«Це відбувається у Відні -
убивство герцога Гонзаго!
Його жона – Баптиста.
Ви зараз побачите.
Історія ця підла,
та не все одно?
Вашої Величності і нас,
чиї душі, як кришталь,
то не стосується.
Хай шкапа хвицьне,
як з-під шпори бризне кров,
та наші боки - будь здоров!»
Шекспір, «Гамлет»
Жовтень вже бере своє. Хижо лиже під кадиком, радісно виявивши повнісіньку відсутність кашне. Вчора битих дві години, прокляття, були марно витрачені на його безуспішні пошуки. До свисту у вухах і тугої грудки в потилиці. Прокляте вчора - краще б його зовсім не було!
Але сьогодні нарешті сьоме. Сакральне число. Всі істотне приречене відбуватися на сьомий день. День підсумків. Шість буднів світ створюється та навчається. Після - починає самостійну кар'єру. І зараз же, як у його випадку, схоже, з тріском її завершує.
Знову з голови ніяк не виставити, не обернути обличчям до стіни картини того вікопомного дня - дня народження батька мало не п'ятнадцятирічної давності. Не дарма пам'ять ятрить думками про той день. Ох, не дарма! Теж сьомий. Тільки - червня. Штучний діамант, подарунок наївній дурепці, який виявляє своє нице походження після тижня тягання на пухкому мізинчику - тужливий і тьмяний.
Він став снитися йому, цей день народження, з регулярністю парадів імператорської гвардії на плацу перед Хофбургом. Яскравий, кольоровий сон, з нездоланним абсурдним сюжетом, котрий завжди починається і закінчується на одному й тому ж місці.
Він починається з німоти, сліпоти та глухоти небуття, яке уві сні відчувається майже фізично. Коли тільки одна свідомість присутня. Свідомість очікування. Очікування приходу батька. Як очікування Страшного Суду і подальшої розплати. Він насувається, невблаганний як рок, як фатум, що несе вихором на колісницях вагнерівських валькірій.
Ось він уже вступає у вітальню. Спочатку висуваються його монументальні груди, криво перекреслені золотою дугою плетеної косиці аксельбанта. Вони щільно запаковані в парадний віцмундир, що рясно висяває чиновницькими нагородами.
Татусь підноситься на хвилі пихи, як лінійний дредноут на рейді. Ще б пак! Людина, що дивом вибилася з лайняної містечкової юдолі, з шевців, пекарів та гицлів, і піднялася на немислиму, запаморочливу висоту. З самих паскудних низів - в митні оберфіскалі! У одного з найбільш шанованих громадян Лінца.
Він завжди набундючувався від усвідомлення цього, як пихатий індик, альфа-самець вищипаного до ноги току. Не вихолощений укупі з усіма виродками, а залишений виключно для племінного розплоду. За особливі кондиції породи і незрівняну красу зозулястого оперення.
Невмолиму схожість з гергуном посилювали довгі, звислі до самого підборіддя вуса, спірально підкручені на кінцях.
Ось статечно, точнісінько, як ерцгерцог на параді, задерши підборіддя, він вступає до вітальні. Вагомо крокує, вдруковуючи каблук хромового чобота в дубовий паркет їдальні, ретельно натертого з такої нагоди восковою мастикою.
Ось, ледь розвернувши грізну вежу голови, що вже почала помітно голомозитись, він важко простує флагманським крейсером уздовж шеренги домочадців, вишикуваних за ранжиром, перевіряючи, чи всі на місці.
Ось він, зупинившись, заохочувально поплескує вагомою правицею митарського самодержця плічки і щічки братів. Ось, заклавши руку за широчезну спину, поблискуючи коронованими орлами начищених ґудзиків маренгового віцмундира, присунув і до Аді. Зиркнув похмуро в вічі, зібрав шкіру на щоці в гармошку, боляче потягнув і відпустив. Аді мало не зойкає.
Та от він уже пестить біляві маківки сестер. Всі по черзі смикаються, як заведені ляльки, в натренованих кніксенах. Ні дати, ні взяти - нюрнберзький вертеп з єврейської антикварної крамниці, що навпроти їх будинку.
Потім, нарешті, добувшись до мами, фальшиво шкіриться, виблискуючи золотом фікси ікла. Голосно цьомкає її кудись за вухом. Потім намагається поцілувати її в стиснуті губи, грубо загарбавши за талію і заваливши набік, як у дешевому водевілі. Мама верещить, подряпана планкою медалі "Fur Gott, Keiser und Vaterland!" А татусь у захваті ірже конем, радіючи як капосний підліток.
Потім уже після учти, коли всі повкладалися до сну, Аді випадково став свідком сцени, про яку волів би забути навіки.
Витягаючи нічну вазу, в тьмяному отворі на іншому кінці коридору біля дверей батьківської спальні він розрізнив невиразні силуети. Там діялось щось незрозуміле. Він підкрався навшпиньках ближче і обімлів, вкарбувавшись голими лопатками в крижану стіну. А там...
Мама стоїть зовсім знічена, з винувато похнюпленою головою, безпорадно закриваючи обличчя руками.
- Hur-r-ren! Кур-рва! - судомно хрипить, сичить розлючений татусь і ляскає її обома лапищами по обличчю. Бризки слини вилітають з його рота, як іскри з розпашілої пащеки казкового дракона, і, виблискуючи, згасають, пірнувши в тінь стояка.
- Ти знову патякала з цим пархатим виродком! Judische Schweine-e-e!
Потім хапає її за горло і душить. Мама закочує очі, і навіть у сутінках коридору видно як вона блідне і застигає, як гіпсова статуя. І ось-ось завалиться на підлогу і розіб'ється на дрібні гострі друзочки, які вже ані зібрати докупи, ані склеїти!
Аді відкриває рота і намагається закричати, щосили кличучи по допомогу. Але марно. Підступна горлянка не спроможна видобути зі своїх надр жодного звуку… На цьому місці сон завжди обривається, і Аді прокидається від власного крику.
Батько помер ще позаторік.
Знекровлене від постійного недосипання, оливкове обличчя Аді тремтить у нервовому тику, з хрускотом натягуючи папірус шкіри на запалі вилиці. Вкляклий погляд вирячених очей з-під чорного, збитого на брову чуба, ковзає зигзагами, боронуючи виблискуючий сусаллю і смальтою двосаженний паралелепіпед полотна, що красується з позавчорашнього вечора у літній галереї "Сецесіону".
Автор картини - той самий Густав Клімт, скандальний єврейський вискочень і нахаба, улюбленець банкірів і обвішаних діамантами сук віденського бомонду. Він свого часу відмовився від посади професора Академії. Подумати тільки! Мовляв, нема в нього на те часу... Самовпевнений півень!
Ця незвичайна картина викликала блискавичну критичну реакцію, щедро роз'ятривши прискіпливі мізки і язики вагантської братії Академії мистецтв. Особливо шаленіли фон Паух і Обергольф - професорські синки – найбільші сноби, зашкарублі у своєму рафінованому естетстві, що не мають собі рівних по частині витонченого паплюження будь-яких новітніх "кунштюків".
Ось уже третю добу він, абітурієнт, провінціал з Лінца, народжений 20 квітня 1889 року в Браунау-на-Інні, все згідно анкети, німець, католик, син митного чиновника шостого рангу, виснажливо очікує рішення приймальної комісії про допущення до другого туру іспитів.
Два дні він безцільно вештався коридорами і кулуарами Академії, зачарований видами з вікон на Шіллерпляц. То зліва, то справа виринали напружені, наїжачені гребенями на шоломах напівголі парфенонські торси або скорчені обезголовлені гіганти Пергамського вівтаря. Він зупинявся і довго милувався непохитними поставами і примхливими кучерями олімпійців та інших обожнених героїв, що велично височіли у сутінках ніш.
А у відповідь, за рогом, супив свого гладіаторського лоба Каракала. Траян гордо розвертав свій увінчаний лаврами профіль. Далі Тит щиро посміхався від селянського жарту всією своєю боксерською щелепою.
А Аврелій, Марк Аврелій, терпляче стуливши уста під густою кучерявою бородою, зірко вдивлявся у світ з гіпсового царства тіней, бездонними очима, повними всесвітнього смутку і тотального всерозуміння.
Потім Аді буквально засліпило від блиску кіраси принца Євгена Савойського верхи на білосніжному аргамаку в хмарах порохового диму, що летить прямісінько на хвостаті списи яничарських орт, що вже здригнулись і налаштовані повернути і бігти чимдуж, устеляючи заплаву Дунаю розпущеним чалмами і кинутими ятаганами...
Так він радий був блукати з ранку до темряви, захоплюючись і мріючи, до тих пір, поки нічні сторожі, трясучи ключами і накульгуючи від ревматизму, не просили його буркотливим тоном забиратись геть.
І лише вчора ввечері коло виснажливого очікування був переламане навпіл, як тірольський крендель, коли, нарешті, піддавшись умовлянням Макса, Аді поплентався з ним у цей тричі проклятий "Віннервальд". У цю нестерпно галасливу, недоладно розмальовану, дешеву забігайлівку, з майданчиком для танцюльок і кабінетами для розпусти, що підступно причаїлась у підвальній анфіладі за диплодоковою апсидою Карлскірхе.
З такої нагоди, він натягнув на лисніючу бріоліном чуприну ретельно вичищений франтівський казанок. Опісля засилив у краватку аквамаринову застібку у формі волошки і встромив нервові пальці у лайку рукавичок, притримуючи під пахвою "хризоелефантильного" ціпка - гордість його і лицарське озброєння.
Макс, "співкамерник" Аді, теж провінціал, міцний здоровань, гідний нащадок Самсона і Ісуса Навина, ледве опинившись у столиці, безжально зголив пейси і по суботах у віденських синагогах його не бачив жоден з мармоїв.
Він, звичайно, плебейське хамло й бидло, щоб бути гідним товариства Аді, шанувальника Шпенглера і Ніцше та регулярного відвідувача лекцій Рудольфа Штайнера. Але найбільш прикро те, що він - єврей. А цього Аді нікому пробачити неспроможний. Та все одно вибирати не доводиться, кохаючись у ніцшеанській «amor fati», «шаленій любові до власної долі».
Макс гучно іржав увесь час, навалюючись докерською груддю на пташине плече Аді, і весь деренчав, вібруючи, як паротяг. Від жорстких смоляних кучерів на маківці - до підківок на підборах слонячих матроських черевиків.
- Тюпки йдемо! Мерщій! Швидше! Борзо! Хутчіш! Й не переживай, страждалець, вона там буде! Вже чекає - не дочекається твоєї появи, мій ласий ловеласику. Боже! Який ти з біса красень! Вона помре, помре неодмінно, як тільки побачить тебе ... – не вгавав він, кепкуючи з сором'язливого підопічного, й вигинався в недвозначних рухах, стрясаючи своїм гемонським реготом пудові шибки вітрин салонів і ресторацій на Лотрінгерштрассе. Бідному Аді лишалося тільки бліднути, червоніти і безсило скреготіти зубами.
Та уся біда у тому, що двома тижнями раніше Аді вперше побачив Блонді, танцівницю з "Віннервальда". З мідяними кучерями, з статурою, що страшенно збентежила його уяву, та густим, гарним, глибоким голосом, що ринув прямісінько з-під її розкішних, як у античних богинь, персів.
Вона сиділа на високому стільчаку біля стійки, визивно відкопиливши пахітоску, засилену у півметровий ебеновий мундштук, що зміївся золотою інкрустацією, і патетично видихала у нескінченність тугу, жилаву спіраль диму, що ставала ліловою в тьмяному світлі настінних бра. Крізь дим примружені очі Блонді таємничо мерехтіли, як дві досвітні зірки. Одна - в небі, інша - на дні Боденського озера...
Зрештою, у той вечір Аді закохався по вуха.
Опісля він півночі мучив п'яного Макса розпитуваннями, не даючи йому заснути ані на мить. "Чому Блонді?" - допитувався він, настирно торсаючи приятеля за зсунене з бильця плече. "Відчепися! Блонді - тому що Блонді-і! Ги-ик! ... І-іди геть!" - відмахувався той від Аді, як від невідчепного гедзя, і, відкинувшись навзнак, заривався пораненим алігатором у безформну купу постелі на канапе, що не застелялася і не перетрушувалася, мабуть, ще з дня інавгурації кронпринца.
Але вже потім, від самої Блонді, Аді почув про чудодійну метаморфозу, що трапилась з її лляним, білявим від природи волоссям після фарбування його перською хною, привезеною одним залицяльником, комівояжером екзотичних товарів, що часто їздив до Тегерана укладати і розривати свої гешефти.
Коли вони добулися до Карлпляц, Макс заіржав ще голосніше і тицьнув прямим безапеляційним пальцем у римські колони перед собором. По всьому стовбуру, до самого верху, вони були щедро повиті серпантином рельєфів, що увічнювали славні перемоги дому Габсбургів над бородатими даками або кимось там іще. Велично і непохитно стриміли вони увись, підносячись над вечірнім копирсанням двоногих мурах біля їхнього підніжжя.
- Ось цей, братику, мій! - показав він задертим вгору середнім пальцем на ближчу колону.
- А он той, дивись, схоже, твій ... Хіба ні?
І знову заіржав, вражений власною дотепністю. Потім гикнув, випаровуючи зсередини терпкий дух темного гарцького пива, що вже остаточно змішалося з дешевим швабським шнапсом.
Розлючений Аді мало не кинувся на нього, але вчасно зупинився, судомно стискаючи ціпка, ясно усвідомивши, що фізична перевага Макса на випадок "дуелі" буде просто циклопічною.
У "Віннервальді" вже було повнісінько відвідувачів. Дим щільно прявся райдужною завісою, містично розмиваючи силуети завсідників за столиками - карткових шулерів і завзятих більярдистів, кокаїнових бариг і чепуристих сутенерів, перекупників краденого з їх постачальниками та інших темних конячок та чакравартинів віденського дна. Дим цей з нальоту відразу вп'явся в сльозаві повіки Аді і змусив його затиснути свій довгий, хрящуватий ніс хрустким батистом судомно зіжмаканої носової хустинки.
Цю хустинку мама розшила перед самим його від'їздом - готичними вензелями "А" і "Г", лежачи в ліжку, безперервно кашляючи і плачучи від розлуки, що невблаганно насувалась на її бідне серце.
І ось він нарешті побачив її. Блонді стояла біля стійки, обіпершись оголеним блакитним ліктем на покреслену пивними кухлями стільницю, і про щось муркотіла з кельнером, виблискуючи реготливим, повним маїсових зубів ротиком, у бантику губ, густо вкритих блискучою кармінової помадою. Її голос виділявся серед гомону верескливих віденців м'яким берлінським прононсом, з розкотистим грасуванням, таким рідкісним тут. Він відразу ж безповоротно заворожив витончений слух Аді, який просто марив Німеччиною та її великої столицею.
У той незабутній вечір знайомства з Блонді, коли вона вперше всілася між ним і Максом, увіткнувши у атласний бік чорну рукавичку по лікоть, він постійно курив, нервово всмоктуючи в себе цигарку за цигаркою, ніяковіючи і вкриваючись від хвилювання холодним, зрадливим бісером поту. Іноді, заїкаючись, видушував із себе якісь протокольні, недоречні, майже безглузді фрази, які казна-звідки лізли в його бідну голову, і страшенно боявся, щоб не бовкнути якусь дурість або брязнути несосвітенну нісенітницю. Або вимовити якусь моторошну, заяложену банальність. Тільки щоб, не дай Боже, не здатися чарівній Блонді темним провінційним телепнем і кретином!
Так і просидів він тоді до закриття, сутулячись і соромливо опускаючи очі додолу. Він автоматично перераховував гільзи цигарок, безжально розчавлених, вдавлених гармошкою у почорнілу від опіків попільничку у формі згорнутого боа-констріктора, намертво приклеєну висохлою калюжкою пива до венозно-блакитнуватого мармуру стільниці.
А Макс, що вже добряче налигався, витьохкував гарцьким соловейком й щохвилини підхоплювався, вимагаючи мозельського - ще і ще! І всякий раз, підливаючи в келих Блонді, слиняво цьомкав її у плече. Блонді, ляскаючи віялом настирливого телепня по маківці, розкотисто реготала так, що, тремтячи від захвату, деренчали келихи, тиранячи один одного своїм готичним різьбленням.
Від згадки про те жар знову вдарив у голову Аді, і в пахвах огидно засвербіло.
Єврейський оркестрик незлагоджено завів знаменитий штраусівський вальс, своєрідний гімн "Віннервальда". Аді вирівняв краватку-метелика побілілими від хвилювання пучками, відкинув з очей, смикнувши головою праворуч, смоляний чубок і рушив, скриплячи підборами, до об'єкта свого таємного жадання, що містично вилискував атласом біля стійки. Блонді була в довгій оливковій сукні, рясно всіяній пурпурно-блакитними якимись нетутешніми квітами, а хвилясті, локони, що вільно ковзали уздовж лопаток, були забрані на потилиці газовою мереживною вуалеткою у формі вінка з романцю.
Не відриваючи погляду від довгого вирізу, що оголював її атласну спину до м'яких ямочок, нижче яких дивитися було страшно, він проплив, лавіруючи сомнамбулою між дзюркотливими і дзвінкими островами столиків, постійно тримаючи фатальний трикутник під прицілом, і, тремтячи, наблизився до сяючого плеча Блонді.
Випустивши повітря з заціпенілих легень і остаточно осмілівши, він клацнув підборами, встромлюючи підборіддя в кадик у прусському армійському кніксені. Нафтова струмінь чуба стьобнула його по лівій щоці. При цьому він мало не знепритомнів, але з усіх сил процідив, затинаючись, крізь зуби: "Фройляйн-н-н ... В-вас-с можна запросити на танок?!" І завмер в очікуванні - ані живий, ані мертвий.
Блонді була так захоплена розповіддю вусатого кельнера, що тер рушником пивну тацю, що навіть не помітила появи боязкого ангажера. І тільки тоді, коли кельнер раптом несподівано замовк і, підморгнувши хитрим оком, вказав ямкою підборіддя убік заціпенілого Аді, красуня, нарешті, повернула царську голівку, блиснувши бірюзою сережки, і запитально втупилася у малознайомого хлопця, зморщивши вередливо лобика та марно силкуючись пригадати, де і за яких обставин вона могла його бачити раніше.
Аді, щосили перемагаючи боязкість, затинаючись, знову мляво промимрив нісенітницю запрошення. Блонді, нарешті, згадала або зробила вигляд, що згадала, посміхнулася, і зісковзнувши зі стільчака, плавно поклала прохолодний плавник руки на гаряче, тремтяче плече, огорнувши його духмяною сумішшю духів, помади, свіжого поту і дорогих цигарок. Потім, хитнувши стегнами, впевнене насунулася корпусом на сторопілого партнера. Той відсахнувся, але все ж покірно поклав вологу долоню на талію, затягнуту в прохолодний атлас, і вони закружляли, виписуючи карбовані вісімки по запльованому, засіяному недопалками й обгортками почорнілому паркету залу.
Його охопила солодка знемога, і невідомо звідки з'явилися зрадницькі сльози, що раптом заблищали в куточках змучених недосипанням очей.
- Що з вами, мій хлопчик?
- Нічого, мадам.
- Ви звідки приїхали?
- З Лінца.
- Давно?
- У п'ятницю - вже два тижні буде.
- О, так ви тут вже цілу вічність, мій незіпсований хлопчик!
- М-гу ...
- Скільки ж вам років?
- Два ... Дев'ятнадцять!
- О! Так багато! - І Блонді зареготала, зрошуючи мікроскопічними бризками слини, що пахли червоним вином, запалені вилиці і шию збентеженого залицяльника.
Оркестр понуро залився скрипковим плачем і болісно завмер. Танцювальні пари стали по черзі застигати.
Партнери вклонялися і відводили дам з майданчика - хто до столиків, хто до вбиральні, хто на терасу провітрюватися.
Приголомшений, мокрий від поту, Аді ще раз завчено клацнув підборами і винувато, ніби цуценя, що наробило на підлозі, пошкандибав у бік компанії, у самому епіцентрі котрої, розмахуючи кулаками з двома пивними кухлями, розповідав свіжі портові анекдоти вже добряче захмелілий Макс.
Аді притулився збоку, приклавши тремтячі лопатки до прохолодного пілястру і став здалека стежити собачим поглядом за Блонді, що щойно повернулася до барної стійки. Її силует виблискував як вишукана позолочена ваза для кальяну.
Він спостерігав, затамувавши подих, як вона видихає дим устами, складеними курячою гузкою, потім проводжав його до стелі, обліпленої пухкими, в складочках, путті-арбалетчиками, де пряма цівка диму, плутаючись і заплітаючись у кіски, наповзала на фриз і після осідала безформною купою - на лисини і бутоньєрки розімлілих завсідників. Потім його погляд повертався до горизонталі мундштука, по-японськи химерно вплетеного в манікюр і персні її застиглої правиці.
Макс, адекватно оцінивши стан товариша, тицьнув йому під ніс кухоль, наповнений на дві третини шнапсом, і, поклавши важенного лангуста гарячої долоні прямісінько на карк Аді, прихилив його забембану довбешку донизу і примусив вижлуктити усе до останньої краплі.
Після чого Аді, знесилений і остаточно переможений Бахусом, схлипнув і, перекинувшись навзнак на стілець, осунувся розм'яклим тілом в томливі звивини тонетівського меблевого югендштилю.
Свідомість його захилиталась, впала додолу та поповзла, чіпляючись за колони і пілястри, яких гнуло , як дерева під натиском буревію. Він перекинувся, дзенькаючи склянками, та сповз блідим чолом у калюжу на краю стільниці. І, завмерши, відбився каламутним місяцем на її темному, в пурпурних коралах, дні. Все закрутилося в його зміненій свідомості у цій божевільній калабані - обличчя, кухлі, руки, тремтячі світлячки бра... Все, все! Потім воно звузилося, згорнулося і, блимнувши погано витертим сірником, згасло десь під тім'ям, в глибині черепного склепіння.
Йому знову снився той клятий день народження, в якому нічого не змінювалося бодай на дещицю.
Коли він прийшов до тями, хриплячи пересохлою горлянкою, і, почав шалено озиратись по сторонах червоними, гарячими, як печені каштани, очима, оркестр уже натхненно награвав новомодний танець, нещодавно завезений з Південної Америки. З якоюсь дивною, екзотичною назвою. Чи то данга, чи то танга, або щось подібне.
Розтерши по-дитячому, згорнутими кулачками набряклі повіки, він раптом розрізнив піднесений в центрі залу силует із двох злитих тіл, в одному з яких чітко вгадувалася широченна докерська спиняка Макса. Але з ким то він?
О, жах! Цей паскудний соромітник, невблаганно нависаючи, насувався всім своїм тулубом Голіафа, на тендітну, як пагін мальви, трепетну постать Блонді. А вона ... вона чутливо тулилася до нього, мружачись від ніжності, і у захваті пестила обома долонями його атлетичні опуклості. А Макс, негідник Макс, хтиво цілував Блонді, що зашарілась і цвіла, мов ружа, в рум'яну щічку. Потім, відсуваючи її підборіддям, синім від неголеної щетини, силкувався дотягнутися губами до лебедячої білосніжної шийки.
Але Блонді, мабуть вколовшись, вискнула, і, вигнулась назад, зовсім вже як лебідь, вперлася кулачками в груди розперізанного партнера, відкинула голову і, п'яно посміхаючись, раптом грайливо засміялась. У відповідь Макс вибухнув своїм ідіотським реготом, і вони знову механічно, ніби автомати, які прилетіли у цей нічний танцзал з берегів марсіанських каналів, почали рухатись, клацаючи підборами, в небаченій досі розкутості аргентинської пастушої хореографії.
Який же не схожий був цей танок на жоден із тут відомих!
Зачеплене за живе, на смерть уражене честолюбство і гострі, болісні ревнощі вмить накотили хвилями і змели додолу зі столу переповнену порцелянову китайську вазу його терпіння. Некерована сила, що штовхала зсередини, винесла Аді з "Віннервальда", погнала його непевні ноги, що весь час заплітались, повз колони собору, у бік Дунайського каналу, що заворожено мерехтів далекими вогнями. Далі він вже кинувся бігти, безжально давлячи сплячі тюльпани на газонах Карлпляц, стрімко розриваючи замкнуте коло Рингу...
Він пронісся повз темне, тисячооке громадище Опери, яку десятки разів детально змалював з листівок та альбомів. Розпечені мізки розривало на шматки тисячоголосим хором з фіналу вагнерівського "Трістана", коли він пролетів залиту місячним світлом сонну Картнерштрассе і, знесилений та зневоднений, буцнувся гарячим лобом у крижаній граніт контрфорса собору Сан-Стефана.
І все знову зникло.
Потім він невідомо яким чином опинився на квартирі, угвинченим штопором у ковдру, зануреним у важкий непробудний сом, повний з верхом фантастичних сновидінь, завалених поваленими колонами Карлскірхе, над ескадрами, що гинули в безодні Мальстірма, а потім летіли шкереберть та зникали всім гуртом у вогняному смерчі палаючої амазонської сельви на перекинутому догори дригом обрії.
А після знову болісно тривав батьківський день народження. Завжди безжальна спляча пам'ять точно намацує у своїй запорошеній картотеці незмінне лібрето цього кошмару, з потворною сценою у фіналі, щоб наостанок змусити його прокинутися від крику і виявити перед собою вкотре цей ненависний куток стелі з потворним рваним шрамом у лахмітті ще не обваленої штукатурки.
Пізнім ранком, перемагаючи біль в кожній клітині змученого тіла, Аді, з огидою обмив зимною, смердючою вапном водою липке, скисле обличчя, і, вже похапцем, абияк перетягнувши в підгарля по-звірячому розчавленого метелика краватки, що за ніч переповз мало не на потилицю, поплентався, хилитаючись від вітру, до Академії, по звірячому мружачись від безжального сонячного світла.
Та на півдорозі його покликав Вернер Шрамке, маленький тіролець, з яким Аді сусідив на іспиті з малюнку, сріблясто штрихуючи кучеряву, блискучу залисинами, неприборкану гіпсову голову горезвісного кондотьера Гаттамелати.
- Мені дуже шкода, Аді, але я не бачив у списках твого прізвища ...
- У яких списках?
- У списках про допуск до другого туру ... Так, не пощастило тобі, друже!
-Hergott! Ідіоти! - сплюнув спересердя розлючений невдаха і пішов далі, не обертаючись, щоб Шрамке не бачив його обличчя.
Йти до Академії відразу перехотілося. Він несвідомо змінив траєкторію, різко зігнувши її вліво.
Бідна матуся, ти так хотіла, щоб твій синочок навчався у самому Відні! А все цей клятий сон, в якому немає ані краплі фантазії. Ніколи він не сниться до добра. Ось і зараз його епізоди суворо і невблаганно виникають в пам'яті. І їх звідти не витурити. Хіба що відволіктися...
Ага, ось він "Сецесіон", про який всі навкруги гуртом торочать без втоми! Білосніжний куб не колотого цукру з позолоченим каркасом з меридіанів і паралелей на даху. Скелет земної кулі, повитий декадентським плющем.
Що ж, непогано. Дорого і зі смаком. Грошви у цих євреїв, певно, хоч греблі гати!
Сюди - по сходах вгору.
І вже через хвилину він стоїть в блискучій, наскрізь порожній залі, яку стрімко розсікають сяючі снопи запорошеного сонячного світла, що спадають оберемками від ліхтарних пірамід скляної стелі.
А на величезній блакитній площині стіни - ця дивна картина. Так, це вона, сплутати неможливо. Мерехтить самотньо. Всі інші полотна якось віддалік, навскоси, збилися сірою отарою. А ця! Цяця.
Аді придивився до неї пильно і раптом різко відсахнувся. Від подиву його очі повільно полізли на лоба.
Так, так, сумнівів бути не могло!
Він упізнав у чоловічій голові цієї пари, що злилася розплавленим золотом в лещатах платинового тигля, що вирував у самому центрі полотна, точну подобу цього негідника Макса. Ще вчорашнього друга і "покровителя", з яким він чесно ділив дах над головою і хліб в убогій мансарді пансіонату фрау Ханіш.
Брудний, пархатий покидьок! Аді упізнав його.
Але ще більш його вразило прямісінько в серце те, що в жіночій постаті не можна було не впізнати Блонді. Цю руду, вульгарну, розпусну шансонетку з "Віннервальда"! Котрій все одно з ким злягатись - з євреєм, негром чи китайцем!
Вони немов перенеслися з нічного танцзалу і, переобравшись в ошатні шати біблійних царів, втілились круглими і пласкими ударами моторного пензля в цей двомірний більярдний стіл полотна - застиглими, пристрасно притуленими один до одного.
Золотий хітон на "Максі" був рясно поборознений чорними прямокутниками, що дерлися йому на спину розчахнутими ліфтами, крізь які зяяв мороком і льодом непроникний космос вічної ночі. А притиснутий до нього, не менш яскравий торс "Блонді" покривали оберемки невідомих ботанікам квітів, що жевріли з ліловим відливом розбуджених виразок, оперезаних концентричними овалами рухливої, мов діафрагма, амальгами болотної ряски.
Вони височіли злитою в одне ціле істотою, цілісною і неподільною, перед застиглим Аді, що судомно встромляв нігті в долоні, і мліли, просто гинули від безмежної, нескінченної насолоди. Їх ноги танули і тонули у фонтанах розпущених асфоделій, в'юнків, тюльпанів і каскадів ярутки з нанизаними гірляндами золотих сердечок...
Вона стояла на колінах, притулившись рожевою від збентеження щокою до його темного, скоцюрбленого лапища, що виповзало, як кальмар з печери, проритої у гущі її мідяно рудої шевелюри. Його інша кінцівка одночасно пестила середнім пальцем її довершено окреслену брову, тремтячу від екстазу.
Права долонька "Блонді", судомно стисла фаланги так, що вони побіліли, і з усієї сили тягнула нею могутню шию "Макса" до себе. А у відповідь його голова, всіяна пелюстками розмарину, занурювала в блакитнуватий шовк її ланіт, ніжно залитих пурпуром тіоіндиго на пологих пагорбах перекинутих вилиць, цегляні від похоті щоки, ніс і киплячі, жадібні уста – у нескінченному, безперервному, невситимому цілунку.
Так, вони не чули нічого і не бачили, абсолютно поглинуті своїм неприборканою хіттю, своєю спопеляючою тілесною пристрастю. Стояли, злиті воєдино, безмовно оберігаючи вічну таємницю вселенської любові.
І вже ніяка сила не була здатна ані на дюйм змінити химерний абрис томливих вигинів їхніх тіл. Не була спроможна порушити цей шалений, судомний каталептичний пароксизм.
І от вони знову перед його очима! Цей покреслений пунктирами смердючий сатир і заляпана аморфними еліпсами хтива дріада!
- Judische Schweine! - вирвало гейзер клекоту з бронхів Аді так, що забряжчало скло світлових ліхтарів у стелі, і здригнулися пенькові стропи, що застерігали злитих в поцілунку від падіння на грішну, в мерехтінні волошок, землю, всипану кривавими яблуками, мокрими від роси.
- Judische-е-е Schwe-e-e-i-ne! - ревонуло і змовкло в сутінкових курдонюрах літньої галереї "Сецесіону".
Багато років потому, пізнім квітневим ранком, вже значно огрядніший і змарнілий Аді снідав, втупивши вирячені баньки в парчеву спинку дивана позаду Єви. Його вірної, покірної, мовчазної, сумної Єви, зі змученими бджілками тьмяних очей в опущених віялах нефарбованих, білястих вій, під якими вона затамувала тривогу і острах. Вона нічого не їла, копирсаючись виделкою з краю страви. Біля її ніг застигла сфінксом розумниця Блонді, в золоті арійського хутра на череві і хвостищі, ловлячи стрілчастими локаторами породистих, готичних вух звабливе брязкання столового начиння.
Її уважні оливкові очиська віддано і невідривно стежили за ротом господаря, який розмірено, задумливо розжовував хрусткий грінок, увінчаний латуком і шинкою, зменшуючи його з кожним новим ковтком паруючої кави.
Та ледве Аді встиг заковтнути останній сегмент бутерброду, як двері раптом загули завісами, розчахнулись, і, розсовуючи портьєри, в їдальню прослизнув Гюнше, блукаючи опущеним догідливим поглядом по візерунках мандали монгольського музейного килима на підлозі.
Він зупинився насеред їдальні, безвільно витягнувши свої лапи орангутанга вздовж зав'язок чорного мішкуватого китайського балахона, розшитого квітчастими гарудами та цилінями.
- Тобі що?
- Служителі вже чекають у вітальні.
- Навіщо?
- Вони кажуть, що слід приготуватися.
Аді, крекчучи, підвівся, розгинаючи із зусиллям сутулу спину, стягнуту прилиплими до лопаток ромбами поту, і встромив по черзі кулаки в маренговий кітель, послужливо піднесений Гюнше.
- Ходімо, Єва!
Вони пройшли дзеркальним коридором в овальну вітальню, біля стін якої нерухомо скупчилося мовчазне півкільце голомозих місяцеликих монголоїдів у чорно-червоно-золотистих шатах. Вони ввічливо нахилили черепа, виблискуючи оливковими лобами і вилицями, не відриваючи від підлоги незворушних напівсонних поглядів.
Старший з них, майже суцільний кістяк, був схожий на вкритий чорним лаком стародавній китайський триніжок в кутку вітальні, над яким скалився вишитий шовком на парчевому штандарті багаторукий грізний охоронець жовтої віри, охоплений червоними язиками полум'я. Він несамовито топтав крокодилячими лапищами закривавлені, наніц понівечені трупи затьмарених ворогів істинного віровчення. А на його могутніх стегнах височіла розпашіла шакті, уся вкрита жаб'ячою шкірою. Нанизана на прутень, як метелик на булавку, вона конвульсивно стискала його шию обома руками в оргазмі творіння світобудови. Її ноги при цьому виписували неймовірні колінця, а права п'ята була готова підбити монументальні дзвоники свого партнера по яп-юму.
Старець, розтягуючи зморшкуватий рот, повільно прогуркотів щось глухим, хриплуватим баритоном.
- Що він каже?
Гюнше забарився з відповіддю, нерішуче опустивши очі. Та таки мовив.
- Він каже, що жінка і тварина повинні піти деінде.
Аді невдоволено зморщився, але кивнув ствердно. Єва нахилилася, підхоплюючи нашийник Блонді, що невдоволено загарчала, і повела її до бічної стіни, де вони зникли за броньованими дверима, що голосно загриміли, пунктирно зблиснувши рядами клепок.
Служителі Шенрабмібо перегрупувалися, розставляючи і запалюючи вздовж стін залу каганці з поліпами чорною пахучої смоли.
Опісля вони озброїлися дивного вигляду музичними інструментами, вийнятими з квадратних сумок з довгою різноколірною бахромою.
Вишикувавшись в потилицю, вони стали рухатися по колу, один за одним, чудернацьки прослизаючи вперед широкими кроками, так ніби сиділи на невидимих інвалідних візках, викидаючи поперед себе ластоподібні ступні, зашнуровані в гачконосі торбаси.
Воно закружляли навколо Аді та Гюнше, витягуючи з щілин губ, напіввідкритих по-риб'ячі, дивні, вібруючі, нелюдські звуки, ледь чутні спочатку, які поступово підсилювались.
Потім залу залляв мелодійний передзвін бронзових дзвіночків, який несподівано перекрив рев колінчастих бамбукових труб, увінчаних розтрубами з рогів яків. Потім труби так само несподівано замовкли, а деренчливі голоси жерців затягнули нескінченну сумну пісню, повторюючи триголосим рефреном одні й ті ж фонеми:
- Гюнше, про що вони співають? - повернув голову Аді.
Той ніби прокинувся, припинивши ворушити губами в такт музиці, розплющив очі і проскрипів:
- Це давня пастуша пісня, яку тибетці традиційно виконують над породіллями та помираючими воїнами.
- Про що вона?
Гюнше співуче продекламував:
Пора медова відійшла
І яшмова бджола дзижчить зажурена
Кохана, поховай мене,
і патрай кури.
- І все?
- Ні, мій фюрер. Ще вони сакральному говіркою бон заклинають сили п'яти стихій, щоб ті пропустили їх нагору.
- Нагору? - Аді підняв очі і скептично похитав головою. Бетонна стеля тремтіла, як при землетрусі. І крізь стіни наростав, посилювався приглушений десятиметровою товщею землі гул далекої канонади.
Кружляння прискорилося. Вервечка молільників злилася в суцільне, строкате, мерехтливе кільце, повільно занурюючись у хвилях диму духмяних смол, що стікав з каганців і курився у звивах шлюбного зміїного танцю.
Аді відчув, як під черепом його мозок збився в тугу, непроникну балабуху шамотної глини, а легеням стало зовсім нічим дихати. Тоді він відіпхнув Гюнше від себе, і, розштовхавши покірні тіла процесії, вирвався зі щільного кільця чорно-жовтих риз назовні, до виходу. Потім, повернувши гвинтовий штурвал броньованих дверей проти годинникової стрілки, з останніх сил відчинив її.
Війнуло прохолодою. Він полегшено вистрілив крок в напівтемряву коридору, що відгукнувся луною, і зачепився за лікоть есесмана у касці, скам'янілого від безкінечного стояння. Той відсахнувся, викидаючи чорну десницю, перехоплену червоною пов'язкою зі свастикою, в ревному привітанні. Статуя, що раптом ожила. Нетлінний символ нації, що панує світом.
Аді відміряв коридор важкою ходою і звернув за ріг. Витер рукавом з чола їдку краплину поту і полегшено зітхнув. Потім опустився, ковзаючи спиною по стіні, і сів навпочіпки. Потім не витримав і всівся на застелену килимовою доріжкою підлогу. Витягнув солодко затерплі ноги і забувся в напівдрімоті. Збігла хвилина, друга і відчуття часу зникло.
Раптом стіна з гуркотом похитнулася. Аді схопився і побачив прямо перед собою, в кінці коридору, двох людей у якихось дивних, довгих шатах.
Ченці Шенрабмібо?
Ні! Не схоже.
Може, актори?
Але звідки їм тут взятися?
І раптом в жінці він з жахом упізнав Єву.
Його Єву!
Але не в брунатному годе з палевим норковим боа, в якому вона була зранку, за сніданком, а напівоголену, в якомусь дивовижному, спущеному з плечей хітоні. З жовтого атласу, помальованому червоними і синіми квітами.
І її, його Єву, підминаючи під себе, мало не перекидаючи на підлогу, цілував... Ні, хтиво впивався в шию губами, нижче вуха, відразно плямкаючи, зовсім незнайомий здоровань-брюнет, який невідомо звідки взявся. Величезний, зростом мало не під стелю.
На його плечах виблискувала золота хламида, поцяткована геометричним чорним орнаментом. Точнісінько така ж, як і у тих вузькооких курдуплів, жерців Шенрабмібо. Там за стіною, у вітальні.
Аді кинувся до них. Але ноги його погано слухалися, немов набиті змоклою ватою, і запліталися на кожному кроці.
Зачувши тупіт, незнайомець, відірвавшись від Єви, підняв голову, обернувся і...
Аді впізнав його. Це був Макс! Він анітрохи не змінився за цю безліч років. І навіть здавався молодшим. Але от тільки аж надто худий і якийсь примарно прозорий.
Витримавши погляд Аді, він раптом підморгнув йому, і моторошно вишкірився, оголивши щелепу, зяючу відсутністю половини зубів. Немов їх вибили йому одночасно. Потім усміх сповз. Його змінила хвороблива гримаса, як від задухи, повна переборення болю і нестримної рішучості.
Макс перекинув знепритомнілу Єву, і, підхопивши її на руки, став віддалятися вглиб коридору.
Аді з усіх ніг кинувся за ним.
І було вже майже наздогнав! От - іще крок, і він вхопить її за зап'ястя, що безсило б'ється об спину викрадача. Ще трохи...
Але його лоб несподівано увіткнувся в непроникну студену площину величезного дзеркала, що геть перекрило увесь коридор.
І нікого!
Він безсило зіперся об стіну і рвонув гудзики сорочки так, що вони бризнули і покотилися по підлозі, як монетний дріб'язок. Залізний мальтійський хрест з маленькою свастикою посередині вислизнув з розірваного ланцюжка і дзенькнув об цемент. Із задзеркального мороку насунулось його власне лице, перекреслене навскіс змоклим воронячим крилом чуба, з чорним акуратним квадратиком вусиків під довгим, хрящуватим носом, що вилискував лаком від поту.
Аді судомно притиснув розчепірену долоню до серця, і, увібравши у всю широчінь легенів в'язке повітря підземелля, істерично заволав, забризкуючи слиною своє власне відображення:
- Ju-u-u-dische Schweine-e-e!
І глухо брязнув на підлогу викинутим на лід щупаком, безперервно смикаючись в епілептичному нападі. У його згасаючій свідомості знову виразно спливло сяюче полотно "Поцілунку", одного разу бачене їм колись у літній галереї "Сецесіону". Але темрява безжально поглинула і його.
Важкий панцерник "КВ-3" під командуванням гвардії старшого сержанта Котляра, брязкаючи побілілими від вапна гусеницями, проповз ще кроків п'ятдесят і зупинився, скрегочучи та брязкаючи важелями. Опісля розгорнув свій жахливий череп синантропа з баштовим номером "037" і гримнув осколковим, розтрошчуючи на мілкий щебінь столітню кладку огорожі Тиргартена.
Потім рушив у пролаз, де, завмерши на мить майже вертикально, гепнувся усією важелезною тушею на тендітні грати вольєрів мавпятника.
Перелякані ліберійські бабуїни, ледь врятувавши свої хвости з-під невблаганних гусениць, висипали на незайманий, ретельно підстрижений моріжок у намисті калабрійських кипарисів, хором здіймаючи несамовитий вереск і щирячи іклами песячі лицьові кути "неповноцінних аффлінгов":
- Judische Schweine! Ju-udische Schweine-e-e!
І тільки ведмежий тибетський макак, незворушний, як скеля, занурений у зосереджене споглядання свого живота, залишився нерухомим у кутку сплюндрованої клітки, ледь удостоївши презирливими щілинками оченят довгоносого прибульця, що прогуркотів повз, ледь не зачепивши його за оксамитове плече. І, рипнувши гнидою на зубах, знову втопив осоловілий погляд у непрохідні хащі хутряних джунглів, злиплих навколо вулканічно надимленого пупа.
- Ju-u-u-dische Schweine-e-e! - ще раз рознеслося по Шпандау.
- Ju-u-u-dische-e Schweine-e-e-e! - прокотилося луною і розбилося об подзьобані, посічені осколками та розривними кулями колони уже взятих Бранденбурзьких Воріт.
