні… не знав…
– Точно?
– Вперше чую. Хоча здогадатися можна було б давно, що телефони підслуховують.
– І чому ж це? По чому це видно?
– Клацання різні у телефоні, різка зміна гучності фону, посеред розмови раптова зміна чистоти звучання голосу…
– Так, деякі недоліки є… Але повернімося. Вона, наша програма, відкидає ті голоси, в яких детектор віднайшов відверту, сказану спеціально, але замасковано, фальш чи брехню, і продовжує відслідковувати лише ті голоси, в яких фальшування складають зовсім незначний відсоток або стосуються виключно тем із білого списку. Бачу, що хочете щось запитати?
– А яка довіра до цієї програми? Хто її розробляв?
– Пам’ятаєте, що я Вам сказав про особливість цієї розмови? У вертольоті розписувалися за техніку безпеки?
– Так, розписувався.
– Ото і був підпис, як в народі кажуть, «за державну таємницю». Від п’яти до восьми, якщо нічого такого. А якщо… – Президент перестав усміхатися. – Але з тебе … з Вас… можна я Вас буду на «ти» називати?
– Так, можна, мені це не грає ролі… Не патякати я обіцяю, а разом із тим підписом у гелікоптері цього вважаю досить, щоб Ви мені повірили і продовжили розмову, бо я вже трішки заспокоївся і дедалі стає цікавіше…
– Програма американська, як і сам детектор…
– Так я і подумав! А в них вона випробувана?
– Ви так запитуєте, ніби Ви спеціаліст з таких програм.
– Я так запитую, щоб розуміти, як до неї ставитися.
– На повному серйозі, – президентська усмішка зникла остаточно. – На повному серйозі!
– Зрозумів, вибачте.
– Ця програма в Америці, та й не тільки в Америці, працює на повну, але в них про неї багато хто знає, а в нас – ні. Хоча в них, мені доповіли, зараз програма вже оновлена, ще крутіша, але…
– І що, там ніхто не виступає проти прослуховування?
– Там працює цілий апарат для штучної компрометації не тільки цієї програми, а й… і працює так, що якщо хтось і знає, то не вірить, що це дійсно так. Якщо це не торкається його роботи. А якщо торкається – то мовчать. Та й нащо воно тобі, та програма тобі не потрібна як така, програма тебе виявила і досить, більше вона тобі не потрібна… хоча…
– Як то – виявила мене?
– Пів року назад твою телефонну розмову просканували вперше. Тоді детектор не виявив у голосі жодних фальшивих ноток чи брехні і, як і передбачено протоколом, передав тебе до програми на відслідковування. І от, із самого початку роботи, а це вже… десять місяців… програма відсіяла всіх, кого слухала, усіх абсолютно, окрім тебе одного. Ти уявляєш?
– І чому ж вона мене не відсіяла?
– Тому, що ти жодного разу не збрехав і не сфальшував у розмові, іноді лише відкрито, вдавано, жартома, але це не береться до уваги. Більше того – навіть у білий список жодного разу не попав!
– А що то за білий список?
– Список тем, де фальшування не становить якоїсь ваги. Знайомим про зарплатню, наприклад, як там із коханкою… те, що стосується фахової таємниці теж…
– Тобто програма може відрізнити за одним тільки голосом, чи обманює людина, чи ні? На якій основі вона це робить? Від чого відштовхується? Що є тим фактором, який…
– Це новітній голосовий детектор брехні, розроблений американською розвідкою всього кілька років назад, та потім засвічений у… за кордоном. Але його відразу вдалося успішно скомпрометувати, і інтерес неформалів, що займаються незаконним розповсюдженнями таких ґаджетів, до нього упав. А потім вдалося ще успішніше повернути його до роботи. Щоправда, час його використання в режимі інкогніто вже спливає навіть у нас, але… в нашій країні час летить не так швидко, як в Америці… І ми ще можемо хоч щось встигнути.
– А вони що встигли?
– А ти не бачиш? – Президент трохи нахилив голову вбік, і скоса, ніби з-під лоба, пильно дивився в очі.
– Ну… якщо… подумати на цю тему… то… Так а на що саме звертає увагу детектор?
– Тепер не потрібно людину тягти в кабінети, підключати її до шнурів і рахувати частоту пульсу крові, а потім доводити, що людина при цьому не виявляла зайвого хвилювання, і що вона точно сказала неправду. Нам тепер достатньо у невимушеній для об’єкта обстановці, розумієш – у невимушеній, сканувати зміни тембру, наголосів, паузи, дихання… ну там довгий список, щоб встановити на дев’яносто дев’ять відсотків, обманює людина, чи ні.
– А один відсоток, як завжди, залишається?
– Так, але він для душевнохворих, для тих, що повністю.
– Зрозуміло. І що дає сканування голосу по телефону? Може в розмові по телефону людина одна, а потім…
– А потім ми встановлюємо «жучки», щоб сканувати не тільки телефонні розмови, а й взагалі всю невимушеність конкретної людини, безперервно, на протязі деякого часу. Так-так, не дивуйся і не супся, останні три місяці «жучки» поряд з тобою навіть у туалеті!
– Що?!!
– Жартую, жартую! Але ось, дивись, – Президент нахилився, дістав із ящика столу велику папку і поклав її на стіл. – На, дивись. Надрукували спеціально для тебе. Можу дати і флешку. Це додаток до «жучків».
То були фото. Ціла купа великих фото – і не чорно-білі, і не кольорові, виконані всього в трьох-чотирьох жовто-синьо-сірих тьмяних відтінках, і на всіх був він. На подвір’ї власного будинку. Ось іде по вулиці. За кермом автомобіля. Знову за кермом, але поряд кохана. З коханою біля магазину. Ось на березі річки, купаються. На пішохідному переході. Знову на подвір’ї. Але всі фото були зроблені якось так… з якимось таким фокусом… «Десь вже таке…»
– Що це за фото такі?
– Із супутника. До них всіх відповідно є записи твоїх розмов.
– Он воно що! Із супутника!
– Так, із американського військового супутника…
– Нічого собі! Оце так честь! І до чого все це?
– Я ж тобі розповів тільки про програму, яка виявляє брехню. Слухай далі. Отже, програма виявила, що на протязі пів року, а якщо бути зовсім точним і відповідальним, то на протязі останніх трьох місяців, коли ми вже повністю встановили контроль, ти жодного разу не сказав неправдивих слів. Ти коли небудь думав про це?
– Думав?! Звичайно думав! І не тільки думав – я до цього дійшов! Докотився! Скотився!! Кгм… кгм… вибачте… в горлі…
– Спокійніше, спокійніше! – Президент відвернув убік голову, щось прошепотів, і через кілька секунд до кімнати зайшла молода струнка дівчина в темно-синьому брючному костюмі, поставила на стіл пляшку «Моршинської» і дві склянки. Президент відкрив пляшку і налив в обидві склянки.
– Спасибі… дякую… я від цього потерпаю… Фактично – я кажу те, що думаю. І те, що думають інші, коли я їм щось кажу. Бо я його бачу! І так майже завжди! В мене не виходить інакше, я вже пробував! Якби вони, хоч хтось, хоч один хто-небудь, сказав мені, що я брешу, абощо… Не кажуть, значить то все правда… Через це в мене немає друзів, взагалі жодного, зі співробітниками на роботі я говорю лише про роботу, вдома… вдома теж все прослуховується?
– Звичайно, а як же без цього?! Вдома в першу чергу! Але тепер вже прослуховування не буде, не переживай! Тепер ти систематично будеш здавати голосові звіти, відповідати на запитання, які і виявлятимуть… ну що ти все супишся і супишся? Ти ще не зрозумів?! Програма тебе знайшла не просто так! Біля неї купа персоналу, вони виконали силу-силенну роботи! Вони прослухали всі слова, які вилетіли з твого рота за останні пів року… три місяці. Потім тебе перевірили з усіх інших боків: хто рідня, хто батьки, де народився, де навчався, як добре, де служив, де працював, за що притягався… Сім’я хороша, ще й дуже; навчався добре, навіть відмінно; військова підготовка в наявності, ще й трохи більше; притягався за… та як таких, претензій немає; на роботі найкращий спеціаліст, всі відгуки позитивні; професійні медогляди без зауважень, не куриш, алкоголю не вживаєш, вище помірного, наркотиків зовсім ні, навіть легких, ліків теж ніяких… І прізвище хоч куди! А тут ще й не брешеш! Ну погодься – кандидатура більше, ніж підходяща!
– Кандидатура?
– Так, кандидатура! Вирішено запропонувати тобі роботу, від якої, як кажуть, ти не зможеш відмовитися, бо ти – дуже цінна для держави людина! – Президент кашлянув, протер тильною стороною долоні губи і замовк, дивлячись прямо у вічі. – А ти першим і погляду не відводиш! Може іноді варто?
– Звичайно-звичайно… вибачте…
– Ні-ні, я не про зараз, я про роботу. – і Президент сам відвів погляд.
– А що, на своїй роботі та ще й потрібно погляди відводити?
– От ти… вмієш… Ну може хоч інколи, розумієш, хоч інколи… А яку зарплату ти хотів би отримувати?
– Заробітну плату? Так… а за яку роботу? Що я повинен буду робити? Не очі ж відводити?
– Добре, запитаю по-іншому: яку зарплату ти хотів би отримувати незалежно від того, яка буде робота?
– Тобто, яка зарплата за будь-яку роботу мене вдовольнить повністю?
– О, так! Саме так! Яка повинна бути зарплата, щоб ти вже не хотів грошей ще більше? Дурнувате яке запитання, не знаходиш? – Президент зробив гримасу пришелепкуватого і з посмішкою пацієнта психлікарні знову постукав долонею по столі.
– Вибачте, не знаходжу. Мені це питання зрозуміле. Але все одно – спочатку я повинен знати про роботу.
– Ні, так не піде. Спочатку ти повинен сказати цифру.
– Це буде зарплата офіційна, чи в конверті?.. Ой, що я…
– А ти як би хотів? – Президент знову дивно заусміхався. – Може по-сірому: частина так, а частина так?
– Ні, хотів би по-чесному, по-білому.
– Ну і… скільки?
– Скільки? Скільки… Знаєте, це нагадує сцену, коли Остап Бендер запитував у молодого Куравльова, скільки грошей тому потрібно для повного щастя.
Президент перестав гримасувати, широко і щиро усміхнувся, і вдоволено зацмокав.
– Мені цей старий добрий фільм теж дуже подобається! Актори які! Прямо дуже подобається! – і Президент у стилі Остапа Бендера розвів руками. – Так що дивіться, не продешевіть!
– Це буде розумова робота, чи фізична?
– І така, і така, але більше друга.
– А якщо я все таки наполягатиму на своєму – спочатку про роботу, а потім про зарплату?
– Наполягатимете?
– Так!
Президент раптово зробився серйозним, піднявся зі стільця і нахилився вперед, вперши у стіл випрямлені руки:
– І наполягаєте? – його погляд засклянів і не відривався від очей співрозмовника.
– Ну… так, наполягаю! Ну не можу я, не можу оцінити ту роботу, про яку нічогісінько не знаю! Скажу сто тисяч – а потім жалкуватиму, чому не сказав мільйон! Або навпаки: скажу мільйон – а потім соромно від тих грошей буде! Ні мені це не потрібно, ні… нікому…
– Оце так-так… А мене попереджали! – Президент сів, обхопив долонею підборіддя і розширив очі, ніби із нього зараз будуть зліпок ліпити.
– Про що попереджали?
– Що… у… Вашому випадку… такий варіант можливий… але… ось мені у вухо кажуть… що-що?.. Точно?.. Ну що ж, поздоровляю, Григорію Севастяновичу! Ви пройшли останній тест, останній етап перевірки, самий що не є безпосередній! І пройшли успішно! Навіть про «ти» і «Ви» не збрехали! Чудасія, та й годі! Виявляється, Вам і справді зовсім однаково, чи «Ви», чи «ти» на Вас кажуть! Оце да-а! Не думав, не думав! Але – дякую! Я таких людей, здається, ще не зустрічав! Відсьогодні Ви, Григорію Севастяновичу, зараховані на службу… тобто, на роботу! – Президент простягнув і міцно, обома руками, потиснув руки, а потім раптом замовк, відпустив потиск і задумався. – Щось таке хотів запитати…. щось таке… а-а-а, згадав! Фільм «Суддя Дредд» бачили?
– Не пам’ятаю… назва ніби знайома.
– Можете не передивлятися, якщо не пам’ятаєте чи не бачили – там у кіно зовсім все не так… зовсім не так!
– Добре, не буду дивитися.
– Номер у Вас буде 001, і Ви… а от посміхатися, от посміхатися, Григорію Севастяновичу, не потрібно! Це дуже серйозно! Зараз прийде мій помічник, він розповість всі деталі, все надасть і все пояснить. Одне запам’ятайте – звітувати мені особисто, або тільки оцьому моєму помічникові! Зрозуміло?!
– Так точно, пане Президенте!
– Або віч-на-віч, або… адресу і налаштування Вам дасть помічник. І те… як ще в одному дуже гарному фільмі… Запам’ятайте: відтепер Ви – людина президента!
– І що було далі? – кохана аж підстрибувала на задньому сидінні новенького сірого «Мерседеса», лежачи на животі зі зігнутими догори ногами і підперши кулачками підборіддя. – Що далі?
– А що далі? Прийшов той самий кремезний дядько в чорному, приніс пістоля з посвідченням, яке дозволяє його носити, і ще одне посвідчення, он можеш його роздивитися… Тепер я можу сміло представлятися… спеціальним помічником Президента… з якихось там… з дуже важливих питань… перед ким завгодно – від пожежного інспектора районного відділку і до генерала, від контролера газової служби і до міністра…
– Якого міністра?
– Та будь-яких міністрів.
– Серйозно? Що ж написано в тому посвідченні?
– Не знаю точно, я тільки так… прочитав, його ще вивчити потрібно… Спеціальні повноваження, які стосуються… ну ніби моїми устами сам Президент говорить. І вимагати маю право, ніби то вимагає сам Президент!
– Оце да-а!.. Якби Люська розповіла таке про свого – я в житті не повірила б! А то що за штуковина у футлярі? Оптичний приціл до пістолета?
– Люба, я ж попереджав, що будуть речі, про котрі я тобі не буду говорити багато, бо інакше мене можуть у тюрму від п’яти до восьми, або викрасти до ю-ес-ей, а там ти ж знаєш – програма свідків і все інше, похоронять заживо і не знайде ніхто. Це дуже й дуже серйозно, я не…
– Ну добре, добре, розкажи хоч про машину!
– Про машину можна. Коли вже все попідписували, той кремезний і запитує: «Яке авто для роботи бажаєте?» А я такий, ну ти ж знаєш: «Мерседес!» Він каже: «Є таке!». Я йому тоді: «Нового!» Він засміявся і каже: «Ну звичайно!» Я йому: «Електро і бензин!» Він: «Є й таке!» А я йому: «І щоб дві коробки – спортивна і звичайна!» Він знову посміхнувся: «Звичайно! До сотні за три секунди – не пробували?» Я тоді йому: «І на вигляд щоб був як звичайний седан, щоб нікому в очі не кидався, як ніби сім’ю возити» От тут він і задумався, але ненадовго – кудись кілька разів подзвонив, походив туди-сюди, про щось пошепотів по телефону і через хвилин десять вдоволеним голосом повідомив: «Є й таке, але доведеться пару годин зачекати – від одного колекціонера вже виїжджає»
– І оце вона?
– Так, вона! Ти уявляєш – це найперший із таких автомобілів, які випустив завод у… у… у Німеччині, забув, як місто називається. Той колекціонер замовляв його ще тоді, коли вона тільки на папері була! Ну та нічого, йому ще одну таку саму пригонять. Це точно! Пообіцяли! Ти навіть уявити не можеш, що може ця машина!
– А документи?
– Які документи?
– Ну до машини.
– А-а, вона вже з документами приїхала! На них крім фото є навіть відбитки моїх пальців, ось, дивися.
– Слухай, а нам це не сниться, може зараз прокинемось, і…
– Не сниться! Коли сидиш у такому авто – таке не сниться! Це не автомобіль – це літак!
– Ти те саме казав, коли після того… як його… «Москвича»… нашу купували…
– Ну, люба, «Москвич» то трактор, наша – то автомобіль, а ця – це літак!
– Ти й так хвацько їздиш…
– Ні-ні-ні! Тепер все по-іншому. Тепер хвацькість для іншого потрібна… От коли їхав назад, додому, дорога виявилась одним задоволенням – новенька, рівненька, фур майже немає. А в одному місці, там саме довгі плавні повороти один за одним, наздогнав червону ладу «Каліну», що їхала попереду і була одна на всю дорогу. Мабуть він мене побачив здалеку, бо почав був спочатку тікати, та куди там – двісті п’ятдесят мені, щоправда, і самому страшно було, вперше ж…
– Ти їхав двісті п’ятдесят?
– Та попробував, на дорозі ж нікого!
– А скільки на спідометрі всього? – люба сіла на сидінні й почала заглядати на панель приладів.
– Триста двадцять.
– Триста двадцять?! Хіба таке буває? На нашій сто шістдесят, та мені інколи страшно…
– Не сто шістдесят, а двісті! Сто шістдесят то на «Москвичу» було. І в нас подушок немає жодної, а тут з усіх боків більше десятка, і систем різних, які не дозволять…
– І що лада? Ти про ладу не договорив.
– А що лада? Почала показувати характер батьківської держави: коли зліва бігла суцільна біла смуга, вона ледве повзла на сімдесятьох, ніби водій одночасно говорив по телефону, діставав сигарету і перевдягав взуття. А коли попереду показалася переривчаста, «Каліна» почала різко набирати швидкість і було добре видно, як водій часто поглядає у дзеркало. А я натиснув одну кнопочку – і не відстаю від нього ні на сантиметр! Ні взад, ні вперед!
– Яку кнопочку?
– Зелену. Спеціальний режим. В місті теж можна вмикати – автомобіль сам буде набирати швидкість або гальмувати, в залежності від того, що робить автомобіль попереду, або які знаки стоять. На світлофорі сам може зупинитися, перед неуважним пішоходом також…
– І що потім?
– Потім? «Щастя тобі, здоров’я, і всього самого-самого найкращого, чого забажаєш у своєму житті», подумав я, коли «Лада» набрала сто двадцять. Тоді вимкнув зелену кнопочку і різко наступив на акселератор, щоб новітній електричний двигун, в якого потужності майже п’ять сотень кіловат, що дорівнює кільком тисячам кінських сил, на пару секунд зробив із мого авто…
– Нашого авто…
– Зробив із нашого авто надзвуковий літак-винищувач. Всі системи миттєво прокинулись, засвітились і просигналізували, що порушень схеми нормального режиму немає. Правда, перевантаження втиснуло в крісло так, що щоки позалазили в зуби, очі засльозилися, а «Каліна» зникла у дзеркалі заднього виду так швидко, ніби її без парашута викинули з літака. Уявляю його ро… лице! А коли дві зелені смужки обабіч дороги знову перетворилися на два ряди дерев і знову стали продовжувати свій неквапливий танок назустріч, стрілка вже показувала наші звичні сто десять. «Оце апарат!» – подумав тоді я. Поталанило червоному калінщику, що сьогодні неділя, і він лише привида побачив, а не… та і я вже обмився, не хотілося пітніти. Але я її добре запам’ятав, ту ладу «Каліну»…
– Обмився? Де це ти обмився?
– Що обмився?
– Ну ти кажеш: «Та і я вже обмився»…
– А-а… Я тоді якраз, поки чекав на машину… а там басейн у дворі біля порогу, я в ньому і скупнувся, поки нікого поряд не було. А що – я цілісінький день у напрузі, а вже й темніти скоро мало, тож я подумав, що в будь-якому разі маю право оновити духа, поки змушений чекати, а тут ще й рушники на стільцях висять. Якби не рушники… Потім, правда, лобстерами пригощали…
– Омарами.
– Так, омарами… Але там «лобстери» на них казали. Я цікавився – знаєш скільки вони, якщо приготувати, коштують? У ресторанах, наприклад?
– Дорого мабуть?
– Дві тисячі один, самий найменший із усіх!
– Дві тисячі?! Гривень?
– Так. Я їм сказав, щоб із моєї зарплатні вирахували дві з половиною, бо мій омар більший був.
– Як вирахували? За те, що пригощали?
– Ну не міг же я нічого про це не казати! Вони, правда, суперечили…
– І яка ж зарплатня в тебе буде?
– А може спочатку про роботу запитаєш, яка робота?
– Звичайно, давай спочатку про роботу – яка ж робота буде?
– Робота – тільки ж ти нікому, ти ж пам’ятаєш, що я казав, бо залишишся і без мене, і без моєї зарплатні – робота в мене буде така, що я їздитиму по країні, по всій країні, ходитиму по містах, по різних місцях, кругом-кругом, і фіксуватиму, а по можливості усуватиму, осередки порушень різних законів, правил, обов’язків…
Кохана мовчала, ніби чекала продовження. Але продовження не було.
– Оце й усе?
– Усе.
– А як це – усувати? Тобі дали пістолета, щоб ти стріляв? Щоб убивав?!
– Ну що ти таке кажеш!! Ні, звичайно! Якщо вийде усунути порушення, тобто, зробити так, щоб його більше не було, то фіксувати і передавати потрібно в одну базу, а якщо не вийде – то в другу. А зброя не щоб убивати, а щоб мав чим захищатися, в разі чого. Знаєш скільки зброї на руках у країні?
– То виходить це небезпечна робота?
– Ну… можливо, інколи небезпечна, але…
– І яка ж зарплатня за таку роботу?
– Зарплату я буду встановлювати щомісяця сам.
Кохана округлила очі і від здивування відкрила рота.
– Тобто? Як це – встановлюватимеш сам? Кожного місяця… і різна? – кохана розчаровано підняла брови і опустила вниз куточки губ.
– Люба, не турбуйся, будь ласка! Все дуже просто – скільки нам буде потрібно грошей за прожитий місяць, чи то пак – на прожиття наступного місяця – стільки й платитимуть!
– Дивно як… Оце скільки скажеш – стільки й заплатять?
– Так, перерахують.
– На картку?
– Так, на картку.
– І яка верхня межа?
– Ну… десь… ну десь…
– Та кажи вже!
– Ну… десь… мільйон.
– Мільйон!! Оце да-а! Один мільйон?!
– Ну… можна й не один… але й не десять, звичайно!
– ??? … А… нижня межа?
– Про нижню межу не казали, але мали на увазі. Взагалі сказали, що вони перераховуватимуть стільки, скільки скажу я, але тоді, коли це підтвердить детектор брехні, який відсканує мій голос, коли я відповідатиму на запитання, яка зарплата мені необхідна. Ти розумієш, як це?
– Ніби розумію… – кохана невідривно дивилася кудись на стелю.
– Але менше, ніж вдвічі більше того, що я отримую… отримував на цій, попередній роботі, не буде.
– Цікаво як… і заплутано… і скільки ж, приміром, на прожиття наступного місяця нам потрібно?
– Люба, для початку давай трішечки зачекаємо – гроші у нас ще є, нам нічого такого не потрібно… ось попрацюю трохи, спробую, роздивлюся, а потім побачимо… В їжі ми з тобою тепер точно собі не відмовлятимемо: захочемо – навіть лобстерів… тих… омарів купуватимемо!
– Нам нічого не потрібно?! Як це нам нічого не потрібно?! Скільки років живемо в одному й тому самому! І нічого не потрібно?!
– Люба, заспокойся, будь ласочка! Якщо ти будеш мене так вмовляти кожного разу, то ніякий детектор не виявить у мене ніякої брехні!
– Я за тебе так турбуюся… так турбуюся… – кохана вгамувала хвилинне невдоволення, притулилася головою до голови і обійняла за плечі. – Ти такий… ти такий… безпосередній…
– Оце якраз і потрібно – безпосередність! Вони так і сказали, уявляєш – «без-по-се-ред-ність»! А за мене, люба, надто не турбуйся – проти такого посвідчення, що в мене, хіба який дурень надумає стрибати!
– Ну добре, добре, заспокойся, бо ти як заведений. Пішли вже спати, бо пізня година, а взавтра…
– Взавтра я звільнятися поїду.
– Отак відразу?
– Така умова контракту. Все повинно бути згідно закону.
– А два тижні на відпрацювання згідно закону…
– Я вже про це думав… Виганяти мене прийдеться… Іншого виходу немає.
– Тобі ж так подобалася твоя робота, ти ж у ній майстер!
– Так, подобалася… Але в порівнянні з цією – вона пуста, пустопорожня, ніяка…
– На новій машині поїдеш?
– Так, звичайно на новій, а що приховувати?
–А стару… нашу куди?
– Подарую комусь… твоєму племіннику, наприклад.
– Подаруєш?! Ти…
– Люба, я тебе так кохаю! Ну ти подумай – ти просто ще не звикла, це ж тільки перший день, але ти звикнеш, я обіцяю!
Благосна знемога заповнювала все тіло по вінця. Воно все розчинилося, змішалося з навколишнім, його межі не відчувалися, розпізнати їх перехрестя і зіткнення між собою було неможливо. Від кінчиків ніг, що з’єдналися з безкінечністю десь далеко-далеко внизу, в якомусь проваллі, і аж до вух і очей не можна було вгадати, де рука, де нога і як вони повернуті. Лише верх голови відчувався незрозуміло чим. Якась дивовижна речовина, непоясненна словами субстанція, що заповнювала той верх, спочатку ледь помітно, а потім все швидше почала зменшуватися, звужуватися, згасати, і врешті зовсім знітилася, стиснулася спочатку в одну крапку, потім в одну молекулу, а потім у один-однісінький атом, і все воно разом почало ще дужче зменшуватись, зменшуватись, кудись приємно провалюватись, прова…провалюватись… безслідно щезаючи і розчиняючись у навколишньому…
