Деякі люди мають схильність до філософських роздумів у вільний час. Ось і Василь Тимофійович, кожного разу коли задумувався над сенсом життя, його рука, як завше, сама, зрадливо тягнулася до пляшки з оковитою. Змолоду він ще міг змагатися наввипередки з всіма по-життєвими негараздами, але зараз, коли вже всі барви почали втрачати колір, він заслаб і фізично, і духовно.
Сьогодні, саме тринадцятого, в понеділок, ледь ця нав’язлива думка-примара почала затьмарювати мозок, він духовно не пручався, навпаки, відразу налив оковиту в склянку аж по вінець, потім, широко роззявивши рота, вилив рідину прямо у шлунок одним ковтком. Смачно крякнувши опісля, чи то від задоволення, чи від знайденого нарешті сенсу життя, та ще й гучно, що сили, ляснувши долонею по стільниці, він вилаявся, пригадавши всіх святих на землі.
– Все!.. Кінець бідності настав!!! – заволав він на всю хату.
З відчинених настіж дверей злякано визирнула дружина.
– Васю, ти що, знайшов сенс життя? Чи оковита останній розум оскопила?
– А то!.. Завтра ж продамо паї, доки гарненькі гроші пропонують, ось потім і заживемо по-людськи. Набридло вже на старості в свинячому лайні порсатись, та зерном пайовим пацюків годувати… Житимемо, як в місті; зранку каву з філіжанки лизькатимемо, зирячи на світ божий очима незаяложеними поденними господарськими турботами… та-а-а… сидячи сиднем на ганку будемо горобцям дулі крутити.
– Свят… свят… свят!.. Дружина тричі осінила чоловіка хресним знаменням. – А що ж ми діточкам в місто передавати будемо? – залилася вона гіркими слізьми. – І онучата охлянуть з голоду-у-у.., – стала причитати стара.
– Заткнись, дурна! Набридли вже мені ті зарозумілі міські дармоїди! Сказав продамо! Продамо-о-о!!! Панувати будемо!.. І в землі поденно не копирсатимемося!
– Ага, зарікалася свиня лайно їсти, – в розпачі пробурчала дружина, та й пішла геть поратися біля корови.
Зранку, як мухи на мед, приперлися покупці; молоді, діловиті, улесливі, стріляли яструбиними очима по хаті, нахвалялися світлим майбуттям.
Сторгувалися без зайвого клопоту; вже після третьої чарки, та паперових процедур, вдарили по рукам, а потім, ткнувши бувшому землевласнику жменю зелених асигнацій, чкурнули джипом обезземелювати інших, хто вирішив, що сенс життя в грошах.
Старий же залишився стояти біля паркану присліпувато вдивляючись в куряву запроторених паїв. Зелені він міцно тримав у жмені; душу переповнювало почуття ніби від знайденого бісівського скарбу.
Та «недовго музики грали, недовго фраєр танцював»…
Вночі, лиш сховалося за хмарами «циганське сонце», двері бувших землевласників не пручаючись піддалися кострубатій фомці; тріснула дошка, брякнув засов і, троє прудких привидів, схожих на японських ніндзь, вдерлися до спальні.
Розмова була коротка і гучна, як постріли з рушниці.
– Де наші гроші сховав?! Кажи хутко! – труснувши старого за плече гаркнув ніндзя.
Спросоння, отетерілий від несподіванки, старий лише дурнувато кліпав очима жмурячись від ліхтарного світла.
– Кажи, старий мудак, куди гроші сховав?!
Лезо ножа вп’ялося під ребро.
Старий мовчав.
– Стилет! души стару, може в цього мудака язик швидше розв’яжеться?! – не своїм голосом наказав ніндзя тому, хто стояв з фомкою в руці.
Стара зойкнула.
– В курнику під насістом, – прошепотів крізь зуби старий. Не чіпайте бабу.
– Ось і ладунки, – вже спокійнішим тоном промовив ніндзя. – Крендель! дуй в курник за заначкою, а я ще видушу гробові, – гаркнув він тому хто стояв на шухері.
Двері знову жалісно рипнули…
Ніндзі немов розчинилися в темряві.
Миттю настала мертвецька тиша.
– Гей, Фросю, ти жива? – очухавшись гукнув старий.
Баба крехтячи підвелася з ліжка.
– Жива-а, хай йому хрін та редька. Недарма ж кажуть розумні люди: «Сенс життя в тому, аби блохи не кусали»…
