Весілля було схоже на тиху сімейну вечірку. Після офіційної церемонії реєстрації одруження, вся невеличка весільна компанія, на трьох представницьких автомобілях, урочисто прибула до будинку молодих.
Вдома, гості всівшись за святковим столом, відчували напруження у стосунках, розмова не клеїлась, а щоб розслабитись не вистачало гучного пострілу шампанського і передзвону кришталю. Ілля Антонович раз-по-раз дивлячись на красуню-доньку у весільному вбранні тішився думкою про її щасливе майбутнє. На язиках дзиґою вертілося завзяте, грайливе слово «гірко». Світлана загодя всіх попередила – вечірка безалкогольна, від чого Жанна, як офіційна особа на церемонії, була не в захваті, дулася на подругу, докоряючи їй в потуранню недолугим забаганкам чоловіка-тверезника. «Хай п’є мінералку», – штрикнула вона їй межи очі, на що Світлана спокійно відповіла: «В нашій родині сухий закон – це єдина умова спільного співіснування». Катерина Семенівна здавалося теж змирилася з долею і завзято господарювала за столом допомагаючи кухарці Антоніні.
Величезний трьохповерховий торт з маленькими шоколадними стилізованими фігурками жениха з нареченою на вершині, прикрашений трояндами і червоними сердечками з написом «Любові і злагоди», був справжнім витвором кулінарного мистецтва, що радував шлунки дорослих людей і викликав посмішки на вустах від лише однієї думки про неминуче падіння в дитинство, скуштувавши це диво.
Вадим підсвідомо відчував, як мимо його волі він став об’єктом якихось дивовижних для себе випробувань у цій, багато в чому загадковій родині сучасного панства, що зародилася само сіянцями на гарно здобреному ґрунті нових економічних відносин. Він ще не зовсім розумів яку роль відвели для нього, але перед своєю совістю він був чистим, бо сам не переслідував якихось меркантильних інтересів. Для Вадима, як творчої людини, все що відбувалося навколо нього, відтоді як він потрапив у це середовище, здавалося нав’язливою грою дорослих людей, що живуть лише примарами з невизначеним майбутнім. Світлана любить його і в цьому не було жодного сумніву. А чи любить він її? Це питання він ставив неодноразово сам собі, але твердої відповіді не було, бо він і сам не знав достеменно, що таке любов, а що пристрасть.
Вирісши в родині де він був завжди в центрі уваги, коли все життя кружляло навколо його, Вадимчик, з добродушного, кмітливого, гарненького хлопчика, з роками, перетворився в зашкарублого егоїста.
Любити без оглядки, самовіддано, жити заради коханої людини не потребуючи навіть взаємності, для чоловіка це завжди буває майже подвигом, що закінчується, в решті-решт, глибоким розчаруванням і зневірою в усе святе. А безперечна аксіома, що жінка завжди любить серцем, а чоловік – головою, стає саме тим міцним ланцюгом згоди на якому тримається подружнє життя. В чоловіка, по відношенню до жінки, спершу просинається основний інстинкт тілесної близькості, згодом повага, а справжня любов, як останній скорений рубіж чоловічого егоїзму, приходить з часом і назавжди.
Вадим поважав Світлану. Але бути лише забавкою в руках цієї непростої жінки він не міг, бо своє особисте «я» було нездоланним. Він дійсно відчував, що доля, якимось незбагненним чином, наділила його владою над нею, хоч він і не був звабником, Вадим і раніше ніколи не шукав якихось тернистих шляхів до жіночих сердець, жінки самі його знаходили будучи зачаровані силою його чоловічої енергетики.
– То що, так і будемо сидіти, як зачаровані, навколо цього чуда? – першим нетерпляче зголосився Ілля Антонович, лише він був у чудовому гуморі.
– Різати прямо по серцю? – нерішуче запитала Світлана, глянувши на Вадима.
– Ріж, ріж, воно вже давно розбите, – Ілля Антонович потирав долоні.
Молодята у дві руки, Вадимова була зверху, різали торт під загальне пожвавлення гостей.
Катерина Семенівна у відчаї споглядала на зверхню руку Вадима. «Бути донечці під мужнім гнітом», – подумала вона.
Антоніна розливала по чашкам запашний чай – «Ахмат з бергамотом».
– Ваше весілля, – Ілля Антонович не переставав посміхатись, – нагадало мені запаморочливі часи Горбачовської боротьби з п’янством і алкоголізмом. Горілка і вино, в ті часи, були під найсуворішою забороною. За вживання алкоголю позбавляли навіть партійних квитків, а весілля молодь стала святкувати за солодкими столами, що правда горілку пили таємно, зафарбовану чайною заваркою. В ресторан ми ходили зі своєю випивкою, яку діставали по великому блату, а проносили пляшки в дамських сумочках наші подруги. Випивали поспіхом, не крякаючи від задоволення, як зараз, а нишком хильнувши, потім, втерши вуста долонею, хрустіли кислючою «антонівкою» від якої аж щелепи зводило. Ось відтоді й пішла гуляти народом весела приказка: «Пішли, вип’ємо по чарці чаю».
– Якась фантасмагорія, – здивовано промовив друг Жанни, що до цього часу сидів мовчки розглядаючи інтер’єр кімнати.
– А ви що, молодий чоловіче, цього не знали? Це зараз свобода вибору, а нам, колись, горілку видавали по талонам, через профспілковий комітет і лише на поховання та поминки.
Вадим відчував, що це він створив незручності для гостей та відступитися від даного самому собі зароку тверезості вже не міг. Звісно, така вечірка була дивною, навіть якоюсь алогічною, та йому було байдуже, йому навіть полегшало на душі, коли він почув від тестя про такі метаморфози в минулому, та ще й на офіційному рівні.
– Панове! – Вадим, щоб привернути увагу, цокав чайною ложечкою по чашці.
Всі поглянули на нього.
– Зараз весілля люди святкують з різними причудами: хто забирається на вершину Джомолунгми, хто їде на сафарі в Африку, а когось навіть нечиста заносить на Північний Полюс, а ми з Світланою раді пригощати вас за нашим безалкогольним столом, нехай це теж буде для вас наша скромна весільна причуда.
Гості, задоволені кмітливістю господаря, весело заплескали в долоні. Жанна, з єхидною посмішкою піднявши високо чашку з чаєм, промовила тост:
– Так вип’ємо до дна цей святковий чай за саме тверезе весілля в усьому світі! Гірко!
– Гірко! Гірко! Гірко! – дружно підхопили гості.
Вадим цьомкнув Світлану в щічку.
– Гірко! Гірко! – волали так, аж в вухах лящало.
Молодим не залишалося нічого, окрім заспокоїти всіх присутніх смачним довгим французьким поцілунком.
Ілля Антонович був задоволений зятем. Все йшло за планом. Йому саме така була потрібна людина для здійснення давно задуманої фінансової афери по відмиванню коштів. Вадим, як ніхто інший, підходив на роль фейкового засновника клірингової компанії. «Непитущий чоловік, в наш час, це справжній алмаз, який, після майстерної огранки, має стати справжнім діамантом», – думав Ілля Антонович. Законним браком він міцно прив’язав Вадима до своєї родини відразу вбивши двох зайців: порозумівся з донькою і отримав надійне прикриття для фінансових оборудок.
Далі розмова почала кружляти навколо весільної подорожі молодят.
– Іллюша, а де це знаходиться таке місто – Род-Таун, – якось не в тему, тихенько, запитала Катерина Семенівна, ніби прочитавши думки чоловіка. Ілля Антонович здивовано поглянув на дружину.
– На острові Тортола, а ти чому запитуєш? Чи може збираєшся у весільну подорож на Кариби разом з дітьми? Марно. Їм там буде ніколи нудьгувати за батьками. Море. Небо. Яхти. Це дійсно райська насолода для наречених. Нехай хоч на мить забудуть про буденне життя. Ілля Антонович навмисне зволікав з розголосом про справжню ціль їх подорожі. Він і раніше у фінансові справи дружину не посвячував, рахував, що це не жіноча справа. «Відразу почне дошкуляти запитаннями. Що? та Як?» – думав він, дотримуючись народного прислів’я: «Менше знаєш – краще спиш».
– А може б десь поближче… ну… в Шарм-ель-Шейх, на єгипетські піраміди подивилися б, чи в Анталію… Згадавши свій останній відпочинок в санаторії «Турчианское Теплице» і свої пригоди зі звабливим гарячим турком, вона зашарілася, раптово змовкла, а потім перевела розмову в інше русло: – А «Порціон» на кого кинете? – Катерина Семенівна з докором поглянула на доньку.
– Мамо!!. «Порціон» заберу з собою, щоб веселіше було на відпочинку, – глузувала Світлана. – Ми вже про все домовилися, Жанна залишається за керівника, їй не звикати. Правда Жанночко? – Світлана улесливо глянула на подругу.
– Ні-ні! Весілля насухо, а тепер ще й виробничий тягар, це занадто, – Жанна кепкувала, їй явно подобалося побути хоч трішечки начальницею, вона навіть уже знала, як прищемити язика вискочці Вероніці.
Чайна церемонія скінчилася. Недарма люди кажуть: «Чай не горілка – багато не вип’єш». Гості почали розходитися. Дитячі обличчя-смайлики, з картини Гапчинської, ніби посміхалися вслід гостям.
