Ніщо так не згуртовує людей як стародавня, інтелектуально-захоплююча, забава шотландських пастухів – гоуф, що в сучасному вигляді сформувалася як спортивна гра – гольф, лиш в дев’ятнадцятому сторіччі, ставши, як не дивно, грою сучасних аристократів по духу, та людей при значній фінансовій спроможності, котрі, з часом, об’єдналися в закриті для стороннього ока гольф-клуби.
Деякі заможні люди, заради розваги, у своїх пейзажних парках стали споруджувати майданчики для гольфу, але філософія самої гри не передбачувала замкненого простору, тому приватні майданчики так і залишалися символами марнотратства, тоді як набуття членства у гольф-клубі надавало престиж і відчиняло двері до справжнього чоловічого середовища обраних.
Хто хоча б раз в житті, побувавши на зеленому майданчику для гольфа взяв, заради цікавості, потримати в руках одну із чотирнадцяти видів клюшок, вже ніколи не відмовиться від задоволення, щоб не влупити нею по чудернацькому «рябому» м’ячику, заради єдиної цілі – попасти в одну із вісімнадцяти лунок, які облаштовані на майданчику у певній послідовності, в перемішку з різноманітними перешкодами, що імітують саме те природне середовище де й зародилася ця чудова гра. Саме в цей момент істини, гравця охоплює чаруюча магія гри, що буде супроводжувати його завжди напередодні кожного уїк-енду.
Незвичні для стороннього вуха слова гравців у гольф різали слух:
– Треба було бити легеньким «свінгом», але «патер» в останній момент схибив, – гарячково виправдовувався у програші Сергій Павлович.
Банкір, Сьомкін Аркадій Борисович, задоволено потирав долоні і посміхався краєчками губ, – сьогодні був його день.
– Заспокойся, тебе підвів «слайс» від якого м’яч, посланий відкритою головкою клюшки, сильно відхилився вліво, а треба було робити «хук» з закруткою, протилежній «слайсу».
Гравці відкланялися арбітру, вклали клюшки у сумки і, ставши на «Сегвеї», рушили до альтанки, де на них вже чекали члени клубу. На під’їзді до шикарної будівлі зони відпочинку їх помічники, спритно перехвативши «Сегвеї» з рук своїх босів, миттєво зникли за кущами бузку.
Посеред ажурної дерев’яної альтанки, збудованої в традиційному турецькому стилі, за дебелим дубовим столом, вже зібралося панство. Всі члени клубу, як не дивно для спекотного серпневого дня, були одягнені по протоколу – в чорні костюми, а краватки-метелики на білих, як сніг, сорочках, здавалося підпирали голови чоловіків, роблячи їх обличчя по-змовницьки зосередженими. Сьогоднішнє зібрання мало бути знаковим для високопоставленої Ради членів клубу.
Стіл був сервований для бізнес-ланчу на вісім осіб. Подекуди розкупорені пляшки «Боржомі» нагадували про докучливу спрагу. На столі не було ніяких паперів, рішення, як і завше, мали бути прийняті в усній формі. Чоловіки, своїм виглядом, дійсно нагадували щось схоже на масонську ложу, вони напружено чекали гравців до столу, щоб нарешті вирішити умови диверсифікації нових товарних ринків, раніше не пов’язаних з основними видами їх діяльності. Вирішальне слово має бути за (Магістром) – радником Президента, Сергієм Павловичем Нальотовим.
Володар основними медіа ресурсами, Кільчицький Аркадій Львович, намагався розвеселити публіку свіжими анекдотами, але марно. Члени клубу сиділи набундюченими, ніби дали обітницю мовчання, їм було не до пустощів – зараз має бути вирішена подальша доля їх бізнесу.
Ілля Антонович зосереджено думав про останні події пов’язані з налагодженням схем виводу бюджетних коштів за кордон.
Нарешті гравці, перевдягнуті згідно загального антуражу і набувши офіційного вигляду, увійшли до альтанки. Вони привіталися з кожним членом клубу за руку.
– Ну, як там наші справи, панове? – без вступного слова, на правах «Магістра», промовив Сергій Павлович, сідаючи на своє місце у центрі столу. Його слова прозвучали зверхньо, тоном державного службовця високого рангу, а коли бізнес, навіть великий, залежить від дій і примх там, на самому верху, то Сергія Павловича завжди слухали з покірною ввічливістю. Вони чекали цього засідання клубу, а тому були потенційно згодні з рішенням «Сім’ї» – залишилося лише дочекатися офіційного розподілу сфер впливу. Саме на таких неофіційних засіданнях клубу і вирішувалася доля, як вже вкладених, так і майбутніх інвестицій. Всі добре знають, що гроші люблять упорядкований рух по зрозумілим правилам, а іноді і по поняттям, якщо вони, всіма зацікавленими сторонами, сприймаються як правила.
Погляд Сергія Павловича зупинився на Іллі Антоновичу, той чекав цієї миті будучи заздалегідь готовим до складних запитань, а тому не мешкав з доповіддю.
– Панове, з задоволенням хочу доповісти вам, що акція по реєстрації офшорної клірингової компанії пройшла успішно, – впевнено промовив Ілля Антонович. – Формальний власник компанії, будемо називати його для зручності – «Музикантом», у тамтешньої фінансової поліції, при подачі документів на реєстрацію, не викликав ніяких підозр. Уставний капітал, як і домовлялися раніше, був перерахований у Центробанк по місцю реєстрації з розрахункового рахунку нашого рекламного агентства «Порціон» – все зроблено в рамках діючого міжнародного законодавства. Компанія зареєстрована під назвою «Union Clearing Company». Управляючим призначений, по рекомендації нашого посла, відомий фінансист Артур Фельдман. Панове, запрошуємо до співробітництва, – Ілля Антонович задоволено посміхнувся і в цю ж мить відчув, як по-зрадницьки засвербіло в носі, ніби туди, аж до гайморових пазух, запустили цілу жменю мурах. Щорічний приступ сінної лихоманки йому докучав здавна і, як завжди, ловив його в самий скрутний час. Він навіть став носити з собою антигістамінні пігулки, щоб в разі потреби, миттєво зупинити приступ лихоманки, та зараз вже було пізно. Обличчя Іллі Антоновича налилося кров’ю, а невгамовні судоми терзали все тіло. Затримане неймовірними зусиллями чхання, схоже на ведмежий рик, що вирвалося із глибини душі нещасного, ніби в підтвердження справедливості мовленого, зняло загальну напругу.
«Магістр» співчутливо розвів руками.
– Пардон, панове – алергія. Ілля Антонович миттєво вискочив із-за столу. Безперервним чханням він зігнав з куща бузку зграю горобців, що чекали на поживу з панського столу.
Сергій Павлович, діждавшись доки Ілля Антонович оволодів собою і всівся за столом, запитав все тим же тоном зверхності:
– А «Музикант» ваш матиме доступ до фінансових потоків?
– Боже збав! Фінанси, то не його справа, він професійний музикант, ось хай і грає собі на здоров’я, а свої десять відсотків, за прикриття, він отримає, це для мого зятя досить, щоб прогодувати родину.
Серед членів клубу виникло пожвавлення. Сергій Павлович злегка примружив очі від задоволення очікуваною відповіддю, потім, кашлянувши в кулак, для зосередження присутніх на головному, злегка підвищив тон, почавши промоу здалеку, щоб вибудувати в головах членів клубу діаграму послідовності збільшення росту приватної власності і невідворотність наступних кроків по роздержавленню земельних ресурсів.
– Ми з вами пройшли нелегкий шлях фейкової ваучерної приватизації промисловості, зосередивши в своїх руках основні виробничі потужності країни, а ви, саме ви, – Сергій Павлович навмисно підкреслив слово «ви» повторивши його двічі, – стали новітніми буржуа. Потім ми, політики, дозволили вам пройти безболісно стадію первинного накопичення капіталу, ми навмисно закривали очі на ваші схеми з фінансовими пірамідами і тому подібне, ми разом, підтримуючи один одного, створили олігархічний капіталізм, а тепер, залучивши валютні фінансові ресурси Заходу, ще й обложили кредитним оброком все працездатне населення. Ми перемогли! Ми завше будемо непереможними, доки влада і бізнес будуть єдині! – останні слова Сергій Павлович промовив патетично-урочистим тоном. – Але доки залишається невирішеним земельне питання, ми з вами не будемо почувати себе в безпеці, – голос радника президента бринів як натягнута струна.
Члени клубу затаїли подих.
– Панове, нарешті наш Президент направив до парламенту законопроект на включення земельних ресурсів у товарний актив держави. «Сім’я» налаштована рішуче, а тому нам необхідно разом виробити стратегію порівняно чесного привласнення земельних паїв населення. Лише коли земля буде в нашій приватній власності, а ми пропорційно станемо ще й латифундистами, процес приватизації держави буде скінчено і нам не лячними будуть ніякі політичні потрясіння.
Свій спіч Сергій Павлович закінчив на мажорній ноті. За столом стояла мертвецька тиша. Лише жваве цвірінькання горобців нагадувало про привабливість життя.
– У кого будуть запитання? – Сергій Павлович знову одарив кожного прискіпливим поглядом. – Може хто хоче запропонувати своє бачення розв’язання цієї проблеми? Адже, на мій погляд, наше життя тримається на трьох китах: влада, гроші і... – він загадково посміхнувся, зупинивши свій погляд на впливовому зернотрейдеру Миколі Гавриловичу Тихоненко, що сидів ні живий – ні мертвий, відчуваючи як земля вислизає в нього з-під ніг.
– …І любові… до ближнього, – нерішуче доповнив той з надією, що його інтереси будуть враховані.
– Вірно, Миколо Гавриловичу.
– Але тут без відкриття спеціалізованого земельного банку не впоратися, – додав Аркадій Борисович. Він одразу відчув свою значимість у цій справі.
– На ловця і звір біжить, – одразу спіймав його на слові Сергій Павлович. – Ось вам і доручаємо ці технічні подробиці. Зауваження будуть? – він знову поглядом обмацав кожного члена клубу. Мовчання означало згоду. – А тобі, Аркаша, – по-панібратськи звернувся він до Кільчицького, як до старого друга, – доручаємо забезпечення на шпальтах своїх медіа схвальних публікацій про майбутню земельну реформу, для здобуття позитивного розголосу в суспільстві. Ви добре вмієте пускати пил в очі громадськості. Аркадій Львович, в знак згоди, кивнув головою. – Рекламну компанію і всі там витребеньки з промоушен розумно було б доручити провести через уже позитивно зарекомендовану агенцію «Порціон», цю справу доручимо Іллі Антоновичу, він має там свій вплив. Ви не заперечуєте?
Владний погляд «Магістра» війнув холодом наказу.
– Все буде відпрацьовано в найліпшому вигляді, – відповів без вагань Ілля Антонович.
– А як на таку, не зовсім прозору реформу, відреагують наші партнери на Заході? – запитав Степан Олексійович Благенький, заступник Голови Верховного Суду.
– Все прораховано, Ваша Честь, через наші амбасади. Заперечень, чи якихось непорозумінь не виникне, бо інших, порівняно-чесних шляхів покінчити з подрібненою колективною власністю на землю не існує.
– Добре, зрозуміло, Сергію Павловичу.
– Здається всі питання вирішили?! Спробуємо тепер побалувати шлунки.
Сергій Павлович викликав розпорядника.
Вже за мить на столі з’явилося м’ясне асорті: відварена телятина, вирізка вепра, і, як не дивно, лосятина. Нарізане тонюсінькими пластинками м’ясо, віялом розложене по тарілках, прикрашала зелень та маслини укладені зірочками по центру тарілок, що створювали привабливу картину із розсипаних по столу чудернацьких їстівних квітів. Двоє офіціантів-парубків спортивної зовнішності, одягнених у традиційний шотландський кілт – білі панчохи (гольфи) до коліна і взуті в гостроносі черевики з блискучими металевими пряжками, що при ході створювали вигляд мигаючих світлячків, розливали по келихам червоне духмяне вино «Каберне». Чоловіки обідали мовчки, зрідка, схвально перекидаючись словами на адресу дбайливого розпорядника.
