(від автора, отже можна й не читати)))
Років кілька тому один наш хороший і талановитий товариш, роздобувши спонсора, прочитав «Хазарський словник» Мілорада Павича. Чари цієї книги, казав він, просто спокушали його зробити шикарну анімацію, в якій було б багато чого від «Хазарського словника». Друзі почали приносити на наші сходини ідеї. Один запропонував переплести два моменти вибору в різні епохи, другий, професор фізики, приніс масу даних, що саме знає наука про світ в наші дні, ну й так далі... Але при цьому всі усе частіше поглядали саме на мене, в сенсі, що саме я зберу весь матеріал в один сценарій. Я за своєю слабохарактерністю так і зробив. Анімації все ж не вийшло, бо спонсор розчинився десь у просторі й часі. Але відтоді мені незручно дивитися в очі друзям, бо маю підозру, що вони все ж таки сподівалися на щось більш достойне. А поки що... ну, читачу видніше. Принаймні кілька цитат і ремінісценцій з «Хазарського словника» я в текст таки увібгав, на справдження бажання нашого дорогого ініциатора.
---------- ВСТУП
(По екрану знизу вгору йде текст.
Приглушено звучить журлива «пісня акина», супроводжувана примітивним струнним інструментом)
ТЕКСТ:
Що є важливим для тебе, людино?
Благополуччя сьогоднішнього дня: аби день до вечора, - і життя вдалося? Або благополуччя майбутніх днів, майбутніх років, життя твоїх дітей і нащадків? Благополуччя міста і країни, в яких ти живеш?
Це не пафос і не патріотизм. Це питання.
Якщо тобі важливий тільки сьогоднішній день, тоді цей фільм не для тебе. Тоді тобі краще дивитися інше кіно.
Але від того, що важливіше для тебе і всіх нас – майбутнє, чи просте сьогодення з його минулим, залежить те, від чого ти, людино, прокинешся завтра вранці.
Чи прокинешся ти від радісного відчуття впевненості в своїх дітях, своїх сусідах, впевненості в людях навколо, або ж прокинешся від гуркоту ударів прикладами в двері, від тупоту і гикання кінної лави, що наближається і частих як град, тичків коротких, палаючих міцних стріл в стіни й дах твого будинку.
Наш фільм - про людей, які зрозуміли цю просту закономірність.
Коли її зрозумієш і ти, людино, – тоді тобі, як і їм, дістане сил терпляче, кожен день, обмірковувати, шукати й знаходити таку основу взаємин з іншими людьми, яка надійно і назавжди забезпечила б нормальне життя. Всім людям.
А отже - і тобі.
(Перед закінченням проходу тексту на тлі проявляється сцена: таця з металевим вузькогорлим глечиком-кумганом вишуканої, «східної» форми, обкладеного фруктами, що стоїть на невеличкому столику. На тлі, далеко – зелена трава. Текст уходить вгору, замовкає «пісня акина» і на фоні приглушених розмов і дитячого сміху, - лінивий, з вередливими нотками, голос Смішливого)
Голос Смішливого – Ну де ці офіціанти подівалися? Як не треба їх, - крутяться, на ноги наступають, а тут... Так хотілося морозива з пасифлорою...
---------- ЧАСТИНА ПЕРША
(Камера йде вбік від таці з кумганом та фруктами, далі крупним планом проходять: важка завіса, потім розсип східного начиння: карбований посуд, сувої з письменами і мініатюрами, скромні різьблені меблі, розшитий одяг, домашній скарб)
(Камера – очі Царя. Самого Царя в першій сцені не бачимо, увесь він – у діалогах, його співбесідники звертаються до камери.
Ряд речей закінчується, в кутку зали сидить Дитина, хлопчик в довгому халаті з підперезкою, грається з іграшковою шибеницею, готуючись повісити на ній ганчіркового чоловічка, ляльку)
ЦАР – Хто він?
ДИТИНА (дивиться знизу) – Він мій ворог. Я полонив його і тепер одним ворогом у мене буде менше... (готує зашморг, лялька стоїть, притулена до стінки поряд, дивиться недбало намальованими очима)
ЦАР (присідає, тобто камера спускається на рівень трошки вище за голову Дитини) – Зроби з нього свого друга...
ДИТИНА (захоплена грою, підводить чоловічка, накидає йому зашморг на шию) – Як?
ЦАР – Нагодуй його. Ти ж бачиш, він голодний...
ДИТИНА (зі страхом від однієї думки про це) – Він набереться сил від їжі! Він стане сильнішим за мене – і вб’є мене! (захищаючи однією рукою свою жертву від Царя, щоб той не забрав іграшку і не завадив би розважатися, іншою рукою смикає за мотузку, чоловічок повішаний, метеляється на мотузці).
ЦАР (встає, тобто камера піднімається, знову вид згори) – Ворога не можна обернути на друга? (камера відвертається, йде в другу залу палацу, за завісу).
Голос Дитини (хлопчик явно захоплений своєю грою, повчальним тоном, навздогін) – Ворога можна підкупити... (пауза) – але він залишиться ворогом...
Знову камера проходить по начинню східного царського палацу, по стіні, сувої з мініатюрами, розпис на стіні палацу.
Голос Царя (читає якийсь текст, голос не той, живий, що в діалогах) – У нас, у хазар, час тече від кінця до початку життя, і все витікає. І все ж я, великий цар племен та народів, спрямувавши свої думки в майбутнє, хотів зміцнити своє царство і залишити його на багато поколінь спокійним, багатим і впевненим у своєму майбутньому, царством, де править мудрість, в мирі та добробуті.
(Стіна закінчується, перед Царем – один з охоронців палацу, відданий погляд, маловиразне обличчя степовика)
ЦАР – Ти якого племені?
ОХОРОНЕЦЬ – Ми туграї, великий цар.
ЦАР – Батьки живі?
ОХОРОНЕЦЬ – Їх вбили цією весною.
ЦАР – Ваш рід помстився?
ОХОРОНЕЦЬ – Рід загинув. Азаї налетіли вночі й убили всіх.
ЦАР – Ви об’єднувалися з іншими родами для захисту?
ОХОРОНЕЦЬ – Ми намагалися, великий царю, але кожен думав лише про себе.
ЦАР – Азаї – ваші вічні вороги?
ОХОРОНЕЦЬ – Хвала великому царю, у нас немає ворогів, ми щасливі жити під владою великого царя народів і вельми вдоволені.
ЦАР – Чому ж загинув твій рід?
ОХОРОНЕЦЬ – Кожен думав тільки про себе, великий царю.
(Камера проходить повз Охоронця, його відданого погляду, невисокий квадратний столик, на ньому карта царства. На ній – рухомі сцени битв, скачуть табини, безліч людей працюють, будують, ідуть каравани... Камера рухається по карті.
Рука Царя проходить по карті до півночі, вказує на зображення войовничого племені)
ЦАР – Що у караків, великий візире?
Голос Візиря – Вони знялися і пішли в набіг на русів.
ЦАР – Але ж вони – щит нашого царства від північних сусідів! Вороги з півночі можуть пройти і вдарити в центр країни, розоряючи табори й міста!
(Під час цього діалогу візиря й Царя картинка войовничого племені під рукою Царя блякне, крізь кордон держави згори розширюється і повільно йде вниз по карті чорний розрив з язиками полум’я)
Голос візиря – Вони хотіли собі багатої здобичі й пішли у набіг.
ЦАР – «Хотіли собі...»? Хіба може хтось бажати для себе, якщо це є злом для всіх?
Візирь мовчить.
ЦАР – Що порадить великий візирь?
Голос Візиря – Коли вони повернуться, слід послати поздоровлення з багатою здобиччю, закликати вождів караків на бенкет до царя, після бенкету стратити кожного другого за порушення клятви.
(При останніх словах візиря чорний вигорілий розрив з краями, які ще палають, охопив увесь центр карти царства, рука Царя лежить на карті в центрі розриву, з якого деінде прориваються окремі язики вогню).
ЦАР – «Порушення клятви»? Чи не в тому їхня провина, що вони думали лише про здобич для себе і наразили на небезпеку інших?
(З цими словами рука Царя змітає чорний розрив з вогненними краями з карти країни, знову видно живі рухомі сцени).
Голос Візиря – Природа серця людського – зло, з дитячих років її.
ЦАР – Чиї це слова, великий візире?
Голос Візиря – Я прочитав їх в Великій Книзі танахів. Колись давно в їхньому народі правили мудреці.
ЦАР – Танахи... раби... (Замислено проводить рукою по карті. Камера наближається до карти, в центрі кадру – сцена праці великої кількості людей. Цар піднімає очі (камера) на Охоронця-туграя, що стоїть біля стіни). – Приведи до мене одного з танахів.
(Охоронець кидається до виходу, камера знову опускається до карти, видно, як Охоронець мчить до місця, де люди, багато людей, будують з великих каменів якесь укріплення. Охоронець вихоплює одного з занурених в важку працю людей, тягне його... Сцену супроводжує голос за кадром)
Голос за кадром: (голос Царя, читає якийсь текст, голос не той, живий, що в діалогах) – І ось я, великий цар племен і народів, відчуваю себе жалюгідним черв’яком і невігласом, найнижчим зі своїх підданих, адже не знаю я такого порядку й запровадження, якому міг би навчити людей царства, аби дати їм заспокоєння від воєн і чвар, дати благополуччя людям царства, від візира до сільського жебрака...
(Вид зали в палаці, Охоронець кидає притягнутого ним Раба перед Царем)
ЦАР – Підніми його... – звертаючись до Раба, - у вашому народі танахів в давні часи правили мудреці. Чи це так, рабе?
РАБ (обтирає спокійно руки одна об одну, витираючи пил від каменів, з якими щойно працював. Прямо й відкрито дивиться на Царя) – Прийшли інші часи, не в гнів великому цареві будь сказано.
ЦАР – Куди зникла мудрість?
РАБ – Її принизили, великий царю.
ЦАР – Чим?
РАБ – Ті, хто мали гроші та владу намагалися купити мудрість.
ЦАР – Ти брешеш, рабе! Мудрість неможливо купити.
РАБ – Так, великий царю. Тому ті, хто намагався це зробити, дістали лише знання. Але приниження мудрості принизивло ввесь народ.
ЦАР – Усе ж я бачу її відсвіт в твоїх словах, рабе. (Цар продовжує говорити, камера в цей час відходить від Раба, Цар проходить по покоям палацу, важка завіса, вірний Охоронець–туграй стоїть біля стіни, килим на стіні, різьблений одвірок, краєвид, що відкривається з ґанку на степ, точніше на широкий схил невисокого плоскогір’я, на ньому добре видно вдалині багато вершників, конні ігри, веселе гикання, кінський тупіт, вибухи сміху. В кінці цього руху камери – знайома вже таця з металевим кумганом, обкладеним фруктами, що стоїть на невеличкому столику. Поки камера рухалась, відбувалося продовження діалогу) – Але нині ви, танахи, найжалюгідніші з народів. За що ваш бог так покарав вас?
Голос Раба – Мудрість не в тому, як використовувати інших, мудрість в тому, щоби жити для інших. А ми почали жити кожен тільки для себе.
Голос Царя – Як ти насмілюєшся ганити основу існування – турботу про себе?! Я ж думаю про себе!
Голос Раба – Ти не думаєш про себе, великий царю. Усі твої думки – про твоїх підданих і про благоустрій царства.
Голос Царя – Що ти маєш на увазі?
Голос Раба – Ти живеш не для себе, тому ти – цар.
Голос Царя – Але ж не можуть усі бути царями!
Голос Раба – Коли людина думає про інших і живе для інших, тоді вся решта людей, як діти, залежать від її благовоління й доброти. Так само, як залежать від піклування царя його піддані.
ЦАР – Клянуся небом, я відчуваю в твоїх словах правду, рабе! (Цар сідає на ґанку за столиком з тацею. В камері – Раб-танах, стоїть поряд) Сідай. (Раб сідає ліворуч від столика, обличчям до Царя) Але ж де взяти людям сили жити так, як ти кажеш?
РАБ – Вища сила добра існує в світі. А нетямущі люди рвуть її на шматки, як малі дурненькі дитинчата порвали б коштовну парчу, якщо дати їм її...
ЦАР – Що означають твої слова: «рвуть на шматки вищу силу добра?»
РАБ – Вона дає людям уміння думати про інших і жити для інших, а вони користуються ним на зло. Вони об’єднують і зміцнюють цим умінням свій рід, свій народ, щоби потім іти на інших, вбиваючи та плюндруючи все на своєму шляху. (Камера відходить вбік від Раба, проходить по виду степу з вершниками і до кінця наступної репліки Царя опускається до таці з кумганом і фруктами).
ЦАР – Чи означає це, що причина всіх нещасть в тому, що кожна людина живе лиш тільки ради себе і кожен з народів думає тільки про себе?
РАБ – Ти маєш рацію, великий царю.
---------- ЧАСТИНА ДРУГА
(Услід за останніми словами Царя йде двосекундна пауза, в кадрі – таця з кумганом і фруктами на тлі зеленої трави вдалині, раптом – далекі приглушені звуки, чути пустотливе базікання дітей, вибухи дитячого сміху, вдалині по траві проскакує різнокольоровий пластиковий дитячий м’яч)
Голос Лідера – І навіть якщо ти маєш рацію, нехай ти сто разів маєш ту свою рацію... але я вимушений думати про себе. Так, про себе. Ми переможемо, я впевнений в цьому, з тобою, розумака, ми вже точно переможемо. І я стану наймолодшим з усіх президентів в історії країни. Але ж... Але ж! – в мене буде в запасі тільки дві каденції! Тільки дві! А концепції все немає й немає!..
(Під час монологу камера піднімається від таці з фруктами, столик стоїть вже не на тлі далекого степу, а на краю великої зеленої галявини з поодинокими підстриженими деревами, кущиками, невеликими клумбами квітів.
Великосвітський пікнік, ошатні жінки, діти, що грають в м'яч, далеко - великий красивий білий дім, осторонь - велика алея, в тіні якої офіціанти накривають на стіл, вони ж розносять фрукти і напої гостям, які прогулюються та сидять за маленькими столиками на всій території галявини. Камера проходить по цьому мальовничому метушінню, зупиняється на Помічникові, який також сидить тут, за столиком, поруч з Лідером і слухаючи його, думає про щось своє та лускає насіння, уважно розглядаючи кожну наступну насінину)
Голос Смішливого – Не лай його, Лідере, у нього тиск.
ЛІДЕР – (з притиском) Мені потрібна реальна, обґрунтована концепція нормалізації суспільного життя в країні. Тільки коли люди відчують зміни на краще в житті, - особистому, сімейному, в житті громад, в країні, - тоді я буду для людей кимось конкретним. Надійним. Стану для них Людиною, а не ставлеником, яким мене багато хто вважає. Як це зробити? Концепція! Без неї – ти ж розумієш ким я буду. Лялькою, надувною лялькою.
ПОМІЧНИК – (під час останньої репліки Лідера змітає ретельно лушпайки від насіння, кидає в сміттєвий кошик, потім говорить дружньо та примирливо) – Ні. Ну чого ж це «немає концепції»? Ну ти ж знаєш, - з економічною програмою, яку ми випрацювали, ми станемо, гарантовано, країною з найнижчим безробіттям, - (виймає з теки, що стоїть поряд з ним, на садовому кріслі, планшет айпад, прилаштовує його на колінах, до столика, чаклує над ним, переглядає сторінки) – Разом з валовим продуктом всерйоз введемо в критерії економічної успішності й «коефіцієнт щастя» (з дружньою усмішкою поглядає на Лідера). Як він працює - ми ж говорили на семінарі...
ЛІДЕР – Та що ти мені все про економіку?! Це – «нормалізація життя»?
Голос Смішливого – У порівнянні з нинішнім бардаком...
(У кадрі – Смішливий, сидить, розвалившись ліниво в садовому кріслі, потягуючи з фужеру сік через соломинку).
ЛІДЕР – Я тобі скажу, «стратег», що таке нормальне життя. Тобі, студенте, до речі, також корисно... послухати... (камера піднімається, знову вид великої галявини, де відпочиває публіка і граються діти). Так от, нормальним моє життя було – нормальним! – всього-навсього зо два місяці, бага-ато років тому. Якось, літом, на канікулах, ми з пацанами будували щось на зразок... ну, хижки такі на деревах, на гілках, «сторожові пости». І було так... кожен з нас радів усім іншим. І радий був іншим саме тому, що міг допомогти, – подати, допомогти, підтримати. Тільки тому. Кожен з нас відчував, що він потрібен іншим - і в цьому було його щастя ... щастя кожен день, - уявляєш, розумнику? Ми почувалися єдиним цілим і розуміли, що тільки завдяки цьому у нас все виходить. Це було життя! Щастя, день у день.
ПОМІЧНИК – А потім?
ЛІДЕР – Потім... восени пішли в школу, - і життя скінчилося. Потім сім’я переїхала.
ПОМІЧНИК – (водячи задумливо пальцем по екрану планшета) Щастя, кажеш?.. (глянувши на Лідера) Але ж воно... дитяче...
ЛІДЕР – (розсудливо) Чому «дитяче»? І потім же було всяке... – ти ж також в армії служив? Ну от... Знаєш, як там буває... Досвід життя накопичувався, все більше, але він тільки підтверджував той, «дитячий», секрет щастя... (з притиском) – як норму! Пиши... Даю конспективно... потім ще дякувати будеш. (Бере з таці три яблука і виставляє їх на столику перед собою рядком, одне за одним, у ритмі промовляння пунктів). У нас була мета. Саме вона була метою кожного. І – успіх кожного залежав від інших.
ПОМІЧНИК – (відклацавши продиктоване йому на планшеті, глядючи на екран) Чуєш, Лідере... (глянувши на того) Можна, я пожартую?..
ЛІДЕР – (беручи зі столика виставлені ним три яблука, роздає по одному кожному с трьох) Жартуй... поки що...
ПОМІЧНИК – То що, загонимо людей на дерева, хижки будувати?
ЛІДЕР – (поблажливо) Ой... ну хто б ото ще казав... га? Забув? (декламує, явно цитуючи когось) «Так! Корінь усіх негараздів і всіх успіхів нашої країни, - це той чи інший тип взаємин між людьми, - в суспільстві, в повсякденному житті, в діловій та виробничій сферах...» - хто це з трибуни... глаголив? От усе ніяк згадати не можу...
ПОМІЧНИК – Ну, я... (обережно надкусює своє яблуко)
ЛІДЕР – А значить, - уперед! (з переможним виглядом починає гризти яблуко).
ПОМІЧНИК – (кладе яблуко на стіл, знову береться за планшет) Сформулюй.
(Підходить офіціантка, Атех, приносить морозиво в елегантній креманці, ставить його перед Смішливим)
СМІШЛИВИЙ – О, морозиво з пасіфлорою! Дівчино, а як ви узнали, що я хотів саме це? (Атех, усміхаючись, йде, він встає, йде за нею. Камера йде попереду них, куток двору, кам’яний декоративний стовп, за ним, між стовпом і живоплотом, кам’яний колодязь) Ні, дійсно, у вас є якийсь секрет? Може й таємниця, га? Дівчино, а можна її у вас вивідати?.. Ух ти! А це що?..
АТЕХ – У цей колодязь стікають усі голоси з саду... У ньому все чути, і я завжди можу задовольняти бажання людей ще до того, як вони мені їх висловлять. Знати щось бодай навіть на кілька хвильок раніше за інших – це велика перевага.
(Вони вдвох, тісний простір серед зелені над колодязем, чути їхнє дихання... Камера йде вниз по стінці колодязя, на камені якісь знаки, деінде малюнки в стилі мініатюр з зображенням хазар... і досить чітко, хоч і здалека, чути голоси Лідера й Помічника)
ЛІДЕР – Вибір перед нашою країною стоїть дуже простий, любий мій помічнику. Або ж весь потенціал країни згорає у внутрішніх та регіональних конфліктах, - і ми робимось рабами міжнародної банківської системи. Як і всі. (Чути, як він прихлопує рукою по столику, підкреслюючи найважливіші місця свого монологу) – Або ж наші люди навчаться жити, як би це сказати... дивлячись одне одному в очі. І тоді маса питань та конфліктів знаходять своє рішення. Спокійно. В рамках різноманітних форм взаємодопомоги і навіть кооперації: суспільної, виробничої... загальнонародних обговорень... та чого вже тільки не напрацьовано!
(Камера повертається вгору, отвір колодязя, небо, зелені гілки, близько одна до одної голови Смішливого та Атех, вони дивляться в колодязь).
ПОМІЧНИК – «Жити, дивлячись в очі один одному» - це красиво, шефе... це звучить. Але ж – необхідна методика.
ЛІДЕР – Чудово, розумнику! А от для цього в нас є ти...
(Голоса Лідера та Помічника затихають)
СМІШЛИВИЙ – Ого! Вони вже навіть погоджуються один з одним...
АТЕХ – Відстань між двома «так» може бути більшою, ніж між «так» і «ні».
СМІШЛИВИЙ – Так?
АТЕХ – Так... (сміються)
СМІШЛИВИЙ – А як вас звати, дівчино? Може ім’я ваше чось відкриє мені?
АТЕХ – Атех...
СМІШЛИВИЙ – Атех... Яке ніжне їм’я... Я не великий знавець китайських імен, але...
АТЕХ – Я не китаянка... я з хазар.
СМІШЛИВИЙ – З хазар? Народ ваш живий?
АТЕХ – Якщо жива ідея, - і народ живий. Але на мене чекає робота...
СМІШЛИВИЙ – Ідея... жива... що за ідея?
АТЕХ – Вибір.
СМІШЛИВИЙ – Вибір?!.. Оп-па!.. це ж як раз... послухайте, Атех, щось дивне заварюється, я просто відчуваю... саме завтра, я чув, буде прем’єра фільму «Хазар»...
АТЕХ – Так, у великому кінозалі.
(Смішливий з Атех уходять з кадру)
Голос Смішливого – Атех, це не випадково, це... я не хотів би вас втрачати ... чи могли б ми...
Голос Атех – Я буду там...
(Тінистий куточок за декоративним кам’яним стовпом, колодязь з низенькою кам’яною цямриною, на краю – креманка з морозивом, що тане)
(Смішливий, увесь наїжачений, знову сидить на своєму місці, у садовому кріслі, за столиком з Лідером та Помічником. В кадрі всі троє. Смішливий задумливо дивиться вбік, він увесь ще с тій «сцені біля колодязя»)
ЛІДЕР – (Помічникові) ... і ми робимося красою та гордістю світу! Га?! Усі до нас, юрмою. За досвідом... Дотримуйтесь черги, панове! Вистачить усім!.. Га? Ну, як тобі такий вибір?
СМІШЛИВИЙ – (Повертається до столика, бере своє яблуко, тримає його як Гамлет череп Йорика. Говорить, блазнюючи) – Вибір... Стр-рашне, жахливе слово... (відкусює від яблука, жує, продовжує) – Хоча, якщо серйозно, подібне вже було колись. У хазарського царя. Завтра, до речі, прем’єра стрічки «Хазар».
ПОМІЧНИК – Так, у кінозалі «Майбутнє».
ЛІДЕР – (звертаючись що Смішливого) Що означає «подібне»?
СМІШЛИВИЙ – «Подібне» означає – припекло його тоді. Припекло. Коротше, необхідність вибору ідеологічної концепції в гострій кризисній ситуації...
ЛІДЕР – О, так це ж як раз те, що нам треба. (До Помічника) Що в нас у планах на завтра, на вечір?
ПОМІЧНИК – Загалом нічого серйозного, можна.
ЛІДЕР – Домовились. Ну що ж, до столу... працівнички...
(Піднімаються, йдуть з кадру, камера проходить по мальовничій метушні, публіка по всій мальовничій галявині з розкиданими повсюди кущами та деревами, підтягується до столів, накритих у тіні головної алеї. Камера поступово наближається до столика, за яким вони сиділи)
Голос Лідера – Так в якому кінозалі, кажеш?
Голос Помічника – Кінозал «Майбутнє».
Голос Смішливого – (судячи з голосу, ще не отямився, бурчить) Ну й навороти: у кінозалі «Майбутнє» фільм про восьме сторіччя.
(Камера зупиняється Той же кадр, що і на початку епізоду: таця з витонченим кумганом і фруктами, що стоїть не невеличкому столику)
Голос Лідера – А в нас яке зараз?
Голос Смішливого – Ой, краще й не питай...
(Сміються, їхні голоси і голоси публіки в саду затихають. За секунду виникають звуки віддаленого кінсього тупоту)
---------- ЧАСТИНА ТРЕТЯ
(На екрані – та ж таця з кумганом та фруктами на тлі зеленої трави вдалині. Виникає й посилюється голос Царя)
ЦАР – І все одно – я питав. Питав їх – яка може бути інша основа для нового життя, крім віри?
РАБ – Душа людини жадає див, і вона готова проміняти свій розум на віру в чудо.
ЦАР – Але ж обов’язково з’явиться хтось, хто скаже: «Не вірю!» Неодмінно. Так завжди буває. І тоді знову все повернеться до влади. Влади й сили царя. Я повинен буду стратити його і всіх, хто не вірить. Але який тоді сенс у їхній вірі?
(Звуки голосу Царя затихають.
На екрані проходять сцени бесід Царя з різними людьми. То Цар розмовляє з чоловіком, одягненим в чорне, чути їхні голоси. Цар: «Ви прослалвяєте Трійцю, а в книгах пишуть про єдиного Бога. Чому це так?» Чоловік в чорному: «Книги проповідують Слово і Дух. Якщо хтось надає почесті тобі, а слово твоє і твій дух не шанує, а інший шанує всю трійцю, - хто з цих двох більше славить тебе?»
То Цар бесідує з людиною у вбраннях зеленого та білого кольорів з чалмою на голові, і чути голос того чоловіка: «Наша релігія сягає в майбутнє. Так сказано в третьому рівні «Божественої книги», адже це шар пророчого світла й майбутнього... наше вчення – це дух Книги, або ж сьома глибина глибин».
То Цар веде розмову з чоловіком, на якому біле молитовне покривало, і чути слова того чоловіка: «Для Творця дорогими є твої наміри, а не дії твої. Бо в намірі криється душа. Душа Адама, та, яка вигнана в душі всіх наступних поколінь і присуджена вмирати знову й знову в кожному з нас».
Камера віддаляється, виявляється раптом, що те, що відбувається, - це фільм, який іде на екрані великого кінозалу)
(Тим часом камера віддаляється все більше від екрана, назад. Тепер те, що відбувається на ньому, видно через широко розчинені двері, ми опиняємося в фойє кінозалу. У кадрі, разом з відчиненими дверями кінозалу, тепер також Лідер, Помічник і Смішливий. Потягуючи коктейль, вони розмовляють біля шинкваса буфета в фойє)
ЦАР (на екрані) – Один з них розповідав мені про релігію любові, - і це було прекрасно. Бог спокутував усіх, і залишається лиш тільки вірити в це. Інший розказував мені про релігію братерства, про релігію могутності великої всесвітної релігійної нації, під покровом єдиного Бога, - в якого треба просто вірити. Вірити! Третій говорив про обіцяне повернення в Єрусалим, і я дійсно бачив це місто на березі часів. І мені особисто було все це до душі, але що робитиму з тими, які захочуть іншого життя? Знову земна влада та її караючий меч повинні будуть стати опорою чистої віри?!
РАБ (на екрані) – У цьому й полягає слабкість людини: вона творить міфи, аби врятуватися від нерозуміння істини. А істина в тому, що обов’язок виправити світ покладена на неї.
ЦАР (на екрані) – Що буде, рабе? Нерозуміння істини вбиває...
РАБ (на екрані) – Нерозуміння Істини дає велику силу безлічі дрібненьких правд.
ЛІДЕР (Смішливому) – Ну, любчику, радієш? Змарнував ти нам вечір. Релігійні дискусії, га? Пил історії?
Голос Раба (з кінозалу) – Неістинні «правди» дадуть людям сили стати як ті боги, яким вони поклоняються. Один землероб зможе нагодувати тисячі, одна ткаля зможе одягти сотні, люди піднімуться в небеса, будуть володіти молніями і тайними силами...
(У цей час на екранах двох великих плазмених телевізорів у буфеті в фойє проходять картинки випуску новин, які буквально ілюструють слова Раба: комбайн збирає врожай на широких полях, полиці хлібних виробів в супермаркеті, ткацьке виробництво з масою рулонів тканин, вихід космонавта у відкритий космос, фізики-експериментатори в лабораторії...)
СМІШЛИВИЙ – Та ти послухай, - він же про нас розповідає!..
ЛІДЕР – (секунду дослухається, дивиться на екран телевізора) Ну, якщо вже про нас, тоді наше місце там...
(Усі троє входять у широко розчинені двері кінозалу, на тлі далекого великого екрана, їхні фігури розчиняються в темряві залу, камера несеться слідом за ними, крізь них, повертаючись в сцену на екрані. Ми знову опиняємося з Царем і Рабом-танахом на ґанку царського палацу. Осторонь, біля стіни, стоїть вірний Охоронець-туграй)
ЦАР – Людина слабка через те, що не здатна збагнути істину?
РАБ – Людина слабка тому, що бажає все тільки для себе. Слабкість ця – вона з часів сотворіння світу і до останніх часів, - до їхніх часів.
З останніми словами Раб повертає голову кудись вбік, сцена робиться ширшою, на лаві біля столика сидить, вільно розташувавшись, Помічник, поряд, на шкіряному пуфі, Смішливий, далі, біля поручнів, стоїть Лідер. Вони уважно слухають розмову.
ПОМІЧНИК (ліниво, Лідеру) – Ну, Лідере, ти чуєш? «З часів сотворіння світу»! (переходячи на серйьозний тон, звертається до Раба) – То що ж робити, шановний? Ось, цар вас запитав... І він ось – (киває на Лідера) хоче виправити світ, в одній, окремо взятій країні...
РАБ – Людина – це маленький світ. Міняючи себе, вона міняє світ.
СМІШЛИВИЙ – Здорово.
ПОМІЧНИК – Але як?..
ЛІДЕР (від поручнів ґанку) – Та що ти причепився до людини? (відвернувшись і глядучи на далекий степ, на царський двір) Я ж тобі це описував: люди, коли в них з’являється спільна мета, коли знаходять смак у взаємодопомозі... смак! – розумієш?.. – це їх міняє. Буквально як у казці міняє... (оглядаючи степ з вершинками, кінськими іграми) – Гарно тут у вас, царю!
ЦАР (Лідеру) – Люди не готові йти іншими шляхами крім звичних, князю.
ЛІДЕР – Цілком правильно! От я ж йому й кажу (киває на Помічника) – потрібна методика, котра розкрила б людині очі на те, що вона буде, - в результаті всього – щасливою! І щастя утворить в самій людині нові звички. (Помічнику) – Та ти ж сам говорив про методику!
ПОМІЧНИК (бурчить) – Ну...
ЛІДЕР (іронічно глянувши на Помічника) – От тобі й «ну»... (Повертається в бік двору, знімаючи піджак, кричить) – Агов, юначе, а підведи-но мені о-он того коника. (Слуга підводить до ґанку осідланого коня, Лідер, кинувши піджака на бильця, збігає з ґанку, спритно та вміло вихоплюється на сідло, бурчить) – Ну й сідла тут у вас... (проїжджає коло по двору, далі гарцює біля ґанку, беручи участь в розмові).
СМІШЛИВИЙ – Пробачте мені, що втручаюсь, але я вважаю, що допомогти людям зможе лише той, в кого болить душа за них.
РАБ – Біль душі – це дійсно сила, але без знання будь-яка сила є руйнівною.
ЦАР – Про яке знання ти говориш, танаху?
РАБ – Знання про цілісність світу. Вона така сама, як цілісність живого тіла.
СМІШЛИВИЙ – Ого!
РАБ – Не існує нічого, що б не було пропорційно своєму впливу на все інше в світобудові. Сонце точно в такій мірі більше за Землю і рівно настільки є далеким від неї, щоб все, від малої билинки до людини, могло б жити й розвиватися. Те ж саме можна сказати і про зірки, які бережуть Сонце та Землю. Земля точно настільки велика і настільки тепла, щоб народи і племена землі могли б жити в мирі. І навпаки, їх ворожнеча між собою здатна зруйнувати життя Землі, як людина, яка ворогує зі своїм розумом, здатна зруйнувати свій дім, своє житло.
ЛІДЕР – (з коня, на якому він проїжджав узад та вперед біля ґанку, слухаючи розмову, під’їхав упритул) Але ж він дійсно настільки має рацію, царю... що просто дивно! У нас же там, у двадцять першому сторіччі, вибирати доводиться вже не між «добре» та «погано». У нас же там загибель усього людства, - як завтрашній день. Ми вже так збудоражили планету своєю зарозумілістю... Кліматичні катастрофи, сейсмічна активність зростає... та до біса всякого... і все з провини самих людей.
(Поки він говорить про загибель людства, Помічник витягує з теки, що лежить поряд на лавці, планшет айпод, перегортає).
ЦАР (після двосекундної паузи, думаючи про щось своє, звертається до Охоронця) – Чому загинув твій рід?
ОХОРОНЕЦЬ – Кожен думав лише про себе.
ЦАР (Рабу) – Чому мудрість покинула твій народ?
РАБ – Ми почали жити кожен для себе.
ЦАР (задумливо) – Кожен для себе, - це ж така малість... (Лідеру, який, віддавши коня слузі, піднімається на ґанок) А до ваших часів вона розрослася так, що навіть небо й земля повстали проти вас?
ЛІДЕР – Добре сказано, царю, - саме повстали. Бо обурились. У буквальному сенсі слова. (Помічникові) – Ну, знавцю наш, блисни, - як зростає останніми роками кількість природних катастроф?
ПОМІЧНИК (з сумом гортаючи сторінки в айподі) – Ну, загалом... по експоненті. Кожен рік наполовину більше, ніж в попередньому. І тенденція наростає, от дивись...
ЛІДЕР – Ладно, друже, віримо тобі й так. Бачите, царю...
ЦАР – Я бачу, час дійсно тече від вас у вашому майбутньому, - до нас, як віримо ми, хазари. І якщо зло настільки розрослося до ваших часів... то навіть вибери я, цар хазар, добрий закон і добрі порядки для людей царства, - що це дасть роду людському? Зневіру в будь-яких рішеннях? Силу – глузіям?
РАБ (говорить співчутливо, схиливши голову і не дивлячись на Царя) – Коли відомо, що таке добро, - таке знання позбавляє вибору. Усіх. Навіть царя.
ПОМІЧНИК – І ще, царю... розумієте... – те, що добре рішення принесе добрі плоди... ми ж лише віримо в це.
ЦАР – Віра?.. (почувши слово, об яке нещодавно спотикнувся, відкрито дивиться на Помічника).
ПОМІЧНИК – Ну так... А знаємо, - знаємо ми тільки одне: світ і людина є єдиним цілим. От, як танах говорив щойно... Але кожен, хто знає, - хай дасть усім людям відчути це. Розумієте? І от ми – знаємо! А отже ми, всі тут, - з вами, царю!
(Пауза. Усі дивляться на Царя, він оглядає всіх. Ось він сидить, - самотня людина в дикому світі. Йому належить зробити вибір, - чи дійсно варто вчити людей добру та єдності, - знаючи, що вибір його не змінить, зрештою, долю поколінь)
ЦАР (обвівши поглядом усіх, опускає очі, промовляє задумливо) - Так... Не можна думати про час... Час – це лише та частина вічності, що запізнюється...
ЛІДЕР – (Коли Помічник згадав танаха, раптом, як вперше побачивши, дивиться уважно на Раба, підходить до столика, сідає верхи на лавку напроти нього, першим порушує тишу) Мене от що зачепило... (Рабу) Скажіть, будь ласка, шановний танаху, всі ті відомості, які ви виклали тут, перед нами, - про цільність світу, про тотожність зв’язків між космічними об’єктами і зв’язками частин живого тіла, про зв’язок планетраних систем з поведінкою людства, - ви звідки все це знаєте?
РАБ – Так писали наші мудреці.
ЛІДЕР – І давно писали?
РАБ – Тому тисячі років.
ПОМІЧНИК (наче прокинувшись) – Тисячі років?
(Лідер уважно дивиться на Раба)
СМІШЛИВИЙ – Еге... ну й мудреці... У наш час наука тільки починає здогадуватися про ці речі...
ЛІДЕР (з напругою в голосі, що все зростає) – Так що ж ви мовчали, танахи?! Чому ж ви не кричали? Чого ж тоді люди мордуються та конають як в аду в цьому світі, сотні й тисячи років? І ви все це холоднокровно спостерігаєте? І приховуєте від усіх істину, - про те, що ми всі, нещасні люди на землі, як плід пуповиною зв’язані з усім світом, з природою, вона ростить нас в собі і ми залежимо від неї, як плід від матері? Чому мовчали, що сама природа врешті-решт примусить людей жити в мирі, жити одне ради одного?
(Усі дивляться на Раба. Видно, як кожен по-свойому відчуває марність історії людської і людських страждань, - адже істина була відома давно, давно!.. Камера проходить по обличчях. Лідер, Помічник, Смішливий, Цар...)
Голос Раба (жорстко) – Хто додає знання, той збільшує біль. Якщо дати істину людям, не готовим до неї, вона принесе їм тільки нещастя. Я чомусь впевнений в тому, що у вас там, у ваші часи, намагалися примусити людей жити по істині. Тобто – один для одного. І я певен, що коли дійсно так було, це коштувало людям великої крові, така передчасна істина.
(Лідер схиляє голову, як видно, Раб сказав правду)
(Камера проходить по обличчях в зворотному напрямку. Між Помічником і Лідером за столиком разом з усіма сидить Атех у вбранні хазарської принцеси)
АТЕХ – Кожен отримує від майбутнього, як від дзеркала, стільки, скільки в нього вкладе. Тому що від істини неможливо отримати більше, ніж ви в неї вкладаєте.
(Смішливий дивиться на неї, не спускаючи очей, Атех сидить перед ним з іншого боку столика)
ПОМІЧНИК (дивлячись у бік, собі) – Уся історія як один жахливий сон.
СМІШЛИВИЙ (дивлячись на Атех і звертаючись до неї) – Сон?
ЦАР (примирливо) - Вам сниться наше минуле, нам - ваше майбутнє. Але ж сказано:"Сон, який не витлумачений, подібний до листа, який написано, але не прочитано".
---------- ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
(Атех, усміхаючись, дивиться в камеру – на Смішливого)
Голос Смішливого – Сон не витлумачено... сон...
(Картинка туманиться, розпливається, вид усміхненої Атех розсипається бліками...
Вони удвох в кімнаті принцеси. Скромне оздоблення, Східна вишивка, скромні різьблені меблі. Камера проходить кругом по приміщенню, в одному з розворотів - два дивні світлі фігури, з одного боку в кожної гладка, шліфована поверхня, гладкими сторонами вони звернені одна до одної, на відстані витягнутих в сторони рук людини - два дзеркала принцеси, зроблені з двох половинок соляної брили)
(Камера – очі Смішливого)
СМІШЛИВИЙ - (проводить рукою, пальцями по її оббличчю, плечу) Як здорово, що ти виявилася жінкою...
(Атех сміється)
СМІШЛИВИЙ – Не смійся, я чесно кажу, думав, що ти привид. Безстатевий привид, з тих, яким аби паморочити голови таким безголовим студентам, як я...
(Атех усміхається, уважно дивлячись на Смішливого)
СМІШЛИВИЙ – Але тепер ти мене не обморочиш...
(При наступному дотику Атех змінюється, це тепер – таджичка в тюбетейці, в барвистому халаті, пустотлива, з чорною косою... Усміхається Смішливому, але очі її, як і раніше, уважні...)
СМІШЛИВИЙ – Не обдуриш... Я знаю, що це ти. Але все ж, - хто ти?
АТЕХ (таджичка) – Я – любов.
СМІШЛИВИЙ – Любов? Мила моя, будь ким завгодно, але ти ж – жінка...
(Торкається до коси, таджичка перетворюється на японську аристократку епохи Хейан.
АТЕХ (японка) – (говорить тепло, по-материнськи, слідкуючи за його обличчям, - чи розуміє він її) У світі існує лише любов, мій хлопчику. Жінки – вони всього лиш прояв її великої природної сили. Чоловіки слабкі, вони не можуть осягнути природу любові... Тому й тягнуться до жінок... від бессилля збагнути любов.
СМІШЛИВИЙ – Нехай ти дійсно маєш рацію, мила, але ж послухай... (притягує до себе японку, та перетворюється, тепер у нього в обіймах – розмальована розв’язна шльондра із Бангкока) – Послухай, Атех, я ж не могу кохати всесвітню любов... Це ж як кохати... ну... загальну силу тяжіння. Послухай, може, я дійсно слабкий, як усі чоловіки, але... ти зрозумій, всі ці таємниці... це занадто гостра зброя, вона ранить боляче...
АТЕХ (таїландка) – (Дивиться на нього з усмішкою, відверто, але при цьому начебто чекає від нього, що він раптом зрозуміє її таємницю... Говорить підбадьорливо, з надією) – Це добре, добре, мій хлопчику! Кожна рана – це нове серце, яке б’ється само по собі. (Потім, бачачи, що він поки що не здатен зрозуміти, - грає з ним, бере його руками за голову, наближає до грудей, до відкритого декольте, говорячи) – Чи може тобі не до шмиги, хлопчику, що тебе люблять різні жінки... а-а? – (Піднімає йому голову, наближає, уважно дивлячись йому в очі, до свого обличчя, до губ, промовляє, з задоволенням розтягуючи слова) – і люблять по-різному... а-а? (Величезні нафарбовані губи чмокають дзвінко, прямо в камеру, від цього звуку все зникає)
(Смішливий знову сидить за столиком разом з усіма. Атех сидить також там, напроти, дивиться на нього з легкою усмішкою, як на дитинча, яке просипається.
Камера проходить по обличчях співрозмовників на ґанку, вони говорять щось, слів їхніх не чути, чути лише мовчазний диалог Смішливого й Атех)
Голос Смішливого – Ми снимося одне одному?
Голос Атех (говорить відсторонено) – Не існує ні сну, ні яви, ні пробудження, ні занурення в сон. Існує лише єдиний та вічний день і світ, який обвився круг нас, як змія.
Голос Смішливого – Це ти звела нас усіх тут?
Голос Атех – Вас звела любов до людей.
Голос Смішливого – Навіть цього? (Камера повертається до Помічника, який іронічно позирає на співрозмовників, потім в кадрі – Атех)
АТЕХ (дивиться на Смішливого з легким подивом, як на дитину, яка торочить явну несенітницю) – Думки людей та їхні душі мають свої ороговілі, непроникні зовнішні частини, які, як шкаралупа, захищають м'яку серцевину від пошкоджень. Немає сенсу судити по шкаралупі про серцевину.
(Стають чутні голоси тих, хто бесідує на ґанку)
ЛІДЕР (він знову стоїть біля поручнів ґанку і говорить, звертаючись до всіх) – Власне, ми повернулися до того, з чого почали, - до неготовності людей міняти свою дріб’язкову природу. Усі вчили нас тільки працювати, і ніхто не вчив нас жити.
ПОМІЧНИК – І справа йде, як я бачу, до підготовки «революції зверху» - і у царя тут, і в нас?
ЦАР – Ні, візирю. Моя турбота віднині, - щоби люди й племена в моєму царсті навчилися б бути як одна людина з одним серцем. Допоки вони житимуть кожен ради себе – вони не будуть моїми підданими. Вони будуть відданими рабами своєї користі. І мені доведеться уподібнюватися коронованим дурням і підтримувати свою владу ганебною жорстокістю, що сіє ненадійний страх.
ПОМІЧНИК – Я зрозумів вас, царю. (Звертаючись до всіх, з легким роздратуванням) Але чи не здається вам, панове присутні, що навчити людей будь-чому можна тільки якщо ми самі засвоїмо, для себе, хоча б основні принципи? Концепцію, так би мовити (останні слова, з легкою іронією, звернуті до Лідера).
ЛІДЕР (сідає разом з усіма в коло, що утворилося навколо столика з тацею, говорить Помічнику) – Так, ти правий, пора. Говори.
ПОМІЧНИК – Спершу ми визначаємо зараз правила обговорення. Може цар, як найстарший серед нас, буде головувати?
ЦАР – Ні. Як в бою рівною є дія меча царя і меча простого вояка, так і на нашій раді хай мають рівну вагу слова кожного.
ЛІДЕР (глянувши скоса на Царя) – Так, порівняння точне. (Звертаючись до всіх) Тим більш, що ми зрозуміли один одного, і зрозуміли, що у нас в усіх – одна мета. Яку б тему ми при цьому не обговорювали.
СМІШЛИВИЙ – Чию б хижку не будували.
ЛІДЕР (не образившись на іронію, пасує її Помічнику, підморгуючи йому) – От-от...
ПОМІЧНИК – Я б запропонував, щоб ми висловлювалися за чергою, по колу, і хай ніхто не відмовляється від своєї участі...
ЛІДЕР – У спільній роботі.
ПОМІЧНИК – Так.
РАБ (закочуючи рукава роби, як наче готуючись до серйозної праці і підсовуючись до гурту, в коло з усіма) Так само, як кожен додає своє життя до загального образу людського, так хай кожен тільки додає до того, що прожили і сказали інші.
ЦАР – Так, не годилося б соратникам сперечатися і спростовувати один одного.
СМІШЛИВИЙ – Чудово! Так, дивись, нам удасться дійти спільної думки. Хай буде чудо!
АТЕХ – І тоді ті, хто буде діяти так, як і ми, зможуть досягти нашої мети, - єдності й гармонії між людьми...
ЛІДЕР (вказуючи на Охоронця-туграя) Може й молодий чоловік з нами... візьме участь... га? Як ви вважаєте, царю?
ЦАР – Клянусь небесами, дві речі роблять рівними царя, його робітника і його воїна: горе народу і бажання щастя для народу. (Говорить туграю) – Сідай з нами. Говори на рівних, ми прийняли звичаї ради, ти чув їх.
(Туграй сідає в коло, піку ставить між колін, притримуючи її однією рукою, друга рука як і раніше, на руків’ї кинджала)
ПОМІЧНИК – Отже, панове рада, які будуть теми, котрі ми обговоримо, і які відкриють людям очі – на світ, на себе і на те, як бути щасливими? (Готує планшет, щоб записувати) Може ви почнете, шановний танаху, запропонувавши свою тему?
РАБ (подумавши мить) – Існують дві сили в природі: сила єднання і сила відокремлення, добро і зло. Вони управляють усім, але головне – людиною. І горе в тому, що людина не знає цих сил, які утворюють для неї її долю.
ОХОРОНЕЦЬ - ... але вона повинна знати їх до останньої маленької зарубки, як знає жінка посуд в своєму наметі, як знає пастух свій аркан, батіг та сідло. Тоді людина зможе володіти цими силами, аби вдалою була її доля і доля її племені.
ЛІДЕР – Я згоден, люди можуть і повинні знати й використовувати сили природи. Тому я ставлю питання так: ту силу єдності, яка є в природі, - як нею користуватися правильно, тобто – на добро?
АТЕХ – Так само і сила відчуження є між людьми. Але ті, хто любить одне одного, можуть і нею скористатися, щоб сильнішою стала любов. Як навчити людей це робити?
ПОМІЧНИК (замислено) – Загалом, людина є створіння приречене... На постійний вибір. Вибір – як використовувати будь-яку річ: чи на добро, чи на зло. Пропоную тему вибору.
СМІШЛИВИЙ – Я не можу порадити нової теми, але якби ми обговорили все, що запропоновано, як спосіб досягти щастя... Може, хтось сформулює?
ЦАР – Я скажу. Людина не може бути щасливою одна. Вона належить своєму племені. А її плем’я – воно завжди шукає інше, – воювати чи торгувати з ним. Так само й царства. Але чи роблять вони цим своїх людей щасливими? Це є голоним питанням. Тому повинні ми, панове мудреці та радники, дати племенам і царствам землі свою добру настанову про щастя.
ПОМІЧНИК (додрукував на планшеті, тисне на «сейв») – Дякую, царю, ваша пропозиція завершила низку тем, обговорення котрих дасть людям розуміння, як же нам усім жити в цьому світі.
(Помічник поглядає на Смішливого, який весь цей час очей не зводить з Атех, усміхається, і, помітивши, що сидить між ними, піднімається, каже) – Можна мені між вами, молоді люди? (і влаштовується на лавці між Рабом і Охоронцем. Всі трохи пересуваються, аби звільнити місце для нього, і Атех зі Смішливим опиняються поряд. Усі, крім Смішливого, який навіть не помітив того, що відбувалося, усміхаються і Помічник продовжує) – Так що давайте з самого початку... З вашого дозволу, я й почну... (кидає погляд на екран планшета) Отже, дві основні сили природи, єднання і відокремлення, і людина не знає їх. Я скажу як фахівець: незнання того, чому ти мусиш підпорядковуватися, коли сама природа від тебе цього вимагає, є найбільшим джерелом нещасть і невдач. А от як ту силу єднання, як кожну річ і кожну людину робить частиною цілого, - як користатися нею правильно, себто – на добро?.. Так, це дійсно питання...
Ну от я, зараз, - начебто окремішня людина. А от висловлюю я свою думку не для того, щоби блиснути тут перед усіма, а щоб народився в результаті феномен, - наша єдина думка. Думаю, це й є – на добро.
(Коли Помічник починає говорити, камера віддаляється, видно всіх, хто сидить круг невеличкого столика з тацею, видно одвірок дверей, що ведуть в приміщення палацу. З дверей виходить Дитина, хлопчик, який на початку фільма вішав ляльку. Він тримає ганчіркового чоловічка в опущеній руці. Хлопчик стоїть на ґанку, слухає, за ним видно той самий широкий, зарослий травою, схил невисокого плато, скачуть туди-сюди степовики на своїх конях... Ті, хто сидять в колі, продовжують говорити. Потім Дитина йде до них, сідає разом з усіма біля столика й уважно слухає кожного, хто говорить, повертаючи до нього обличчя. Ганчіркового чоловічка Дитина трохи згодом садить на стіл перед собою, підставляє йому під спину щось, і чоловічок дивиться перед собою недбало намальованими очима... іноді Дитина повертає його до того, хто зараз говорить)
ОХОРОНЕЦЬ – Без людини сила вітру лиш ганяє хвилі та хмари, а людина, якою б малою вона не була, поставивши вітрило на свій човник, опановує силу вітру. Сили неба й землі вище людей, але без людей в них немає ні удачі, ні долі. Що міцніше братерський союз людини з іншими людьми, то більше вищі сили принесуть доброї удачі в його шатро, його родові (спазм на мить в горлі при згадці про рід, що загинув), її побратимам і одноплемінникам.
ЛІДЕР – Згоден. Є в людей сила віддачі чомусь спільному, прагнення до єднання, це в неї від природи. Але на добро використовувати цю силу можна тільки на основі попередньої домовленості між людьми. Адже можна скористатися нею і для корисних цілей, бо ж сила єднання піднімає дух людей, - і влада використовує цей ефект для особистих успіхів та перемог.
АТЕХ – Любов розлита в усьому сущому і в ньому немає зла, але любов ця – як повітря, яким ми дихаємо, не помічаючи цього. І тільки люди, яких гнітить зло, котрим окуті їхні серця, укладаючи між собою союз любові, роблять любов відчутною силою, яка розбиває окови сердець. Якщо ж згоди немає, - серця людей навіть любов використовують на зло.
СМІШЛИВИЙ – Загалом в природі немає ані добра, ані зла. Ні добрих чи поганих сил, об’єктів. Людина як те дитинча, приписує всьому навколо свої властивості. А що дійсно існує? Існує тільки користування. Те чи інше користування всім, на добро чи на зло, - іншим людям чи навіть самій природі.
ЦАР – Люди вірять в те, що сили землі та неба живі, називають їх іменами, відзначають дати та відправляють ритуали, правителі країн пишаються розкішшю храмів та численністю жертв, які присвячують цим силам. Але ці убогі істоти, люди, бачать в співдружності сил землі та неба лише руйнування та ворожнечу, не бачачи миру, мудрості та злагоди, які існують в ній. На жаль, королі, вожді та правителі виявляються не вищими за своїх підданих, бо не тільки не забороняють їм гудити такими наклепами вищі сили, а й самі своєю поведінкою дають приклад в цьому. Треба щоби люди навчилися наслідувати мир та велику мудрість союзу сил неба й землі, це відкриє вільний шлях добру в справи людські.
РАБ – Дивна сама воля Провидіння, яка дала владу над силами нам, нерозумним створінням. Це може означати тільки одне: розумність наша полягає не в тому, щоб оволодіти силами природи, аби потім грабувати її саму, а в тому, щоб підпорядкуватися вищій силі добра.
Домовлятися між собою про те, щоб шукати цю силу добра в єднанні між людьми, - це й є спосіб придбання розуму.
(Під час останньої репліки Раба камера переходить до Атех і Смішливого, які дивляться одне на одне, їхні руки з’єднуються. Усе в кадрі знову починає танути, розсипатися бліками)
---------- ЧАСТИНА П’ЯТА
(Смішливий і Атех стоять, узявшись за руки, між двоама половинками соляної брили, що звернуті одна до одної гладкими, полірованими, як дзеркало, сторонами. Камера «кружляє» навколо них)
СМІШЛИВИЙ – Ми снимося одне одному?
АТЕХ – Люди все життя сплять... лиш небагатьом вдається пробудження. У багатьох це буває пробудженням уві сні... Людині сниться, що вона пробудилася...
СМІШЛИВИЙ – А як узнати?..
АТЕХ – Тільки якщо ти пробудився не ради себе, а задля інших.
СМІШЛИВИЙ – (у голосі починає бриніти відчай) ... А як же це взнати?..
АТЕХ (з легким докором) – Але ж ти сам говорив про душевний біль... Коли він – за людей.
СМІШЛИВИЙ – Так...
АТЕХ – Такий біль – добра ознака одужання... і пробудження.
(Виникає, злегка приглушений, голос Царя: «... і якщо знання сили доброго союзу між людьми стане для них головним знанням, тоді небо й земля відкриють їм усі свої таємниці. Адже і їхні таємниці, й їхні сили призначені не для людини, а для всього роду людського».
Смішливий озирається, - звідки це чути? Виявляється, в одному з «дзеркал» іде «трансляція» наради на ґанку царського палацу. Притлумлені голоси тих, хто сидить у колі. Смішливий проводить пальцями по дзеркальній поверхні, потім, ошелешений, сідає з розмаху на ліжко принцеси, що стоїть посередині, трохи далі двох половинок соляної брили)
СМІШЛИВИЙ – Нічого собі... Слухай, та тобі приватним детективом працювати... У тебе чудове обладнання по прослуховуванню: там колодязь, а тут - ще й з камерою спостереження.
АТЕХ – Знати все – це не чудо... (Підходить до нього, кладе руку йому на голову, говорить поблажливим тоном) – Ви ж у своєму майбутньому також знаєте й умієте багато чого. Але чи приносить це вам добро?.. Використовувати все, що ти знаєш, щоб для всіх прийшли любов і благо, - оце справжнє чудо.
СМІШЛИВИЙ (він усе про своє) – Так це одна брила солі? Як же її розпиляли? Ну й технології...
АТЕХ (сідає поряд, пояснює, явно підштовхуючи його до певної думки) – Ти ж бачиш, - це минуле і майбутнє. Тут – ми, наша рада, вона вже йде в минуле... а тут – ваше майбутнє. (У дзеркалі «майбутнього» - сцени лиха й страждань, війн, 21 сторіччя, не вибухи і руїни, а поранені, хворі, люди корчаться від мук, голосять над мерцями) Теперішнє розділяє їх, тому що в ньому царює ворожнеча. І якщо вдасться комусь наповнити теперішнє любов’ю, яка покриє всю ненависть і ворожнечу людей...
СМІШЛИВИЙ - ...то що буде?
АТЕХ – Тоді його любов з’єднає ці дві половини... (значуще) Вічного Сна людей...
СМІШЛИВИЙ (схоплюється на ноги) – Якого такого «вічного сна»?! Люди ж тому й живуть як у сплячці, бо життя їхнє розрізане на дві половини, - минуле та майбутнє. Так з’єднати їх, - і люди прокинуться!
АТЕХ (дивлячись на нього знизу вгору, з легким подивом і надією, як на синочка, який у важку хвилину раптом поводиться як мужчина) – Ти сам це зрозумів?
СМІШЛИВИЙ (гарячково міркуючи, що ж відбувається і що ж робити) ... Зрозумів... Побігаєш тут в коханцях у «вічної любові»... ще й не те зрозумієш... (не витримавши, у відчаї) – Але ж дивися, диви, що ж там у нас робиться! Ми ж тільки зараз от, тут, на нашій раді, утворили щастя! як дати щастя людям, - а вони нічого не чують там!.. Гей! (б’є кулаками у дзеркало майбутнього, намагаючись достукатися) Послухайте! Адже все вже відомо! як же можна жити так!.. (звертаючись до Атех, у відчаї, простягнувши руки до дзеркала ради і до дзеркала майбутнього) Що ж робити, Атех? Люди ж повинні знати! Ми ж усі гинемо там, все людство! Ти ж усе чула!
АТЕХ (підводиться, говорить як людина, яка зважилася на вчинок, що дасть сенс усьому її життю) Це можна зробити тільки один раз, мій хлопчику... лиш тільки в той єдиний момент, коли майбутньому дійсно знадобиться його минуле... тоді вони зіллються в єдності, щасливій та усвідомленій.
СМІШЛИВИЙ – Це треба зробити негайно, зараз! (Метушиться, намагається зсунути, зблизити дві брили, забігає ззаду кожної з них, штовхає... кричить) – І все матиме сенс! Усе матиме сенс! – а інакше навіщо ж ви жили у вашому минулому... якщо ми там усі загинемо?! І для чого ми живемо, якщо ви не вимагаєте від нас сенсу?! Атех! Як же це зробити? Ч-чорт... (знову метушиться, штовхає)
АТЕХ – Так, мій хлопчику. Ти вже пробудився?... ти вже не уві сні?
СМІШЛИВИЙ – (знесилений, притулившись до брили з «дзеркалом майбутнього», віддихується) У мене болить душа за людей...
АТЕХ – Це добре, мій хлопчику.
СМІШЛИВИЙ – Атех...
АТЕХ – Я жінка... я – Любов...
СМІШЛИВИЙ – Атех...
АТЕХ – Я вічна, але для людей я всього лиш знаряддя... Вони ошукують одне одному моїм іменем, клянуться мною брехливо, проливають моря крови й бруду «в ім’я» моє. Але нині я – знаряддя в твоїх руках, мій хлопчику. І вони, - (стоїть посередині між двома половинками соляної брили) – ці дві половини вічності, з’єднаються мною.
СМІШЛИВИЙ (як прокинувшись, стривожено) – Що це значить – «тобою»? А, чорти б... всі ці ваші загадки... штучки хазарські... Я не хочу тебе втрачати!
АТЕХ – Я – любов... Я потрібна тобі, чи я потрібна людям, за яких у тебе болить душа?
СМІШЛИВИЙ – Так, болить, Атех! болить! Але ж ти... (кидається вбік) – стоп, я тут бачив, тут був брус такий, діловий, важіль можна... ми це зробимо, Атех... (Шукає пристрій, якусь приспособу, не знаходить. Атех стоїть між двома брилами, простягнувши до них руки, світіння навколо неї, і брили повільно зсуваються, поглинаючи її)
СМІШЛИВИЙ – Зачекай, Атех, зараз... (оглядається, бачить її, кидається до неї, кричить) – Атех! Я не хочу тебе втрачати!
АТЕХ (з-проміж соляних брил, що змикаються)- Не бійся мене втратити, мій хлопчику... ми зустрінемося з тобою в єдиному, щасливому світі...
(Смішливий, добігши, б’є по цільній соляній брилі, його удари висікають з неї проміні світла, світло заливає екран)
ЗАКЛЮЧНІ СЦЕНИ
Сцена 1
(Зал очікування в аеропорту, величезний екран телевізора, на екрані – Помічник, сидить в колі, висловлює свою думку про щастя для людей. Люди в великому залі обертаються в той бік, встають з сидінь, сходяться перед екраном в натовп, голос Помічника, його чітко чути в гомоні залу очікування)
ПОМІЧНИК – Кажучи відверто, людина завше тікає від щастя. Люди розлучаються, люди роз’їжджаються по білому світу, їдуть та летять в далекі країни, - і роблять все це, хай і неусвідомлено, шукаючи щастя. Але в цьому й полягає найголовніша наша помилка. Розлучаючись з людьми, відриваючись від своїх місць, ми відчуваємо якесь полегшення, а воно, це полегшення, є оманливим та отруйним. Тому що насправді ми щоразу відриваємося від ще однієї можливості щастя, яке ми повинні були б утворити між собою. А ми тікаємо. Треба, щоб люди знали, що щастя – воно між ними. Більш ніде його немає.
Сцена 2
(Солдат у перепочинку між боями, - осторонь, за деревами димлять руїни, обвуглений танк далі на дорозі, - солдат сидить на броні БТР, дивиться на екран планшета. На екрані - Охоронець, що сидить в колі на ґанку, як і раніше тримаючи однією рукою піку, інша на держаку кинджала, пристрасно говорить про щастя для простих людей і для племен землі. Видно, як підходять друзі з екіпажу БТР, інші солдати з гайка через дорогу, висовується з люка командир, оточують борт БТР, всі в камуфляжі, солдат зістрибує, ставить планшет на борт, всі товпляться навколо, слухають)
ОХОРОНЕЦЬ – Буває святковий настрій від заслуженої перемоги. Буває радість від великої здобичі. Буває вдоволення від багатого врожаю, приплоду, улову. Буває захват і підйом душі, його відчуває людина на святах свого племені, свого роду, на святах своїх богів. Але все це не гоже називати щастям. Тому що знає людина, що вітер часу змете цей підйом душі, розсіє його пилом. І все розтане. А щастя – це те, що не тане, не покидає. Я говорив уже про те, що саме піднімає людину до небес і зміцнює її на землі. Це коли укладають люди між собою братерський союз навіки. І тоді стається диво. Але диво це просте, земне, і кожен може відчути його: що більше родів, племен входить в братерський союз, то вищою і міцнішою стає кожна людина, і тим вірніше буде назвати її життя – щастям.
Сцена 3
(Таймс-сквер у Нью-Йорку, величезний екран на стіні, на ньому – рада на ґанку палацу царя хазар, крупним планом – Лідер, говорить про можливості, які є в керівників навчити людей основам щастя. Люди зупиняються, на тротуарах, на полосі між трасами для руху транспорту, людей усе більше, голос Лідера чітко чути крізь гомін та гудки машин)
ЛІДЕР – Я скажу вам так. Я не вірю в таку, знаєте, самодіяльність в справі досягнення щастя, як стабільного стану у людей. А тим більше – соціуму. Казки про те, що можна пробитися і стати щасливим, відійшли в минуле. Навіть в рамках сім’ї чи якоїсь спільноти це вже неможливо. Усе занадто вже перемішано в сучасному суспільстві. Тобто, мова повинна йти вже про район, цілу державу, регіон. І тут є два вирішальних моменти. По-перше, щастя – це продукт певного виду взаємовідносин між людьми. Це раз. По-друге, будова суспільства незмінна, завжди начолі будуть лідери. Отже, саме лідери мають можливість сприяти таким взаємовідношенням в суспільстві, такій його будові, які будуть генерувати щастя для людей.
Сцена 4
(Квартира, чоловік перед телевізором, пиво, чіпси, сонно перемикає канали. Дружина на кухні, господарює, все щось не до ладу, кричить до нього звідти, він не реагує. Раптом на екрані – Атех, в колі на ґанку, говорить про вирішальну роль любові в щасті людей.
Чоловік вслухається, впивається в екран, дружина вже в істериці, кричить на нього з дверей кухні, він, не відриваючись від екрану, жестами кличе її до себе, вона здивована... підходить, вслухається, сідає поруч, слухає, притулюється до нього, вони удвох слухають слова Атех)
АТЕХ – Не зможе злетіти птах з одним крилом. Не зможе людина піднятися над своїм повсякденним життям, поживою, щоденними турботами та чварами, без щастя й любові, - двох крил її долі. Але ж хочеться кожному, правда ж? І жінці, і її чоловікові. То повинні вони знати, що щастя зроблено з любові, з живого відчуття турбот та радощів іншої людини – як своїх. А любов зроблена із щастя, з відчуття, що є інший, з котрим ти можеш бути щасливим. Немає щастя на самоті і гірка любов є уділом світу, в якому люди зневірилися прийти до щастя. Тому ті, хто бажає любові й щастя, нехай облишать всі міражі та рукотворну брехню, що нібито можна бути щасливим, коли взаємини позбавлені любові і що нібито може існувати любов без прагнення до щастя.
Сцена 5
(Блокпост біля Хеврону, солдати і двоє затриманих молодих арабів, на бетонній приступці в кутку - планшет, на екрані планшета - Смішливий, говорить, що щастя – це реальність, а от ми перебуваємо уві сні, треба нам прокинутися... Під'їжджає військова машина, вікна з ґратами, - забирати затриманих, ввалюються - так, ну, де вони? давай... - їм роблять знак, показують на екран... ті сідають, слухають)
СМІШЛИВИЙ - Коли люди говорять про щастя, кожен, звичайно, має на увазі своє: для одних це - перемога, для інших – багатство, для третіх – щоб їх боялися, для четвертих – просто кайф. Але є щось, що об'єднує всі наші уявлення: щастя для нас по відношенню до сьогодення завжди як щось нереальне. Так от, - ніщо так не руйнує життя людей, і навіть життя народів, як це помилкове уявлення про щастя. Насправді всі люди - це єдине ціле. Нехай люди запитають про це у матінки-Землі, вона їм скаже: людство – це єдиний організм. А організм - це коли кожна з частин щаслива співіснувати з іншими і все робити для них. Щаслива! Розумієте? От такими є і ми в реальності. А той світ, в якому ми ворогуємо зараз одні з одними – це не більше ніж сон. Бридкий і кошмарний. Нам потрібно прокинутися. Людство повинно прокинутися, нарешті.
Сцена 6
(Фойє державної установи типу МВС, маса людей в чергах - до віконця інформації, до віконець прийому документів, до чиновників, люди різні, з різних усюд, прийшли хто за паспортом, хто за пропискою: люди з села, з міста, молодь «відірви й кинь», обшарпані бідним життям старі люди, чиновники, самовпевнені нуворіші, робітники. У куточку очікування, на великому екрані плазмового телевізора - Раб, в колі, говорить про єдність людей як основу щастя, про те, що це досяжно... Люди в фойє відволікаються від справ, підходять ближче, змикаються в різномастий натовп, слухають)
РАБ - Немає більшого щастя для матері, ніж годувати свою дитину. Немає більшого щастя для батька, ніж бачити, як приклад і повчання, які давав він синові, допомогли тому перевершити свого батька. Але чому не відчувають вони заздрості та неприязні? Тому що дитина - частина їх самих. Якби ми раптом відчули, що інші люди - частина нас самих, якби ми побачили людей, на нас несхожих, як частину нашої спільної сім'ї, - зовсім було б неважко допомагати їм і радіти їх успіхам. Всі ми дуже різні, але ж і в сім'ї немає однакових – є мати, батько, люди похилого віку, діти, у кожного своя вдача. Тобто секрет щастя і людини, і народу дуже простий – побачити всіх інших як свою сім'ю.
Сцена 7
(Площа в центрі чинного європейського міста, старовинні будинки, на великому вуличному екрані – Цар, видно тих, хто поруч з ним на ґанку, Цар говорить про те, що справжнє щастя для людей можливо тільки як загальне щастя людей всіх царств землі)
ЦАР – Взаємозв’язки між людьми - це річь настільки потужна, що навіть великому союзу неба і землі можуть люди заподіяти добро чи зло. Але, поки люди нерозумні, вони й сили природи, які їх породили, вважають також нерозумними... і це дає їм свободу жити в розбраті й ворожнечі між собою. Тому, аби вижити, повинні й люди, і царства землі брати приклад з тієї згоди, в якій живуть сили неба і землі. Так вони зможуть запровадити велику мудрість союзу цих сил у взаємини між собою й у свої справи. Тільки це і буде добром. А мудрість правителів в тому, щоб свою силу владики й широту свого кругозору приєднати до тієї нової сили, яку породжує добра сукупність людей. І спрямувати потім цю міць на благоденство царств світу і його мешканців.
(Люди на площі беруть один одного за руки. У натовпі - Смішливий, він, не дивлячись, бере людей, що поряд, за руки, дивиться праворуч - гарненька кореянка, в білому брючному костюмі, явно туристка, з величезним фотоапаратом на ремінці на плечі, вони посміхаються один одному, потім Смішливий поглядає, з ким він тримається за руки зліва, - здоровенний мексиканець, заворожено дивиться на екран, знову повертає голову до кореянки. Там Атех. Вони тримаються за руки, вона промовляє: "Ми це зробили, хлопчику мій..." Він усміхається, каже їй: "Так, Любов... ми зробили це...”
Вечір на площі європейського міста, натовп, люди, різні – місцеві й туристи, стоять, узявшись за руки й обійнявши один одного за плечі, вид зі спини, на тлі величезного екрану на стіні старовинної будівлі, обличчя людей звернені до екрану.
На екрані, вже крупним планом, - Цар, звертається до людей на площі)
ЦАР - Правителі в цьому світі існують тільки лиш для того, щоб принести людям добру звістку, яка говорить: здатні люди жити в допомозі один одному і в добрій раді один з одним. Це і є щастя людей. Гідність правителя - передати цю звістку людям і сприяти, щоб досягли вони нового життя.
