| © Михайло Нечитайло, 10-08-2020
|
Тим часом до храму підтягнулися місцеві комсомольці, інша, як кричав битий дяк, «босота».
Хтось колупнув церковну стіну, хтось вибив вікно, троє молодиків заходилися коло брами, гурт товк щось у церкві.
– Хреста перш за все треба звалити, – дала пропозицію товариш Клай. – Стіни згризти встигнемо, а хреста звалити – все одно, що символ Бога знищити.
– Тільки як? – на високу округлу баню дивлячись, перепитав хтось.
Знизали всі плечима, а тут ще й сонце з-за хмари зиркнуло – і заблищав хрест, засяяв, немов насміхаючись з безсилля людського.
– Важко, певно, Бога з себе витравити, страшно? – допитувалася Люська. – І розуму бракує, і сили, й уміння.
– Не бракує, – озвався раптом Данило, – то тільки думає дехто, що Бог, як корінь, у інших вростає. А Бога збутися, що пил здмухнути, пхух – і немає.
– Якби ж то, – Люська.
Зціпив зуби, відібрав трьох зі своїх хлопців, набрали мотуззя, інструменту, причандалля, віднайшли дебелу драбиняку, подерлися на церковну баню.
Прорубали в блясі дірку, продерлися в купол. І вже з того плацдарму, обв’язавшись мотузкою, трощачи бляху, дошки, подерся Данило до хреста.
Ось і хрест. Сів Данило побіля нього, глянув донизу – леле, аж голова обертом.
– Боже, скарай того грішника, що на святий хрест руку здійняв, – дячок звідкись з прицерковного цвинтаря. – Віддай, Боже, йому свою святиню, постав того хреста ще сьогодні на його могилу.
За дячком погналися, виколотили зі цвинтаря, злапали, віддухопелили, зв’язали й повели до буцегарні.
Взявся Данило рукою за хрест, хилитнув. А голова в плечі – от кляті забобони, мов бур’ян, пнуться.
– Тьху! – аж плюнув, хреста обплювавши. – Бога немає! – крикнув щосили.
– Є! – натовп знизу.
І грім.
Небо – як умите. Осторонь лише хмаринка сиза – і грім.
– Є! – натовп стоголосо. – Є!
Голова в плечі, в плечі.
– Го-го-го-го! – горлає Данило, переляк дурний розганяючи.
А сам на хмарку – чи не гримне ще. Ні, мовчить – немає Бога, немає.
– Го-го-го-го! – несеться Данилове над церквою, містом, натовпом.
Небесна голубінь така ніжна, безневинна, хмара ж даленіє, даленіє.
А хрест у руках. Підоспіли й хлопці знизу, крутять його, крутять, рвуть з насидженого гнізда.
– Го-го-го-го! – Данило небо очима п’є, голубінь ковтає.
Зійшов хрест з основи, ледь устиг випустити його Данило з рук, аби не потягнув за собою донизу.
– Ловіть! – кричить Данило. – І не бійтеся більше Бога!
– Мене бійтеся! – сміється. – Я переміг Бога!
– Смерть релігії! – радіє внизу Люська й на хресті витанцьовує.
Й аж сяє.
Сидить Данило на церковній бані, стирчить замість хреста – і груди йому аж розпирає; і така радість, така радість у душі, ну, ще краплю додай – і лусне та душа, не витримає натиску, не вживе з таким об’ємом щастя. Перемогти – це ще й нарадітися вволю.
А кругом весною пахне. А ген там за містом – з церкви видно – рілля парує, зве до себе розгублене торік по людських засіках зерно. І небо голубе-голубе, неначе виправ його хто після зимової сірості. І день під жовтим сонячним диском такий пахучий, що аж жайвір пахощами давиться. А внизу, біля річки, верби зеленню пошерхли, ось-ось бруньки молоденькими листочками бризнуть.
Тож на душі Даниловій радість. Бо весна, бо все прокидається, бо він, Данило Круць, начальник, і силу свою, хоробрість свою доказав, бо плани його, не дивлячись ні на що, здійснюються, бо он унизу кохана Люська, бо він, Данило Круць, живе так, як мріяв, ще й людей згідно мрій своїх жити примушує.
– Боже, як хороше! – виривається з Данилових грудей.
«Та що це я, який Бог?!» – раптом думка, мов блискавка, а погляд по людському натовпу – чи не запримітив хто, не побачив поруху його, Данилових, губ.
Та натовпу не до Данила – там хто в розпачі, а хто над поваленим хрестом танцює.
Злазить Данило з церкви.
– Нумо, хлопці, – голос твердий, мов криця, – за роботу! І щоб до вечора від цієї споруди каменя на камені не лишилося!
Хлопці на церкву, що зграя круків на одинокий осокір – тільки гуркіт, ляскіт довкола.
– Ти справжній більшовик, Данилку! – голос Люсьчин горнеться до Данилового плеча.
І, радістю переповнений, у церкву рипнувся Данило – хлопців, що бомбили церкву зсередини, надвір вигнав.
– Там роботи непочатий край, стіни довбати, – мовив, – а тут іконки хрускати ще встигнемо.
Порожнє черево церкви зустріло глухим гулом – трощили знадвору покрівлю, довбали стіни.
– Порядок, – відлунювали Данилові кроки по церковній підлозі.
Оглянувся.
Кругом ікон, ікон, малюнків, позолоти.
– Красиво все-таки народ туманили, іроди, – зупинилися чоботи. – Навіть ламати жаль.
Блукав поглядом по стінах.
Та й зашпортнувся – очі Богоматері дивилися в душу.
– Сильно намальовано, – мовив.
«Мов помилування просять,» – подумав.
«А може, даремно церкву ламаємо, хай би стояла. Хоч як музей. Краса ж яка…» – ганебне, не більшовицьке, нереволюційне десь аж у шлунку шепотіло.
Гнав його – всміхався, пісеньку мугикав.
А воно дзвоном гепало, гепало, аж себе не чути. Та ще очі, очі оті намальовані, будь вони прокляті, бачило. Вони просили, вони благали – очі. І душа Данилова металася, стогнала, мовби з клітки якої рвалася: «Не те робиш, чоловіче, ой, не те. Щастя люду трудового й руйнація ця – що спільного?»
«Без нового світу не бачити трудящій людині щастя. А новому світу не бути з церквами цими, із зацукрованими старими мізками,» – відповідав Данило своїй душі.
«Гріх великий, Даниле, – мовляли очі, – відбирати в людей їхнє щастя зноси́ти омріяні нові чоботи, аби дати своє – перемоги над Богом, якого все ж боїшся. Та чи й щастя то людям – кинутий під босі ноги Бог замість озутих у чоботи ніг?»
– Немає гріха, – заперечував. – Не боюся. Та й не в чоботях щастя.
«Кару матимеш, – погляд настінний суворий. – Бо не знаєш, у чому щастя, а несеш. Так і згубити не довго – і людське, й своє.»
– Не кара – згубити щастя; кара – не знайти. Але я знайшов його в служінні люду трудовому. Та яка вже кара, від кого? – сміявся.
«Від Бога,» – очі, як судді.
– Його ж немає! Це ж видумки! Видумки якогось нікчемного, дурного бовдура! – аж реготав Данило.
«А он,» – і погляд настінний угору вказує.
– Де? – задирає Данило голову догори.
А там образ Божий на всю стелю.
– Ото? – нестримний сміх не відпускає Данила.
«Так,» – і відвернулися намальовані очі, поділися десь.
– Ото Бог?! – не вгавав Данило. – Хтось фарбами поляпав – ото Бог?! Смерть же таким богам!
Витяг нагана, прицілився. Бабахнув постріл. Чималий шмат штукатурки, прихопивши Господню руку, гепнувся на підлогу.
– Погано прицілився, – мовив Данило. – В лобик, у лобик тобі, Господи.
Бахнув ще один постріл. Щось дзенькнуло, в друзки розлетілося Боже лице, а в Данилову шию шаленою осою вп’ялася куля.
У церкву влетіли Круцеві хлопці.
– Що за стрілянина?
– Порозважатися закортіло, – корчився на підлозі Данило. – Наче дитина, йо…
І вив, кров’ю спливаючи:
– Рикошет, зараза, рикошет, мать його…
З туману випливало Люсьчине лице.
– Даниле, що трапилося?
– Бог, – булькотів, захлинаючись власною кров’ю, – не щастя то, проти Бога…
Наступного ранку товариш Люся Клай самотиною стояла серед свого керівного кабінету, споглядала крізь вікно не добиту вчорашнього дня церкву. Без покрівлі, без куполів, із зазубринами постраждалих від руйнації стін, серед куп цегляного та дерев’яного мотлоху, стояла вона, мов фортеця яка недоступна, котру віками штурмували воріженьки люті, а вона вистояла-таки, на зло всьому світу вистояла.
Не до церкви було сьогодні товаришці Клай. Бо недалеко звідси, в лікарні, не приходячи до тями, помирав її Данило.
– Рана – ніщо, – роз’яснював лікар, – подряпина була б, а не рана, якби не пошкодило артерії. Ледь-ледь зачепило, але цього виявилося достатньо для… Одним словом – величезна втрата крові, серцю ні за що зачепитися. Що могли, зробили, одна надія лишилася – на Бога.
Промовчала товариш Клай, глянула лише на блідого безтямного Данила, витерла сльозу – й ось, стоїть перед зруйнованою церквою, плекає надію. На Бога? Ні, ні, ні. Хоча…
Даниле, Данилку, Данилочку. Що ж то за світ новий буде без тебе, що ж то за світ?... Ех, життя ти наше гірке та безпутне, коли приводиш нас до порога, за яким медицина безсила, а без сили й світ не світ, кидаємось у чагарі, в степи, жнемо зілля – і до рани, до рани. Бо одна ж надія – а гляди, зілля загоїть. Господи, та врятуй же ти мого Данила, ми ж іще не нажилися, не навоювалися, нам же до світу омріяного ще тисячі кроків, а ти з першого кроку – і в яму. Господи, а милосердя де?
Співробітник у дверях:
– Товариш Клай, передали з лікарні, ваш чоловік відкрив очі, збирається жити.
Аж заплющила очі. З хвилину постояла, відкрила – а перед очима та ж сама недоруйнована церква.
Кляте зілля. Жнемо його, виполюємо, все, здається, згинуло, пропало – ні в думці, ні в серці – аж ні, десь затерялася насінинка, заникався корінчик, і пре знову зілля, буяє, зводить нанівець усі зусилля наші й помисли, руйнує думку, перехняблює переконання, коростою вкриває розум, а серце в’яже поперед мислі, як воза поперед коня – і знову з уст злітає «Господи!»
Мана, жах, нікчемність і безглуздя.
Певно, замало виполоти зілля, замало його зруйнувати, строщити, варт іще й грунт з-під нього згорнути в прірву, аби до каменя, до граніту очистити довкілля й самому очиститися так само.
Інакше не бути новим світам. Заростемо, сплюндруємося, вернемося до старого з найдальшого нового.
Голим каменем треба стати, аби у фундамент нового дому впасти. Бо з глини, з ґрунту – що то за дім, ще й сонце не сяде, як уже перехнябиться.
Тож проводить товариш Клай нараду з підопічними:
– Щоб до кінця цього тижня я на місці отої руїни за вікном навіть згадки про колишню церкву не бачила. Щоб ні пилинки з неї, ні цвяшка не лишилося. Краще вже пустка, ніж отеє зілля.
І до Данила.
– Доруйновуємо церкву, – хвалилася.
– Люсю, ти знаєш, – в’яло мовив Данило, – я, як повернувся з пітьми, перше, що зробив, помолився. За тебе, за себе, за нас. Може, краще було б померти, як ота твоя подруга-сифілітичка?
– Помирати? – обурилася. – Я тут за нього… А він помирати… Зілля треба корчувати денно й нощно, а то пре воно з нас, як бур’ян на неоранім полі. Прохавкнемо, розслабимося – заростемо, зіпсуємося, і новий світ наш зігниє в непролазних хащах рваної прив’язі світу старого. Зриватися треба зі світу цього та світ зривати – тільки тоді матимемо право на смерть і не молитимемося перед привидом власної присюсюканої свідомості, аби животіти й далі, а на нас молитимуться, як на богів, що зродили світ. Безсмертя – це не вічно тупо жити; безсмертя – це померти в кінці свого сліду над безоднею нескінченної пам’яті. Молитва – ніщо, страх, зілля задля бембання по життю. Зруйнуй молитву, навіть якщо вимовив уже, відсічи, викинь, знищ пігулку, без якої, здавалось би, все, каюк – просто повір, що здолаєш недугу, не злякайся смерті, повір, що житимеш; не бійся безсвіття на руйнації старого світу, бо й безсвіття – також світ, причому новий, зовсім новий. Даниле, ми корчимося, вивертаючи власне нутро навиворіт, нам так хочеться застебнутися в старий добротний кожушок, тож головне, не застебнутися, а крізь біль, страх і крик вивертатися далі – бо інакше або треба було не починати, або ж ми, обпоєні зіллям, самі ним стали; і єдиний у людства шлях – зруйнувати нас, аби трунком гірким не паскудили шляху.
Пригорнулася до хворого Данила, поцілувала.
– Ми – не трунок, – прошепотіла. – ні.
– Авжеж, – погладив її коси, – бо якщо й трунок, то треба або всіх ним обпоїти, щоб стати нормою, або нас зіллють у каналізацію, як негоже зілля. Таке життя – або ми Бог, або зілля. Якщо Бог, то руйнуємо зілля, а якщо зілля – то й бог з нами.
– Ми – Бог, – засміялася Люська, – і руйнуємо все інше, як зілля, навіть якщо його назвали Богом. Руйнуємо ж? – перепитала.
– А що ж робити лишилося, – зітхнув Данило, – як почали. Або прощення просити, або йти далі. Прощення можуть і не дати, треба йти далі. Нести щастя люду трудовому, навіть якщо він його не жде. Непроханий гість гірше татарина, але він і є нове життя.
– Ми все пройдемо, Данилку, – мовила замріяно Люська, – скрізь пройдемо. Ти тільки живи. Бо без тебе, певно, й новий світ стане мені в півсвіту. Ти – єдине, що я хочу лишити з минулого. Кохання – і те пережитком назву й полишу. Тебе ж – ні.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
