[Най усе добре в цьому перекладі (коли таке знайдеться) буде віднесено на рахунок Володимира Георгійовича Діброви, а все недолуге впаде на мою дурну голову та лукаві пальці]
Не кожному відомо як я вбив старого Філіпа Матерса – розплющив йому щелепу лопатою – але спершу краще розповісти про мою дружбу з Джоржем Дівні бо то він ізпершу повалив старого Матерса ударивши його з усієї сили по шиї особливим велосипедним насосом який він самотужки виробив із міцної залізної труби.
Дівні був здоровий чолов”яга, але лінивий і недоумкуватий. Він був особисто винний за все ізпершу. Саме він то сказав мені принести лопату. То саме він і віддавав накази щодо всього що сталося та поширював пояснення коли до них доходило.
Я народився давним-давно. Мій батько був міцний фермер, а мати тримала шинок. Ми всі жили в шинку але то не був бозна-який шинок бо він був зачинений більшої части дня бо ж батько перебував на роботі на фермі а мати моя була завжди на кухні та з якоїсь причини клієнти ніколи не приходили раніше надобраніч, а то й бо христа-бога опівніч або й узагалі дивно коли. Я ніколи в житті не бачив матері поза кухнею та ніколи не бачив клієнта удень чи вночі та й ніколи не бачив їх удвох чи втрьох би разом. Але втім я спав почасти тоді в ліжку та цілком можливо що з матір”ю та клієнтами все вночі відбувалося інакше. Мого батька я не пам”ятаю дуже добре, але він був сильний чоловік і не говорив багато хіба що по суботах коли згадував Парнелла й накидав його клієнтам і казав що Ірландія то кумедна країна.
Мою матір я пам”ятаю достоту. Її лице було гаряче та розпалене, бо завжди схилена до вогню, все життя вона варила чай і наспівувала шматками давніх пісень, наскільки заманеться. Я знав її добре, на відміну від мого батька з яким ми були чужинці та не спілкувалися багато; часто насправді коли я студіював у кухні вночі я чув його через тонкі двері, як він говорить до себе, сидячи під керосинкою годинами, або ж до вівчарки за кличкою Міка. Я дочував тільки бурмотіння його голосу, аж ніяк не окремішні слова. Він був чоловіком, що знався на собаках і ставився до них як до людських осіб. Мати мала кішку але вона була відчужена, здебільшого гуляла десь надворі, її рідко було видно та моя мати ніколи її не помічала. Ми всі були окремо щасливі самі по собі.
Тоді настав то певний час, коло Різдва скажімо, коли батько зник і мати також. Вівчарка Міка була дуже стомлена й сумна після того як батько пішов і перестала доглядати за вівцями; а тоді й зовсім пропала наступного року. Я тоді був маленький, дурний і не знав, чому люди всі мене покинули, куди вони поділися та чому вони не попередили мене заздалегідь. Матінка моя зникла першою та я пам”ятаю червонопикого товстуна в чорному костюмі – він каже батькові що певен де вона тепер перебуває, що він-то знає, куди вона потрапила з цієї долини сліз. Але він точно не вказав куди саме, та я подумав, що це дуже приватна річ, а вона може повернеться наступної середи, скажімо, і мені стало соромно та сутужно.
Чоловік у чорному костюмі прийшов ізнову. Він лишався в хаті ще два дні, посидівши мив руки та читав книжки. Були ще двоє, один блідий куцан і другий чорний довгань у рейтузах. В них у кишенях було повно копійок, і вони щоразу давали мені монетку, коли я щось питав. Я пам”ятаю, що довгань сказав куцану:
“От же бідний та нещасний байстрюк…”
Я цього не зрозумів тоді та подумав, що вони говорять про іншого чоловіка в чорному вбранні, що мимоволі працює рукомийником у спальні. Але вже потім мені все стало ясно.
Після кількох днів мене ся посадили на тачанку та доправили в дивну школу. Це був інтернат, заповнений людьми, котрих я ніяк не знав, декотрі молоді, а решта старша. Невдовзі я дізнався, що це добра школа та дуже дорога, але я нічого не платив людям, хто нею керували, бо в мене зовсім не було грошей. Усе це я доконечно зрозумів значно пізніше.
Моє життя в цій школі не має значення крім одного моменту. Саме тут я дізнався нарешті про де Селбі. Якось одного дня я знічев”я взяв стару задрипану книжку в кабінеті вчителя природничих наук та запхав собі в кишеню, щоби читнути завтра вранці в ліжку, бо мені було дано привілей прокидатись опізно. Мені тоді було десь шіснадцять, а день був сьоме березня. Я й досі думаю, що це найголовніший день у моєму житті, та пригадую його точніше та ясніше за будь-який інший свій день народження. Книжка та була перше видання “Золотих часів” і дві останні сторінки вирвані. На той час, коли мені стало 19 та я закінчив свою освіту, я знав що ця книжка була цінна та її затримавши я по суті її вкрав.
Попри все я запакував її собі в сумку без найменшого неспокою та, ймовірно, зробив би так само, коли би знаття. Можливо, то є важливо пам”ятати і до загальної історіі, що я наладжений розповісти, що заради де Селбі я вчинив свій перший серйозний гріх. Саме задля нього я вчинив свій найбільший гріх.
Я звідтоді давно дізнався, яке моє місце у світі. Всі мої рідні та близькі померли, та чоловік на ймення Дівні жив і працював на фермі поки я туди повернуся. Ніщо з того йому не належало та він виплачував чеки щотижнево до контори, повної кабзанів-повірених десь у місті далеко-далеко. Я ніколи не стрічав цих адвокатів і ніколи не бачив того Дівні, але всі вони працювали на мене, та мій батечко заплатив був за таку залагоду ще за життя. Коли я був молодший, я думав, що він просто щедра людина, робивши таке для хлопця, кого він і не дуже знає.
Я не подався додому зразу після школи. Я провів кілька місяців на інших теренах, розширюючи світогляд та дошукуючися,скільки мені коштрозстеленууватиме повне зібрання творів де Селбі, та чи можливо де буде позичити книжки менше важливих його коментаторів. В одній із тих місцин, де я розширював світогляд, я втрапив у погану халепу. Я зламав ліву ногу (чи, як завгодно, її було мені зламано) у шістьох місцях, а коли я знов оклигав достатньо, щоби знову рушити в путь, одна нога в мене була дерев”яна, ліва властиво. Я знав, що в мене обмаль грошей, що мене веде додому до ферми на голому камінні та життя моє не буде просте. Але я був певен на той час, що землеробство, хай би навіть я був змушений до нього, не стане справою мого життя. Знав я та був певний: якщо ж ім”я моє запам”ятають, то затвердиться воно віками поряд із де Селбі.
Я можу пригадати найдрібніші деталі, коли я вступив у свою хатину, тримаючи доріжні торби в руках. Мені було двадцять років; і тоді вечоріло й сідало вже золотаве літнє сонце та двері до шинку було прочинено. За шинквасом стояв собі Джон Дівні, похилившися з виделкою в руці, руки акуратно складено перед себе, та споглядаючи газету, перед себе розстелену. Його каштанове волосся підстрижено доста зграбним йоржиком, плечі зазнали чимало роботи, та руки його тужаво міцні та пружні. Лице його було сумирне та очі задумані, наче в вола, замислені, коришневі й терплячі. Коли дочує хтось заходить, він не переривав читання, ба сягав рукою до ганчірки та заходився витирати рундук повільними вологими кружеляннями. Тоді, поставивши руки зручно, нібито зібрався розтягти міхи на гармонії, питав:
– То що вам треба, шхуна?
Шхуною завсідники називали пінту темного Колрейна. Це був найдешевший шмурдяк у світі. Я сказав, що хочу вечеряти й назвався, хто я та звідки. Тоді ми зачинили пивницю та пішли до кухні, де просиділи всю ніч до ранку, де снідали, говорили та пили віскі.
Назавтра був четвер. Джон Дівні сказав, що його роботі тепер настав кінець і в суботу він готовий кинути все й рушати, де жиють його близькі та родичі. То не була дійсно правда, що став кінець його роботі, бо ж ферма була в сутужному стані, та більша частина річної справи навіть і не почалася. Але в суботу він сказав, що йому ще треба про дещо подбати, але ж у неділю він не може працювать, а у вівторок увечері він точно віддасть усе в ідеальному порядку. У понеділок він мусив упоратись із хворою свинею, то це його забарило. Наприкінці тижня він був заклопотаний як чортзна що, по чому проминуло ще два місяці, ба ж і тоді не настало ні найменшої полекші його нагальним турботам. Я на те не зважав, бо коли він і був ледащо й недороба, з ним було приємно спілкуватися та й він ніколи не вимагав платні. Сам я небагато порався з господарством, увесь мій час витрачаючи на залагодження паперів і ще ретельніше перечитував написане де Селбі.
Мало не рік минув, поки я помітив, що Дівні вживає в розмові слово “ми”, та ще гірше за те, слово “наше”. Він казав, що це місце жалюгідне, майно спаскуджене, а на додачу тра додатково винайняти служку. Я з тим не погодився і так йому сказав, що на маленькій фермі нема потреби більше за двох, і додавши, на мою велику печаль, що ми неспростовно бідні. По тому було марно вже нагадувати йому, що то мені все належить. Я почав казати собі: навіть якщо мені все й належить, то сам я належу йому.
Чотири роки минулися досить щасливо для кожного з нас. У нас був свій час, була добра хата і вдосталь поживної сільської страви, хоч і небагацько грошей. Майже весь свій час я перебував у кабінеті. Зі своїх статків я придбав повне зібрання творів головних коментаторів, Хетчджоу та Бассета, й на додачу фотокопію “Кодексу” де Селбі. Я також започаткував ретельно вивчати французьку й німецьку, щоби прочитати роботи інших коментаторів уже тими мовами. Дівні, можна було би сказати, днями працював на фермі, та ввечері голосно пащекував у шинку та подавав бухло. Якось я спитав його, як там справи в шинку та він відповів, що щодня втрачає гроші. Я того не втямив, бо відвідувачів, судячи з голосів, що ревли з-за фанерних дверей, було доста багацько, та Дівні безперервно купував собі нові костюми, краватки та химерні булавки до них.
