Чим старші стають люди, тим більше вони замовкають. Не всі, звичайно, і кожен замовкає по-своєму, але якщо придивитися, то виявиться, що чим розумніша людина, тим вона замовкає більше.
Посередині свого світу, у повсякденному з ним спілкуванні, у щоденному терті з іншими людьми, з різноманітними живими тваринами, з природою і погодою неможливо завжди бути одночасно відповідно-адекватним до того, що на тебе накочується, і зоставатися розумним. Неможливо постійно негативно чи позитивно, і в той же час розумно ставитися до постійної дощової негоди взимку і постійного спопеляючого бездощів’я влітку; до бур’янів, що ростуть повсюди круглий рік; до сусідського собаки, який постійно зло гавкає і тільки й чекає нагоди, щоб зірватися з цепу та вкусити за ногу; до людей, що постійно… Так, і до людей, особливо до тих, котрі зовсім не бачать чийогось світу поряд зі своїм, теж не можна постійно ставитися негативно чи позитивно, і разом з тим розумно. От люди і замовкають на початку, осягаючи тим самим свій розум. А як іще їм, тепер вже розумним, реагувати на непотрібний зимовий дощ, на спеку влітку, на злого собаку, на нахабних, неосвічених, нерозумних співмешканців? Ганити? Радіти?
От розумні і замовкають, і… стають однаковими… Однаковими до всіх дощів і бур’янів, до всіх собак і всіх співмешканців, до всіх негараздів і вимушених труднощів; однаковими принаймні зовні – з роками навіть жодна зморшка не здригне у такого на обличчі, коли хтось щось поганого скаже чи навіть зробить у спину. Думка тільки вилетить у всесвіт: «Ну і що? Повернуся зараз і зроблю зауваження – у відповідь почую, що сам винен, і тут же аргументування… Або розповім йому про те, як закон, писаний і неписаний, дозволяє вести себе гідним людям в подібних ситуаціях, а він такого закону ще в житті своєму ніколи не чув, – і як він повинен реагувати, навіть не переспавши з цією думкою? Як тільки він не зреагує, але якщо це вперше – все одно буде правий, бо він такого ще ніколи не знав і не чув. А якщо не стане слухати, розвернеться і піде геть, – зробить мене дурником. Якщо балакуче буде сперечатися і сипати розповсюдженими телевізійними тезами – я буду в беззаперечній меншості, і всі навколишні скоріше підтримають його, а не мене. Якщо він сильний і першим полізе назустріч з кулаками, і навіть якщо, щоб його втихомирити, прийдеться надкусити йому вухо, підірвати носа з губою від верхньої щелепи і зламати кілька пальців на кожній руці, – все одно він виявиться правіший, і ніхто не буде слухати, що він тими пальцями хотів мені очі повидавлювати, а мене якщо не огудять всі гуртом, то притягнуть до якоїсь відповідальності.»
Ось десь приблизно так думають розумні, котрі замовкають. І справді – ну що можна сказати напарнику, котрий розповідає історію, як він їхав сьогодні вранці на роботу і по дорозі висадив свою дружину з дитиною, зупинившись в місці, де не можна зупинятися. До нього з нізвідки під’їхали патрульні, забрали документи і дістали свої протоколи. Згадавши поспіх на роботу, запропонував двісті. Патрульні посміялися і почали щось записувати. Запропонував п’ятсот, патрульні знову посміхнулися, один дістав телефон, щось натиснув у ньому і показав у вічі. На екрані було дві цифри – 800 і 1200. «Якщо зараз – то перша, якщо потім – то друга», – пояснив патрульний. Добре, що грошей у машині було якраз. В кінці розповіді напарник підсумував: «Нічого не змінилося! Що міліція, що поліція! Як брали – так і беруть! І це по всій країні!»
Так от – що напарнику сказати у відповідь? Почати щось пояснювати про правила дорожнього руху? Чи про виконання обов’язку і громадянську совість? Він про таке чув хоч раз у житті? Чи про те, що насправді неважливо, чи то міліція, чи поліція, а важливо зовсім інше? Чи просто сказати, що набагато краще віддати 1200, ніж 800?
– А коли вони під’їхали і вийшли з машини, ти ременем був пристебнутий?
– Що?? – напарник заокруглив очі, глибоко вдихнув, і ніяк не міг видихнути.
– Та нічого…
Або коли віруючий популярної віри стверджує, що у всесвітній рай зможе потрапити тільки віруючий його віри і більше ніхто? Чим такому віруючому можна заперечити, і щоби при тому зостатися розумним?
Або коли один батько, затятий противник татуювань, впевнено заявляє: «А я своїм строго-настрого заборонив будь-які татуювання! Сказав їм – не дай Боже, і все!» Що такому батькові пояснити? Що одна дівчина вродилася надто повною і нічого з цим зробити не могли ні вона, ні батьки, і всі шкільні роки була песимістично-мовчазною одиначкою, а потім після одинадцятого класу зробила тату на всю руку від зап’ястка до плеча – і в неї з’явилися друзі? А після другої руки вона просто і впевнено перетворилася на оптимістку? Він повірить? Одного такого прикладу буде досить? Якщо ні (а вже ж почали) – то як продовжувати пояснення?
Або коли вчитель за дві абсолютно однаково написані контрольні з математики, кожна з трьома однаковими помилками, ставить одному учню 10, а іншому 8? Ні-ні, не за те, що списували один в одного, а за те, що один учень ходить до нього на домашнє репетиторство, а інший – ні. В одній із чергових пиятик, на гроші від репетиторства, до нього докопалися з цим питанням – він все так чесно і пояснив.
Або коли відомі письменники вважають, що всі художні твори, котрі пишуться зараз, повинні писатися саме так, як вони писалися раніше, або так, як вважають правильним вони разом із усією більшістю – з усіх боків грамотно, згідно відповідної науки, так, як навчають у профільних університетах? Ну якщо не зовсім відповідно, то принаймні дуже схоже… або хоча б дотично… але ні! Якщо навіть не схоже, а тільки дотично, лише грамотно та без помилок, – тоді ні, тоді це ніяка не художня література, а так… якась інакша література… або писанина неврівноваженого…
Як такому письменнику пояснити, чому саме тексти пісень якогось андеґраундного панк-рок гурту можуть комусь подобатися в сто разів більше, ніж всі загальновідомі пісні разом узяті? А разом із ними і прозові оповідання у вигляді класичних шкільних оповідань можуть виглядати розповсюдженими бур’янами, чи не можуть? Чи варто пояснювати тому письменнику, що оповідання О. Генрі, які вже теж давно стали класичними, зовсім чомусь не схожі на ті оповідання, які за визначенням є зразками класики? Чи варто згадувати, що неможливо сперечатися, чиї з картин кращі – Ван Гога чи Айвазяна? Або що борщ і варення можуть бути кращим один від одного? І більше того, навіть намагатися це робити – чи варто?
От і замовкають розумні. А найрозумніші замовкають зовсім, стаючи зовсім однаковими. І тільки час від часу можна почути від них... проте яка то різниця?
Але що робити, якщо борщ таки заявить, що він кращий, ніж варення? Якщо майстер-мариніст Айвазян заявить, що картини Ван Гога – то дитяче письмо? Якщо якийсь поет чи письменник заявить, що загальновідомі вірші та пісні лише тим і кращі від панківської маячні, що вони загальновідомі, і що інакше з найгарнішим і бути не могло? На чиєму боці буде більшість?
На чиєму боці буде голосна більшість – зараз відповідь відома. Але ця відповідь не така важлива, як відповідь на підступне запитання: «А чи не схоже це на твердження пастора, що посмертний рай доступний тільки для його пастви?» А ще ж десь існує собі, витає у повітрі відповідь і на саме найголовніше запитання, на запитання, яке має форму вектора, і визначає долі світів: який відсоток братиме участь у подібних голосуваннях? Не відкрито, ні, не вголос, – а всередині себе, подумки?
Або – яких однакових більше?
