Хоч і знаю свій напрям, все ж мене якась нестримна сила катапультує вгору і я нерухомо зависаю в повітрі. Як же високо! Все долі - як на долоні. Мабуть, такою Землю бачать астронавти з космічної ракети, яка ще не прорвалася крізь стратосферу.
Темніє швидко. Сонце, сягнувши ледь закривленого горизонту, занурююється у почорнілі води неозорої Атлантики, на яких де-не-де ще у досвітках біліють вкраплення далеких айсбергів. Ні, не так то й легко податися звідси - ще щось не відпускає. Мій зір кружляє над зібганою у зморшках гірських хребтів землею званою Norqr vegr*, покришену на безліч островів і яка з вишини нагадує зіжмакану кальку, порізану на торочки лискучих фйордів, востаннє відображених у темінь. Таки так - не земля, а справжня калька. Себто копія. Повторення.. Повторення? Коло у колі? Коло по колу? Коло за колом? Та годі розмишляти - надто важко. А тому й не відпустить. Треба скинути баласт думок і покинути цей неприступний, суворий край - бо все ж усвідомлюю, що саме зараз - це мусить бути зараз, сієї миті - бо і час ТЕПЕР зовсім інший. Та й манить вже, притягує, мов магніт, незвідана ще далечінь, над східним обрієм якої незабаром постане у повній величі нічний володар - Мані*, бог Місяця..
..Безшумно, мов на совиних крилах, лечу на рівні попідхмар´я кудись туди, де має зійти перший блідий паросток місячного світла. А поки що над онімілою, замерзлою землею - темінь і повільний хоровод великих, ясних і миготливих у морознім вакуумі зір, начебто Всесвіт протаранив крихкий щит атмосфери Землі та впритул наблизився, дихнувши на неї колючками інею.. Онде Цвях Тора - Полярна зоря - мерехтить як єдиний орієнтир-маяк у цім безмежнім космічнім океані. А довкола Цвяха - у вічнім коловороті Великий Віз та гігантичний Дракон-Змій.. Коловорот. Кола. Спіралі. Коло у колі. Коло по колу. Коло за колом. Без кінця-краю..
..Нарешті з-за обрію викочується на срібносяйній колісниці бог Мані і мчить серед зір стрімко вгору, на самий пік неба. Чорні хмари-вовки, що повсякчас намагаються наздогнати і проковтнути нічне божество, ще далеко. Колись вони його таки наздоженуть, бог Тор зіткнеться у смертельному поєдинку зі Змієм, навзаєм погубивши один одного, і збудеться прадавнє пророцтво.. Та це станеться ще не зараз, не нині - знаю це, хоч і час - поняття релятивне - бо ще не настав час Раґнарьоку. Бо коли він настане, тоді й упадуть за невидимий горизонт подій вічні циркумполярні Великий Віз та Дракон і люди забудуть про їхнє значення. І буде тоді кінець знаного світу - його чіткої розділеності - дуальності, чи то пак бінарності. Натомість настане вік хаосу, взаємої заплутаності, "сіамської" невід´ємності Добра від Зла, першопочаткової Тьми.. Індуїсти вірять, що це - вік Калі Юґи* - вік богині деструкції Калі. Якимось дивом я це все знаю і тому спокійно продовжую свій довгий лет над завіяною снігами і покропленою місячним сяєвом землею-калькою..
..Коловороти. Кола. Спіралі. Коло у колі. Коло по колу. Коло за колом. Без кінця-краю..
Скільки часу пройшло? Ніч іще триває, та куди поділася зима? Жоден сніг та лід внизу. Таки переплутався час? Тепер піді мною - дивне живе свічадо - коливається долі, мов алхімічне argentum vivum*. Не відразу збагну, що вже лечу над Східним* морем. Його хвилі шумно розбиваються об береги, які обсіли племена данів, гетів, свеїв, фіннів, естів, лівів, куршів, латгалів, земгалів, селонів, жемайтів, ятвягів, скальвів, прусів, поморян, велетів, руянів та ободритів. І несе мене через те море, що волею долі було приреченим стати колискою вікінгської одіссеї, з його численними затоками, півостровами, островами та острівцями все далі на Схід - так само, як і цих невгамовних варязьких мореплавців. Лише зорі і велетенський Місяць у повні вказують мені шлях. Повня. Досконалий круг. Коло.. Час.. Існує взагалі ще час? Маю відчуття, що заодно перебуваю в міжчассі, де минуле переплелося з теперішнім та майбутнім..
..Коловороти. Кола. Спіралі. Коло у колі. Коло по колу. Коло за колом. Без кінця-краю..
..Ртуть моря вдалині тьмяніє - знак, що вже починається суцільна твердь - східна частина материка на ймення Європа. Тільки от ще перед самим побережжям зауважую внизу темні плями островів і якесь блимання на одному з них. Придивляюся з вишини і здогадуюся, що це - острів Езель*. Вогні на нім все ближче й ближче - мерехтять і пульсують, як ті зорі в небі. Бачу вогненний круг, що дедалі розширяється та стає велетенським колом, посеред якого темніє гладка, мов скляна, площина. Починаю розуміти, що я - вже майже на рівні землі, точніше - прямісінько над поверхнею якогось водоймища з високими берегами, що нагадує чашу. А вінця цієї чаші-озера - сам вогонь! Густо-рясно довкола озера - вогнища і тіні - безліч людських тіней у блиманні на гладіні! Бачу, як у віддзеркалених спалахах на воді скачуть і танцюють зі смолоскипами чудернацькі силуети постатей у звірячих шкірах, блимають роги, маски та шоломи, сипляться та пристають на спокійній водяній поверхній вінки з квітів і листя, звідусіль чути спів та сміх.. І раптом бубни. Буйне юрбище замовкає, вогні довкола озера поступово згасають - і тільки єдине, найбільше вогнище там, де є вівтар та блимає невсипущим оком священний Цвях*. Горить-палає жертовне вогнище, росте ввись і вшир, розростається-роздувається, звивається аж понад верхівками корон дубів та лип і, здається, хоче лизнути самого неба, звідкіля злетів на сей клаптик землі один із богів, вічним слідом якого є це чудодійне чорне озеро і котрий намертво забив своїм магічним молотом Цвях, якого ніколи й нікому не вирвати зі синього небесного лона богині Сунни-Соль.. А богиня? Богиня завмерла в екстазі оргіастичної смерті, що зароджує нове життя. Сунна-Соль померла. Аби знову зродитися. Цієї ночі її смерть - найкоротша. Бубновіння сильнішає. Його протинає ошалілий крик - і вже стікає лискучим багряним ручаєм свіжа кров по кам´яному жолобі вниз.. І тече, ще гаряча, приливами то сильнішими, то слабкішими, і закипає ще раніше, ніж досягне озерної води, всотуюється у глину берега. Вже зовсім здичавілий натовп несамовитіє - старійшини-шамани бубнують, святковий люд, перевбраний у тварин, верещить, свистить, тупотить: "Краплю! Хоча би одну єдину краплю, що торкнеться святої води!" І раптом - тиша. Чорне озеро булькоче і ще мить - і ось воно вже сяє фосфоричною зеленню. А незабаром уже все довкіл обволікає густа імла, обриси людей губляться і лише Цвях - Вічний божественний Цвях блимає над нею, та й той уже поволі блідне.. Над коронами дубів та лип рожевіє зародок нової Соль.. Вона знову піде по колу. По спіралі. Коло по колу. Коло у колі. Коло за колом. Без кінця-краю..
(далі буде)
----------------------
Примітки:
Norqr vegr* - в перекладі з дpевньої норвезької "Північний шлях", звідти і поширилася назва Норвегії;
Мані* - у древніх скандинавів бог Місяця, брат Сунни - богині Сонця (інша її назва також Соль);
Калі Юґа* - четверта з чотирьох "юг", чи епох, у низхідному індуїстському часовому циклі. Калі Юґа характеризується падінням моральності, оскільки добро у світі зменшується до однієї чверті від початкового стану у вік Сатья Юґа.
argentum vivum* - в перекладі з лат. означає "живе срібло" - в алхімії так називалася ртуть;
Східне море* - історична назва Балтійського моря, Східним це море називали передовсім древні скандинави;
Езель* - історична назва острова Сааремаа, вживана ще до року 1918.
священний Цвях* - мається на увазі Полярна зоря, за скандинавською міфологією - це Цвях бога Тора, який він забив у небо своїм чарівним молотом.
