Божевілля – це кричати на весіллі «Гірко!» Бо коли дійсно гірко, не весілля то є, а впрягання в ярмо двох доль, аби місили, як воли, земну твердь у непролазну твань. Коли ж весілля, там долі, як птахи, в небо, в небо – а що в небі гіркого: хмари, синь, зорі? В небі – неозорість, а не згірклі вигуки божевільних невігласів.
Тож коли Василь Сажиндовський підніс на невеличкій вечірці в честь одруження товаришів Круця і Клай склянку й загорланив «Гірко!», Данило не витерпів:
– Кому гірко, хай витре шмарклі, аби не текло до рота.
Товариші-підлеглі, що й собі малися вже волати дурнувате слово, враз заціпеніли.
– Щастя не буває гірким, – роз’яснив Данило, – гіркими бувають лише невдачі, – й виразно ще раз глянув на Василя, аж тому й хильнути раптом розхотілося, тож поставив назад підняту до стелі склянку.
– То хоч так поцілуйтеся, без «гірко», – несміливо обізвався хтось із кутка.
– Не баронесу заміж віддаєте, – огризнулася Люська, – аби слинні процедури спостерігати, бойових побратимів у нову дорогу споряджаєте, тож заспіваймо краще щось наше більшовицьке.
Наспівалися вволю – так і одружилися.
Побравшись, жили Данило з Люською в Люсьчиній кімнатці. Те ж саме скрипуче ліжко, та ж сама плита-груба, ті ж самі стіл зі стільцем, хіба що шинелі дві тепер на бильці висіли, а замість килима на всю кімнату…
– Щастя, – видихнув Данило й обійняв Люську.
– Гай-гай, далеко ще до нього, – пригорнулася кохана.
– Чому ж далеко? – здивувався. – Ось ти, ось я, ось наші душі в одній купелі – що треба ще, Люсю?
– Які душі, Даниле? – звузила очі. – Відстав горня, рідний мій, не пий узвару того – отрута ж бо. Простіший світ. У нім людина, її мрія і життя – чи ради мрії, чи мимо. Все.
– А ми? – обурився. – Що нас з’єднало, що в теплі топить, як у раю, що тулить одне до одного, що в’яже, радість дає, яка місяць уже не звіюється з наших днів? Куди кохання приткнути у світі, куди його поселити – ти ж місця йому не лишила. Ти душу звіюєш зі світу, а коханню де жити?
– У кроках, – мовила.
– В яких ще кроках? – не второпав.
– У кроках до мрії. Чого ми прагнемо, Даниле? Невже лише сюсюкати довічно одне до одного? Я – ні. Я вся в борні, в новому світі, у прагненні до нього. Мені немає зупину. Це тільки коли людина сліпа, коли мрію свою спозирати не спроможна, коли безсила, шляху боїться, вона хлебче зілля, аби примарився їй вимріяний світ, і в тій облуді хіхікає та радіє, як дурненька – аякже, сягнула щастя. Але зілля спливе, розчиниться – і все, пустка, омана минула, немає ж нічого. Треба або знову хлебтати зілля, або усвідомити страшну правду та пустити кулю в лоб. Я не вірю в душу, Даниле – зілля то, зілля. Я вірю в кроки.
– Я не знав, що щастя живе в ногах, – набурмосився Данило. – Я, знаєш, не з тих, – зло кинув, – щоб попід кущами природу вгомоняти і мати се за кохання.
– Та не в ногах воно живе, твоє кохання, – не образилася за докір Люська.
– Моє лиш? – сердився ще більше.
– Наше, – виправилась. – У кроках. Розумієш, Даниле, не можна кохання склити, як ікону, за найвищу мрію. Бо навіщо тобі тоді новий світ, як ти розімліти можеш і в старому? Кохання – це так, пожива, аби міцнішав крок, аби було на кого обіпертися, коли зневіра тлумить шлях, коли втома застує очі. Як хліб, як зброя, як ненависть, так і любов – пожива лиш. Основне – мрія; кожен крок до неї – оце і є життя. А без сили кроків не буде, а без поживи не буде сили. Отак, Даниле, отак.
– Ой, Люся, іноді мені біля тебе аж страшно, – зітхнув. – Думав, ми в щастя пірнули, а ти кажеш – у куліш. Пожива, кроки – сумно, Люсю.
– Щастя – сягнути мрії, – різко кинула. – Все інше – радість. Та чи тобі не однаково, яке слово мовити, – наразі грайливо прощебетала й рукою обвила, – аби добре було.
– Хай і так, аби до душі, – погодився.
– Ох, Даниле, розплющ очі, пробивай шкаралупу, бо замуруєш себе, замуруєш.
– Куди?
– В минуле.
Може, ще уточнив би дещо, та ліжко – воно таке рипуче, не до слів, не до бесід; під його скрип – хто в щастя, хто в радість; а разом – у кохання.
А мрії…
Мрії – попереду; а життя – воно крокує. Люся Клай – очільник райкому партії Фасилівського району. Данило Круць, аби сім’ю не розривати з-за роботи по різних регіонах країни – в тому ж районі найперший чекіст.
Поселялися на новому місці – двокімнатну квартиру їм пропонували, Люська ж вибрала невеличку кімнатку на зразок тієї, з якої нещодавно з’їхали.
– Люсю, тіснувато, – м’явся Данило.
– А люд трудовий уже в покоях блаженствує? – єхидно так секретар райкому до чекіста.
– Та ні, – знітився чекіст.
– То не пхаймо свою радість поперед людської, – мовила Люська, – не вивищуймося, бо будуватимемо, будуватимемо новий світ на кострубатих сучках, та й змостимо старий. Чи ж варто трудитися тоді, руйнувати було, аби ж таке саме по часі змостити?
І знову стіл, два стільці, таке ж скрипуче ліжко, ото й тільки, що трохи ширше, замість другої шинелі шкірянка, замість груби-плити груба вже лишень та ще табуретка з відром води та квартою біля нього в кутку.
– З чого роботу думаєте почати, товаришу Круць? – це вже Люська не на ліжку, не серед кімнати, це секретар райкому в своїм кабінеті.
– Роботи вдосталь, – Данило обтічно.
– А в мене ідея, – товариш Клай по кімнаті, руки за спину заклавши, – треба люд тутешній до нового світу смикнути, бо захряс, зачучверів.
– Себто? – товариш Круць запитально.
– Це ж ідіотизм, – Люська сердито, – райком партії, осередок руху, осередок боротьби, і на тобі, поряд дзвони бемкають, баби богомільні хрестяться, попи піють; опіум на народ ллють рікою, а нам на все це зирити й закрити баньки, затулити рота? І хто після цього назве нас будівничими нового світу, хто матиме нас за тих, що принесуть нове життя, новий світогляд, нове щастя – справжнє, не з зілля випарене, з життя сотворене, не для душі якоїсь міфічної виспіване, а для розуму дане, для рук, аби людність рухалася далі, творила, а не скніла на перехресті хресних ходів довкола гріхів і раю.
– Закриємо церкву? – Данило обережно.
– Розвалимо, – Люська різко.
– Як? – і застиг товариш Круць.
– До фундаменту, або й той виколупаємо, – секретар райкому в азарті. – Немає Бога, є ми. Ми – вищі, бо ми придумали Господа, не він нас. Ми придумали, ми й забудемо. Невже ми не володарі своїх думок, невже не в змозі стерти те, що написали самі? Світ створюється для того, аби бути зруйнованим, тож над думкою нидіти не варто – будемо стирати.
Мовчить Данило. Лише крізь вікно на величну споруду храму дивиться – мовчить.
Підійшла Люська, стала поряд.
– Що, страшно? – перепитала.
– Ти відносно чого? – нашорошився.
– Церкву валяти страшно, либонь? – повторила запитання.
– Що там страшного – камінь, цегла. Споруда, як споруда, – знизав плечима нервово.
– Та не споруду валяти страшно, – мовила Люська. – Церкву.
Промовчав.
– У нас же з дитинства так привчали, – продовжувала Люська, – бозя в утробі нашій. Як єдиний, всевишній і всевладний. Тепер ми говоримо – його немає. Але звідтіля, з глибини єства, повзе страх – а як є? Як скарає за богонелюбство? Важко зламати не церкву за вікном, важко церкву в глибині очей. Не важко мовити привселюдно, що Бога немає, важко піти проти нього супроти, не злякавшись, якщо він і є. Легко створити новий світ словесами, послуговуючись у повсякденні світом старим. Значно важче творити новий світ насправді, нищачи під нуль старий світ, нищачи, навіть якщо він в’ївся в тебе, як короста, тож, нищачи його, ти нищиш і себе. Найважче знищити самого себе, знищити так, щоб опісля розправи лишився не труп, а ти новий вигуцикував, усвідомлюючи, що трупом ти був до знищення, яке в принципі стало твоїм народженням. Зрощений на таких ґрунтах світ дійсно буде світом новим, а не перелицьованим світом минулим. То що, товаришу Круць, зруйнуємо себе, вихлюпнемо з себе все непотрібне чар-зілля, що роками вливалося в нас прогнилим суспільством, низькою до ницості людською думкою, нами самими – незрілими ще та прокислими від незрілості тої?
– Се, звісно, можна, – мовив Данило важко, – але чи щастя люду трудовому ми цим доточимо. Глянь он, скільки мирян до церкви суне. То ж не буржуї, далебі, простий собі люд. Щось же він там знайшов, чогось звідтіля потребує.
– Облуду знайшов там люд, – суворішала Люська, – зіллям себе поїть непотребним, а думає, що ліки заковтує. Перед входом у новий світ людство узріє кінець світу. Старого, звісно, але це зрозуміють лиш опісля. Бо для обпоєних зіллям руйнація оного видається за руйнацію всього й уся, хоч насправді то лише пропадає зілля.
– Ну, не знаю, – Данило тяжко.
– А мені твоє дрібнобуржуазне незнання, як коневі верба біля ставу в сусідньому селі, – не Люська поряд, секретар райкому. – Готуй своїх хлопців, аби народ у руках тримали, як процес почнеться. Щоб без ексцесів, щоб усе чин чином, щоб виховний момент калатав, бив у мізки сильніше за дзвін на дзвіниці, щоб гуло довкола, щоби сам Бог знав – далі йдемо без нього й кари нам за те немає, бо немає й Бога.
Хруснув Данило пальцями.
– Ти дрібнобуржуазність мені не ший, – глянув спідлоба, – бо я… – не знайшовся на слові. – Я не тим печуся, не Богом, споруда просто гарна, архітектура.
– Набудуємо нових споруд, ще кращих, – раптом знову десь пропав секретар райкому, натомість Люся обняла за шию. – Я, може, й розумію тебе, Данилку, але ж і ти зрозумій – кого ж ми на нове будівництво звихнемо, як себе на нього налаштувати не в змозі. Переламуймо себе, Данилочку, бо прахом звіємося. Зціджуймо з себе кляте зілля минулих звичаїв, бо як загниємося й ми, поводирі, то, крім болота, нічого народу нашому більше не бачити.
