(Продовження циклу есеїв – «Про що може розповісти одна картина?»).
Дивлюся на картину «В селі Єрчики», пропоную і Вам те саме зробити, особливо тим, хто шанує творчість Володимира Гарбуза. Поцікавився історією села, довідався, що населених пунктів з подібною назвою в Україні три. Просто Єрчики – на Житомирщині, і Великі та Малі Єрчики на теренах Київської області. Перед нашими очима краєвид, що розкинувся неподалік од Великих Єрчиків.
Точна дата народження села невідома. Проте, відштовхуючись від етимології назви, можна припустити, що з’явилося воно десь у межах 14 – 15 століть. Народні перекази свідчать, - «Єрчики», похідне від слова яр. Тут кілька сотень років тому протікало багатенько струмків, які впадали в річку Роставицю, від них залишалися сліди, єрчики…
… Неоднорідна, пересічена місцевість, укрита – ярами, долинами, пагорбами, невисокими горами. Там щедра рослинність, поруч сусідять: квартети і дуети дерев, густі кущі, верболози і очерет біля водойми. Далечінь світло – синьо – бузкова… І, хмари різнобарвні пливуть, то насуваючись ближче до землі, то віддаляючись. Попереду двійко кіз, прийшли на водопій, постатей людських не видко, але якщо є свійські тварини, то і люд десь поблизу мешкає, про що натякають і дві стежини, що в’ються змійкою знизу догори…
Насичена пастозність письма передає енергію, дух ландшафту. Володимир сотворив близько двохсот етюдів у цьому загадковому краї. На них фіксується вид місцин, сьогодні він вже інакший, як і протічна вода річки, у яку двічі не увійдеш… В цьому цінність оцих робіт. Око художника ніколи не вибере звичайнісінький закуток природи, лише той, що наділений особливою принадністю.
Годиться почути Валерія Сніжка: «Психологічна пам’ять ландшафту занурена глибоко в підсвідомості і може виринати уві снах, повторюючись у своїй «реальній» очевидності, або відтворюватися у творах мистецтва. Паралельно існує особистісна пам'ять ландшафту – це пам'ять про довкілля, в якому ти виріс, про те, що тебе оточувало. Воно концентрується навколо конкретного пейзажу і людина, повертаючись думками в минуле, обов’язково опиняється в якомусь конкретному, реальному, далекому в часі ландшафті. Добре, якщо психоетнічна й особистісна пам’ять ландшафту збігаються або вони у своєму ботанічно – географічному визначенні є близькі – це є психічний баланс підсвідомого і свідомого».
Картини автора звернені не до всіх (моя думка). Він пише для тих, хто глибинно належить до тієї ж когорти українства, що й він сам. Звертається до обособлених індивідів, до тих, хто не належить до десакралізованого світу, навпаки, до носіїв сакрального начала, до тих, хто знайомий із засадами Традиції, поділяє їх. Його твори містять – і трансцендентність, і архетиповий підтекст.
Французький філософ Кузен вважав: «Дайте мені мапу краю, її обриси, її води, її вітри і всю її фізичну географію, дайте мені її природні скарби, її флору, її геологію, і я берусь сказати вам апріорі, якою буде людина в цій країні і яка роль її в історії».
............Шалений технічний поступ, механізація життя з одного боку, та збереження закріпленого в природі буття і збереження інтимного зв’язку зі Всесвітом з іншого, то два світи, що суперечать один одному. Поєднати розрив між культурою і цивілізацією, спробувати засипати яму, яка утворилася між внутрішнім і зовнішнім світом, можуть здійснити представники одного народу. Того народу, котрий ще не зовсім підпав під цивілізаторський вплив Міста, і в своїй творчості зберіг органічний зв'язок з Живою Природою. Залагодити кризу , на добро тієї ж Європи, можна тільки в Україні. З незапам’ятних часів в народі нашому живе дух синтези, та тонке розуміння і відчуття довкілля. Вся наша історія повниться спробами примирити цінності духовні Заходу і Сходу…
Запізнати космогонії, - створені в дохристиянську епоху і роль наших прабатьків…, тоді мусимо порушити два питання: «Хто ми такі?» і «Яка наша роль в Історії?»… Сотні років втовкмачували в голови українців думку, що Світова Історія творилася поза нашими землями. Ми ж, нібито, постійно перебували на загумінках… Насправді, все відбувалося не так. Історію нашу для нас писали ззовні, і зрозуміло як…
Час дуже потихенько, та все ж працює на відродження волхівського способу світосприйняття, українським мислителям даються ключі, якими можна відкрити сховок Істинної Історії. Відкриваються глибинні пейзажі істини, наших містерій. Вони вкажуть шлях куди рухатися, як діяти, і, ХТО МИ ТАКІ! Один з ключів мовний. УКРАЇНСЬКА МОВА, саме вона є справжнім очевидцем історії (мова живопису теж, А.Б.). Тому, зовсім не випадково так навіжено, нестримно борються україножери супроти МОВИ ЦІЄЇ ЗЕМЛІ.
Художник подорожуючи Україною писав твори присвячені не селянству, а касті аріїв – хліборобів. Заратустра одним з перших дав їм визначення: «Найсвітлішою гідністю є орати землю і сіяти зерно». Опісля Геноциду 1932 – 1933-го років арія не стало, виник селянин, а це вже інша іпостась, інше світобачення. Голодомор – це спланований, продуманий розстріл духу оріїв – орачів…
Живописання автора, як і небагатьох колег по пензлю, - Василя Копайгоренка, Олександра Чегорки, таке близьке до змісту вірша великого українця Євгена Товстухи:
«Збираю квіти степові
Легенди давні
і нові.
Збираю звуки
(Без принуки).
Мелодії, пісні.
Осінні далі
Та весняні,
Омріяні скрижалі.
Збираю шум гаїв,
Дарунки солов’їв,
Краплини
Сонечка – Дажбога,
Вогонь і давню міць
Сварога».
Немає ні одного слова, ні однієї дії, котрі не відобразилися б у Вічності…
Ігор Каганець днями озвучив: «Озиратись на думку невігласів і шахраїв – це не поважати себе. Єдина адекватна поведінка в умовах масового безумства – робити те, у що віриш і наполегливо гнути свою лінію».
Ось таке життєво – мистецьке кредо Володимира Гарбуза…
Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.
*Анабазис - термін слід розуміти, як шлях вглиб країни.
